Версiя для друку Обговорити в форумi

Нузет Умеров — один з найцікавіших сучасних кримськотатарських письменників. Народився 13 листопада 1931 р. в м. Сімферополі. Закінчив Літературний інститут ім. М. Горького. Багато років працював на видавничій та журналістській роботі. Зокрема, й головним редактором газети «Ленін байраги» («Ленінський прапор»), яка видавалася в Ташкенті, а з 1992 року після переїзду до Сімферополя почала виходити з новою назвою «Яни дюнья» («Новий світ»).
Нузет Умеров — заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України. Він — автор понад 30 книг віршів та прози для дорослих і дітей. Його книги виходили в Ташкенті, Москві, Києві, Сімферополі. З-поміж них, а саме: «Батьківщина», «Золота осінь», «Ведмідь-гора», «Мій друг Руслан» та упорядкована ним книга «Кримськотатарські народні казки та легенди» побачили світ українською мовою.
Пропонуємо увазі читачів нове оповідання Нузета Умерова «Малика» в перекладі українською.

Нузет УМЕРОВ
МАЛИКА
ОПОВІДАННЯ

Край світу… Часом він буває не такий вже й далекий, якщо не знаєш в який бік покаже стрілка долі зараз і, звичайно ж, неабияку роль відіграє в цьому заповітний четвертак, схований якнайглибше до кишені солдатської гімнастерки. Розміняв його — ось тобі й край світу: тут відразу ж пристановище шукати треба і роботу, і серйозно подумати про завтрашній день.
Свої заповітні двадцять п’ять карбованців я розміняв у Ташкенті. Ще в дитинстві, прочитавши книжку «Ташкент — місто хлібне», я вирішив обов’язково відвідати це місто. Коли під час оформлення демобілізаційних документів мене спитали «Куди?» я, не задумуючись, відповів — «в Ташкент».
За день я оглянув усі визначні місця цього міста і надвечір приїхав на автовокзал. Мені не доводилося жити у великих містах, можливо, тому я раптом відчув себе одиноким. Постояв на посадочному майданчику, вчитуючись у незвичні для мого сибірського слуху назви населених пунктів: Алмалик, Ангрен, Ахангаран, Алтинтапкан… Що таке алтин я знаю. У мене цього добра лишилося двадцять три карбованці з копійками, а от що таке «тапкан»… Звучить майже, як капкан, а мені, синові і внукові потомствених мисливців, слово це з дитинства неприємне. У нас в Тайговому, що не мисливець, то снайпер, — капканами не бавились…
— Послухай, братухо, вогнику не знайдеться?
Переді мною стоїть невисокий чорнявий хлопчина у формі, з валізкою, і дивиться на мене, як на давнього знайомого.
Я клацнув запальничкою, він припалив цигарку, і, уважно оглянувши мої значки, спитав:
— Де служив?
— У Прибалтиці.
— Артилерист, значить.
— Артилерист.
— Куди їдеш?
Я знизав плечима.
— Їдьмо разом до Ангрену. Сто кілометрів. За дві години пловом почастую.
— А що там в Ангрені?
— Все, що хочеш. І вугіллячко є, і дівчата красиві.
— Скажи, а що таке «тапкан»?
Він перехопив мій погляд і прочитав напис на табличці, але прочитав якось глухо, гортанно:
— Алтинтапкан. Золото там хтось знайшов… ось і назвали алтин тапкан.
«Людина усе своє життя шукає золото, шукає свій самородок, шукає по всьому світу, а тут, виявляється, і місце визначене є, де шукати треба, — міркував я. — Адже ж знайшли люди (чого тільки на світі не буває!), і квиток коштує недорого…»
За якусь годину я був уже в Алтинтапкані. Залишивши свою валізу в готелі і не звертаючи увагу, що на місто вже насувалися сутінки, я пішов оглянути довколишню місцевість. Містечко невелике: всього одна вулиця. Будинки ліворуч, будинки праворуч, а посередині дорога. Я йшов під гору по головній магістралі, відгородженій від гір двоповерховими цегляними будівлями. І не помітив, як прийшов на край світу… Добре, вчасно зупинився. Переді мною лежав величезний котлован. Там, в глибині, була встановлена дерев’яна платформа: електромотор, чавунний завиток насоса, довгий металевий хобот, що уткнувся в землю. З-під платформи вглиб котловану тягнулася подвійна нитка труб, що закінчувалася маленькою гарматою, націленою тонким дулом на прямовисну стіну.
На платформі з’явилися люди. Певно, це була друга зміна. Їх троє: могутній паруб’яга — відразу видно головний, за все сам хапається. Коли ті двоє намагалися зрушити з місця масивну тушу електромотора, він ліктем відсторонив їх, взяв до рук лом і одним коротким поштовхом поставив махину на місце. Биток! Супроти такого в кулачному бою жодна стінка не вистояла б! Того, в якого за широким монтажним поясом стриміли гумові рукавиці, я охрестив Електриком. Биток і Електрик витягли на середину платформи трансформатор і взялися чаклувати над ним, а третій, сухенький руденький дідок з ріденькими обвислими вусами, снував довкола них, притупуючи від нетерпіння. До мене раз у раз долинав приглушений бас: «Та не части ти, Вусе, не части!», після чого здоров’як обережним порухом ліктя відсторонював дідка. Проте той за якусь мить знову тупцювався по колу, старанно витягнувши тонку жилаву шию, зазирав через масивне плече. Закінчивши з трансформатором, Електрик почепив на стовп прожектор, увімкнув світло: мабуть, збиралися працювати до ранку. А я продовжив свій шлях.
Проходячи повз ресторан, хотів було завернути на музику, але стійко пройшов далі. В готельному буфеті підкріпився сосисками, випив пляшечку кефіру і розташувався у фойє дивитися телевізор. Добре. Давно я так не відпочивав: не треба було по команді схоплюватись, натягувати похапцем гімнастерку, стрімголов мчати на шикування, займати посеред ночі позицію, через яку повинні були ринутись танки «противника».
Поруч зі мною всілася адміністраторка готелю, подала мені піалу з чаєм. Це ж треба, такий звичай: чай наливають на самісіньке денце, ні цукру тобі, ні цукерок, голий чай, але я п’ю — господарів треба шанувати.
Всі відірвали погляд від телевізора, коли до фойє увійшла дівчина з чемоданом, з сумками, і короткозоро озираючись, промовила:
— Салам алейкум! Чи не підкажете, де адміністратор?
Адміністраторка відсунула чайник і неквапливо підвелася.
— Ти надовго до нас, дочко?
— Надовго. Тиждень відпустки, а потім переддипломна практика.
— Значить, тобі потрібна окрема кімната. Допоможи-но, джигіте, дівчині.
Я ніс важкий чемодан на другий поверх, а вона йшла поруч — струнка, підтягнута, у простеньких джинсах, рожевій сорочці…
— Вам, напевно, важко? — спитала вона. Мабуть, її гнітила моя мовчанка. — Це все, що в мене є. Свій дім я ношу з собою.
У кімнаті замість другого ліжка стояв старенький диван, поряд журнальний столик, біля вікна — телевізор. От тобі й люкс! А втім, у мене в номері не було ванни, а тут, хоч і маленька, але була.
— Що ж ви застрягли в дверях? Заходьте. Поставте чемодан біля вікна. Дякую вам красно… — вона усміхнулась, позираючи на мої значки. — А як вас звуть, якщо не секрет?
— Михайло.
— Значить, Мишко. А мене Малика.
— Маленька? — здивувався я.
— Не маленька, а Ма-ли-ка.
Сміх у неї був м’який, обволікаючий, начеб провели по щоках теплими дитячими долоньками.
— Радий був з вами познайомитися, — і чого я таке ляпнув? Як на офіційному прийомі. Навіть почервонів.
— Давно з армії?
— Усього кілька днів.
— Я так і подумала.
Звичайно, я соромився її, тому сказав:
— Ви влаштовуйтесь, а я пішов.
— Може, посидите трохи? Чаю поп’ємо. Я така боягузка: поки на новому місці не звикну, так здається, що з кожної щілини чудовисько визирає.
По правді кажучи, у мене не було ніякого бажання знову пити чай. Але я лишився. Як любив повторювати мій друг Ервін: «Піхота не має права проходити мимо чужої самотності».
Вона обережно дістала з чемодана велику коробку, поставила на стіл, але відкривати не поспішала, ніби налаштовувала себе, готувала до чогось радісного, приємного. Що ж може бути в цій коробці? Мабуть, чобітки новенькі, супермодні…
У коробці виявився маленький електричний чайник, дві великі фарфорові чашки, пачка печива, цукор і навіть баночка варення. Я ледве стримав усмішку.
— Вам смішно?
— Ви приїхали всього на місяць, а все привезли з собою.
— Я ж виховувалася в дитячому будинку…
Поки закипів чайник, вона прибрала в кімнаті. Дістала із сумки книги, флакончик духів, альбом з фотографіями.
— Хочете подивитися? Це наш дитячий будинок.
Я неспішно гортав сторінки, а вона готувала на стіл і коментувала фотографії:
— Це я у восьмому класі. Правда, смішна? Це наша група. Це директор, він помер торік. Це наша вихователька. Правда, красива?
З фотографії дивилася молода жінка в чудовій лисячій шапці. Малика обережно провела пальцями по фотографії, ніби погладила її.
Я підвів очі, і наші погляди зустрілися.
— Як ви гадаєте… мені б пасувала така шапка? Я давно про таку мрію…
— А скільки вона коштує?
Ну й бовкнув! Так начеб у мене в кишені тисяча карбованців, і я кинуся зараз купувати їй таку саму шапку.
— Ой! Коштує вона дуже дорого. Коли б не цей люкс, можна було б зекономити. В технікумі сказали, що за практику нам платитимуть… А у вашої дружини є лисяча шапка?
— Шапка є, а дружини нема.
— Уже встигли розлучитись?!
— Не було зовсім.
— А як же шапка? — здивувалась вона.
— Перед тим, як йти на армійську службу, я підстрелив чорно-буру лисицю. От вона й чекає тепер на господиню.
— Це ж треба так… — вона посунула мені баночку з варенням. — Покуштуйте, вишневе, сама варила.
Я ледь не бовкнув чергову дурницю, та, на щастя, Малика випередила мене.
— Михайле, скільки вам років?
— Двадцять шість, — п’ять років я прибрехав для солідності.
— Ой! — похлинулась вона. — Ви ж майже старик!
— Це добре чи погано?
— Добре. Якщо дорослий — значить розумний. Наша вихователька завжди казала нам — «Заміж виходьте за літніх, щоб сім’я міцною була», а сама вийшла за молодого і поїхала. Це ось вона на фотографії.
— Я вже здогадався.
Прибираючи коробку з чайним господарством у стіл, вона знайшла там радіогучномовець. Мені довелося добряче поморочитися, поки він заговорив.
— Який же ви молодець! Тепер мені зовсім не буде страшно…
Наслухавшись розповідей Малики, я ніби у неї в гостях побував. Вволю наївся, надивився на матір, на діда, на бабусю Малики. Завтра обов’язково напишу додому, скажу, що вирішив лишитися на надстрокову службу. Третя година ночі, а я заснути не можу, все про неї думаю. Закохався чи що… А дівчина путяща, з такою й одружитися не гріх. Уявив, як привезу її додому: мама посадовить біля вікна, а бабуся побіжить до своїх подружок — похвалитися, яку внук азіаточку привіз. І потягнуться сусіди косяком — хто по сіль, хто по цукор, аби поглянути на «знахідку».
Що то солдатська звичка: тільки-но почало світати, а я вже прокинувся. Зробив зарядку, прийняв холодний душ. Поснідав у буфеті нашвидкуруч. Неквапно пройшовся повз двері Малики — там тихо, мабуть, спить моя азіаточка… Згадав про котлован і пішов туди, хотілося побачити, як же працюватиме та маленька гармата.
Я розташувався на краю котловану, увімкнув магнітофон і споглядаю. На платформі тихо: здоров’як-биток читає газету, електрик щось ремонтує. Отже, вночі вони не працювали. Вусань орудує біля гармати. Він обома руками ухопився за дишель і пильно стежить за тим, щоб сріблясте лезо струменя різало стіну біля самісінької основи. Мабуть, не так просто утримати струмінь на одній лінії. Щоразу, коли старий послаблює хватку, ствол гармати шарпається, і холодні бризки долітають навіть аж до мене.
— Ей, ти! Старий шкарбан! Чому струмінь полощеш! Рівно тримай, а то й до кінця зміни не завалиш! — це кричить здоров’як.
— Не подобається, йди сам працюй! — дзвінким півнячим голосом відповідає Вусань. — Теж мені, генерал найшовся! — і знову струмінь йде навскіс, і великі каламутні краплі падають на платформу.
Здоров’як чортихнувся, відклав набік газету і попрямував до гармати. Ліктем відсторонив старого, узявся за дишель. Ну й терпіння у хлопця! Я засік за годинником: протягом сорока хвилин вів струмінь від одного краю до другого, і за весь час струмінь жодного разу не здригнувся, не «заполоскав».
Прогавив я все-таки момент, коли стіна поворухнулась, покрилася димучими тріщинами, зрушила з місця і стрімко пішла донизу. Курна лавина, котячи попереду великі брили, набігала на маленьку гармату. Я весь закам’янів, мені здавалося, що зараз станеться найстрашніше… Все обійшлося: здоров’як намертво закріпив гармату стволом донизу і пішов геть. Перша ж брила, що докотилася до струменя, в мене на виду розпалася на дві частини і розсипалась.
Тільки тепер дійшла до мене суть роботи: після того, як курява в котловані осіла, Вусань знову став біля гармати і взявся розбивати лежачі довкола брили на шматочки. Густа тягуча рідина все ближче й ближче підступала до бортів платформи, а коли вона була вже зовсім поруч, електрик запустив мотор, здоров’як підняв засувку насоса і за якихось півгодини дно котловану було чисте. Вусань знову хотів було спрямувати струмінь до основи стіни, але струмінь раптом похилився, зменшився і зовсім зник, ніби його втягло у вузьке горло гармати.
— Закінчуй, Вусе! Час обідати!
Коли над котлованом нависла тиша, я почув, як гучно горлає мій магнітофон. «То ли еще будет! То ли еще будет, ой-ой-ой!». Я різко крутнув ручку гучності, але здоров’як вже помітив мене. Можливо, він ще раніше помітив, але й знаку не подавав.
— Старшина!
— Я чи хто?
— Ти, ти! Спускайся сюди! Нічого стовбичити над головою, ти ж не інспекція, — він так переконливо махнув у повітрі своєю п’ятірнею, що я й не подумав заперечити.
У котлован вела вузька траншея, по дну якої тягнулися труби, вкриті дощаним настилом.
Здоров’як зустрів мене біля платформи.
— Проходь, гостем будеш, — і простягнув мені велику, як лопата, долоню, — Анвар, машиніст землесосної установки. Бригадир значить. Це дід Семен, можеш називати його Вусань. Руслан — електромонтер. От і вся наша команда.
— Звичайно, не рота… навіть не взвод… — роздивившись мене зблизька, старий підняв догори скручений палець. — О! Тебе нам якраз і не вистачало! За штатним розписом повинно бути четверо. Моніторника не вистачає.
— Кого не вистачає? — не второпав я.
— Гідромоніторника. Гармата наша зветься монітором. От гармаша нам якраз і не вистачає. Ти ж артилерист?
— Артилерист.
— О! Бачиш… — старий підніс скарлючений палець під бригадирів ніс. — А ти, бусурман, казав, що Бога нема. Хлопець сам, своїми ногами до нас придибав. І вчити не треба — дишель в руки і хай ріже, матері його ковінька!
— Ну, що скажеш, артилеристе? Старий діло пропонує. Все одно підеш роботу шукати.
— Звідки ти знаєш?
— Два дні стовбичиш. Сідай з нами обідати, либонь, відвик від домашньої їжі. Ну-мо, діду, насип старшині повну миску шурпи, подивимось, на що артилерія здатна.
Їли мовчки. Коржі, помідори, огірки, тонко порізана цибуля, проперчений наскрізь густий наваристий суп — в житті такого перченого не їв. Потім старий викотив з-під платформи кавун, одним вправним рухом зрізав у нього маківку і, тримаючи над зрізом розчепірені пальці, розсік кавун на рівні частки, відсмикнув руку і кавун ліниво розвалився, виставивши ніби напоказ рожеве нутро, поцятковане чорними насінинками.
— Ну що, вирішив? — здоров’як глянув на мене з-під густих брів.
— Обіцяю гуртожиток, одружишся — буде квартира, а щодо заробітку, сам бачиш: робота — не курорт, і платять за неї відповідно.
— Запросто можна стати мільйонером, — з’єхидничав старий. — Ну, як?
— Відпочинути хотілося б тиждень-другий…
— Байдики побити, — розшифрував дід. — Воно, друже, погуляєш-погуляєш, трохи звикнеш — і підеш в сантехніки найматися…
Я все ще не міг зважитись, і бригадир вирішив відрізати мені шляхи до відступу:
— Наша зміна в четвер. О восьмій ранку ти мусиш бути тут, як штик. І музику з собою прихопи. Діду Семене, — бригадир обернувся до старого, — зайдеш на склад, підбереш йому робу. Тільки на себе не примірюй, а то знову принесеш недомірок.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2013 > Тема "Душі криниця"