Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Вчителька української мови та літератури з Тернопільщини Марія Ярославівна Олійник надіслала до редакції газети «Кримська світлиця» теплого листа, а разом з листом невеличку книжечку поезій своєї колишньої учениці Марії Баран. Книжечка дуже гарно видана в одному з видавництв Тернополя і має красиву назву «Краси джерело одвічне».
«А одвічна краса постає з любові, — пише про вірші Марії Баран редактор та упорядник збірки її лірики, член Національної спілки журналістів України Ярослав Шургот. — Любов породжує красу, краса — почуття, почуття — любов. Коло замикається…
Саме в такому духовному коловороті й зринають та вигранюються поезії авторки. Твори її — не художній вимисел, а те, з чим народилася, зростала і формувалася як особистість, чим дихає та живе:

Я так люблю поля,
коли літо в колоссі,
Ту правдиву красу
без фальшивих прикрас,
Коли в травах м’яких
тонуть ніженьки босі,
Й мудрий спалах вогню
у старечих очах…

Для поетеси любов до всього осягненого — не просто почуття, а невіддільний від неї світ, виражений словом. А в ньому, у цьому світі — торжество звуків, барв, ароматів і простору рідного краю! Там — «…гомін поля, шепіт ясенів», «дитинство дзвоником сміється», «мальви загорілись полум’яно», «село пахне бузками та кмином», «небо радо з полем обнялось…».
Закономірно, — зазначає Ярослав Шургот, — що й професію Марія обрала, узгоджену зі своїм внутрішнім укладом. Вона — працівник культури. А ця сфера, і все, що пов’язане з піснею, — одна із граней її буття: «Доки життя — співатиму пісні», «садок співа надвечір солов’їно…», «а дощ творив вінок своїх пісень…».
Усе, що сказав тут про вірші Марії Баран редактор її книги, — чистісінька правда. Я й сам читав цю невелику за обсягом збірочку лірики і милувався красою того поетичного світу, в якому живе і творчо працює ця, відносно ще молода жінка, матір п’ятьох дітей. Її вірші — дуже щирі, пісенні, зіткані з любові до рідної землі, до дітей, до коханого. І ця любов до родини переростає у любов до своєї Вітчизни України, яку вона любить за те, що вона «дала нам Шевченка і Лесю», пишається тим, що наші українські пісні «несла Соломія в світи». То як же можна не любити свою країну, яка кожному як мати? А матір, як і мову, як і рідну землю, на якій народився, вибирати не можна. І ті, хто не з добра поїхали у чужі світи шукати кращої долі, «нехай повертаються, щоб піднялася Вкраїна із кволих колін», бо «совістю серця вдаряє-видзвонює дзвін».
Після прочитання цієї невеличкої збірочки залишається враження, ніби й справді серцем доторкнувся до джерела одвічної краси, до квітучої ромашки на обніжку поля, до синьої волошки, що зазирає тобі в самісіньку душу із золотавого лану, ніби бачиш ту лінію горизонту, де «небо з полем обнялось і денна спека лягла між трав спочити», ніби бачиш, як «спокій на крилі несе лелека…».
Таке все чисте, світле, прекрасне, що хочеться обняти цей світ серцем, душею і забути про ті негаразди, яких ще немало ходить і по нашій землі. І про все це добре, що є в людині, що є на світі, так задушевно і красиво написала жінка-поетеса Марія Баран, яка народилася 1969 року в селі Літятині Бережанського району на Тернопільщині, яка після школи навчалася в Теребовлянському культосвітньому училищі, а згодом працювала художнім керівником Куропатницького будинку культури Бережанського району. Жінка, яка виховує п’ятьох дітей, любить поезію, музику, природу, усе прекрасне. Жінка, яка щиро зізнається:

Доки життя — співатиму пісні:
Про сонце, квіти й трави запашні,
Про гомін поля, шепіт ясенів,
Красу калини й птаства переспів.
Доки життя — радітиму життю…

Тож побажаємо поетесі Марії Баран, аби її пісенні вірші завжди приносили людям радість та втіху, аби її душа завжди була сповнена найщиріших почуттів, що звуться любов’ю. А з любові все — і діти, і пісні, і материнська ласка, і вірші.

Данило КОНОНЕНКО

Марія БАРАН
«НАЙГОЛОВНІШЕ, ЩОБ ЛЮБОВ БУЛА…»
* * *
І знову йду, іду, іду життям...
Спасибі Господу за пережите!
Шепчу тривогам:
 «Жити, просто жити
З теплом в душі,
 з усмішкою щодня...»
Прекрасний світ,
 як з птахом на крилі
Майнеш під небом на автопілоті,
Коли не в’язнеш
 в прикрощах болоті,
І не ляка: що в завтрашньому дні?
Весна сьогодні — сонце і квітки,
Грайливо вітер плутається в листі,
Вода під сонцем виграє іскристо,
Й зелений килим свіжої трави.
* * *
Я шукаю того джерела,
До якого пливу проти течії,
Що пташиною в’ється щодня
І кружляє в таночку лелечому.
У зів’ялих квітках восени,
В споришах,
 що стелились стежиною,
У краплинці сльозинки-роси,
У листках, що синіють ожиною.
Я шукаю того джерела,
Щоб в тривогах лишатись
 красивою,
Не зігнувшись зустрічним вітрам,
Шелестіти травою: «Щаслива я!».
Й ти торкнешся цілунком сльози,
Що зорітиме поруч з усмішкою...
В нашій хаті не буде грози,
Тільки щастя дзвенітиме піснею.
Я шукаю того джерела,
До якого пливу проти течії!
* * *
Ступаю тихо-тихо по траві,
Щоби, бува, краси не сполохнути,
Стіною — ліс, ріка між берегів,
І цвіркунів веселий голос чути.
А небо радо з полем обнялось,
Лягла між трав спочити
 денна спека,
Вода в криниці гомонить про щось,
І спокій на крилі несе лелека.
Здалеку гомін... галас дітвори...
Відро, упавши, тишу розгойдало...
Вечірня зірка глянула згори,
Й напнуло небо ночі покривало.
* * *
Моє село — в горбочках і долинах,
Де ліс та річка, поле і пташки,
Де сонце, що віта цілунком днину,
В’юнкі, що у життя ведуть, стежки.
Світанок, день і тихе надвечір’я,
І пісня... Лиш у нас вона така,
Що вільно в’ється птахом
 над подвір’ям,
Правдиво й чисто ллється, як вода.
Над краєм — пісня! Хай лунає пісня!
А серце — щоб до серденька
 з добром...
Хай Божа благодать в очах
 іскриться
Й витає оберегом над селом.
* * *
Село моє пахне бузками
 та кмином,
І спеченим хлібом або молоком,
Суницями — влітку,
 ялинками — в зимах,
А ще пирогами й борщем
 з часником.
Усміхнені весни, заплакана осінь...
Під листом опалим
 сміється грибок.
Село моє пахне дитинством і досі,
І сонячним сміхом малих діточок.
Село моє пахне соломою, збіжжям
І затишком дому
 з лелечим крилом.
Село моє пахне ромашковим
 цвітом,
А ще — простотою, любов’ю,
 добром.
* * *
У нас птахів багато, як квіток...
Он пурхнула веселим сміхом зграя!
Лелечиха висиджує діток,
І чаєчка царівною кружляє.
Одна скрипить,
 немов старезний віз,
Пташина інша —
 мов на флейті грає,
Оця пищить та свище серед віт,
Ота — кілки в колодку забиває.
Там парочка закоханих лелек
Голубить землю крилами своїми...
«Ку-ку, ку-ку!» —
 доноситься здаля,
Й садок співа надвечір солов’їно.
* * *
Неспроста люблю я сиві роси,
Сонце, трави, поле і пташок.
Це тому, що ноженята босі
Бігли по межі на моріжок.
Паслись гуси, і цвіли ромашки –
Так багато їх на бережку!
Я ж шукала в синім небі пташку –
Цяточку маленьку гомінку.
Тріпотіли радісно крилята,
Сонце роси визбирало вмить...
Залишивсь позаду мій Літятин,
А мені ж пташиною летіть!
З крилами легенькими, міцними,
З піснею правдивою — в життя,
Щоб у сонці не зомліли крила,
Пошукаю вітру для лиця.
* * *
Тополі за селом —
Стрункі, високі свічі,
Здається, аж до хмар
Верхів’ям потяглись.
Найпершії сліди
Босоніж по травиці
І дощ й лапатий сніг,
І сяйво блискавиць.
Там радість оченят
Від жовтого підбілу,
Зелені спасівки –
Дозріти ж не змогли.
Смачні наші грушки
Й солодкі білі сливи,
Найкращі восени
Кленовії листки.
Ромашок бережок,
Й волошки синь в пшениці,
Зелений моріжок,
Де пасли ми гусей,
Там літні вечори
Запалюють зірниці,
Щасливий діалог
Закоханих очей.
Пісні дитячих літ
Я понесла з собою,
В них — дотик сивих рос
І ластівки політ.
У серці бережу
Я жайвора тріолі
Й розкішний дар весни —
Рожевий яблунь цвіт.
* * *
В моїм селі, у гарному селі,
Де Ценівка між верб
 тихенько в’ється,
Б’є джерело в лісочку на горі,
Видзвонює, хлюпоче і сміється.
До нього йдуть і їдуть звідусіль,
Щоб додалося сили і натхнення...
Господня Матір із Дитям своїм
Всім віруючим шле благословення.
* * *
Заграли знов коралики роси.
Небес блакить —
 ясна, велична й чиста.
Пташки й пташки
рясним дзвінким намистом...
Усе зове: «Торкнись,
 торкнись краси!»
Хай сонце сяє всюди кожну мить,
Воно ж бо, глянь,
 у росянім листочку,
Чи джерельцем виспівує
 з горбочка...
Спини свій біг, послухай,
 гомонить!
Впивайся щастям —
 крапель не рахуй,
Це джерело ніколи не міліє.
Воно — життя, й бере початок
 з мрії.
Всміхнись лишень
 і сонце всім даруй!
* * *
Чи може пташка дихать
 без польоту?
Чи може риба жити без води?
Чи може квітка бути без коріння?
В людини теж своє коріння є.
Домівка, сонях,
 яблунька крислата,
Сніг тополиний тулиться до ніг,
Політ лелечий, свіжий запах м’яти,
І мати вигляда дітей з доріг...
Візьми в дорогу пісню та молитву,
Як оберіг від прикрощів і зла,
Люби усе, й дітей навчи любити.
Найголовніше, щоб любов була!
* * *
Світанком чистим, росяним
Пройдусь ногами босими
І крапельки-росиночки
В долоньки зачерпну,
Всміхнусь привітно, радісно
Пташатам стоголосенним
І квіточку з травичкою
В косичку заплету.
* * *
Жнивує літо... Китичками кріп,
Й людські, добром освітлені
 обличчя,
І колоски дозрілої пшениці,
І грім з дощем по колосках пробіг...
* * *
Випурхнула ластівка з гнізда,
Сонце засміялось із-за хмари.
Тепло й млосно. Чи пройде гроза?
Он вже й дощ постукує ласкаво.
І принишк...
 Знов — сонця промінці.
Звезли сіно, зібрано суниці.
Піднімають гордо ячмені
Сонечку свої вусаті лиця.
* * *
Ластівка над травами злетіла,
Чаєчка у небо піднялась,
Краплі дощові залопотіли,
Дощ іде по травах, по квітках.
Дощ шумить...
 Який-бо довгожданий!
І сліпий — із сонцем на вустах.
Мальви загорілись полум’яно,
І веселка дивиться на шлях.
* * *
Схилився день,
 скотилось сонце спати,
Поволі затихає все-все-все...
Стомився ясен гіллям колихати,
Стоїть, ані листком не шелесне.
Великий пес дріма,
 скрутивсь клубочком,
На варті знову нічка промине.
Сріблисту місяць одяга сорочку –
Знов хоровод з зірками поведе.
* * *
Ще в барвах ліс, і дрібно дощ січе,
А гуси — мов розсипане намисто.
Сховалось в хмарці небо голубе,
Глузує вітер
 над пожовклим листом.
* * *
Пісні мої... Я їх збираю в полі,
У колосків, волошок і тополі,
У сонечка, в кораликах роси...
Я серденьком торкаюся краси.
За кожен крочок щиро вдячна Богу,
Що осява життя мого дорогу.
Я припадаю знов до джерела –
Мій рідний краю! Земленько моя!
* * *
Люблю весь світ
Й тебе у нім,
У небі ніжно-голубім,
У росах, у квітках бузку,
В слідах дитячих на піску.
Люблю в зимі,
У теплім літі,
У заметілі та у житі.
В світанках чистих і прозорих,
В пташинім співі у діброві.
У пісню вірші переллю —
Я цілий світ й тебе люблю!
* * *
Із сяйвом зорі
Святвечір заходить у хати,
Духмяністю літа
Пахучо ляга на столи.
Свіча палахтить,
Щоб теплом обійняти
Усіх, хто возносить
Увись молитви.
Різдво... «З нами Бог!» —
Відлуння у кожному храмі.
Рождається Бог
У серденьку юнім й старім,
Вітати Христа
Йдемо ми сніжними стежками,
Рождається нині
Господь й в Україні моїй.
В країні отій,
Що дала нам Шевченка і Лесю,
І гордістю пісні
Несла Соломія в світи,
Із дзвоном церковним
Питання Вкраїни злилися:
«Хто ж ти в цій країні?
Хто ж ти в цій країні?
Хто ти?»
А що — ми?
А що ж нам до власного дому,
Все ділим і ділим
Укотре свою булаву.
А що нам до мови?
Чи люди ж ми?
Ні, ми як юди,
Що долю країни
Й за мізерний гріш продамо.
Спинімось нарешті!
Нам жити ж бо,
Тут — наша хата.
Для чого нам знову
Чуже горезвісне ярмо?
Стежок тільки дві.
Одну лише з них вибирати,
Та й ті не чіткі,
І стільки у них крутизни!
Нехай повертаються
Врешті всі діти додому,
Щоби піднялася Вкраїна
Із кволих колін.
Повір, з нами Бог!
Недарма з церковиці лине
І совістю серця
Вдаряє-видзвонює дзвін.
* * *
Любіть Вкраїноньку, любіть!
Весна всміхається струмками,
Шепоче листячком й квітками,
Голубить подихом ласкавим,
І щастя мить весна дзвенить,
Земля звучить піснями.
Любіть Вкраїноньку, любіть!
Як манить літо колосками,
І пахне сіном й чебрецями,
І ллється грізними дощами,
І сонцем щедро струменить
Й пташиними хорами.
Любіть Вкраїноньку, любіть!
Світанком росяним іскристим,
Багряним сумом падолисту,
Любіть в калиновім намисті,
У горі й щасті — кожну мить,
Як материну пісню.
Любіть Вкраїноньку, любіть!
В морози й хуртовини
Біліють гори і долини,
Ясніє кетяг горобини,
Дзвенить щедрівка на весь світ
Від нашої хатини.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2013 > Тема "Душі криниця"