Версiя для друку Обговорити в форумi

Наше здоров’я

Кажуть, краще раз побачити, ніж багато разів почути. Свята правда. Та є речі, які краще ніколи не бачити і не чути про них. Особливо, якщо це пов’язано з тяжкими хворобами та їхніми наслідками.
Сьогодні чи не кожна газета й телеканали вважають за потрібне надати уваги подіям, що відбуваються в Кримському республіканському протитуберкульозному диспансері, де, попри непрості обставини, бореться за збереження своєї посади його головний лікар Олег Борисович Тимченко (до речі, за останніми даними він нібито заявив, що це є для нього просто справою честі, а працювати й надалі на відвойованій посаді він все одно не має наміру).
Хоча поки що відомо, що О. Тимченко таки має проблеми із законом. У деяких працівників цього закладу є на руках копії документів, що підтверджують результати перевірок спочатку КРУ, а потім Рахункової палати Верховної Ради АРК, які відбулися тут в березні минулого року і зафіксували понад 3 млн. грн. нецільового використання коштів. Медиків особливо вразило те, що адміністрація та технічні працівники щомісяця одержували премії понад 10 тис. гривень, які їм і не снилися, кошти витрачалися також на закупівлю за надмірними цінами продуктів харчування та на бензин для автомобілів, що вже майже перетворилися на металобрухт.
Та у той час, коли деякі ЗМІ акцентують увагу на цих порушеннях та подальшому традиційному розвитку подій (головний лікар негайно отримав лікарняний — кажуть, зламав палець, що дозволило йому понад 4 місяці не перебувати на роботі), інші взялися доказувати, що Лілія Мамотенко, завідувачка Сімферопольського протитуберкульозного диспансеру, яку тимчасово призначили на місце хворого керівника, теж не варта довіри.
Одна шанована кримська журналістка практично присвятила своє розслідування тому, чи закуповувалася лікарнею дешева бразильська свинина до тимчасової заборони на її ввіз в Україну (хоча реально вона маркована місяцем раніше), чи, купуючи її, в. о. головного лікаря вже порушила закон. Продовжити це розслідування журналістка обіцяла і в наступній передачі. Йшлося також про те, чи можна для хворих людей готувати на сніданок щось із заморожених продуктів (пельмені, вареники). І тут, попри всю мою повагу до колеги, з моїх вуст ледь не зірвалося дещо із сучасного сленгу, бо перед очима постали події семирічної давнини.
Тоді півроку я практично прожила в цьому диспансері, де лікувалася моя 88-річна мати. Вона й досі просить іноді у мене «тамтешнього» борщу — щоб без жиру і рідкий. Пельменями, варениками та бразильською свининою (або ж якоюсь іншою) навіть і не пахло. На щастя, споживати щось, окрім борщу, який привезти з дому було досить складно, матері доводилося рідко. Зате іноді її лікарняний харч «дегустувала» я. Це коли подавали щось схоже на рагу із картоплі, капусти та ще й оздоблене курячими колінцями. Думаю, що ці колінця були часточкою стегенець, що потрапляли в якісь інші тарілки. Втім, не скажу, щоб ця страва була не поживною і не смачною. Полюбляли місцевий харч і свині працівниць їдальні протитуберкульозного диспансеру. Це пізніше я зрозуміла, чому вони не брали із собою в машину прохачів, котрим важко було пройти в день близько 8 км (це дорога до диспансеру, що знаходиться біля с. Піонерське, у лісі, куди можна приїхати на таксі тільки вранці, та назад, до траси, куди доводилося чимчикувати пішки). Кухарки везли із собою по кілька відер залишків харчів на кожну людину, у всякому разі, більше, ніж мали рук, тому й заносили та виносили їх у кілька ходок. Ймовірно, вони боялися, що якийсь правдолюбець, як тепер я, це колись оприлюднить, хоча насправді не мали ніякої вини, бо у їжі нікому не відмовлялося, хіба що її смакові якості та стан здоров’я хворих частенько ставали на заваді її споживанню.
До речі, в помийницях я не помічала ні м’яса, ні пельменів, ні бананів, ні апельсинів, ні кураги, що, за словами працівників цього закладу, з’явилися в раціоні хворих останнім часом за керівництва Лілії Мамотенко.
Втім, якщо зважити на те, що в багатьох інших лікарнях на той час не давали навіть кип’ятку або ж пропонували раз на день кашу на воді, то у цьому відношенні протитуберкульозний диспансер був ледь не раєм. Не беруся судити, якою була в цьому роль головного лікаря, але вдячна йому за те, що не було гірше. Вдячна і за те, що в протитуберкульозному диспансері працював прекрасний медичний персонал: а це і лікарі, й медсестри, і санітарки. Не роблю винятку й для прибиральниць, котрим тим важче працюється, чим гірші в приміщенні умови, та ще й коли є постійний ризик заразитися. Тому якщо б величезні премії виписували їм — не стала б обурюватися, але осідали вони здебільшого в бухгалтерії...
Хочу зауважити, що ставлення медперсоналу до хворих завжди було чемним і толерантним; навіть мене, хоча і була для них, як більмо на оці, бо постійно плуталася під ногами, жодного разу не образили і не принизили.
Та й серед моїх знайомих (а це нам тільки здається, що хворі живуть десь на іншому континенті) ніхто не помер через погане харчування в диспансері чи неякісний медичний догляд. Однією з важливих причин, що спричиняла трагічні наслідки, вважаю комерційний ларьок при вході на подвір’я лікарні, де з ранку і до ночі можна було придбати спиртні напої, у тому числі фальсифіковану горілку та куриво. Серед інших товарів — все прострочене й у кілька разів дорожче, ніж у місті. І це в той час, як на території всього немалого медичного комплексу не було жодного аптечного кіоску. Тож за кожними шприцом, ватою, упаковкою анальгіну чи валідолу треба було долати 8-кілометрову відстань (до траси і назад), дочекатися транспорту і ще витратити півтори години на дорогу. Й досі не втямлю, чому нікого не привабив цей бізнес, адже медпрепарати залюбки розходилися б і втридорога, у той час, як «процвітав» тільки горілчаний кіоск. Пізніше чула, як разом із закінченням «кар’єри» його «опікуна» (не буду називати прізвище), зник і цей розсадник загострення хвороб і смертей, бо комплекс протитуберкульозного лікування з пиятикою несумісний, а під вечір чи не половина пацієнтів диспансеру тинялися довкола нього. Були ще й гірші наслідки: очманілих від вжитого алкоголю людей час від часу виставляли з лікарні за порушення режиму, і вони поверталися додому, де активно інфіковували своє оточення й помирали від загострення туберкульозу, бо назад у с. Піонерське їх вже не брали, а лікуватися у закритому закладі в Керчі ці хворі не погоджувалися самі. Так померли від легеневої кровотечі двоє моїх сусідів: 37-річний чоловік і 25-річна дівчина. До речі, вдома у них було пристойне харчування і ніякої там бразильської свинини.
Тож хочу зауважити: щоб зупинити епідемію, умови лікування треба зробити достойними, а саме його — неминучим, щоб хворі не просилися у лікувальний заклад, а навпаки, їх до цього заохочували. Поговорити про все це я намагалася впродовж кількох років з тодішнім міністром охорони здоров’я АРК Сергієм Доничем. Тим більше, що таке інтерв’ю хотіли бачити у всеукраїнській медичній газеті «Ваше здоров’я», з якою я співпрацювала як власкор тривалий час. Та за 9 років свого перебування на посаді міністра пан Сергій Донич так і не знайшов для розмови зі мною 20 хвилин. Можливо, тому, що мав підстави очікувати від мене незручних запитань? Хоча, здавалося б, навпаки. З Олегом Тимченком, раніше начмедом Республіканської лікарні ім. Семашка, майбутній міністр працював разом у якості головного лікаря, тоді ми і познайомилися. До речі, з тих пір про цих людей, з котрими вдалося поспілкуватися напередодні виборів, у яких вони були зацікавлені, у мене тривалий час зберігалися найтепліші спогади, і все, що не вкладалося в побудовану мною схему, я сприймала лише як сумне непорозуміння.
Аж доки не розгорнулися події, коли я була змушена виступити не на їхньому боці. Сталося це років 5 тому. Тоді я випадково зустріла когось із працівників Сімферопольського міського протитуберкульозного диспансеру, з якими була добре знайома ще з молодих років: саме в цій лікарні медики допомагали мені боротися з нездоланним хронічним бронхітом, просто так, без хабарів, блатів і профільного діагнозу. «Рятуй, наш заклад закривають, а туберкульозників лікуватимуть у всіх поліклініках міста!» — почула я. Це приголомшило, бо нещодавно готувала публікацію, пов’язану з рішенням Верховної Ради України, якою заборонялося ліквідовувати або перепрофільовувати жоден протитуберкульозний заклад. Та який з мене рятівник, які я маю можливості? Втім, у кількох поліклініках міста, у тому числі і моїй №7, вже відгородили перший поверх (окрім холу) і розділили його на кілька кліток, де мали приймати туберкульозників лікарі-фтизіатри. Тобто, все це було не перебільшенням і не жартом. Керівництво Республіканського протитуберкульозного диспансеру вмотивовувало це тим, що міський диспансер знаходиться в центрі Сімферополя, і заразні хворі в такий спосіб можуть інфікувати велику кількість городян. Хоча й інші міські поліклініки були не на виселках, та ще й там скупчувалися люди зі зниженим імунітетом (інакше б і в лікарню не ходили). Тож розгорнулася запекла боротьба за приміщення (про це була публікація і в газеті «Ваше здоров’я», а її тодішній головний редактор Микола Берник особисто ходив на прийом до міністра охорони здоров’я України, де мав розмову із його заступником). Полетіли й листи від лікарів та хворих в різні інстанції, де операція по знищенню міського протитуберкульозного диспансеру розцінювалася як рейдерське захоплення (бо будівля дійсно в центрі міста, простора й міцна, та ще й земельна ділянка, якщо не помиляюся, у 12 соток).
Потім приїхала київська комісія, і в цьому питанні було поставлено крапку, а в мене й досі зберігається копія листа за підписом Прем’єр-міністра Віктора Януковича з доганою тим, хто вчасно не здійснив належного контролю за ситуацією. Кажучи чесно, я і в думках не мала згадувати цю «прихватизаційну» невдачу певних керівних кіл, та ось наштовхнулася на цікаву цитату від Олега Тимченка: «Кілька років тому нам вже пропонували «переїхати» з приміщення на вулиці Богдана Хмельницького, але тоді нам вдалося відстояти поліклініку… Сьогодні ми єдині в Україні лікуємо менінгіт в спеціальному відділенні. В усіх інших регіонах люди просто від цього помирають… А зараз є тенденція цю унікальну практику зламати. Може, тому, що наше відділення знаходиться на бульварі Франка — в самому центрі міста».
А ось як розмірковує з цього приводу автор статті у газеті «Крымский телеграф» Юрій Андочкін:
«Ці події, на думку головлікаря, можуть бути спрямовані на зміну керівництва, оскільки увесь час його роботи заклад не віддав в оренду жодного метра. А майно Республіканського тубдиспансера дійсно виглядає цілком «апетитно» — комплекс споруд у мальовничій лісовій місцевості під Сімферополем і дві будівлі в самому центрі кримської столиці вже давно не дають спокою різного роду комерційним структурам».
Тож закономірно виникає запитання: хто і з ким боровся, відстоюючи міський протитуберкульозний диспансер, й чому жоден лист за збереження лікарні не підписано головним лікарем Тимченком, і його вплив обмежувався тиском на працівників цього закладу, що вже сиділи на валізах? Міністерські розпорядження про вивільнення приміщення теж підписували не «різного роду комерційні структури», та й під час зібрання в присутності представників із Києва позиції працівників диспансеру і хворих та вищого керівництва були діаметрально протилежними.
Що ж до «апетитного» комплексу споруд, то таким його можна назвати з великою натяжкою. Ще донедавна вікна в палатах були схожі на візерунки у калейдоскопі, «розбавлені» шматками скловати та картону. І коли їх мили, хворі завжди побоювалися, що ця «латана свитина» розпадеться на шматки.
Була в коридорі лікарні навпроти великого відчиненого вікна і така собі «стіна плачу» — туди постійно залітали птахи, тож стіна була чорною і небезпечною. А запам’яталася вона мені тому, що, коли я привозила до матері паспортиста, він дійшов тільки сюди і далі відмовився зробити навіть крок, хоча мати була лежачою. Ні, все це виглядало не надто «апетитно»! Кажуть, Лілія Дмитрівна за час виконування обов’язків головного лікаря замінила на «євро» понад 30 вікон, кажуть, своїм коштом латала дах, де вода текла ледь не на голови (пам’ятаю підвищену вологість і плісняві стіни, від чого мені дошкуляла алергія), кажуть, взимку у лікарні за нового керівництва був справжній Ташкент. Вірю, хоча все це — вже за межами моїх особистих спостережень.
Хочу більше почути від самої Лілії Дмитрівни, бо все, що тут розповідаю, — не з її слів. Та вона вже не може говорити і не хоче фотографуватися, її замучили настирливі і некоректні журналісти, виснажили образи від підлеглих, які втратили свої багатотисячні премії, коли вона виконувала обов’язки головного лікаря.
Люди, що працювали в с. Піонерському, на вул. Богдана Хмельницького та в торакальному центрі (хірургія, бульвар Франка), тепер належать до різних таборів: одні підтримують Олега Тимченка, інші — Лілію Мамотенко. Вони виходять на різні мітинги і тримають плакати з різними гаслами. Олега Борисовича то звільняють за наказом міністра, то він знову відновляється через суд, який знаходить для цього певні технічні зачіпки. Працівників лихоманить, а ЗМІ підігрівають пристрасті, розподіляючи телеглядачів на вболівальників двох протиборствуючих команд. І за усім цим якось затьмарюється, зникає основна фігура — це людина, хвора на резисцентну форму туберкульозу, яка важко лікується. Давайте обирати головного лікаря на конкурсних засадах, і до журі входитимуть не ті, у кого вдома п’ятеро свиней чи справедливі або ж несправедливі премії, а хворі, яким ви, панове, і маєте служити, та не так, як служать нам деякі наші народні обранці!
Спасибі Олегу Тимченку, бо моя мати повернулася із протитуберкульозного диспансеру живою. Спасибі Лілії Мамотенко, бо це завдяки їй було відстояно міський диспансер, і вона дбає про людей та не веде політику подвійних стандартів. Спасибі тому, хто все витерпить, витримає й подарує хворим надію на одужання та довге життя і винесе із цієї ситуації для себе корисні уроки.
Хочеться подякувати також міністрові охорони здоров’я АРК Олександру Каневському, який, скориставшись народною мудрістю, вирішив, що краще один раз побачити, ніж орієнтуватися тільки на паперові звіти. А побачивши, думаю, він взяв до уваги, що власним коштом жодному ентузіасту ситуацію не врятувати, тож докладе зусиль, аби держава гідно подбала про хворих.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 26.07.2013 > Тема "З потоку життя"