Версiя для друку Обговорити в форумi

Несвяткові роздуми...

«Неистовый — шалений, несамовитий, нестямний, скажений...»
(Із російсько-українського словника)

…Мене ще в школі привчили до того, що Віссаріон Бєлінський і Тарас Шевченко — щирі друзі та однодумці, що «неистовый Виссарион» не раз захищав від ретроградів українського поета, відстоював його право писати українською мовою, вітав вихід у світ «Кобзаря»…
Пам’ятається, що в 1948 році, коли на офіційному рівні відзначалося століття від дня кончини Бєлінського, я, тоді ще учень десятого класу, підготував і виголосив у своїй школі повідомлення про дружбу двох народів. Я щиро вірив у те, що розповідав, слухачам сподобався мій виступ. Такий був час…
Знадобилися роки й десятиліття, щоб із неймовірним болем вдалося мені здерти зі своїх очей лукаву полуду, хоч трохи наблизитися до істини… І допоміг мені в цьому, як це не дивно, сам Бєлінський…
* * *
1847 рік був трагічним у житті Тараса Шевченка: у тому році за доносом провокатора було розгромлено Кирило-Мефодіївське товариство, куди поет за покликом душі вступив у квітні 1846 року. Усіх членів товариства ув’язнили, а потім заслали у віддалені губернії Росії.
Найтяжче було покарано Шевченка. Після ув’язнення в петербурзькому казематі «Третього відділу» його заслали на десять років солдатом в Окремий Оренбурзький корпус. Затверджуючи вирок, Микола І власноручно написав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати». Цей присуд був рівнозначний смертному вироку: не міг простити цар поетові його поему «Сон»...
На цю сумну подію відгукнувся й Бєлінський. У грудні 1847 року він написав листа Павлові Васильовичу Анненкову — відомому російському критикові й мемуаристові. Ось кілька фрагментів з цього листа:
«Віра може з Шевченка зробити мученика за волю. Та здоровий розум повинен бачити у Шевченкові осла, дурня і нікчемну людину, надто гіркого п’яницю, аматора горілки і хахлацького патріотизму. Той хахлацький радикал написав два пасквілі, один на Государя Імператора, другий на Государиню Імператрицю... Коли цар прочитав пасквіль на царицю, спалахнув великим гнівом... Я не читав тих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих його не читав, але я переконаний, що пасквіль на царицю обурливо гидкий. Шевченка вислали на Кавказ (!?) солдатом. Мені його не шкода: якби я був суддею, я зробив би не менше. Я почуваю особисту ворожнечу до таких лібералів. Вони вороги всякого успіху...».
(Чи не знайома вам, читачу, теза: «Я не читав.., але я переконаний...». За такою формулою, пам’ятається, і в новітній час Олеся Гончара розпинали!).
Але то ще не все — у листі Бєлінського «дісталось» і товаришеві поета по Кирило-Мефодіївському товариству Пантелеймону Олександровичу Кулішеві. Він також, як і Шевченко, був заарештований і покараний.
«Одна свиня з хахлацьких лібералів, — продовжував Бєлінський, — якийсь Куліш (що за свиняче прізвище?) в журналі «Звездочка», що його видає Ішімова для дітей, надрукував Історію «Малоросії», де сказав, що «Малоросія» мусить або відірватися від Росії, або пропасти. Цензора Куторгу, що пропустив її не читаючи, засадили у в’язницю. От що роблять ці скоти, безмізкі ліберальчики! Осоружні вони мені, ті хами! Що ж, барани ліберальничають в ім’я галушок і вареників із свинячим салом!..»
(Який стиль, яка лексика! І все це з уст того, кого в Росії називали основоположником революційно-демократичної естетики!)
Отже, маємо справу не лише зі сплеском печерних емоцій, але з певною світоглядною концепцією, що виходить далеко за рамки приватних стосунків двох осіб. А це вже справа серйозна. Ось такі, виявляється, були в тогочасній Росії «революційні демократи»!
Лист цей спочатку мене приголомшив. Не вірилось! Як? Щоб Бєлінський та саме ось так висловився, саме ось так мислив?! Спочатку навіть не вірилось, що такий лист міг бути. Але досить було ще раз погортати відповідний том творів Бєлінського (Полное собрание сочинений, т. 9, Москва — Ленинград, 1958), щоб переконатися в тому, що так воно й було.
Тут і почалося моє просвітлення — переоцінка діяльності й літературної спадщини «неистового Виссариона». А тим часом у моєму записнику за цим епізодом з’явилася низка інших... І почала вимальовуватися досить-таки неприглядна особистість російського шовініста й монархіста, який при нагоді не погребує й неправдою.
Ось, приміром, Бєлінський заявляє: тільки з приєднанням (саме так: не «возз’єднання», а «приєднання»!) Малоросії до Росії туди «хлинула цивілізація».
Але ж усім добре відомо (та й сам Бєлінський це, безумовно, знав), що після 1654 року не до Києва, а до Москви (а згодом і до Петербурга) з року в рік відряджали — траплялось, що і під конвоєм — професорів відомої у всій Східній Європі Києво-Могилянської академії, щоб просвітити темний московський люд, адже там було справді «темне царство», і до Михайла Ломоносова (до речі, слухача Києво-Могилянської академії) не було вищих навчальних закладів. А славнозвісна Слов’яно-греко-латинська академія в Москві була, по суті, лише початковою школою.
А взагалі, на що б не впав погляд Бєлінського — чи то на ще один твір Шевченка, чи то на історію України (яку він демонстративно іменував «Малоросією»), все викликало у російського критика неприйняття, вкрай підсилене хворобливою емоційністю і неповагою до автора.
От і відгук Бєлінського на поему Шевченка «Гайдамаки», надрукований у 5-му номері «Отечественных записок» за 1842 рік, був негативним.
Хоч у радянському шевченкознавстві намагалися якось пом’якшити цю негативну критику, пояснюючи її полемічним запалом автора, обставинами суспільно-літературного життя тощо. Але що з того…
Навіть Іван Франко пізніше підкинув «хмизу» у це полемічне «полум’я», твердячи, що критичні нотатки Бєлінського про поему «Гайдамаки» відіграли для Шевченка й певну позитивну роль, допомогли йому позбутися «вузького козацького патріотизму»... Але що ж тоді залишилося б від поеми, якби автор під впливом Бєлінського вилучив з неї саме оцей дух «козацького патріотизму»?
Ми знаємо, що цього не трапилося. Шевченко самим текстом поеми рішуче заперечив: ні, «розумне ваше слово / Брехнею підбите. / Вибачайте… кричіть собі, / Я слухать не буду…/ …А тим часом / пишними рядами / Виступають отамани, / Сотники з панами / І гетьмани: всі в золоті / У мою хатину / Прийшли, сіли коло мене / І про Україну / Розмовляють, розказують, / Як Січ будували, / Як козаки на байдаках / Пороги минали, / Як гуляли по синьому, / Грілися в Скутарі / Та, як люльки закуривши / В Польщі на пожарі, / В Україну верталися… / Любіть її, козацьку славу, / Любіть її…»
* * *
Якось потрапив до моїх рук московський журнал «Наше наследие», випуск VI за 1991 рік. На 72-й сторінці я прочитав вислови відомих у Росії людей: Ф. М. Достоєвського (до речі, українця за походженням) і П. А. В’яземського. Вони свого часу зустрічалися з Т. Г. Шевченком, високо цінували його твори, їхній волелюбний дух. Достоєвський вважав за потрібне бути присутнім на похоронах Шевченка.
А якою була думка цих достойників про Віссаріона Бєлінського?
Ф. М. Достоєвський був категоричним у своєму присуді: «Белинский есть самое смрадное, тупое и позорное явление русской жизни».
П. А. В’яземський доповнив: «Следовать за Белинским может только отпетый дурак».
Не будемо дискутувати з цими авторитетними людьми, їм, росіянам, як мовиться, видніше. Але прислухатися до цих висловів, задуматися над їхнім змістом — варто. Особливо в контексті цих нотаток.
Як розпочали ми ці нотатки епіграфом — фрагментом зі словника, так і закінчимо їх.
«Т. Г. Шевченко — осел, дурень, нікчема, п’яниця.
П. О. Куліш — свиня, скотина, хам, баран». (Із особистого словника В. Г. Бєлінського).
До цього словесного набору і сучасний обер-хулитель Шевченка в Україні Олесь Бузина ще не додумався!

Павло МАЗУР,
учитель і просвітянин.
м. Маріуполь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 26.07.2013 > Тема ""Білі плями" історії"