Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЕЩО ПРО ВЗАЄМИНИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ТА ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ

Серед світочів українського письменства незгасимими зорями височіють два жіночі імені — Леся Українка та Ольга Кобилянська. Якщо перша відкрила нові горизонти поезії та драматургії, то друга плідно працювала на ниві прози, привертаючи увагу до своєї творчості не лише в межах України. Новаторські пошуки обох письменниць зробили їх посестрами по перу.
Особиста приязнь між ними починалась заочно. Влітку 1891 року двадцятирічна Леся Українка пише до Михайла Павлика з сонячної Євпаторії про своє бажання листуватись з молодою буковинською письменницею, зокрема наголошуючи: «Нехай пише до мене якою хоче мовою, дасть бог, розберу, хоч, звісно, приємніше було б розмовляти по-своєму. ...Я ...ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала і, певне, не писатиму». Звідкіля ця підкреслена увага до мови, чим вона викликана?
Насамперед — суттєвою різницею у вихованні та освіті двох геніальних жінок. Леся Українка народилась і виросла в сім’ї свідомих українців, мова її творів — це мова матері, котра плекала талант дочки, як ніжну рослину, ставши назавше для неї прикладом самовідданості і вірності Україні.
Ользі Кобилянській віднайти своє покликання було значно важче. Родина батька письменниці походила з шляхетного роду, її мати — за походженням німкеня. В сім’ї поряд з польською та німецькою мовами шанували і українське слово. Чотири роки навчання в народній школі містечка Кімполунг, де служив батько Ольги, відкрили юнці чарівний світ літератури. Вона жадібно перечитувала книгу за книгою, в основному німецькою мовою, яку тільки можна було дістати в глухій провінції. Свої душевні пориви Ольга переливала в численні малюнки і рядки потаємного щоденника, а згодом і в перші новели, яких поступово ставало все більше. Звичайно, написані вони були по-німецьки. Українською мовою дівчина володіла не настільки вправно, щоб записувати бурхливий потік юних думок і почуттів. Завдяки турботам батька їй пощастило лише три місяці брати приватні уроки української мови. Мабуть, Кобилянська торувала би свій шлях у німецьку літературу, тим більше, що перші її спроби схвально зустріли німецькі поціновувачі.
Однак у 1881 р. до Кімполунга приїхала сім’я Окуневських, дочка яких здобувала вищу медичну освіту в Швейцарії. Людина прогресивних поглядів, учасниця феміністичного руху і разом з тим українська патріотка, Софія Окуневська делікатно прихиляла Ольгу Кобилянську до української літератури. Згодом до Софії приєдналась її родичка, письменниця Наталя Кобринська, яка пристрасно переконувала обдаровану буковинку прислужитися вітчизняній літературі.
«Сподіваюсь, що пані, — писала вона, — не захоче весь час писати по-німецьки. То був би грабунок — додавати, де вже і так багато, а віднімати, де мало. Ти — українка, повинна, отже, й писати по-українськи. Не говори, що мови не знаєш. Ти розмовляєш добре, а читаючи більше українських книжок, навчишся краще».
Правомірність цієї думки пізніше підтвердила Леся Українка, котра, захоплюючись багатством української мови Кобилянської, зауважує в листі до неї: «...Ви навчились її тоді, коли інші одразу думали, що знають. Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди і навіщо...». До речі, чи не зразок для наслідування, яким нині можуть скористатись наші російськомовні земляки?
Яке враження на сучасників справляли твори Ольги Кобилянської, написані українською мовою, передусім роман «Людина» (1895), повість «Царівна» (1886), «Valse melancholigne» (1898) та інші, красномовно передає, наприклад, Христя Алчевська: «Коли я вперше прочитала її «Царівну», ...сформулювала собі (збагнула добре), що то є життя жінки серед міщанського оточення і що то є самотність... Доля «Царівни» так зацікавила мене на протязі всього роману, що я, винародовлена роками вчення в російській гімназії, захопилася вкраїнською мовою до крайності й читала всі твори Кобилянської так, як той алкоголік, що допався до пляшки й витяга з неї жадібно все до останньої краплини».
Але траплялось письменниці читати і докори на свою адресу: надто нетрадиційним і навіть чужорідним здавалося її письмо деяким критикам. Проти такої позиції рішуче виступила Леся Українка, котра закликала не називати Ольгу Кобилянську «екзотичною квіткою, а признати за нею почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує». Безперечно, «німеччина», на якій виховувалась письменниця з Буковини, відкрила їй духовні вершини людськості, але коріння її самобутнього таланту сягало вглиб рідної землі. Тільки безмежно залюблена в свій народ авторка могла створити такі шедеври, як «Земля», «В неділю рано зілля копала...», «Некультурна», «Битва». Уже в зеніті слави Ольга Кобилянська скромно називала себе «робітницею свого народу» з заповітною мрією — «Я хотіла б, щоб українці стали орлами!».
Вона була створена для піднебесся, що повсякчас вабило її нерозгаданою таїною. «Спокійно дивляться на нас гори. Які ж вони гарні! Там угорі так тихо, ніби під кожною смерекою і ялицею дрімає горе і ліс навіть не дихає, щоб не збудити його...», — так проникливо занотовує свої враження майбутня письменниця, коли їй виповнилось лише чотирнадцять років. Чи міг цей непересічний дар обмежитись тісними рамками реалізму чи, навпаки, декадансу, хоча прихильники розмаїтих літературних напрямів намагались залучити її авторитетне ім’я виключно до своїх лав. З легкої руки Лесі Українки Кобилянську небезпідставно відносять до неоромантиків; не варто забувати, що сама авторка визначала свій стиль терміном «назад до душі» — і душа ця була невпокійливою, багатогранною та палкою.
Буковина по праву може пишатись, що викохала і наснажила велику українську письменницю. Ользі Кобилянській не довелось багато подорожувати, хоч хотіла вона, зокрема, побувати і на кримській землі, куди її кликала Леся Українка. Лікуючись у Сан-Ремо, поетеса писала своїй подрузі: «Та нехай би хтось чорненький ладився так, щоб серпень побути з кимсь на Україні, а жовтень у Криму...».
І все ж наш край увійшов у життя письменниці разом з дорогими листами, які надсилали їй Леся Українка та Христя Алчевська з Ялти, Севастополя, Алушти.
Найбільше манило Ольгу Кобилянську море, про яке вона стільки чула, але ніколи не бачила. Особливо гострим, невідступно-пекучим ставало бажання побачити море під час душевних надломів і творчих криз — «Та не лише побачити його, але бути якийсь час коло него, вглибитись в него». Є в доробку письменниці оповідання «Через море», де вона створила пейзажі з уяви. Цікаво, що Леся Українка, отримавши рукопис цього оповідання, викреслила олівцем помилкову фразу про хвилі, «що гонять все вдаль, все по дев’ять разом». У листі до авторки вона тактовно пояснює, як насправді біжать до берега хвилі, і водночас висловлює надію, що, побачивши море, Ольга Кобилянська змалює його в неповторних словесних картинах.
Письменниця інтуїтивно відчувала спорідненість величної морської стихії зі світом своєї душі. Недарма одну з її улюблених героїнь порівнюють з чайкою: «Я б на вашім місці знявся, як чайка, відлетів в іншу часть світу й більше не вернув». На що, однак, у відповідь звучать слова, які найліпше характеризують вдачу самої Кобилянської: «Але я б все ще повернулася, хоч би й на те, щоб свою мову й пісню по часі знов почути».

Світлана КОЧЕРГА
м. Ялта
(З архіву «КС»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2013 > Тема "Українці мої..."