Версiя для друку Обговорити в форумi

Майстри Слова

З ЕНЦИКЛОПЕДІЇ: Лисенко Іван Максимович (21.08.1938, с. Черемушна Валкiвського р-ну Xapківської обл.) — дослідник історії української музичної культури, літературознавець, краєзнавець, видавець. Член НСЖУ (1977) та НСПУ (2005). Засл. діяч мистецтв України (2009). Закінчив Харків. університет (1966), викладав українську мову та літературу в середній школі с. Руська Лозова Дергачівського р-ну Xapків. обл. Від 1967 — на редакторській роботі в Києві. Працював на Українському радіо та у видавництвах, зокрема в «Українській радянській енциклопедії», «Музичній Україні», «Радянській школі». Друкувався в газетах: «Літературна Україна», «Культура i життя»; журналах: «Вітчизна», «Жовтень», «Музика», «Київ», «Березіль» та ін. Зібрав унікальну колекцію платівок «Україніка». 2000-2008 працював наук. редактором у вид-ві «Наукова думка» Національної академії наук України. Твори: «Словник співаків України» (1997), «Поет з душею вогняною» (1999; про О. Олеся), «Поезії видіння осяйне» (2002), «Речник української культури» (2003; про М. Йогансена), «Українські співаки у спогадах сучасників» (2003), «Музики сонячні дзвони» (2004), «Словник музикантів України» (2005), «Музична культура України в спогадах, матеріалах, листах» (2008), «Поет зболеного серця» (2009, про О. Коржа), — так і упорядковані ним рукописи творів забутих та репресованих укр. поетів: Павла Савченка («Червоний вечір», 1991), Олександра Коржа («Шумiти прошу листя», 2006), Mapyci Вольвачiвни («Кажи жiнцi правду, та не всю», 2007), 3-томна енциклопедична праця «Валкiвська енциклопедія» (2000, 2006, 2008), «Словник українських приватних бібліотек» (2009), «Черемушна» (2010), «Любові висока струна» (2010), «Лицар честі і краси (2011, про М. Вороного).

«Я ЙШОВ ДО ТЕБЕ З СВІТЛА ПОВНИМ ЗОРОМ...»

Так описав 1967 року молодий іще поет Іван Лисенко у вірші «Дерево» свій внутрішній стан при зустрічі з деревом і землею, на якій зростав, з рідним краєм на Харківщині — Валківщиною. Саме тут, між лісами й болотами, проходив горезвісний Муравський шлях — шлях із Криму на Московію, яким здійснювали набіги за здобиччю та невільниками кримські і ногайські татари. З Валками пов’язане життя і діяльність багатьох видатних людей України. Зокрема, ще у XVII столітті торував по ній свої стежки мандрівний філософ-просвітитель Григорій Сковорода, якого саме Валківська земля зцілила від важкої недуги і дарувала солодкі хвилини кохання. Тут свої перші проби пера робив літератор і журналіст першої половини XIX століття Іван Пилипович Вернет. Проти царської муштри відчайдушно виступав у Валках у середині позаминулого століття, одягнений в солдатську шинелю, поет Павло Грабовський. Саме в той час, працюючи звичайним провізором у валківській аптеці, розвивав свій поетичний дар український поет Василь Степанович Кулик. А в рідному селі І. Лисенка — Черемушна народилася і виросла Марія Вольвач, яка творила свої поетичні і прозові речі і зберігала їх у своїй пам’яті, доки не зустрілася з Іваном Франком, який записав і видрукував її твори у своєму «Науково-літературному віснику». У районі народився і виріс відомий математик XIX століття, ректор Харківського державного університету 1837-1839 років, професор Андрій Федорович Павловський. А також майстри художнього слова Петро Йосипович Панч, Гордій Максимович Коцюба та Олександр Юхимович Корж, який взяв на себе сміливість ще у 1940 році написати правдиву поему «Степова доля» про Голодомор 1933 року.
Про цей чудовий край Іван Лисенко й розповів у тритомній енциклопедії «Валківська енциклопедія», яка неодноразово перевидавалася й посіла чільне місце в історії краєзнавства України.
Іван Лисенко — один із тих прискіпливих і відповідальних дослідників, який чи не єдиний в Україні прискіпливо й упродовж багатьох років переконливо засвідчує щодо можливості мемуарів як літературного жанру, і справедливо стверджує, що він завжди буде викликати в читача інтерес, бо це цікавий і дуже цінний жанр української літератури.
Музична культура України збідніла б, аби, не дай Боже, Іван Лисенко не упорядкував книгу «Українські співаки у спогадах сучасників» — це унікальне видання на 800 сторінок уже нині є бестселером. Цінність мемуарів, представлених у книзі, в тому, що в них дається широка картина стану оперно-музичної культури наших театрів. Тут розповідається не лише про співаків, але й про диригентів, режисерів, спогади про них уводять в атмосферу театрального життя різних часів з усіма плюсами й мінусами. Літературні портрети співаків різноманітні. Різні автори — різні стилі. Та інакше бути й не могло. Іноді мемуаристи обмежуються тільки одним штрихом чи епізодом, але настільки характерним, що читач відразу уявляє собі артиста з його інтонацією, манерою триматися на сцені. В цьому відношенні упорядник використав цікаві мемуари О. Дольського, В. Тольби, С. Ебергардта. І майже завжди ці портрети подані через призму вокально-виконавської специфіки, вираженої чітко й зрозуміло, і суть виконавської манери, стиль співака чи співачки, про яких ідеться, легко зрозуміє не лише професіонал, але й рядовий шанувальник співу. Неабияку цінність у виданні становлять спогади, присвячені маловідомим, але колись знаменитим співакам, зокрема таким, як Наталія Єрмоленко-Южина, Єлизавета Петренко, Олександр Каченовський, Іван Стешенко, Олександр Шидловський, Михайло Микиша.
Звичайно, у великому корпусі спогадів про співаків І. Лисенком вміщено і значну частину тих наших вокалістів, яких українськими співаками можна назвати лише умовно, беручи до уваги їхнє українське походження. Серед них — Леонід Савранський, Юрій Шакуло, Степан Трезвинський, Петро Скуба, Параскева Нємченко, Ніна Сироватська. Не всі спогади, представлені в книзі, рівноцінні. Особливо мені хочеться відзначити мемуари В. Тольби, С. Ебергардта, М. Кваліашвілі, М. Коломенського, П. Лінде. В спогадах цих авторів поєдналися професіоналізм, вміння володіти пером, а також своєрідна одержимість, любов до театру.
Цікаво, що, окрім спогадів, упорядник використовує в книзі й деякі щоденники (наприклад, Т. Шевченка), які дають цікаві подробиці стосунків авторів зі співаками та їхнім оточенням. У цьому виданні в центрі уваги залишаються оперні та концертно-камерні співаки. Ні солісти музичних комедій, ні тим більше естрадні співаки у спогадах не представлені, бо вони належать до особливої сфери вокального мистецтва. Крім того, до книги не потрапили й ті співаки, книги спогадів про яких були видані раніше. Виняток склали лише Михайло Донець та Оксана Петрусенко, нові спогади про яких Іванові Максимовичу пощастило знайти.
У книзі вміщено близько 300 ілюстрацій (як у житті, так і в ролях). Крім того, в кінці видання подаються примітки і коментарі, тлумачаться незрозумілі місця і факти. І за все це ми мусимо завдячувати численному загонові мемуаристів, які залишили для нас ці безцінні спогади, що дають нам коштовний матеріал про співаків минулого, про багатство українського вокального мистецтва, а І. М. Лисенко зібрав і упорядкував видання.
Я маю можливість, як мовиться, з перших рук одержати від Івана Максимовича перший том його дослідження «Українські письменники у спогадах сучасників» (другий — на виході) й переконатися, що у процесі тривалої роботи упорядником було зібрано численний матеріал, який відображає у спогадах життя та діяльність наших письменників майже за два століття. У першому томі вміщено 90 спогадів, які висвітлюють життя 40 українських письменників. Причому Іван Лисенко не ставив за мету представляти лише найвідоміших письменників. Читач може знайти у книзі мемуари про маловідомих або й таких, що про них дізнається вперше. Всі ці матеріали становлять інтерес, бо вони відображають життя і творчість тих творчих особистостей, які творили нашу духовність в різні відрізки часу нашої історії.
…Десятки видань та численні статті І. М. Лисенка за півстоліття творчої праці не лише збагатили українську культуру великим обсягом фактичного матеріалу, а й оприявнили щось значно більше за поверхову емпірику, на якій багато хто й зупиняється із письменників. Так і знайте, Іване Максимовичу, Ви — один з дуже й дуже небагатьох у сучасній Україні письменників, хто, не звертаючи увагу на глобалізаційне очманіння, щедро уґрунтоване заокеанськими грантами, твердо й несхибно продовжуєте «лінію» Т. Шевченка, І. Франка, Б. Грінченка, П. Тронька, повертаючи із небуття сотні співаків, композиторів, музикантів…
Ця старожитня Україна з глибочезною метафізикою, з езотеричною таїною невідцвітного художнього слова є, так розумію, для Вас критерієм і точкою відліку, на її наріжні камені спираєтеся у своїх інтелектуальних побудовах, її етос уреальнюється в кожній Вашій книзі або статті, що вони написані хоча й «без хитрої мови», але з такою рефлексивною вібрацією кожного рядка, яку лишень у справжнього майстра й зустрінеш. Й тому не переривається золота нитка традиції нашого літературного відкриття, бо при майстрах, як Ви, якось легше. Ви – як Атланти, Вавилони, держите небо на плечах. Тому і є висота, тому й триває літературний процес…

Віктор ЖАДЬКО,
письменник, профессор

Іван ЛИСЕНКО,
заслужений діяч мистецтв України
КОРОЛЬ ТАВРОВСЬКОЇ САМОТИ

СПОГАДИ ПРО ПОЕТА ОЛЕКСАНДРА КОРЖА

Скільки пам’ятаю, нас завжди переконували, що поет має жити з народом, а той народ має бути його захисником. Теоретично, мабуть, це правильно, а ось у житті так буває не завжди. А щоб не бути голослівним, варто згадати історію життя українського поета Олександра Коржа, якого я мав честь знати. Саме йому й довелося відчути весь «солод» народної любові. Мій шлях до Олександра Коржа розпочався ще 1960 року, коли я, переглядаючи в міській бібліотеці довоєнний харківський «Літературний журнал», натрапив там на поему «Пушкін». Можливо б, цій поемі я і не надав особливої уваги, коли б у кінці поет не поставив місце її написання: село Огульці. Невже цей поет, подумав я, проживав у цьому селі, де я кілька років тому закінчив середню школу? Але я там знав багатьох людей, виступав у сільському клубі й ніхто мені ніколи не казав, що в Огульцях народився й проживав відомий поет. Це мене відразу заінтригувало, і, діждавшись вихідного дня, я негайно виїхав у Огульці. Але на моє велике здивування, мої земляки (я народився в сусідній з Огульцями Черемушній) поводили себе досить дивно: одні взагалі такого не чули, а інші ніби й знали, але ухилялися від прямої відповіді. Отже, я почав здогадуватися, що з цим загадковим поетом сталась якась історія, яку мені не хочуть повідомити.
І все ж я після тривалих пошуків вийшов на родича О. Коржа, який проживав у Харкові. Зустрів він мене, як і слід було чекати, з деякою осторогою, але коли він дізнався, що я — Коржів земляк та ще й літератор, то тоді розтанув і дав мені адресу поета. І вже наступного дня полетів мій перший лист до поета. Відповідь не забарилась: О. Корж запрошував мене до себе в Таврове, що лежить недалеко від Бєлгорода.
 Ми познайомились. Господар був дуже радий гостеві, бо, очевидно, такі візити не були частими для нього. І Олександр Юхимович розповів усю історію свого страдницького життя. Справді, він народився в Огульцях 29 березня 1903 року в багатодітній селянській сім’ї. Вірші почав писати в 15-річному віці під час навчання в Люботинському залізничному училищі, де його відкрив Вородимир Коряк, який приїхав туди на літературний вечір. Коряк запросив О. Коржа до Харкова, де спочатку влаштував його в Літкомі (прообраз нинішньої Спілки письменників). Завдяки В. Коряку він дебютує 1921 року в журналі «Шляхи мистецтва» великою своєю поезією «Степ», яка багато в чому визначила подальше спрямування його творчості. Однак справжніми своїми літературними наставниками О. Корж вважав Михайля Семенка та Василя Блакитного. Коли у Харкові з’явився М. Семенко, Корж захопився його неординарною особистістю, а потім і футуризмом і навіть підготував до друку збірку «лівої» поезії «Флюгер». Однак, як говорив поет, ця книжка мала популярність лише серед мишей Держвидаву і світу не побачила. Сталося це, очевидно, через те, що лідер футуризму в цей час зник з Харкова і нікому було подбати про долю книжки. В цей час О. Корж знайомиться з В. Блакитним, який починає активно його друкувати у «Вістях». Саме завдяки Блакитному Корж входить в літературу, повернувшись до класичних традицій. Він працює в журналі «Всесвіт», де публікує свої вірші й поеми, а невдовзі видає і першу збірку поезій «Борть». Все склалося б щасливо, коли б не смерть Блакитного (1925). З появою в Харкові знову М. Семенка О. Корж вступає до його «Нової генерації», яка, як признавався мені поет, справила на нього негативний вплив, затримала його поетичний розвиток. Після ліквідації літературних організацій О. Корж не вступив до новоствореної Спілки письменників, про що потім шкодував. Він ще деякий час працює в редакціях харківських газет, а потім живе безвиїзно в Огульцях. Майже всі тридцяті роки пройшли у нього під знаком поеми «Пушкін», яку він, як говорив мені, закінчив незадовго до війни, опублікувавши кілька глав у «Літературному журналі».
 Велика Вітчизняна війна, на жаль, внесла великі корективи в долю поета. Не будучи членом Спілки письменників, він не міг бути евакуйованим углиб країни, а до Червоної армії не пішов через стан свого здоров’я. Ще в серпні 1941 року він публікує в районній газеті «Більшовик Валківщини» антифашистський вірш. І як тільки в село вступили фашисти, то знайшлися «захисники з народу», які й принесли в німецьку комендатуру примірник газети з віршем О. Коржа. Він відразу був заарештований гестапо, яке, дізнавшись, що має справу з професійним письменником, поставило йому ультиматум: або дати згоду на співробітництво в профашистській газеті «Нова Україна», або він буде відправлений до концтабору. Після довгих роздумів поет дав згоду співробітничати з «Новою Україною». Так і з’явилася поезія «Зимовий псалом», яка принесла йому стільки нещасть. У цьому творі О. Корж вперше в українській літературі виступив з антисталінською інвективою, розвінчуючи в ній «вождя всіх народів». Однак О. Корж, як це сьогодні не парадоксально звучить, не вбачав, що цим віршем він дуже завинив перед радянською владою, і навіть не збирався в 1943 році залишати свої Огульці. За його спогадами, він викопав на городі великий окоп і збирався там пересидіти, поки прийде радянська армія. Але його помітив німецький офіцер, якому потрібен був погонич для награбованої худоби. Ніякі умовляння не допомогли: разом з родиною О. Корж виконував роль погонича, а в Полтаві, коли він уже німцям був непотрібен, всю сім’ю викинули з машини. Перейти лінію фронту уже було неможливо, і Корж потрапляє до Полтави, потім до Вінниці і, нарешті, до Львова. Не думав він, що затримається тут надовго, але треба було якось жити. У Львові він оголошує себе художником, його приймають до Спілки художників і навіть обирають відповідальним секретарем. Про Коржа-художника я скажу пізніше. До речі, у Львові ще й сьогодні пам’ятають такого художника, який у Львові єдиний малював покійного А. Шептицького в 1944 році. Але Корж був дитям села, патріотом рідної Слобожанщини і без своїх Огульців подальшого життя не уявляв. Тому в 1948 році він приїздить сюди «в розвідку», де його колишній друг, голова сільради, звинувачує в зраді Батьківщини. Ось так, на власному досвіді, поет ще раз відчув «народну турботу». Від його хати, бібліотеки й архіву не лишилося й сліду. «Захисники» все розмели і знищили. І поет назавжди залишає рідне село, поселившись в Тавровому, на батьківщині своєї дружини. Він працює художником у Бєлгороді та Курську, де був 1950 року заарештований і засуджений на 25 років сталінських таборів, з яких відбув 6 років. У кінці 1956 року він повертається із заслання, але вже не в Огульці, в обійми «народу-захисника», а на батьківщину своєї дружини — в село Таврове, де й провів останні роки свого життя. І хоча О. Корж був амністований зі зняттям судимості, він жодних прав у цій державі не одержав: був позбавлений права на роботу, пенсію, можливості займатися літературною діяльністю. Ось таку сумну історію розповів мені поет під час нашої першої зустрічі в Тавровому.
Під час цієї зустрічі Олександр Юхимович сказав мені, що завершив другу редакцію поеми «Пушкін», і почав зі мною радитися, з чого почати, аби її опублікувати. У мене відразу думка впала на М. Рильського, який виручав з біди не одного поета.

(Закінчення в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 23.08.2013 > Тема "Українці мої..."