Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Яснооке Надросся... Кого воно тільки не вивело на велелюдний шлях всенародної слави! Кого тільки не соборувало висотою визнання і шани! Самородком цього краю залишається і Настя Присяжнюк. І не тільки цей куточок древнього Поділля співає осанну цій геніальній жінці, а й уся Україна, широкий світ її знає. Який же неоціненний скарб зібрала вона за своє життя! Десятки літ вела невтомно свій фольклорний записник, бережно все нотувала і до журналістського записника, до яких ще не одне покоління торкатиметься серцем і душею як до глибокого, чистого і вічного джерела національної духовності, світлого собору людської душі. Важко переоцінити все те благородне і величне, що зробила за своє подвижницьке життя ця мудра жінка, котра поєднала в собі вченого-фольклориста, активного громадського діяча, пошуковця, пристрасного і талановитого журналіста, написавши за десятки років співпраці з різними періодичними виданнями України понад добрих три (!) тисячі статей, кореспонденцій, нарисів, есе, спогадів, врешті, навіть наукових досліджень у галузі народної творчості. А ще Настя Присяжнюк була пристрасним краєзнавцем, педагогом, істориком... Отож значущою дещицею її духовної спадщини й залишаються її записники, власне, він є одним із сотні зошитів-зшитків, як колись їх називали.
Той незвичайний записник відкривався перлинами народного епосу, наспіваними батьком Андріаном Присяжнюком, злиденним чинбарем, у багатодітній сім’ї якого панував культ пісні. Як не бідували, почасти лише на картоплі трималися, а співали серцем і душею завжди. А було дітей у родині Присяжнюків аж дванадцятеро, і всім їм давала раду, доводила все до пуття мужня, благородна жінка — мати Марія Онуфріївна, колишня наймичка. Співала вона теж дуже гарно. Усе про жіночу недолю, все про людську кривду... У родинному хорі, крім малої Настусі, брали участь і Василь з Мотрею, Ганна, Софія, Голяна, Текля. Вони душею вбирали красу народних пісень, той дух, ті ідеї, які несли з собою мелодійні хвилі, в яких клекотала ненависть народу до панщини, билася дужими крильми, інколи обламуючи їх у нерівному герці, горда, волелюбна душа народу. І може, саме ці пісні заронили в серця Мотрі, Насті, Василя іскри, з яких потому розгорілося полум’я, з яким вони й виринули в буремне життя, пішли шукати кращої для себе й народу світлої долі. Разом із піснею зростав у Насті Андріївни інтерес до народної творчості, до природи тих явищ, духовного життя суспільства, які свідчать про його естетичні уподобання, в яких найповніше розкриваються його прагнення до добра, гордий дух волелюбства, яким був пронизаний увесь шлях жінки.
Доля юної фольклористки складалася непросто. Буря першої російської революції докотилася і до надросянського містечка Погребище. Одна з дочок Андріана Присяжнюка, сільська вчителька Мотря, стала на тернистий шлях боротьби з силами самодержавства, очоливши невеликий загін мужніх селянських хлопців, карала поміщиків і жандармів. Вона приносила в Погребище нові натхненні пісні, народжені революцією. Настя Андріанівна, захоплена сестрою, яка слугувала для неї ідеалом, підхоплювала ті пісні й несла поміж людей. Пісня все примітніше надихала дівчину і кликала за собою.
Після трагічної смерті сестри-революціонерки (як ми тепер трактуємо, що то був гурток анархістів) — події, яка сколихнула всі прогресивні сили тодішньої Росії і дала письменнику Володимиру Короленку ще один факт, котрий ліг в основу його відомого нарису «Побутове явище», — Настя Андріанівна всією душею поринула в революційну діяльність. Незабаром, перебуваючи в Одесі, вона стала одним із організаторів страйку на канатному заводі. Подейкують, що там і досі одна зі сторінок експозиції історії цього заводу розповідає про безстрашну і мужню подолянку Настю Присяжнюк. Після арешту її етапом відправили до Чернігова. Там вона познайомилася і близько зійшлася з людьми, які залишили «в нашій душі, спраглій до краси, слід на все життя». Кілька днів Настя Андріанівна перебувала в гостинній родині Коцюбинських, подружилася з сином великого письменника — Юрієм. Власне, то було вже дещо більше — перше і ніжно-чуйне кохання, яке через суворість долі все ж не судилося донести до омріяного. Як і потому буде розтраченим на вітрах невблаганної долі й інше, не менш ніжне і тонке почуття. Забігаючи наперед, згадаю, що то вже буде в Харкові, де зустрінуться двоє молодих однодумців — Настя зі своїм коханим, якого чорні суспільні сили запроторять за активну діяльність всупереч владі на десятирічне заслання до чужого і далекого Магадана, а десь невдовзі й Настю спіткає така ж гірка доля. Репресивна машина не пощадила жіночу долю, спровадивши і її на каторгу.
Але саме того часу, вертаюсь думкою назад, коли Настя Присяжнюк пізнала радість перших почуттів з Юрієм Коцюбинським, з-під пера батька Юрія — вже на ту пору відомого майстра художньої прози Михайла Михайловича — вийшла повість «Тіні забутих предків». У ній так багатогранно виграє всіма кольорами веселки фольклор Гуцульщини: казки та пісні, звичаї фантастичного і чарівного краю. Звичайно, Настя Андріанівна ввібрала у своє серце співане письменником. Відтоді вона вже не викине його з душі, не розгубить на шарпких вітрах долі, котрі надійніше гартували її утвердження.
Та справжня окриленість її творчості прийшла тоді, коли впала фортеця самодержавства. Навчаючись у Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, а потім вчителюючи в селах рідного Поділля, взялася Настя Присяжнюк за своє заповітне — почала по перлині збирати невмирущий скарб рідного народу, самоцвіти рідного куточка над милою і тихоплинною Россю. Це про її титанічну працю згодом образно і точно скаже письменник-земляк Валентин Речмедін: «Настя Присяжнюк — творець справжньої енциклопедії подільського фольклору». Ці слова вдячні погребищани викарбують на її надмогильному пам’ятнику, під яким покоїться в Бозі прах славетної Берегині народних скарбів, невтомного літописця рідного Надросся.
Валентина Речмедіна настільки заполонить сподвижництво цієї родини, що навіть спроможеться на повість «Дівчина в терновому вінку», присвячену, зокрема, Мотрі-революціонерці, врешті, й усій родині Присяжнюків. А ще, будучи свого часу головним редактором газети «Культура і життя», а згодом першим заступником головного редактора часопису «Вітчизна», цей художник слова чимало разів на сторінках цих видань звертався до роду Присяжнюків.
В. Речмедін десятки разів приїздив до Насті Андріанівни, турбуючись про її побутові умови та творчий шлях. Принагідно слід згадати, що в старенькій хатині над Россю бували за життя Насті Присяжнюк і Михайло Стельмах, Платон Воронько, Іван Драч, Володимир Качкан, Арсен Іщук, Микола Сингаївський… Вже не кажучи про те, що побували в Насті Андріанівни головні редактори мало не всіх республіканських видань (газет і журналів), побували в «хатині, повній пісень», численні провідні журналісти не тільки з республіканських, обласних, а й десятків міськрайонних і районних часописів найдальших регіонів держави, у тому числі й сусідніх Росії, Білорусі, дружніх Польщі, Болгарії… З її подвір’я велася пряма трансляція по колишньому центральному телебаченню, кілька разів сюди приїздили журналісти та оператори українського телебачення. А тогочасна Всесоюзна фірма грамзапису здійснила окреме видання набору грамплатівок із записами народних пісень з голосу особисто Насті Присяжнюк. Пісня її полинула по всьому світу.
Тісний творчий зв’язок єднав Настю Присяжнюк — Берегиню пісні — не тільки з творчими постатями в журналістиці, літературі, а й з багатьма виконавцями її зібрань, зокрема, з народними артистами СРСР Анатолієм Кочергою та України — Олександром Таранцем, які чимало разів бували в Погребищі, щоб завітати до її хатини, «повної народних пісень», як багато хто образно називав її скромне помешкання. Сюди завертав свою стежину і народний артист СРСР, лауреат Шевченківської премії, диригент, земляк надросянців Олександр Міньківський. Про це свідчать навіть численні листи з особистого листування Насті Присяжнюк, бо ж вона до останніх днів земного життя листувалася з багатьма. Ось і зараз тримаю лист од неї до Олександра Таранця, датований 7 січня 1970 року: «Глибокошановний Олександре Михайловичу! Від Вас так давно не було листа, що я думала, Ви вже забули про мене. Я одержала понад півтори сотні поздоровлень з Новим роком і 75-річчям свого життя, але Вашому щирому поздоровленню я найдужче зраділа, бо ж Ви далеко неординарна особистість нашої держави.
Я здибала Вашу маму і вона сказала, що Вам надіслали нарис Сенкевича в «Комсомольському племені». Я повинна просити пробачення за цей нарис. Кореспондент побачив у мене подаровану Вами програму концертну, на якій був Ваш дарчий напис і автограф, а тому зробив висновок, що Ви до мене приїхали. А насправді ж це було принагідно, що Ви відвідали мою непомітну хатину.
Від Олександра Міньківського я ще листа не одержала. А шкода. Щирих сердець не можна відкидати, а погребищани хочуть щиро його бачити. Платон Воронько приїздив до земляків свого вчителя, а ми — його земляки. До мене заходив, багато про що наговорилися з ним, поназгадувалося...
А Ваше бажання я виконала: надсилаю Вам 9 пісень, навіть з нотами, які написав мені сьогодні самородок Мілятицький Володимир Романович (у нарисі Сенкевича теж є про нього). Пісні я добирала старовинні, щоб виконував їх чоловічий голос, і також для дуетів, щоб були чоловічий і жіночий голоси. У мене дуже багато для жіночого виконання. Коли б Ви самі були, то могли б вибрати більше, які Вам до вподоби. А вибрати в мене є з чого... Чекаю фото.
Бажаю Вам здоров’я і творчих успіхів. Між іншим, я чула на Новий рік о 6-й годині вечора Ваш виступ і Ретвицького. Я прямо припала до гучномовця. А чого це Ви Сашко, а не Олесь? Вас же в дитинстві так називали... Привіт щирій і милій Вашій дружині й донечці. Із сердечним вітанням Настя Андріанівна. Думаю, Ви мені напишете, чи придатні ці пісні Вам?».
Разом із записами пісень Настя Присяжнюк снує ниточку історії рідного краю, селища від найдавніших часів, складає книгу народної кухні, досліджує походження прізвищ і прізвиськ, пише роздуми про значення квітів у нашому житті, звертається до описів назв кутків, вулиць тощо. Саме вона простежила історію зародження залізниці від станції Козятин до Жашкова, Христинівки, Умані, з особливою прискіпливістю вивчила і уклала в чималий розділ основної науково-дослідницької праці «Історія Погребища» все, що стосується будівництва залізниці та станцій на території Погребищенського району.
...1932-го року Настя Присяжнюк добувається до Києва, прихопивши з собою чималу сув’язь народних пісень, що вже встигла зібрати в рідному Надроссі. З цим духовним багажем вона й прийшла до Климента Квітки — чоловіка славетної Лесі Українки — запропонувала пісні для окремого видання. Тоді ж Климент Квітка скрушно поскаржився, що нині в країні бракує не лише паперу, а й коштів, а тому про видання фольклорних праць годі думати. Але запропонував Насті Андріанівні «подарувати» для Британського музею народних голосінь бодай один зразок-експонат такого плачу-голосіння з її подільської сторони. Вона пригадала, як дванадцять літ тому проводжала в останню дорогу її сестра Ганна свою маленьку донечку Одарочку, чиї оченята навіки закрила дочасна чорна тінь бідацтва та злиднів. Той згусток материнської трагедії й душевного смутку, що воістину можна назвати шедевром народної поетичності, вихлюпнула у своєму плачі Настя Андріанівна на фонограф. І нині ця перлина усної народної творчості-смутку, одна-єдина (!) з усієї України зберігається серед подібних голосінь на далекому Туманному Альбіоні. Ще за життя Насті Присяжнюк одна польська газета, пригадується, «Житє і слово», високо відгукнулася про нашу славетну землячку, наголосивши, що якби з певних міркувань поселення Погребище ще не було нанесене на географічні карти, то тільки ім’я Насті Присяжнюк зробило б його відомим усьому світові! Ось такою вона була — духовна глибочінь доби, такою вона залишається і сьогодні — Собором наших душ!
Великою втратою для України було знищення серед інших скарбів її великого доробку, який вона пересилала до рукописного фонду Академії наук. Під час війни загинули у вогні цілі стоси зошитів-зшитків погребищенської трудівниці — з піснями, переказами, прислів’ями, приказками, гуморесками, легендами, народними оповідками, казками, бувальщинами... Усього ж було зібрано «жницею пісенних нив» понад п’ять тисяч (!) різних за жанровою спрямованістю пісень, десятки тисяч прислів’їв, приказок, інших значущих перлин усної народної творчості.
По війні невгамовна жінка знову береться за своє: відроджує в пам’яті втрачене, поповнює фольклорну скарбницю ще не відомими піснями. Десятки щирих помічниць допомагають їй осягнути багатства народнопісенної творчості. Якби назвати всіх — був би чималим перелік тих імен. Але досить хоча б згадати Палажку Лагич, від якої записано п’ятсот (!) пісень, чи Одарку Сиротян, котра лише за один вечір наспівала Насті Присяжнюк понад три десятки прекрасних народних пісень, котрі й дотепер притаманні тільки цьому куточку.
Книга «Пісні Поділля», у створенні якої взяли участь кращі науковці інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології Академії наук України імені Максима Рильського, — своєрідний пам’ятник фольклорним старожитностям соборної України, яскраве і переконливе свідчення глибокої та щирої уваги широкої громадськості до вічних джерел народної творчості. Чималий запас зібрань фольклористки й дотепер зберігається у рукописних Фондах згаданого інституту. Унікальна за своїм змістом книга записів «Пісні Поділля». Вона вмістила на своїх сторінках понад тисячу кращих народних пісень Надросся. А це лише незначна частина неоціненного скарбу, зібраного Настею Андріанівною. Відібрав їх до збірника і упорядкував учений-фольклорознавець Степан Мишанич, доповнивши цікавою дослідницькою статтею.
Хіба ж можна, пишучи ці рядки, не згадати й того, що науково-дослідницькому перу цієї невтомної трудівниці належать і такі унікальні за своїм змістом і соціальним значенням для науки і життєдіяльності суспільства розвідки, як «Рось — ріка-трудівниця» та «Історія Погребища»! У першій праці Настя Присяжнюк простежила шлях русла річки Рось од її початку, а це поблизу села Ординець, поміж широкими полями у виярку, що в Погребищенському районі, аж допоки тихоплинна красуня зустрічається з батьком-Дніпром на Черкащині, й потому вони вже разом несуть свої води до Чорного моря. Авторка занотувала не лише колорит місцини вздовж берегів Росі, звичаї та обряди тамтешніх мешканців, а й сиву минувшину і сьогодення всіх надросянських куточків, а до «Історії Погребища» Настя Андріанівна зверталася багато десятків літ, уклавши таку книгу більш як на двісті сторінок тексту, це нині єдина пам’ятка такого характеру, котра тривалий час чекає на своє окреме видання.
...Щоразу, коли беруся писати про Настю Андріанівну, пам’ять воскрешається незабутніми студентськими роками. Приїжджаючи на літні канікули до чарівно-живописного куточка Надросся, неодмінно віднаходив бодай день-другий, аби поспілкуватися з Настею Андріанівною, пишався тим, що її ім’я й подвижницька справа були відомі й моїм професорам, науковцям Донецького державного (нині національного) університету, в якому я навчався, що про неї багато можна було почути на заняттях з української фольклористики… І щоразу привозив до університету, коли вже розпочиналися заняття, не тільки свіжі враження від наших творчих взаємин з ученою-фольклористкою, а й чимало метрів плівки магнітних записів з її голосом. А вже потому подавав новий рукопис до котрогось часопису або на Республіканське радіо про той чи інший відрізок життя і творчої діяльності Берегині скарбів народних. Ще за життя Насті Андріанівни видрукував про неї більше десятка найрізноманітніших публікацій. Ще одлетять літа і літа, а її подвижницька титанічна спадщина буде хвилювати й наснажувати не одне покоління журналістів, письменників, істориків... А вже надто тих, кому не байдужа народна пісня, народна дума, кому завше жива і рідна душа народу, якому до останнього подиху служила Настя Присяжнюк.

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
заслужений журналіст України
м. Погребище

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 16.08.2013 > Тема "Душі криниця"