Версiя для друку Обговорити в форумi

Україна і світ

(І ПОВ’ЯЗАНІ З НИМ РОЗДУМИ)

У відомій львівській арткав’ярні «Дзига» відбувся музичний вечір: «Зустріч шведської Лапландії та українських Карпат. Музиканти Даніель Вікслунд (Швеція) та Петро Петрович (Україна)». Відбувся він вже після білорусько-шведських літературних днів, про які я згадував у своїх попередніх публікаціях. Про цю неординарну лапландсько-гуцульську подію варто сказати бодай декілька слів. Організатори літературних днів, видно, спеціально запланували цю «родзинку». Здавалося б: де та Лапландія (у якій, якщо не помиляюся, резиденція Санта Клауса), а де українська Гуцульщина? Справді, це дуже віддалені регіони. Але ж і подібного в них багато. І в Україні, і в Швеції названі регіони є своєрідними «полюсами» вітчизняної екзотики. Чудова природа, багата музична культура, віддаленість від великих міст... Одне слово, про цю зустріч також варто розповісти нашим читачам.

ЛАПЛАНДСЬКА ТИША

Даніель Вікслунд у коротенькому есе «Моя Лапландія» пише про свій рідний край з любов’ю і не без гумору:
«Туристи люблять Лапландію. Вони беруть відпочинок і платять гроші за те, щоб приїхати сюди та походити босоніж по крижаних ручаях. Заможні банкіри та директори з насолодою рубають дрова і слухають нашу лапландську тишу. У нас тут багато тиші, і завжди знайдуться дрова, які треба порубати. У липні Лапландію окупують комарі і гнус, які у свою чергу дуже люблять туристів. Від одієї краплі крові вони можуть розплодитися у неймовірній кількості, і ми з задоволенням «частуємо» їх своїми гостями, аби самим позбутися цих дратівливих паразитів». Далі він описує своє повернення у Лапландію після 20 років мандрівок:
«Свіжий червневий ранок, четверта година. З повним баком від’їжджаю від заправки містечка Мальмбер’єт. Зі мною у великому орендованому причепі все моє майно. Наскільки вистачить повного бака? Кілометрів на 1300, міркую я... Коли стартувати з півдня Швеції, то можна, наприклад, опинитися в Альпах чи в Москві, чи в містечку Мальмбер’єт. Та ж траса Е4 уздовж берега Норланда, ті ж зупинки, з тією ж лише різницею, що я, нарешті, вирішив назавжди переїхати в рідні місця. І ось після 20 років мандрівок я лише за 20 кілометрів від рідного села...»
А ось, нарешті, прямий натяк на зв’язок угро-фінського народу саамі з територією колишнього СРСР:
«Коли бабуся була ще малою, щовесни частими гостями у нашому домі були саамі. Люди збиралися, щоб обмінятися товарами, бо це була остання зупинка перед випасом оленів у горах (майже як на Гуцульщині, тільки там замість оленів вівці - С.Л.). У цій зустрічі різних культур відкривалися можливості. Можливість відчути старовинні традиції шаманства, ювелірного мистецтва і цікавих розповідей. Можна було почути історію про те, як корінне населення мандрувало через сибірську тундру і дійшло до наших гір...»

КАРПАТСЬКІ МОЛЬФАРИ

У лапландців шамани? А у гуцулів — відуни, мольфари. Ось як про карпатських відунів розповідає уродженець села Верхній Ясенів Михайло Нечай: «...Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами по спадку, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі — білою... Це є мінус і плюс, це чорні і світлі сили, і між ними йде боротьба. З цього починається життя, цим воно і продовжується. Мольфар має бути глибоко духовною особистістю, так як він звертається до Бога та небесних сил з проханням про допомогу. Якщо мольфар чинить неправедно і порушує закони Природи, він може бути позбавлений магічних можливостей… Я хочу знайти учня, але досі ще не зустрів такої людини. Він повинен людей любити, природу, а не гроші. Чесно кажучи, я вже знаю дату своєї смерті. Знаю, від чого помру, але сподіваюся, що до того часу з’явиться все ж людина, у якої є покликання стати мольфаром. Без нього нашій традиції — кінець...»
Жодного табу у мольфарів не існувало, все робилося з власної щирої волі. Завдяки цій утаємниченості горяни склали про мольфарів чимало казок і переказів, про їх боротьбу з демонами та іншими міфічними силами, де мольфар виступає не як покірний виконавець, раб, слуга, а як охоронець, переможець, повелитель темних сил. Отже, як кажуть росіяни, ми також не ликом шиті, але й про Лапландію хотілося б знати більше. Добре, що білоруська культурницька акція у Львові (підтримана фінансово, очевидно, шведами) дала можливість львів’янам бути присутніми на першому в історії культурницькому контакті: «просунутий» лапландець Даніель Вікслунд і не менш «просунутий» гуцул Петро Петрович з Ворохти. Зовсім непогане поєднання, скажу я вам — лапландська скрипка і гуцульські цимбали!

БІЛОРУСЬКІ ПРОБЛЕМИ

Колишній посол Швеції у Білорусі Стефан Еріксон, який покинув Мінськ після дипломатичного скандалу влітку минулого року, продовжує займатись білоруським питанням зі Стокгольма і не втрачає надії на налагодження добросусідських відносин між країнами.
Дипломатичні відносини між Королівством Швеція та Білоруссю значно погіршились у липні-серпні 2012 року. Тоді однією з причин непорозуміння стали плюшеві ведмедики з гаслами щодо захисту свободи слова, які «приземлились» на Мінськ. Для цього двоє шведських активістів на легкомоторному літаку непомітно перетнули повітряний простір Білорусі і провели таку незвичайну акцію. Спочатку влада Білорусі замовчувала інцидент. Коли ж інформація підтвердилась, командувачів Державного прикордонного комітету та військ протиповітряної оборони країни звільнили. Крім того, шведські дипломати змушені були покинути посольство у Мінську. Послу Швеції Стефану Еріксону просто не продовжили акредитацію на перебування в Білорусі, бо він начебто і так пропрацював там уже 7 років, а його діяльність, на думку чиновників з Білорусі, була спрямована на руйнування білорусько-шведських відносин. Крім того, Еріксона звинувачували у надмірній підтримці білоруських опозиціонерів та втручанням у внутрішні справи країни. Через неможливість досягти дипломатичного порозуміння відповідне рішення прийняли і в Швеції — білоруських дипломатів відіслали зі Стокгольма.
Через труднощі з отриманням білоруської візи для шведів традиційні «Білорусько-шведські літературні дні» цього року відбуваються у Львові. На них і погодився приїхати екс-посол Швеції у Білорусі Стефан Еріксон. З паном Еріксоном мені пощастило навіть поспілкуватися. До речі, непогано виконувала фунції мови міжнаціонального спілкування мова Янки Купали і Якуба Коласа. Себто білоруська. Добре, що і я, і екс-посол володіли нею на пристойному рівні.

І «ШВЕДСЬКІСТЬ» — ЯК КОНЦЕНТРАТ ЄВРОПЕЙСЬКОСТІ

Я мало розповідаю про сам концерт. Але надто вже мені хочеться вплести його у європейський контекст. Сам концерт, яким би чудовим він не був, не створює повної картини. Тому і згадав трохи про політичні реалії. А тепер зосереджуся на культурницькій програмі. Першим розпочав свій виступ Даніель. На той момент цимбаліст Петро Петрович ще тільки мчав таксівкою з рідної Ворохти до Львова. Скрипка в руках лапландця здавалася живою, та й з почуттям гумору було добре. Спілкувався з аудиторією він англійською мовою, і я позаздрив молодим, адже вони могли з ним контактувати. А я лише розумів канву розмови, та й то — п’яте через десяте... Добре, що деякі моменти перекладалися. Співав же лапландець і шведською, і фінською, і англійською, і лапландською мовами. Потім йому почали допомагати львів’яни. Це вийшло спонтанно, але разом з тим досить злагоджено і гармонійно. А вже коли «змилене» таксі доставило до «Дзиги» гуцула з Ворохти Петра Петровича, відвідувачі арткафе «Дзига» змогли почути звуки цимбал в супроводі... лапландської скрипки. І певно ж відчули справжню райську насолоду...
Так ось, слухаючи пісні Даніеля і його короткі коментарі до кожної, я думав про те, що лапландська культура хоч і не може тягатися зі шведською, проте не відчувається й великої прірви. Для шведів усе лапландське є «своїм», рідним, частинкою їхньої ідентичності. Це ж не Росія, де культура ненців і чукчів збереглася хіба що в анекдотах, та й ставлення росіян до цих народів, зазвичай, зверхнє.
Думаючи про специфіку шведського впливу на Східну Європу, я чомусь згадав поетичний твір нашої талановитої львів’янки, інгерманладки за походженням (а це, як і лапландці, також угро-фінський етнос) Лани Перлулайнен. Присвячений твір Івану Мазепі та Пилипу Орлику:

Там помирав Мазепа —
насправді вже помирав...
Лежав у чужім покої,
а за далеким Дніпром
ніяк не міг заспокоїтись
навіжений Петро:
пропонував Естляндію,
Інгрію і Карелію,
плюс триста тисяч талярів, — все
за одного Мазепу.
І — лиш відмови у відповідь:
Карл Дванадцятий, мабуть,
був поганим політиком,
але Мазепу не зрадив...

Ось такою була відповідь цивілізованого європейця імператору Росії Петру I. Не міг бідолашний дикун без крові і тортур... Сподівався, що гроші вирішать всі проблеми. І Естляндію віддав би, і Карелію! Але ж ні — спіймав облизня! Бо Швеція — це вже Європа, там інші цінності. Повчально навіть для нашого покоління, правда? Бо паралелі самі напрошуються. Що було б, якби Росія мала в Україні такий же вплив, як і в Білорусі? Ми не могли б запросити до Львова розкутих шведів. І я не розмовляв би з колишнім послом Швеції у Білорусі Стефаном Еріксоном білоруською мовою — мовою, яку ми обидва шануємо. Певно, довелося б спілкуватися на «общепонятном». Не було б у Львові і лапландця. І спільний лапландсько-гуцульський виступ міг би відбутися, може, лише через сотню літ... Тож слава демократичній Швеції, слава Євросоюзу!

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 26.07.2013 > Тема "З потоку життя"