Версiя для друку Обговорити в форумi

Книжкова полиця

(Святослав Васильчук. З берегів замріяного Случа: повість. Житомир: Видавництво «Волинь», — 2011. — с. 240)

Уже понад два десятиліття знають С. Васильчука на теренах Житомирщини (і не тільки) як лідера обласних організацій Товариства української мови, Народного Руху України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, редактора крайової газети «Віче», депутата обласної ради трьох скликань тощо.
Громадська та політична діяльність дещо «затінила» літературну творчість Святослава Васильчука. З-під пера автора у житомирських видавництвах побачили світ поетичні збірки «Калиновий кетяг» (2003 р.) та «Вереси» (2010 р.). Не було гучних презентацій, не зауважила вихід збірок критика. Хоча поезія читається з цікавістю, тематично розмаїта; сама назва книжок свідчить про використання рослинної символіки. У традиційних віршах, близьких до українських народних пісень, поет оспівує природу Волині й Полісся, героїчну історію України, зокрема національно-визвольну боротьбу ОУН-УПА.

«…Mолодість живе сподіваннями, старість — спогадами».
С. Васильчик

Зразу ж хочу застерегти, що наведена цитата не стосується безпосередньо автора, бо життєва активність, духовний оптимізм та й сам вік С. Васильчука ще далекі від того, щоб жити тільки згадками про минуле.
На шістдесяті роки минулого століття припадає юність автора. Любов до України, рідного слова привели Святослава до Київського університету імені Т. Шевченка на факультет журналістики. Пізнання багатства та милозвучності української мови, історичного розвитку літератури, читання поезії В. Симоненка (більшість віршів, ще тоді ненадрукованих, передавалися у переписаному від руки вигляді), самвидавна література, покладання квітів до пам’ятника Кобзарю 22 травня… Це все не могло пройти мимо недремного ока працівників «плаща й кинджала» — КДБ. Тим більше, що Святослав родом із Волині, його батько, Карпо Васильчук «Сагайдак», — надрайоновий провідник ОУН, засуджений; та й рідня по батьковій і материній лініях перебувала в УПА.
Проведено бесіди в деканаті, сумнозвісному КДБ, і, як наслідок, «за націоналістичні погляди, несумісні із світоглядом радянського студента», — Святослава виключають з університету. Вирок для юнака непростий. Що далі? Їхати в рідний Костопільський район, де закінчив середню школу, проживає велика родина та знайомі, і про все дізналися б, не хотілося. Вирушає в селище Березне, що було районним центром, пошукати роботу в редакції газети. Дещо знав редактора газети, який навідувався до свого колеги в Костопіль, коли автор там проходив практику. Частково приховавши реальний стан речей, сказавши, що перевівся на заочне відділення, показавши низку публікацій у газетах, викликав згоду редактора. Та читаючи ці спогади, я чекав чи не найголовнішого запитання, яке ставили у комуністичні часи (ще на початку 80-х років, коли я розпочинав свою вчительську стежину у Шумському районі на Тернопільщині, завідуючий районною освітою вважав ці питання головними — примітка моя), тим більше у середині 60-х: чи хтось з рідних був в ОУН-УПА, чи був засуджений за зв’язки з бандерівцями? Приховувати Святославові не було смислу, бо місцеві органи комуністичної безпеки в лічені дні отримають відповідну інформацію, і він повідомляє наступне: «Батько мій засуджений як націоналіст у 1945 році… За що конкретно, не знаю, бо був геть малий».
Порадившись у райкомі партії, вирішили взяти на посаду літпрацівника. Це був 1966 рік. З цього періоду розпочинається «одіссея» автора у редакції районної газети в містечку, де несе свої води тихоплинний Случ. З любов’ю і елементами гумору автор описує роботу у газеті. Перед читачем постають працівники районки: кожен чітко окреслений, вдало передано характерні риси людей, їхню самобутність. Відтворено й тогочасне життя районного центру.
Автор зберігає в пам’яті історію із надрукованим у пресі нарисом про дядька із села Поліського, а як свіжо й актуально читається публікація «Історія довкола нас». Громадська діяльність нашого героя позначена проведенням Шевченківського свята, вечора поезії Василя Симоненка, участі у художній самодіяльності.
Чимало місця відведено у книжці чистій душевній розповіді про знайомство й кохання до місцевої дівчини Валентини, що стала супутником всього подальшого життя С. Васильчука.
Знаходить наш герой однодумців, з якими можна, хай і обережно, поговорити про найдорожче для українця. Власне, за їхньою порадою він своєчасно, бо вже явно тягнувся слід кадебістів, зумів залишити редакцію й Березне, виїхати в Узбекистан…
Незабутнім для автора було повернення. Київський аеропорт через несприятливі погодні умови не приймав на посадку літаків. Приземлитися довелося в Сімферополі. Далі цитую оповідь С. Васильчука: «Тут став я свідком дивного видовища, яке глибоко запало в душу. Щойно величезний літак пробігся доріжкою аеродрому і зупинився, і по трапу, що підкотив, почали виходити пасажири, як троє з них, чоловік років семидесяти, другий – сорока, і хлопець років двадцяти, в пальтах, чорних каракулевих шапках, зійшовши по трапу, за кілька метрів од нього вклякли навколішки, познімали шапки, разом почали нагинатися і цілувати землю, щось вимовляючи.
— Хто це, що вони роблять? – здивовано запитували один одного пасажири.
— То кримські татари, їх виселили з Криму в 1944 році в Узбекистан, от вони й прибули сюди, на свою історичну батьківщину, — пояснив нам старший чоловік років шестидесяти, що теж летів до Києва.
Я знав про цю трагедію кримських татар, в Узбекистані вони проживали закритими суспільними групами, протестували в Москві, вимагаючи дозволу на повернення на історичну батьківщину, в Крим, але марно.
Активістів запроторювали до тюрем, проте їхні місця займали інші, і протести та вимоги тривали. Якось не по собі стало при виді цих людей, які мали єдину мету в житті – повернутися на рідну землю. Я відчував це досить гостро, бо й українська земля була наша, та не своя. Тому підійшов до найстаршого із трьох, і мовив словами Тараса Шевченка:

Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда,
За вас сила
І воля святая!

— Ето Шевченко, да? Спасібо, друг, рахмат! — відізвався старший і потиснув мені руку.
— Щасти вам, добрі люди, — сказав я по-українськи» (хочу нагадати, що це було у третій декаді грудня 1969 року).
Цікава розповідь про зустріч з Олесем Гончаром, який допоміг відновитися в Київському університеті. З хвилюванням читаються сторінки, де автор оповідає, як мама Текля, не отримуючи від держави пенсії, гляділа дитину в людей, а зароблені кошти віддавала Святославу та Тарасові; вона здійснює заповіт чоловіка й батька, який загине на каторзі у Воркуті.
Автор робить екскурс в історичне минуле містечка Березне та надслучанського краю: читач побуває на відкритті музею козацької доблесті у Берестечку, дізнається про отамана Олевської республіки Тараса Бульбу-Боровця, досить аргументовано доведе історію написання вірша В. Сосюри «Комсомолець» і пов’яже з волинським містечком Костопіль, панування на цих землях різних окупантів – польських, перших «совітів», німецьких… У книжці чимало місця відведено боротьбі місцевого населення у загонах Української Повстанської Армії. Крім зібраних спогадів, автор звертається до архівних матеріалів, джерельною основою стане книжка курінного УПА Макса Скорупського «Туди, де бій за волю».
Чимало нового світла проллє на визвольну боротьбу українців розділ «Клекотів у Сушках бій…», де оповідається про героїчну загибель від рук енкаведистів влітку 1955 року на теренах Житомирщини двох українських повстанців: сотенного «Романа», уродженця села Малий Омеляник з-під Луцька, та стрільця «Лиса» із села Балашівка Березнівського району на Рівненщині.
На основі документальних даних С. Васильчук описує відродження державності на початку 90-х років минулого століття й доводить розповідь до сьогодення. На мою думку, позитивним є те, що поіменно згадує активістів, роботу осередків організацій тощо. Природньо вписується сучасне життя Березного: оновлення краю, розвиток всіх сфер діяльності жителів.
Найбільш художньо досконалим є розділ «Чисті джерела юності». Тут неповторні образи, виважені думки — і все йде від люблячого зболеного серця письменника. Автор нагадує: «Ми їздимо, мандруємо по далеких світах, а наша мала батьківщина… — лишається десь далеко, скромна й невибаглива, не претендуючи на особливу увагу». Та цю прогалину досить змістовно заповнив С. Васильчук у книзі.
У виданні використано близько ста п’ятдесяти фоторепродукцій, зроблено посилання майже на сотню документальних джерел, упорядковано іменний покажчик. Можна з автором посперечатися щодо жанру, бо вийшов він далеко за рамки повісті.
Хочеться побажати Святославові Васильчуку здійснення анонсованої інформації: в робочому портфелі вже кілька підготовлених книг, які невдовзі побачать світ. Дай Боже, друже, успіхів тобі!

Петро КОСТЮК,
голова Бердичівського міського
товариства «Просвіта»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2013 > Тема "Душі криниця"