Версiя для друку Обговорити в форумi

Так склалося, що я особисто добре знала (у живому спілкуванні) багатьох видатних і просто відомих українських письменників нашої доби. Серед них — Максим Рильський і Микола Бажан, Юрій Яновський і Петро Панч, а також Іван Кочерга. Але найбільше я знала Павла Григоровича Тичину. Українська література ХХ-го століття була яскравим явищем серед інших літератур слов’янського світу, і митці, які її створювали, були дуже виразними та зовсім не схожими один на одного: своїми характерами, характером творчості, навіть зовнішністю. Тут, у моїх спогадах, хочу «накидати» саме живий портрет Павла Тичини, бо впевнена, що саме він посідав тут «перше місце».
Павло Григорович дуже любив дітей. Своїх у нього не було ні від першої, ні від другої дружини. Тому, мабуть, він так тепло ставився до двох своїх улюблениць: до мене та Михайлини Коцюбинської, виходячи з того, що ми — дівчатка творчо обдаровані і колись, можливо, прославимо українську культуру. Так воно й сталося (звичайно, до певної міри). Тичина, наприклад, цінував мої дитячі вірші (російськомовні й україномовні), і навіть «піднімав голос» на мого батька та Максима Рильського, які до мене ставилися тепло, але мою «віршовану продукцію» цінували не дуже. Він казав: «Як ви можете критикувати Юлю?! Це ж творча натура. Їй боляче й дуже образливо, коли ви її критикуєте. Вона вам цього не показує, бо має «гордість» і «вихованість дитини з інтелігентної родини». Відверто кажучи, він мав рацію. До того ж, я з дитинства мріяла стати письменницею або артисткою, але аж ніяк не науковцем-філологом.
Тичина взагалі дуже емоційно реагував, як сприймаються власні його вірші, хоча сам (особисто) ніколи їх не «оголошував» на творчих своїх вечорах, яких, до речі, не влаштовував. Був дуже нервовим у спілкуванні з будь-яким співрозмовником (незалежно від його статі, віку й соціального становища), чим принципово відрізнявся від спокійного зовні, навіть статичного Юрія Яновського або Максима Рильського, який скрізь був спокійно «розкутим»: і у нас в гостях, і у себе вдома, де приймав численних гостей, і на Вченій Раді як директор академічної установи, чи у Спілці письменників. Тичина ж — і в Уфі (в евакуації), і в післявоєнному Києві вів, можна сказати, «закритий спосіб життя», хоча нечисленних гостей (типу нашої родини) зустрічав з дружиною дуже привітно. Все одно склалося враження, що він існує «під домашнім арештом» (при щільно зачинених вікнах і дверях). Він хворобливо боявся чимсь образити свого співрозмовника - психологічно або просто його застудити відчиненою кватиркою.
Треба, однак, сказати, що в дуже своєрідному характері Тичини органічно поєднувалися і нервова несміливість, і водночас відчайдушна сміливість. Це видно дуже виразно у новаторській метафориці більшості його віршів і у його поводженні як міністра освіти. Бо саме він (чого не наважувалися зробити його попередники) підписав до вжитку новий «Український правопис» в повоєнні роки. Саме Тичина є автором деяких крилатих афоризмів: «Чуття єдиної родини», «Усе міняється, оновлюється, рветься, усе в нові на світі форми переходить», «Перемагать і жить» та ін.
Павло Григорович був зовні красивим. Таким красивим він залишався довго і в роки післявоєнні. Наша родина (мій батько, мати та я) часто бували в нього в гостях на вулиці (тепер Терещенківській), де зараз міститься його музей. Там, у певний час, виступали літератори, співаки й піаністи — всі навколо рояля. Того рояля я, відверто кажучи, в його оселі не пам’ятаю, а от бандуру (тепер це музейний експонат) пам’ятаю дуже добре. Під ту бандуру, бувши в них в гостях, співала моя мама – Тетяна Данилівна Булаховська – професійна співачка (контральто), і виконувала (на побажання родини Тичини) ті романси, якими вразила Харківську консерваторію свого часу при вступі: «Ніч, яка, Господи, місячна, зоряна», «Стояла я і слухала весну», «Жебрак одинокий, назустріч недолі піду я сумними шляхами». Два останні романси на слова Лесі Українки та Івана Франка.
Минали роки. Побачила я якось на вулиці вже старого й дуже хворого Тичину. Він зупинив мене і спитав тремтячим голосом: «Юльцю! Ти пам’ятаєш той вірш, що я його присвятив тобі в Уфі з останніми словами: «Українська поетеса будеш, Юльцю, ти колись»? Я із здивуванням дивилась на цю людину і раптом із жахом зрозуміла, що це — Тичина. Він мене впізнав, а я його — ні! Я пояснила йому, що цей вірш друкувався спочатку під назвою «Юльці Булаховській», а потім — «Юльці Б–ській», а згодом під назвою «Юній поетесі». Він і зараз фігурує під цією назвою у 12-томнику творів Павла Тичини з величезним коментарем моїх колег з Інституту літератури ім. Т. Шевченка.
Хочу тепер звернути увагу ось на що. Постать Павла Тичини поєднує в собі органічно і творчість словесну, і музично-композиторську, а також обдарованість художника (на папері). Про творчість словесну всім відомо, а ось про музичність — менше. Маю на увазі, скажімо, слова в його поемі «Похорон друга»: «Як сурми там десь плакали, тарілки тихо дзвякали, і барабан все глухо бив: — Ти славно вік одробив…». В Уфі я бачила чудові замальовки Тичини на папері: уфімські пейзажі — жовте осіннє листя, «всевладний» сніг взимку, розкішну річку Білу, де вода і взимку, і влітку, і під сонцем, і в дощ — завжди біла (мабуть, у воді тієї річки дуже багато крейди). Бачила я і побутові замальовки оселі Тичини в Уфі, зокрема барвистий килим над його ліжком, розписаний ніби «вишиванка» або «писанка». Я тоді не розуміла, що це, але я була захоплена...
Хочу тут зробити і кілька зауважень-спостережень як літературознавець, тобто звернути увагу на те, що Тичина (художник) продовжує у своїх віршах образність Тараса Шевченка, також художника. Скажімо, назва «Сонячні кларнети» (сонце й музичні інструменти), «На майдані, коло церкви, посмутились матері: та світи ж ти їм в дорогу, ясен місяць, угорі». Або початок поеми «Похорон друга»: «Вже тихий вечір колір свій міняв — з рожевого на сизо-фіалковий». І тут, як на мене, присутнє пряме продовження традицій Тараса Шевченка: «Сонце сідає, гори чорніють», «І блідий місяць на ту пору з-за хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі — то виринав, то потопав», «Минають дні, минають ночі, шелестить пожовкле листя, гаснуть очі».
Наостанок хочу ще раз підкреслити, що і зараз люблю Павла Григоровича Тичину як митця перш за все, як дуже обдаровану творчу особистість, чиє місце в українській культурі — величезне, хоча його давно вже немає серед нас.

Юлія БУЛАХОВСЬКА
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2013 > Тема "Українці мої..."