Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Гасло «Україна для українців» я ніколи не вважав оптимальним. Та й, певно, не я один... Ще 20 років тому відомий журналіст (на той час редактор львівської газети «Рost-Поступ») Олександр Кривенко у своїй програмній статті «Україна моя маргінальна» писав з цього приводу так: «Якщо сьогодні хтось голосить «Україна для українців», то йому слід би уточнити: для політичних українців. Бо етнічних українців залишилося, мабуть, чоловік сорок, враховуючи всі кровозмішення з часів половецьких. Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитись від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути... Чомусь жоден із безкомпромісних апологетів формування нації та держави на етнічному принципі подібні думки не висловлює. Побоюючись, мабуть, за своє реноме правовірного націоналіста».
Тепер, з висоти прожитих двадцяти років, можна висловити деякі думки з цього приводу. На жаль, Сашко, з яким я був трохи знайомий, загинув у автомобільній катастрофі, не доживши лише місяць до своїх сорока років. Це сталося у 2003 році. На той час наші погляди суттєво не розходилися, думаю, що й тепер Олександр Кривенко погодився б зі мною. Все ж, він був українським патріотом, хоча за ту статтю його дуже критикували у Львові. Мовляв, надто вже очорнив у своєму програмному документі реальну Україну...

ВОНО НЕ ЗРОБИЛО УКРАЇНУ БІЛЬШ УКРАЇНСЬКОЮ

Що ж можна сказати тепер? Україна лише для етнічних українців — це, звичайно, неправильна установка. Правильніше б сказати, вона для тих, хто її любить. Для тих, хто шанує її мову і культуру, бажає цій землі процвітання. Хай би він при цьому був росіянином, євреєм, греком чи кримським татарином. А ось ті, хто ненавидить нашу землю і наш народ, повинні мати законне, підкріплене Конституцією, право безперешкодно покинути цю країну і жити серед того народу, який здається ріднішим і ближчим. Гасло «Україна для українців!», ретрансльоване провокаторами і вітчизняними дурнями, як і слід було чекати, не зробило Україну більш українською і не дало витворити з нас певний моноліт — українську політичну націю. У рамках такого моноліту українофобам було б незатишно... А так вони залишилися на місцях, нікуди не емігрували і не перевиховались.
Не секрет, що російські шовіністи завжди використовували у своїй антиукраїнській діяльності це радикальне і немудре гасло. Хоч насправді, його ніхто й не думав активно реалізовувати в Західній Україні. І українофоби це добре знали. Але їм було потрібне це гасло! Бо на Південному Сході усі двадцять незалежних років активно втілювалася в життя саме їхня програма: «Україна — не для українців»...
Треба віддати належне платним та ідейним українофобам, вони до пори до часу не проголошували антиукраїнських гасел, зате ефективно працювали — і відкрито, і тишком-нишком. Саме завдяки їхній повсякденній роботі українці досі бояться розмовляти рідною мовою на вулицях Донецька, Харкова, Севастополя, Одеси, Запоріжжя, Херсона... І це тоді, коли на вулицях Львова російську можна почути на кожному кроці — непритишену, вільну, розкуту. Як же вдалося залякати українців Сходу? Ну, по-перше, традиції україномовного спілкування на вулицях великих промислових міст практично не існувало. Хіба що «суржик» можна було почути, але й він почав здавати свої позиції у 70-х роках. Проте за два незалежних десятиліття могла б з’явитися україномовна меншість. Гарантовано з’явилася б, якби не робота україножерів. Коли у минулому році я голодував біля Українського дому, знімальна група з 5-го каналу мене запитала про причини, які штовхнули на цей крок. Відповів, що хочу одного: щоб на вулицях Севастополя можна було б так само вільно розмовляти українською, як на вулицях Львова — російською. Хай вона там буде в меншості, але хай буде! Те ж саме нехай буде у Харкові, Запоріжжі, Луганську.

УКРАЇНОЖЕРАМ ЗАТИШНО ЗА СПИНАМИ РОСІЙСЬКОМОВНИХ

Переді мною вирізка з газети «День» від 19 жовтня 2001 року. Киянин Олександр Білик у своїй статті «Треба дивитися правді в очі» пише: «Я не проти введення російської другою державною. Тільки не тепер, а тоді, коли, наприклад, 50% киян, 40% харків’ян і донеччан говоритимуть українською. Коли ця мова посяде в суспільстві таке ж достойне місце, як і російська...» Майже не сумніваюся, що пан Білик був вимушено російськомовним до 1991 року. Принаймні, на вулицях столиці. Але й такі, як він, не хочуть загибелі української. Помилка наших радикалів в тому, що вони не хочуть розбиратися в таких тонкощах. Їм мерщій в атаку хочеться — ось і наживають собі ворогів. Між іншим, у багатьох великих містах Південного Сходу відсоток людей, які вважають рідною мовою українську, сягає 30% - 40%. Трапляється, що й усі 50%. А скільки мови на вулицях — реально? Правильно — близько нуля відсотків. З чим це пов’язано? Якраз із нетолерантністю певної частини російськомовних. Хай і невеликої частини, але організованої і дуже впливової. Гасло «Україна для українців», виголошене свого часу, дозволило заховатися представникам цієї агресивної і політизованої «меншини» за спини лояльних російськомовних громадян. І вони опинилися ніби у фортеці. Насправді, українофобів не так вже й багато, а ось російськомовні, як ми вже згадували, становлять більшість у дуже багатьох містах. Невидимому союзу одних і других свого часу немало посприяли українські радикали.
Проте сьогодні не буду таврувати ганьбою останніх, у них тепер і без мене вистачає критиків. Настала пора зосередитись на тих, хто створював умови, удобрював ґрунт для виникнення такого гасла. Тобто, на «ідейних» губителях української мови. Адже всі ми добре знаємо, що будь-які спроби розмовляти «скрізь і завжди» на теренах Східної України приречені якщо не на повний провал, то на жахливі випробування. Українці — народ м’який, відсоток шухевичів і стусів у нас незначний, тому лише одиниці готові терпіти постійні незручності, а часом і справжні моральні тортури. Може, мені хтось закине, що я перебільшую і ніяких «моральних тортур» не існує? Не існує по відношенню до тих, хто пристосовується. А для тих, хто не хоче — вони існують реально. Тут не вистачить ні часу, ні паперу описати навіть піввідсотка найбільш кричущих випадків. Але про два останніх випадки (з точки зору хронології) декілька слів скажу.

ЯК НЕПРОСТО БУТИ КЛІЄНТОМ «ПРИВАТБАНКУ» У ЛУГАНСЬКУ

Четвертого липня цього року луганчанин Сергій Мельничук звернувся до Луганського філіалу ПАТ КБ «Приватбанк» для обміну своєї старої банкоматівської картки на нову. Проте працівники банку категорично відмовились обслуговувати його державною мовою. Здавалося б: що за проблема? Адже Сергій — луганчанин і російською повинен володіти добре... Істинно так, але ж ми зараз якраз вивчаємо феномен: чому не можна українською? Чому рівень мовної толерантності Південного Сходу ніяк не досягне галицьких показників? Виявляється, на державному рівні не продумані механізми захисту україномовних. Розумію луганчан — у них свої мовні пріоритети, і вони не хочуть перетворювати свою область в другу Галичину. Але ж тут йдеться не про суцільну українізацію, а лише про мовний консенсус, про виділення невеличкої «ніші» для українців Південного Сходу. Всього лише! Проте відразу вилізло шило з мішка — надто сильні тут позиції імпершовіністів, надто слабкі — місцевих українців. Ще й стратегії мудрої немає. А в опонентів наших стратегія є. І вона проста — не допускати жодного прецеденту непокараної україномовності! Так ось, продовжу розповідь про клієнта «Приватбанку», який у тридцять з гаком років рішуче перейшов на українську у приватному спілкуванні. На роз’яснення Сергія Мельничука, що працівники банку зобов’язані обслужити його державною мовою, працівниця банку викликала охоронця. Той без вагань схопив україномовного клієнта за руку і почав силоміць виштовхувати з банку. Потім були дзвінки приниженого за національною ознакою луганчанина до чергової частини УМВС України в Луганській області. Там на його українську мову теж реагували своєрідно. Раз україномовний, значить — дивак, який добровільно вирішив стати «білою вороною» в Луганську. А раз так, то чи варто таких любителів «екстріму» захищати? Думаєте, набагато краще в столиці? Нещодавно молода киянка Ірина Бондар теж спробувала бути принциповою і попросила міліціонера, який виконував свої службові обов’язки на Святошинському ринку, розмовляти з нею українською мовою. Але старший лейтенант, зовсім не соромлячись своєї українофобської позиції, патетично вигукнув: «я учился в советской школе!» і двічі вдарив дівчину кулаком у груди. Які аргументи можна привести на захист офіцера міліції — не знаю. Може, прохання Ірини було занадто емоційним? Українцям нерідко доводиться захищати свої права емоційно, навіть з певним «надривом». Але ж і в цьому випадку рівень українофобії міліціонера явно зашкалював... Одне слово — замкнене коло. Мови нема, бо мало бажаючих ризикувати, а коли такі герої знаходяться, то їм відразу «обламують роги». І на це «обламування» налаштовані усі інституції південно-східного регіону, включно з прокуратурою. Часом ми бачимо, що і в столиці з цим проблеми. А ще ж є московські інституції, які покликані ставити все з ніг на голову. Вони доводять до відома населення, що це у Львові або в Тернополі систематично ображають і переслідують російськомовних, а на сході України конфліктів на мовному ґрунті нема і не може бути в принципі!

ТЕОРЕТИКИ І ПРАКТИКИ РУСИФІКАЦІЇ «ПІДСТАВЛЯЮТЬ» НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ

Новий мовний закон тим і небезпечний, що він не має на меті гармонізувати мовне питання. Ні, він покликаний забезпечити мас-штабний рух у зворотньому напрямку. Там продумано усе до дрібниць. Офіційно зміни стосуються лише південно-східних областей. Однак можна здійняти таку потужну хвилю (російські політтехнологи допоможуть), що і в цілком «помаранчевому» Києві згодом від двомовності залишаться лише спогади... А російська мова надовго займе панівні позиції. І це в центрі. А коли проїхати Слобожанщиною, Донбасом і Кримом, ви побачите, що навіть у мові вивісок (це те, що легко врегулювати упродовж року) спостерігається повна анархія. Тобто, масштабне ігнорування закону про мови. Подумки згадую свої мандрівки. ...Ось бачу при в’їзді в Старий Крим вивіску «Старый Крым / Eski Qirim» і даремно шукаю очима український напис. Вивіска двомовна, а не тримовна. Чомусь саме державна мова проігнорована. На базарі бачу напис російською «Мясной ларек», який нижче дублюється кримськотатарською. Це добре, що є кримськотатарська, але погано, що ігнорується державна. Неподалік від Старого Криму знаходиться вірменський монастир Сурб-Хач. Там уже тримовність, але... вірменсько-російсько-англійська. Українська і там виявилася непотрібною. В Ялті звернув увагу на кафе «Азербайджанская кухня». Тут російський напис дублюється англійською і азербайджанською. Кафе-бар «Уч-Кош». Є російська, є кримськотатарська та нема української. Добре, якби таке ігнорування обмежувалося територією Криму. Але ж і в столиці намічаються подібні тенденції. Кафе «Кримськотатарська кухня», що неподалік від Майдану Незалежності. Раніше тут поєднувалися українська, російська і кримськотатарська мови. Проте на новому навісі побачив, що до російської і кримськотатарської додалася ще й арабська, зате... українська зникла. Ну скажіть, кому потрібен такий «зашкалюючий» інтернаціоналізм, коли шанується що завгодно, тільки не мова титульної нації? Як до цього повинні ставитися українці?
Що може подумати національно стурбований українець, коли побачить вивіску на одному з київських кафе: «Имерети. Территория грузинского гостеприимства»? Або на кіоску: «Georgian — Грузинский хачапури». Ні тут, ні там - українською навіть не пахне. Подумає, певно: «обстрілювали картвелів росіяни, бомби на них скидали, відрізали Абхазію і Південну Осетію, а все ж російська мова їм на порядок рідніша, ніж українська... А в себе ж, у Грузії, мовний закон вони б нікому не дали порушити!» От і накопичується поступово в головах небайдужих українців критична маса протесту. Вже наскільки автор цих рядків володіє «арко-дужним перевисанням до народів» (нагадаю, що це вираз Павла Тичини), але й мене часом дістає сувора дійсність. Пам’ятаю, як у свої двадцять з гаком почав учити білоруську, грузинську, латиську, татарську, узбецьку... Але коли я в Києві підходжу до кіоска «Узбекские лепешки», то не можу не подумати про те, що у Ташкенті чи в Самарканді державна мова захищена на порядок краще, ніж у нашому прерасному місті над Дніпром. Або таке: сидить в кіоску «SIMIT- турецкая выпечка» або в «DONER KEBAB» чорнявий хлопець, наспівує східні мелодії, говорить з сильним акцентом, причому лише російською. Жодного написаного українського слова там не побачиш навіть з мікроскопом. А платити за шаурму, самсу і чебуреки повинні чомусь саме українці. Було б дивно, якби за таких обставин гасло «Україна для українців!» взагалі ніколи не народилося і ніким не було під-тримане. Не наймудріше гасло, згоден. Але перш ніж братися за жменьку людей, які на нього відгукнулися, чи не краще гуртом взятися за тих, хто удобрив ґрунт і створив найкращі умови для його виникнення?

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Ми єсть народ?"