Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2841)
З потоку життя (5993)
Душі криниця (3337)
Українці мої... (1437)
Резонанс (1450)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1640)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЩЕДР╤ БОРИС ╤ ГЛ╤Б
Наш╕ традиц╕╖


ЗА «КРИМСЬКУ СВ╤ТЛИЦЮ» В КРИМУ, або З МИРУ ПО НИТЦ╤ – НА ╤НТЕРНЕТ «СВ╤ТЛИЦ╤»!
Наближа╓ться черговий щор╕чний «момент ╕стини» - необх╕дно терм╕ново з╕брати 3-4 тис....


Поетична Св╕тлиця. ПОЕЗ╤Я ОКСАНИ ШПИРКО
Сьогодн╕шня поетична стор╕нка «КС» пропону╓ сво╓му читачев╕ продут╕ степовими...


«П╤СН╤, ГАПТОВАН╤ НИТКАМИ»
Нещодавно у С╕мферопол╕, в конференц-зал╕ Кримського ╕нженерно-педагог╕чного ун╕верситету,...


ВТРИЧ╤ Б╤ЛЬШЕ, Н╤Ж ВИВ╤В МОСКОВСЬКИЙ ПАТР╤АРХАТ: У КИ╢В╤ ХРЕСНИЙ Х╤Д ЗА УКРА╥НСЬКУ ЦЕРКВУ З╤БРАВ 65 ТИСЯЧ В╤РЯН
Ранок суботи, центр столиц╕ заполонили автобуси з в╕рянами з ус╕х усюд. Укра╖нц╕ при╖хали на...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 16.08.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#33 за 16.08.2013
МАЛИКА
Нузет УМЕРОВ

Л╕тература

ОПОВ╤ДАННЯ

(Зак╕нчення.
Початок у № 32)

* * *
Малика стояла на ╜анку готелю. Побачивши мене, зрад╕ла, н╕би давньому знайомому. В мене нав╕ть серце здригнулось ╕ щоки запалали.
— Де ж це ви пропада╓те ц╕лий день? — голос у не╖ м’який, гортанний, слова вимовля╓ сп╕вуче — н╕би вода лл╓ться.
— Шукав роботу.
— Знайшли?
— Зда╓ться, знайшов…
— Правда? Ви, мабуть, ще не об╕дали?
Я готовий був випалити, що мене нагодували, що ситий по саму зав’язку, але раптом зрозум╕в, що вона голодна.
— Не об╕дав, — збрехав я. — Солдат не звик ╖сти сам один. Я вас запрошую.
Малика спалахнула, опустила оч╕. ╤ т╕льки тепер я розглед╕в акуратне н╕жне личко, тонкий носик, пухл╕ губи, ямочку на п╕дбор╕дд╕. Вона глянула на св╕й масивний чолов╕чий годинник:
— Ход╕мо хутч╕ш до буфету, в╕н працю╓ до третьо╖ години, ми ще встигнемо.
— Ми п╕демо до ресторану.
— Ви з глузду з’╖хали! Туди ж треба силу-силенну грошей!
— У четвер я виходжу на роботу. Ход╕мо, — я обережно взяв ╖╖ за руку. Кисть в не╖ була тонка, холодна ╕ злегка тремт╕ла.
— Ви не наважу╓теся йти до ресторану з л╕тн╕м чолов╕ком?
Вона розсм╕ялася, ╕ я в╕дчув, як ожила, потепл╕шала ╖╖ рука. В ресторан╕ Малика довго й уважно вивчала меню.
— Замовимо борщ, котлети, на трет╓ — компот. У нас в дитячому будинку на об╕д завжди давали борщ, котлету ╕ компот.
— Дозвольте, я гляну… Пляшку шампанського, дв╕ солянки, лангет, т╕стечка, — продиктував я оф╕ц╕антц╕. — ╤ ще, будь ласка, пом╕няйте скатертину.
Оф╕ц╕антка щось буркнула у в╕дпов╕дь, ╕ я не став вступати в суперечку, забоявся, що св╕тлий рад╕сний настр╕й раптом зникне назовс╕м. Глянув на Малику, ╕ з ╖╖ усм╕шки зрозум╕в, що вона вдячна мен╕ за цю стриман╕сть. Т╕льки похитала головою ╕ сказала пошепки:
— Ви з глузду з’╖хали! Х╕ба ж ми вип’╓мо ц╕лу пляшку шампанського?
— А куди нам посп╕шати? Вип’╓мо, закусимо, сходимо в к╕но. Гаразд?
Шампанське вона пила маленькими ковтками, см╕шно примружуючи оч╕ ╕ щоразу повторюючи: «Як смачно…».
— Подоба╓ться?
— Дуже. Я всього дв╕ч╕ пила шампанське. Уперше, коли йшла з дитбудинку, у нас була прощальна вечеря, а вдруге — я влаштувала соб╕ день народження. Зберегла зароблен╕ на збиранн╕ бавовнику грош╕, купила найдорожчих цукерок ╕ шампанського. Д╕вчатам з нашо╖ к╕мнати нав╕ть не сказала, що це з нагоди дня народження.
Я крадькома милувався Маликою ╕ все намагався пригадати, на кого ж з мо╖х знайомих вона схожа.
— Ви ж н╕чого не ╖сте! — вона нав╕ть дивувалася не так, як вс╕.
— Коли я п’ю шампанське, в мене втрача╓ться апетит, — збрехав я втрет╓.
Пригадав на кого вона схожа! Якось ми з д╕дом п╕шли на полювання б╕лок. Ось тут я й побачив ╖╖. Б╕лка була на диво велика, гладка, зиркнула на мене чорними ╜удзиками очей, але з м╕сця не зрушила. Я обережно зд╕йняв берданку — головне було не злякати зв╕рка, влучити точно в око; уп╕ймав у прор╕з приц╕лу, але спусковий гачок так ╕ не натиснув…
— Про що ви задумались?
Я розпов╕в Малиц╕ про б╕лку. Вона помовчала, в не╖ нав╕ть обличчя витягнулось ╕ збл╕дло.
— ╤ ви ╖╖ вбили!
— Н╕. У нас, в справжн╕х мисливц╕в, ╓ закон: у зв╕ра, який пов╕рив тоб╕, не стр╕ляти.
— Як це здорово: «не стр╕ляти в зв╕ра, який в╕рить тоб╕». ╤ ви н╕коли не порушували цього закону?
— Н╕коли.
Вона полегшено з╕тхнула ╕ в╕дставила в б╕к недопитий келих.
Оф╕ц╕антка довго ╕ старанно п╕драховувала п╕дсумок замовлення ╕ нарешт╕ промовила:
— З вас п’ятнадцять карбованц╕в в╕с╕мдесят в╕с╕м коп╕йок.
Я широким жестом д╕став з кишен╕ св╕й худенький гаманець, виклав на ст╕л три п’ят╕рки, карбованець ╕ великодушно додав:
— Дякую. Здачу не потр╕бно.
Коли ми вийшли з ресторану, Малика простягнула мен╕ в╕с╕м карбованц╕в.
— В╕зьм╕ть.
— Та що ви, Малико! Я вас запросив…
— Якщо ви не в╕зьмете, я ображусь.
— Не в╕зьму.
— Тод╕ я не п╕ду з вами в к╕но.
Я роз╕злився, схопив грош╕ ╕ сунув ╖х до кишен╕.
Малика не витримала, усм╕хнулась, обережно торкнулася пальцями значка на мо╖х грудях:
— Не треба, не гн╕вайся. Я в╕рю, що ти — справжн╕й мисливець… Можна, я буду тебе так називати?
— Як хочеш.
Ф╕льм мен╕ не сподобався. Не знаю, чи то Малика в╕дчула м╕й настр╕й, чи то ╕ ╖й в╕н припав не до смаку, вона потягла мене за руку ╕ шепнула:
— Давай втечемо…
Ми йшли в н╕чних сут╕нках в╕д одного л╕хтаря до ╕ншого, ╕ щоразу, коли втрапляли в смугу св╕тла, я бачив ╖╖ задумливу усм╕шку, пухленьк╕ губи, ямочку на п╕дбор╕дд╕, ╕ мен╕ так хот╕лося п╕дхопити ╖╖, поставити на тумбу л╕хтаря ╕, дивлячись прямо в оч╕, сказати найн╕жн╕ш╕ слова…
— Мисливче, ти не будеш см╕ятися, якщо я спитаю? Скажи, ти в╕риш в кохання з першого погляду?
Я все зрозум╕в! Вона закохалася в мене з першого погляду! Зараз я п╕дхоплю ╖╖, поставлю на тумбу…
— Зна╓ш, Мисливче, я, наприклад, не в╕рю.
— Ч-ч-чому?
— Не в╕рю ╕ край. Ну як можна закохатися за одну хвилину? Це так, для розваг вигадали, щоб пот╕м легше було виправдовуватись…
— Не знаю… — стенув я плечима.
— Я завжди закохуюсь поступово, — вчетверте збрехав я.
— А я тоб╕ подобаюсь?
Ось на це я геть не оч╕кував. Що ж ╖й в╕дпов╕сти? Не можна ж без к╕нця брехати. Як же бути? Скажеш зайве — не пов╕рить. Н╕чого не сказати — образиться.
— Подоба╓шся, — я в╕дчув, як стиснули мою долоню ╖╖ тоненьк╕ пальц╕. — Дуже подоба╓шся.
— Це тоб╕ здалося.
— Не забувай, що я — мисливець… до того ж снайпер.
— А ти закохувався коли-небудь?
— Були д╕вчата, як╕ мен╕ подобалися… А от по-справжньому… По-справжньому н╕.
— Напевно, справжн╓ кохання… це як пам’ять на все життя, коли не хочеш в╕дпускати його в╕д себе н╕ на крок.
Ось ╕ кам╕нь, за яким — обрив, тут буде моя робота, тут почина╓ться мо╓ майбутн╓. Над платформою тьмяно горить одинока лампочка, ╕ хтось спить на краю настилу, накрившися клаптем брезенту. Мабуть, сторож. Я п╕дхопив Малику на руки, поставив на кам╕нь, хот╕в гучно, на весь св╕т оголосити про свою любов, але раптом вс╕ н╕жн╕ слова вилет╕ли, розчинилися в н╕чн╕й темряв╕. Виручив Пушк╕н. Тихим, зривистим голосом я продекламував:
— Я вас люблю…
Н╕коли в житт╕ я не почувався таким сильним, таким багатим. Як добре, що на самому краю земл╕ ╓ м╕сце, де можна знайти св╕й алтин, сво╓ золото… Вона нагнулась, обережно потерлася носом об м╕й н╕с, ╕ я не втримався, поц╕лував ╖╖.
Вернулися ми п╕зно. Пили чай, слухали музику ╕, знявши взуття, танцювали, не виходячи за меж╕ потертого килимка.
Коли я збирався йти, вона р╕шуче стала в дверях, широко розкинула руки ╕ промовила з удаваною р╕шуч╕стю, не зводячи з мене насторожених очей:
— О найчесн╕ший, найпорядн╕ший Мисливче на св╕т╕, ви н╕куди не п╕дете. Тут ваш д╕м. Тут, врешт╕, я. Ви гада╓те, що т╕льки чолов╕ки мають право вибирати? Це неправда. Вибира╓мо ми, ж╕нки. Я вибираю вас, Мисливче… — певно, ╖й не вистачило см╕ливост╕, вона винувато потупилася, втомлено опустила руки ╕, прихилившися до одв╕рка, додала ледь чутно: — Я пожартувала. На добран╕ч, Мисливче.
Та я не п╕шов. Не можна йти в╕д щастя, тим паче на краю земл╕. Завтра пошлю додому телеграму, а коли пришлють чорнобурку, улаштую таке вес╕лля! Це буде для Малики найб╕льший сюрприз у ╖╖ житт╕.
* * *
Пролет╕в тиждень. Я вже в╕дпрацював три зм╕ни. Ходив на пошту, але посилки ще не було. Дорогою до готелю мене зупинила наша адм╕н╕страторка.
— Що ж це ти, солдате, закрутив голову д╕вчин╕?! — вона дивилася на мене запально, ╕ я прекрасно зрозум╕в, що саме ╖╖ непоко╖ть.
— Ви перша, кого я запрошую на вес╕лля!
— А коли вес╕лля?
— Як т╕льки отримаю зарплату.
— Молодець. Ти — справжн╕й джиг╕т. Так чинять справжн╕ чолов╕ки. Д╕вчина тоб╕ трапилась добра, багато красивих д╕тей народить.
Я хот╕в було под╕литися з адм╕н╕страторкою сво╖ми думками стосовно д╕тей, але вона посп╕шала.
Наступного дня бригадир зустр╕в мене з дерев’яним аршином в руц╕:
— Ну, артилеристе, коньяк з мене! Наша зм╕на йде попереду з перевиконанням на вс╕ сто! Якщо й надал╕ так добре будеш крушити, прем╕я нам забезпечена!
Коли ми натягли на себе негнучк╕ роби, бригадир уважно оглянув кожного з нас: кому лямку поправив, кому наказав холошу в чоб╕т заправити якомога глибше, а старому наказав причесати руд╕ вуса ╕ над╕ти на голову тюбетейку, щоб лисина не св╕тилася.
— Ти, бува, не женити мене з╕брався? — поц╕кавився д╕д.
— Злякався, значить.
— Я сам не проти, але бабцю шкода, куди вона без мене?
— Давай домовимось, — бригадир╕в голос став глух╕шим ╕ звучав уже не так гучно, — сьогодн╕ до нас прийде д╕вчина. Практику проходитиме. Прошу вас, поводитися чемно, жодних нецензурних вислов╕в. Розмовляти пом╕ж собою шанобливо, т╕льки на «ви». Зрозум╕ло?
— Там, де зам╕шана ж╕нка, зрозум╕лого не бува╓! — по-ф╕лософськи п╕дсумував Вусань. — А щодо звертання… це ми з повним задоволенням. Так воно весел╕ше буде.
— Це ж чому — поц╕кавився Електрик.
— А ось чому: припустимо, застопорило насос, почало нас затоплювати. — Вусань нав╕ть показав, як нас буде затоплювати, — ╕ я, зам╕сть того, щоб покрити тебе гарячим словом, почну викаблучуватись: «Дорогий, вельмишановний товаришу електрик, чи не зда╓ться вам, що зупинився насос ╕ нас уже те╓ то як його, полоще по мак╕вц╕». Чемно ╕ красиво, туди його та розтуди…
* * *
Д╕вчина з’явилася п╕сля об╕ду. Це була Малика. ╥╖ прив╕з бригадир, прив╕з сво╓ю машиною. Ми з╕ старим були б╕ля мон╕тора — до вечора я повинен був зробити ще одне обвалення. Бригадир посадовив д╕вчину в зат╕нку, д╕став з ящика брошуру з техн╕ки безпеки, ту саму, яку змусив мене прочитати в╕д дошки до дошки. Цього разу читав брошуру сам бригадир.
Вони сид╕ли рядком, пл╕ч-о-пл╕ч, низько схилившись над книжкою. Мен╕ нав╕ть здалося, що в╕н трима╓ ╖╖ руку в сво╖й…
— Матер╕ його ков╕нька! — п╕дморгнув мен╕ Вусань. В╕н, мабуть, пом╕тив, що я част╕ше, н╕ж зазвичай, поглядаю в б╕к установки. — В молодост╕ я й сам був хлопцем, який маху не дасть: ледь пом╕чу по курсу гарненьку ж╕ночку, тут же п╕д’╖ду до не╖… — старий озирнувся ╕ смикнув мене за рукав. — А наш, глянь, стара╓ться… Як-не-як секц╕я двок╕мнатна сто╖ть порожня, а природа, вона пустоти не терпить. Згада╓ш, що я тоб╕ казав: гарна буде парочка — гусак та гагарочка.
Як т╕льки ст╕на здригнулась ╕ поповзла донизу, ми закр╕пили мон╕тор — ╕ б╕гом на установку. Малики вже не було, бригадира теж.
— Ну, що я тоб╕ казав! — п╕дморгнув мен╕ Вусань.
…До готелю я вертався так, начеб мене туди на аркан╕ тягли.
Йшов ╕, ковтаючи застряглий в горл╕ клубок, м╕ркував: чому вона так вчинила, чим я ╖╖ образив?
Малика зустр╕ла мене, як зазвичай, з усм╕шкою, н╕би н╕чого й не сталося. Я мовчки с╕в на ст╕лець, з╕тхнув, п╕дв╕в на не╖ погляд.
— Чому ти не п╕д╕йшов до мене? — спитала вона. — Злякався?
— Гадаю, тоб╕ й без мене було добре…
— Ти впевнений?
— Звичайно: туди й назад на машин╕, техн╕ку безпеки по складах читають. Ти могла йому сказати…
— Що ти — м╕й знайомий, ╕ що тоб╕ це непри╓мно?
— Ну, зна╓ш…
Це була наша перша сварка. Я грюкнув дверима ╕ п╕шов до свого номера. Так ╕ не спав всю н╕ч, а вранц╕ не витримав, п╕шов миритися. Постукав несм╕ливо, ледь чутно.
— Ув╕йд╕ть.
Вона стояла б╕ля в╕кна ╕ нав╕ть не обернулась. Я п╕д╕йшов, об╕йняв ╖╖ за плеч╕ ╕ в╕дчув, як вони здригаються. Вона плакала. Я побачив на скл╕ ╖╖ насуплен╕ брови, затиснут╕ губи ╕ в╕дчужений погляд. Я повинен попросити в не╖ вибачення.
— Не треба, маленька, не плач… Я тебе люблю… Ти в мене найгарн╕ша, найн╕жн╕ша, най…
╤ раптом слова застрягли в горл╕: до готелю п╕д’╖хала машина, з не╖ вил╕з бригадир ╕, дивлячись в наш б╕к, замахав рукою. Малика в╕двернулася в╕д в╕кна, уткнулася мен╕ в груди ╕ розридалася. Це було примирення. Я стояв спиною до дверей ╕ все боявся поворухнутися: чекав, що от-от почу╓ться стук. Може, все це мен╕ просто привид╕лося? Я обережно взяв у руки ╖╖ обличчя ╕ став ц╕лувати в мокр╕ оч╕, носик; вона розсм╕ялася й знову уткнулася в груди.
— Мисливець…
За дверима почулися кроки. Я весь стиснувся, мен╕ здалося, що й Малика здригнулась. Хтось пройшов повз двер╕ ╕ кроки стихли. Я полегшено з╕тхнув… та от кроки почулися знову. В╕н явно шукав ╖╖ двер╕…
— Скажи, Мисливець… — вона п╕двела на мене усм╕хнен╕ оч╕, в них було ст╕льки лукавих пустощ╕в, що я не втримався в╕д усм╕шки. Щойно плакала… — Скажи, а коли в нас буде вес╕лля?
╤ я вир╕шив пожартувати:
— Буду я на перш╕й зустр╕чн╕й женитися…
Зараз вона розсм╕╓ться, звалить мене ╕ залоскоче до смерт╕. Але обличчя ╖╖ раптом потемн╕ло, оч╕ розширились, по щоц╕ проб╕гла судома. Вона схопилася руками за горло, начеб ╖й н╕чим було дихати.
— Що з тобою, Малико? — я схопив склянку з водою, але не зм╕г змусити зробити хоча б ковток. — Що ти, маленька, я ж пожартував, невже ти не зрозум╕ла! Малико, люба, буде в нас вес╕лля, чу╓ш, буде ╕ дуже скоро, чесне комсомольське! Ну хочеш вдар мене, винен я…
Вона впала на л╕жко, зарилася головою в подушку ╕ заридала.
— Хочеш, завтра п╕демо ╕ розпишемося? Будь ласка, не плач! В╕слюк я, вибач мен╕, — я п╕дхопив ╖╖ на руки ╕, як маленьку дитину, носив по к╕мнат╕, але заспоко╖ти не м╕г. Тод╕ я ухопив склянку ╕ хлюпнув ╖й водою в обличчя.
— Заспокойся, прошу тебе. На, в╕зьми рушник, витри обличчя!
Вона заспоко╖лася, витерла обличчя ╕, не дивлячись на мене, пошепки сказала:
— Йди геть. Прошу тебе, йди геть.
— Малико, люба…
— Нема б╕льше Малики.
— Це ж був жарт…
— Не треба, ти ж сам казав, що справжн╕й мисливець…
— Не проганяй, вислухай мене, я хот╕в…
— Йди геть.
Я послухався ╖╖. Нехай лишиться одна, заспоко╖ться, й образа минеться. Ну й скотина ж я. Х╕ба ж можна так жартувати. А раптом вона не вибачить? Знайти сво╓ щастя за тридев’ять земель ╕ так безглуздо його втратити. ╤ все через власну дур╕сть, звик молоти язиком ус╕ляк╕ дурниц╕, де треба ╕ де не треба…
Д╕йшовши до свого номера, я штовхнув двер╕ ╕ в╕дсахнувся: назустр╕ч мен╕ п╕дв╕вся бригадир:
— Де тебе носить?! П╕вгодини тебе чекаю. Наче тебе бачив я у в╕кн╕… Збирайся, у нашого зм╕нника вес╕лля, ╕ в╕н попросив, щоб ми за них в╕дпрацювали. В╕дмовити я не м╕г, сам розум╕╓ш, вес╕лля раз у житт╕ бува╓.
Того дня я Малику б╕льше не бачив. Увечер╕ постукався до номера, але н╕хто не в╕дпов╕в. Вранц╕ також двер╕ були зачинен╕. На робот╕ вона з’явилася т╕льки п╕д об╕д. Я стояв, усм╕хався, а на оч╕ наверталися сльози. Прив╕талася з╕ мною сухо, стримано, н╕би побачила вперше. Бригадир не в╕дходив в╕д не╖ н╕ на крок. В об╕д в╕н подавав ╖й кращ╕ шматки, розсипався компл╕ментами. Мене це почало дратувати, але я й знаку не подаю. Спок╕йно кладу руку на плече старого:
— Ну що, д╕ду, ход╕мо.
— Як накажете, товаришу начальник, — мабуть, в╕н не забув бригадир╕в наказ.
Я поглянув на ст╕ну — високо, метр╕в тридцять не менше, до само╖ середини бугра п╕д╕йшли. Прикинув в╕дстань в╕д гармати — також чимало, метр╕в п’ятдесят, отже, сила струменя буде не та, потр╕бно гармату ближче п╕дтягнути. З’явилася можлив╕сть в╕д╕рвати бригадира в╕д Малики. ╤ я мчу на установку.
— Слухай, бригадире, доведеться нарощувати труби, далеко тепер, не в╕зьме мон╕тор.
Бригадир неохоче погоджу╓ться:
— Ти на батаре╖ головний, тоб╕ видн╕ше. Треба — наростимо.
Сказав — зробив. Зав╕в трактор, п╕дчепив тросами в’язку труб ╕ потягнув до мон╕тора. Пот╕м п╕д╕гнав в╕зок з╕ зварювальною апаратурою — ╕ за якихось п╕вгодини моя гарматка стояла метр╕в за дванадцять в╕д нависло╖ над забо╓м ст╕ни.
Дивлячись на не╖, мен╕ стало якось не по соб╕: якщо таку зрушиш серйозно, чого доброго, до установки докотиться. Мимох╕ть озирнувся — ╕ знову вони поряд: тепер уже в каб╕н╕ трактора сидять… Серце забилося гулко ╕ сердито — д╕дько з нею, з установкою! Хай затопить.
Стою, стискуючи до болю в руках шершавий дишель мон╕тора. В╕д злост╕ зуби ломить.
— Ти чого це, друже ситний, засумував?
Це Вусань. Поки я працюю, в╕н сто╖ть без д╕ла. Його робота попереду, — коли я почну розмивати завалене: в╕н стежить за потоком пульпи, жоден клубок не повинен докотитися до смоктуна. Заб’╓ться горло смоктуна — зупиниться насос, тод╕ нас почне заливати водою. Старий час в╕д часу озира╓ться назад.
— А наш, глянь, нагострив на д╕вку списа… Ох ╕ д╕вка, ох ╕ цар╕вна! Мабуть, зна╓, з якого боку аркан на нашого брата накинути. Зна╓, матер╕ ╖╖ ков╕нька.
— Чому ти вир╕шив, що вона — цар╕вна? — питаю, не в╕дриваючи погляду в╕д струменя.
Старий радий, що йому вдалося затягти мене до розмови. В╕дразу обтрушу╓ться, як п╕вник, ╕ заходить справа, щоб розмову вести в обличчя.
— Цар╕вни, вони, братику, не питають чому вони цар╕вни. Народяться цар╕внами — все тут. ╤ статурою, ╕ вродою, ╕ характером. Н╕бито така, як ╕ вс╕, а копни ╖╖ глибше — дивишся, серцевинка в н╕й так ╕ св╕титься, так ╕ св╕титься. ╤ хто вгада╓ це св╕тло, все життя з╕гр╕ватися в╕д нього буде… — старий тяжко з╕тхнув. Поворушив рудими вусами. — Була колись ╕ в мене в житт╕ цар╕вна, та не розглед╕в… Звик вс╕х ж╕нок одною м╕ркою м╕ряти. А цар╕вни… вони, братику, свою м╕рку на нас мають ╕ м╕ряють один т╕льки раз…
— Це у ваш час вс╕ д╕вки були цар╕внами. Сучасн╕ д╕вчата — зовс╕м ╕нш╕, — випалив я спересердя.
— Не скажи, солдате… Д╕вка вона ╓ д╕вка. В ус╕ часи була й залишиться, ось, як сонечко над головою. А стосовно бригадира нашого, око в нього, немов циркуль, — старий задер голову на навислу над нами ст╕ну, почухав потилицю. — Ох ╕ рухоне сьогодн╕, матер╕ ╖╖ ков╕нька… Три плани, як пити дати.
Я глянув на ст╕ну ╕ раптом в╕дчув, що ще хвилина-друга, ст╕на зрушить з м╕сця ╕ кине на мою маленьку гарматку величезн╕ брили.
— Йди, старий, скажи бригадиров╕, нехай готу╓ до пуску насос. Досить д╕вц╕ забивати баки.
— От впаде, тод╕ й п╕демо. Сам йому й скажеш, нав╕що мене у цю справу втягувати?
Ст╕на завалю╓ться, як десятиповерховий будинок, п╕днятий у пов╕тря безшумним вибухом. Спочатку ст╕на вкрива╓ться пиловими зморшками, зморшки перетворюються на ламк╕ щ╕лини — ╕ от уже розвалена на тисячу брил уся ця махина пада╓ донизу! Зазвичай поставиш гармату похило, укр╕пиш ствол — ╕ йди соб╕: струм╕нь будь-яку брилу надво╓ розс╕че ╕ навс╕б╕ч розвалить. От ╕ тепер я закр╕пив ствол, як належить, погукав д╕ду:
— Ут╕каймо! — ╕ кинувся геть. Але Вусань не послухався мене ╕ лишився на м╕сц╕, йому здалося, що я недостатньо закр╕пив гармату…
Ще трохи ╕ брила праворуч розчавить ╕ його, ╕ гармату: старий не пом╕ча╓ наб╕гаючо╖ небезпеки. Я кидаюся до мон╕тора, зриваю кр╕плення ╕ впритул розстр╕люю брилу. Все. К╕нець. Нам тепер зв╕дси не вийти. Ця подруга не т╕льки нас, а й установку може рознести на друзки.
— Л╕воруч! Л╕воруч тоб╕ кажуть! — кричить мен╕ прямо у вухо Вусань. — Повертай, матер╕ тво╖й!.. Тримайсь!..
Я ледве встигаю за с╕рими димучими шматками, що наповзають зус╕б╕ч. ╤ розстр╕люю ╖х впритул, кромсаю на частини, в╕дкидаю геть.
— Праворуч йде стерво! Р╕ж, матер╕ ╖й…
Не дивлячись, спрямовую гармату праворуч ╕ б’ю прямою наводкою, як не раз бувало на маневрах.
— Л╕во-о-ру-уч!
Вона б╕льше йшла по центру, величезна, заввишки з двоповерховий д╕м, що розвалю╓ться на ходу. Певно, втрапила на слизьку п╕дошву, ╕ тепер на вс╕х парах котить на нас…
— Тримайся, солдате!
Це гукав бригадир. Я розс╕к ╖╖ упоперек, полоснув струменем по шматку, що в╕двалився праворуч, а ось з другою половиною розправитися не встиг: вона п╕дповзла дуже близько до мон╕тора ╕ струм╕нь, спрямований впритул, рвонувся назад, обдав мене з голови до н╕г. Я т╕льки запам’ятав, як мене р╕зко штовхнуло в груди, ╕ в╕дкинуло вб╕к. Я спробував п╕двестися, але щось нестерпно важке навалилося на мене…
Отямився на установц╕. Ледь розплющив оч╕ ╕ побачив над собою велик╕ перелякан╕ оч╕ Малики. Я спробував п╕двестися, але вона стримала мене:
— Не треба, полежи трохи.
Я зд╕йняв догори руки — руки були ц╕л╕. П╕дтягнув ноги — д╕ють, отже, все гаразд.
— Який ти молодець… справжн╕й мисливець, — вона витира╓ сльози ╕ намага╓ться усм╕хнутися, але усм╕шка виходить якась жал╕бна, неприродна.
— Значить, ти мен╕ пробачила? Не обража╓шся…
— Лежи спок╕йно, Анвар за л╕карем поб╕г.
Л╕кар обстежив мене ╕ сказав, що все гаразд, що треба буде полежати, щоб не далися взнаки насл╕дки шоку.
— Матер╕ його ков╕нька! Що я тоб╕ казав! Казав, три плани буде, — Вусань так двигнув мене по кол╕ну, що я в╕дразу скочив на ноги.
— План… — пробурчав невдоволено бригадир. — Був би нам ус╕м план, а особливо мен╕…
Бригадир в╕дв╕з мене до л╕карн╕ ╕ пооб╕цяв завтра пров╕дати.
Лежу в палат╕ один. Лежу ╕ не в╕дриваю в╕д дверей погляду. Зараз постука╓ ╕ ув╕йде…
Як т╕льки мене виписали, першим д╕лом помчав на пошту, отримав чорнобурку ╕ в╕дразу ж до готелю. Нав╕ть стукати не довелося, двер╕ до люксу були прочинен╕. Малика вкладала до вал╕зи реч╕.
— А-а… це ти, Мисливець.
— Добридень, Малико, дивись, що я тоб╕ прин╕с, — я розгорнув чорнобурку, пров╕в долонею по ср╕блястому загривку ╕ накинув ╖й на плеч╕.
Вона постояла перед дзеркалом, милуючись подарунком, нав╕ть обгорнула лисицею голову, пот╕м обернулась до мене, усм╕хнулась жал╕бно-жал╕бно ╕ простягнула чорнобурку назад:
— Дякую тоб╕, Мисливче. Це дуже дорогий подарунок…
— Ну що ти, Малико. Я чекав, коли ╖╖ пришлють, щоб сказати тоб╕…
— Не треба, не кажи, я все розум╕ю, — ╕ знову взялася за реч╕.
— Куди б ти не по╖хала…
— Я не ╖ду, я пере╖жджаю до Анвара.
— До Анвара?! — не зрозум╕в я. — Нав╕що?
— Я виходжу за нього зам╕ж.
— Малико, люба…
— Не треба, мовчи. Я зовс╕м не ображаюся на тебе. Ти хороший, добрий… але я не можу ╕накше.
— ╤ квапишся позбутися мене?
— Дякую тоб╕, Мисливче, за все. А тепер йди, я не хочу, щоб Анвар застав тебе тут.
— Останн╓ мо╓ прохання ти можеш виконати?
— Яке?
— Нехай ця чорнобурка буде мо╖м вес╕льним подарунком… Будь ласка, прошу тебе. Мен╕ буде при╓мно думати, що вона з╕гр╕ва╓ тебе.
— Н╕, Мисливцю, я не хочу починати з вузлика на пам’ять…
* * *
Б╕льше я Малику не бачив. Анвар запросив мене на вес╕лля, але я не п╕шов, а коли одержав першу зарплату, остаточно вир╕шив вернутися додому. Св╕й останн╕й веч╕р в Алтинтапкан╕ я простовбичив б╕ля будинку, де жив Анвар, поки не вийшла Малика. Вона з’явилася на балкон╕, постояла трохи, роззирнулася навс╕б╕ч, н╕би стривожена б╕лка, ╕ п╕шла.
Вранц╕, залишаючи готель, я д╕став з вал╕зи чорнобурку ╕ в╕ддав ╖╖ адм╕н╕страторц╕:
— Це вам, на пам’ять про солдата…
— Рахмат, дякую.
— Скаж╕ть, будь ласка, а що в переклад╕ означа╓ Малика?
— Малика! — вона розум╕юче усм╕хнулася ╕ похитала головою. — Малика означа╓ цар╕вна, дочка шаха.
— Он воно що… Цар╕вна, значить…
— Цар╕вна, — п╕дтвердила вона.
…П╕зно увечер╕ я вил╕тав з Ташкента. Я лет╕в на протилежний край св╕ту…

Переклав
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 16.08.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12164

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков