Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні, коли відродженій Українській державі виповнюється майже чверть віку, і коли державний статус української мови закріплено 10 статтею Конституції України, мовне питання, завдячуючи антиукраїнським політикам та владному чиновництву без роду та племені, лишається невирішеним, вельми гострим та конфліктним.
Ганебно-принижений стан української мови як державної віддзеркалюють засідання вищого законодавчого органу України та поведінка недорікуватих, малорозвинутих й інтелектуально убогих урядовців. Переважна більшість із них свідомо ігнорують не лише державну мову, а й саму Конституцію молодої держави. Вони несамовито й затято, з перекошеними від злоби та ненависті обличчями, переконують всіх нас у тому, що двомовність в Україні є величезним «здобутком» і наслідком «природних цивілізаційно-інтеграційних процесів».
Про цілеспрямоване упродовж кількох віків зросійщення України та нищення української мови і культури за роки окупації проведено немало добротних фахових досліджень, видано десятки монографій, написано сотні історично бездоганних статей. Проте для значної частини мешканців України, які не вважають себе її громадянами, навіть незаперечні факти не є переконливо-доказовими. Ці зазомбовані «гомо-совєтікуси» й донині стверджують, що особливо у добу «комуністичної демократії» ніяких утисків українці та українська мова не зазнавали, і що так звана «русифікація» — це вигадка українських буржуазних націоналістів та ідеологічних «диверсантів» з ЦРУ та західноєвропейських спецслужб.
Для того, щоб мати уявлення про ту чи іншу державу, той чи інший територіальний регіон, не потрібно вдаватися до вивчення багатотомних архівних джерел, гортати сотні спеціальних монографій. Варто лише ознайомитися з долею та життям певної кількості особистостей або й навіть окремої людини.
Промовистим доказом «природної, добровільної, цивілізованої двомовності», як на мене, є факт розстрілу на початку 50-х років минулого століття понад ста студентів-фронтовиків Харківського державного університету, які вимагали викладання та здачі іспитів українською мовою. Думаю, що для мислячих громадян буде переконливим і документ, що стосується мого старшого брата, відомого ученого-еколога, професора Федора Вольвача. Цей документ я нещодавно відшукав у своєму архіві. Зазначу, що студентська спроба протидіяти русифікації студентської молоді в середині 60-х років минулого століття вплинула не лише на долю багатьох людей, мого брата, але й на мене особисто. У подальшому вона зачепила всю Вольвачівську родину.
Саме за доносом кадебістського стукача та затятого україноненависника мене у 1965 році з відмінними оцінками не прийняли до аспірантури Української сільськогосподарської академії. Шлейф «українського буржуазного націоналіста», який, до речі, прийшов до Кримського с/г інституту з трактора, переслідував мене і в сімдесяті-вісімдесяті роки. Він не дозволив мені працювати на відповідальній посаді у Головплодвинпромі України і отримати житло у Києві. Саме через це мене не затвердили директором Кримської помологічної станції та відмовили у роботі в Українському науково-дослідному інституті садівництва.
Тож як творилась «природня» двомовність в Україні? Про це свідчить, зокрема, студентське звернення до Прокурора УРСР 1965 року.
 
Петро ВОЛЬВАЧ,
 вчений, письменник
* * *
Прокурору Української Радянської Соціалістичної Республіки від студента лісогосподарського факультету Української сільськогосподарської академії
ВОЛЬВАЧА Федора Васильовича

Шокуючий інцидент довів мене до такої міри відчаю, що я мушу звертатися до Вас у справі свого конфлікту.
Я відстоював думку про необхідність викладання у Сільськогосподарській академії українською мовою і мав «необережність» заявити про це на одному з занять доцентові кафедри філософії Ключникову, читати якому російською мовою, звичайно, «сподручней» і, можливо, тому вимоги якоїсь іншої мови для нього асоціюються з проявом різних «ізмів». Відтоді вражене дріб’язкове самолюбство в’яже хитру павутину нечистоплотних інтриг. Не було одвертих принципових розмов, заперечень. Зате були випади іншого ґатунку. Боротися з ними і важко, і неможливо, і, виявляється, небезпечно. Я зупинюся лише на кількох деталях свавільного та дикого переслідування не лише мене, а й моїх ближніх. Навколо мого імені почалася ганебна возня, якийсь примітивний ажіотаж. У такий спосіб створювалась нервова атмосфера підозрінь, недовір’я та одвертого шантажу, від якого так і смердить випарами минулих часів. У своєму канібальському захопленні вони пішли далі. Порядну людину — мого однокурсника і товариша В. М. Нікіфорова якийсь «Николай Павлович» (майор державної безпеки, що працює в Сільгоспакадемії) примусив шпигувати за мною. До його обов’язків належало також викликати (!) мене на провокаційні розмови і щоп’ятниці доповідати про них. Яка ганьба! Я до краю обурений такими діями цих «шанованих» товаришів.
Найтяжчим, найзапаморочливішим є реакційна сутність так званих «наставників» молоді, які обрали ганебний донос як метод виховання. І горе тій людині-жертві, яка опинилася на кону цих несамовитих ідеологічних стерв’ятників. Тут «шибко» не розрізняють функцій філософа і поліціянта.
Зі мною не розмовляли, мене навіть нікуди не викликали. Мене лиш переслідують безпідставно, методично, вперто і злісно.
Нарешті призначення на роботу. Загалом розподілом було максимально враховано бажання кожного студента, і лиш я чомусь був позбавлений можливості користуватися цим правом нарівні з усіма. Мені в категоричній формі запропонована Калмикія — як єдине можливе для мене місце. Я давно вже займаюся фаховою укр.-рос. лісовою термінологією (в «Літературній Україні» була моя стаття) і прохав зважити на цю обставину. Але це була лише дрібниця, не варта уваги.
Студент В. М. Нікіфоров вирішив поїхати на роботу до Калмикії замість мене, ми подали до відповідних інстанцій заяви. Головні управління лісового господарства при Раді Міністрів УРСР та СРСР, а також проректор проф. Свечін дали згоду на цей обмін. Але тут знову на кін вилізла реакційна сутність місцевих філософів-«вихователів» — і нам відмовили. Відмовили різко, брутально, навіть без потреби логічно мотивувати цю відмову, бо того, що була «соответствующая установка», все-таки замало. Що це — сваволя чи повне нерозуміння меж своєї компетенції? Я не знаю в деталях, які сили діють за кулісами. Лише постійно відчуваю їхню присутність, їхній тиск у вигляді всемогутньої «установки свыше».
Це не є звичайне побутове явище зловживань певних неврівноважених осіб. Всю оцю «мишачу метушню» я схильний розглядати глибше і в більш широких мас-штабах. Тепер я певно знаю, що мене переслідують, бо я маю свідомість та сміливість вимагати у своїй країні навчання рідною мовою. Я твердо переконаний, що направлення на роботу до Калмикії потрібно кваліфікувати як політичне заслання. Нормальній людині моторошно стає від усвідомлення подібного. Я протестую проти цього нечуваного ґвалтування і страшної своєю необмеженістю сваволі. Як вільний громадянин вільної демократичної республіки хочу розраховувати на захист конституційно своїх людських прав. Мої особисті права — це також права і мого народу. Я не можу й не хочу бути засланим (для цього немає підстав), і прошу залишити мене в Україні. Я хочу працювати на землі моїх батьків, дідів та прадідів. Мені порадили в академії не шукати ні захисту, ні справедливості, бо то було б марно (така «установка свыше»). Чи так це?
 1 червня 1965 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 26.07.2013 > Тема "Урок української"