Версiя для друку Обговорити в форумi

До витоків!

У духовній спорідненості древнього Херсонесу, звідки остаточно розповсюдилося світло християнства по всій землі Українській, з родинним краєм Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького — константами нашої соборності і неподільності українців як політичної нації, мала змогу переконатися севастопольська молодь — учні і студенти, переможці міських і всеукраїнських конкурсів, присвячених 200-річному ювілею Великого Кобзаря. Нагородою для них стала напрочуд пізнавальна поїздка на Черкащину, організована Радою представників громадських організацій з відзначення 200-річчя з Дня народження духовного батька українського народу Тараса Григоровича Шевченка. Пізнавально-виховна екскурсія молодих севастопольців у святі місця, де народилися Тарас Шевченко і Богдан Хмельницький, стала доброю основою для надання молоді животворних імпульсів розвитку духовного потенціалу, вивчення історії рідного народу і нашої багатобарвної України.
Особливо з наближенням Шевченківського ювілею кличуть севастопольську молодь до себе місця, пов’язані з народженням, дитинством і молодими роками Кобзаря, Великого Гетьмана України, та місця їхнього вічного спочинку, які наповнять могучим Шевченківським духом та козацькою енергією молоді серця севастопольських юнаків і дівчат, поєднають воєдино українські духовні та історичні святині: Севастополь, Канів, Чигирин.
Очолив поїздку севастопольської молоді заступник голови Координаційної ради представників громадських організацій з відзначення 200-річчя Кобзаря, член організації ветеранів ВМС України, доцент Академії ВМС України капітан 1 рангу у відставці Анатолій Сивак, йому допомагали ветерани ВМС капітани 1 рангу Василь Бойко і Мирослав Мамчак. У складі делегації було 30 осіб: педагоги, учні від 1 до 11 класів севастопольських шкіл і гімназій, студенти чотирьох вищих навчальних закладів Севастополя.
Екскурсія тривала з 12 до 17 серпня. У її плані було відвідання Черкас, родинних сіл Тараса Шевченка Моринці і Шевченкове (Кирилівка), могили і музею Т. Шевченка в Каневі, родинного хутора Богдана Хмельницького в Суботові, його музею і резиденції Гетьмана України в Чигирині, а також екскурсія до Холодного Яру, до так званої Холодноярівської Республіки і Мотронівського монастиря — центру національно-визвольної боротьби в Україні до 1924 року, та до живого свідка нашого історичного минулого 1100-літнього дуба Залізняка, що могутньо розкинув свої шати в лісі Холодного Яру.
Опікувалися севастопольцями особисто ректор Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького професор Анатолій Іванович Кузьмінський та науково-педагогічні працівники університету, які надали для проживання севастопольців студентський гуртожиток і забезпечили прекрасні умови. Супроводжували севастопольців дорогами Черкащини доценти університету Олена Миколаївна Костюкова та кандидат історичних наук, доцент Михайло Миколайович Верховський, вони ж виступали і екскурсоводами по історичних місцях області.
Учасники пізнавально-виховної екскурсії везли із собою землю з древнього Херсонесу, яку висиплють на могилу Кобзаря, взамін привезуть до пам’ятника Тарасові Шевченку у Севастополі землю з його святої могили.
У селах Шевченковому (Кирилівці), де виріс, і у Моринцях, де народився маленький Тарас, витав дух Великого Кобзаря. Надзвичайно тепло зустріли севастопольців директор Національного комплексу «Садиба батьків Тараса Шевченка» у Шевченковому (Кирилівці) і Моринцях Валентина Степанівна Старусева, яка, крім цікавої екскурсії комплексом, гостинно пригостила всіх учасників надзвичайно смачними грушами, яблуками і сливами з Шевченкового саду та калиною, яка росте над річкою Вільшанкою, — там колись ховався з малюванням малий Тарас. Усі вдосталь напилися цілющої прохолодної води з криниці, з якої пив воду і яка надавала духовні сили юному Тарасові Шевченку.
З трепетом у серці входили юнаки і дівчата до Шевченкової батьківської хати у Кирилівці, з якої юнаком пішов у світ і у вічність Великий Кобзар, до хати в Моринцях, де він народився, до оселі його діда Івана, на спогадах якого Шевченко написав поему «Гайдамаки». Севастопольські юнаки і дівчата ознайомилися з побутом родини Шевченка і селян тих часів, з умовами їхнього життя, запаслися сувенірами, вибили на пам’ять сувенірні монети. Біля батьківської хати Шевченка на знак духовного єднання різних куточків України севастопольські студенти і учні урочисто висипали привезену святу землю з Херсонесу, поклали квіти до пам’ятника молодому Тарасові, до могили його матері Катерини і сфотографувалися на пам’ять про перебування у цих святих для кожного українця місцях. Під батьківською хатою всі дружно заспівали пісню на слова Шевченка «Думи мої», яку під керівництвом заступника директора середньої школи № 5 імені Лесі Українки Ганни Ільїної розучили під час поїздки прямо в автобусі.
Наступного дня дорога простяглася до Канева, до Тарасової чи Чернечої гори, де знайшов свій вічний спочинок духовний Батько українського народу. «До слова, — веде свою розповідь наш екскурсовод, доцент Черкаського національного університету Олена Костюкова, — Канівський район як адміністративно-територіальна одиниця значно старіший за свою нинішню область — Черкаську, створену лише 1954 року, а отже, наймолодшу в Україні. Зате всім зрозуміло, чому на гербі цієї області розміщено зверху маленький портрет Кобзаря». У більшості тих міст і сіл Черкащини, де побувала севастопольська група, як нам розповідали господарі, бував і Шевченко — чи ще в роки свого дитинства і юності, чи під час трьох своїх приїздів — у 1843, 1845 та 1859 роках — з чужини в Україну. Ці місця оповиті спогадами про Тараса, люди свято бережуть їх.
Наш екскурсовод розказує нам, як Кобзар спілкувався із селянами, уважно слухав їхні оповіді з часів Козаччини і Гайдамаччини, нарікання на тяжку кріпацьку долю і заспокоював: «Недовго ще залишилося — волею Божою позбудетеся цього ярма». На рідній землі він черпав теми та натхнення для своїх літературних творів. Або ж діставав аркуш паперу й олівець і захоплено змальовував місцеві пейзажі чи обличчя й фігури своїх земляків...
Дорогою до Канева нас очікував сюрприз. У селі Мошни, колишньому маєтку добре відомого в Криму фельдмаршала Потьомкіна, який згодом перейшов у власність графу Воронцову і переданий як посаг його дружині Єлизаветі Браницькій, побачили оригінальну Преображенську церкву 1840 р., яку збудував італійський архітектор Торічеллі. Стиль і архітектуру споруди фахівці визначають як романтичну суміш східних мотивів і тюдорівської готики — і тим не менше, це класична хрещата церква, об’єднана з дзвіницею, яка нагадала всім Воронцовський палац в Алупці.
Екскурсія в Каневі розпочалась від старовинного (ХII ст.) Успенського собору в центрі міста. Саме в цьому храмі 152 роки тому відспівували покійного Кобзаря, прах якого доставили із Санкт-Петербурга Тарасові друзі й родичі, прощатися з улюбленим земляком сюди прийшло дуже багато мешканців Канева і навколишніх сіл. Тут, у Каневі, після відходу поета у вічність здійснилася його мрія «про тихе пристанище і спокій…». У цих, Богом благословенних місцях, менш як за два роки до своєї смерті він хотів придбати земельну ділянку для будівництва власної оселі, якої ніколи не мав, мріяв ще побудувати особисте щастя — знайти кохану, яка б стала йому любою дружинонькою, завести діточок, але не судилось... Слухаючи екскурсовода, не хотілося вірити, що ця духовна реліквія України, 1000-літній храм, у радянську добу використовувався як склад для міндобрив… Але так було, так нищилася наша історія, наша духовність, нищилася пам’ять про Пророка України.
А далі піднімаємося гранітними східцями на Тарасову гору до могили Великого Кобзаря, як до вічного Храму українського духу. Нас зустрічає директор Шевченківського національного заповідника в Каневі Василь Коломієць. Над нашою невеличкою колоною у національних костюмах розвиваються Державні і Військово-Морські прапори, молодь несе в руках портрет Кобзаря, квіти і землю Херсонесу. Долаємо 365 сходинок, стільки, скільки днів у році. На високому постаменті відкривається пам’ятник задумливого і величного Кобзаря, поета-мислителя, виразника народних дум свого часу і пророка майбутньої незалежності України. Вклоняємося праху Кобзаря, до гранітного пам’ятника лягають квіти, і херсонеська земля добавляється до канівського чорнозему на його могилі. Всіх охопили почуття причетності до чогось величного і дорогого. А навкруги — надзвичайна краса зеленого краєвиду, внизу величаво протікає могучий Дніпро, спокійно несе свої води, які досягають берегів самого Херсонесу. Тут, біля праху великого Українця, повною мірою відчуваєш свою відповідальність за Україну, за її майбутнє, за виконання заповітів того, хто своєю творчістю і жертовним життям відкрив світу Україну у всій її духовній величі.
Вручаємо керівникам заповідника севастопольські подарунки. Даруємо Херсонеську вазу і книги «Тарас Шевченко і флот» та «Чорноморський флот. Курсом до України» — військово-морське будівництво в Україні у XX столітті тісно пов’язане з іменем Кобзаря. Нас запрошують до Національного музею Тараса Шевченка. Разом з нами в музеї перебувають групи туристів-українців з Канади і Польщі. Екскурсовод веде нас життєвими і творчими шляхами Тараса Шевченка, а експонати засвідчують велич Шевченка як видатного Художника і Поета, як Пророка українського народу. Між іншим, працівники музею надзвичайно зацікавилися книгою «Тарас Шевченко і флот», бо дворічна флотська служба Шевченка в Аральській експедиції висвітлена ще недостатньо. Домовилися про співпрацю з її севастопольським автором.
Тут, біля експонатів, яких торкалася рука Великого Кобзаря, особливо сприймаються його слова-заклик, викарбувані перед його могилою і звернуті вже до нашого покоління українців:

Свою Україну любіть.
Любіть її... Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Після огляду експозиції музею севастопольська молодь прямо на східцях, що ведуть до музею, дала невеликий концерт-реквієм Шевченку. Під керівництвом Ганни Ільїної і у супроводі її бандури лунали пісні на слова Шевченка, а студентка Севастопольського гуманітарного університету Наталія Дягіль проникливо виконала уривок з поеми Тараса Шевченка «Наймичка».
Концерт-реквієм вразив усіх присутніх на Тарасовій горі, канадській делегації не хотілося вірити, що пісні виконує не професійна група артистів, що ми прибули з Севастополя, гарно володіємо українською мовою та носимо вишиванки.
На завершення екскурсії севастопольці взяли землю з Тарасової могили, яка ляже біля підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченку у Севастополі в День незалежності України.
Коли під вечір повернулися до Черкас, ректор Черкаського національного університету професор Анатолій Кузьмінський нас гостинно запросив на прес-конференцію в університеті. Учні і студенти з хвилюванням розповідали керівникам університету та черкаським журналістам про свої враження від зустрічі з малою Батьківщиною Кобзаря. Але найбільше вразили присутніх розповіді українською мовою учениці 5 класу середньої школи № 5 Русани Лубенець та студентки Першого морського інституту Сабіни Кадирової, навчання яких проходить у російськомовних навчальних закладах Севастополя.
В останній день екскурсії зморені триденною поїздкою, проте напоєні Шевченковим духом, вибираємося з Черкас до Чигирина, козацької столиці Гетьманської України, родинної землі Гетьмана Богдана Хмельницького, до осередку козацької слави України. Супроводжує нас кандидат історичних наук, доцент Михайло Верховський, який дорогою до Суботова і Чигирина розказує нам безліч цікавих новин з козацької історії Чигиринщини, про Коліївщину і гайдамаків.
Першим був, звичайно, Суботів, родинний хутір, де пройшли дитячі роки майбутнього полководця і флотоводця українських козаків. Але на сьогодні від його укріпленого родинного замку збереглися тільки залишки кам’яної оборонної вежі, що їх нині вберігає від подальшої руйнації павільйон. Ми з душевним трепетом переступили поріг Іллінської церкви — родинної усипальниці Хмельницьких, зображення якої кожен українець може побачити на п’ятигривневій купюрі. Цей храм, збудований у середині ХVII ст. коштом гетьмана, водночас був і фортифікаційною спорудою зі стінами завтовшки близько двох метрів та бійницями для гармат і мушкетів. У ньому знайшов свій останній притулок Богдан Хмельницький, тут він був похований у 1657 році. Пізніше його прах загадково зник, а куди — щодо цього від істориків та краєзнавців можна почути різні версії: за однією з них їх викинув і розвіяв польський магнат Чернецький, особистий ворог Хмельницького, який під час Руїни України захопив Суботів, за іншою — козаки перед наступом польського війська перепоховали прах Хмельницького, а місце перепоховання з часом було втрачене…
Архітектурний стиль храму поєднує в собі елементи раннього українського бароко та європейського ренесансу. 1843 року Т. Шевченко, перебуваючи у Суботові, змалював церкву і три старовинні козацькі кам’яні хрести біля неї, а у 1845 році написав вірші «Стоїть в селі Суботові…».
З Суботова направляємося в Чигирин — першу козацьку столицю Війська Запорозького, козацької України, у місто, яке нині з часової відстані в три з половиною століття можна вважати і першою столицею власне Української держави. А держава під орудою гетьмана Богдана Хмельницького мала міжнародне визнання — у Чигирині приймали послів зі Стамбула, Бахчисарая, Варшави, Москви та інших столиць Європи. Про це дізналися ми в музеї Б. Хмельницького, оглянули резиденцію гетьмана, відбудований бастіон Петра Дорошенка на тодішній Замковій, а нині Богдановій горі, який вважається однією з найнеприступніших, так і не зломлених ворожими навалами споруд Чигиринської фортеці. Всі ці об’єкти належать до Національного історико-культурного заповідника «Чигирин».
До об’єктів заповідника «Чигирин» належить і велике лісове урочище з дуже місткою за своїм значенням назвою — Холодний Яр. Його ми теж не змогли оминути. Віковий ліс урочища відповідає його назві. Тут, під зеленими шатами 1100-літнього велетенського дуба ватажок Коліївщини Максим Залізняк проводив наради командирів своїх загонів, тож після жорстокого придушення того антифеодального повстання українських селян люди назвали дерево його іменем. Мабуть, саме біля цього дуба до Тараса Шевченка під впливом розповідей місцевих жителів прийшли творчі задуми поеми «Гайдамаки» та поезії «Холодний Яр».
Ми, звісна річ, теж не могли не навідатись до більш як 1100-літнього дерева, котре посідає третє за віком місце серед усіх дубів, що нині ростуть в Україні, і є живою не лише пам’яттю нашої історії, а й сучасником тисячолітнього розвою і боротьби українського народу, пам’ятає ще прадавні часи та багатьох історичних осіб. Дуб вражає, севастопольським учням і студентам ще не доводилося бачити такого велетенського і могутнього дерева. Він, як і наша Україна, стоїть, міцно укорінившись у рідну землю, а кроною підпирає небо. Його висота — близько 30 метрів, обхват стовбура — 9 метрів. Щоправда, тепер дуб, у який не менше шести разів вціляла блискавка, потребує людської допомоги й охорони. Дерево обгородили, щоб численні екскурсанти не витоптували під ним траву і не відламували на пам’ять шматки кори. До його центрального стовбура основні бічні гілки закріплені системою «Кобра» з допомогою стальних канатів, здатних витримати навантаження до шести тонн. Три наукові лабораторії нині зайняті тим, щоб одержати клони цього історичного дуба, бо, на жаль, нащадків він уже не дає — жолуді з нього не проростають.
Відповідальний за охорону дуба місцевий дідусь, що поряд пас корову, дозволив нам підійти до нього. Напередодні нам говорили, що обхватити стовбур цього дуба можуть лише 8 чоловіків, взявшись за руки. Ми перевірили: нам, щоб обійняти дуба-велетня, знадобилося більше половини нашої делегації — понад 15 осіб!
Вкорінений у землю велетенський дуб став символом національно-визвольних змагань українського народу. Вільнолюбство місцевих селян, яке втілилося в їхній збройний спротив більшовицькому режиму в 1918-1922 роках, мало під собою підґрунтя давніх традицій — козацьких і гайдамацьких. Саме тут діяли персонажі написаного 1935 р. роману «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського (його самого тутешні старожили запам’ятали, як Юрка Залізняка), а також герої роману «Залишенець. Чорний Ворон» сучасного українського письменника Василя Шкляра.
Ніяка це не була Холодноярська республіка, як її нарекли деякі науковці-історики ще в радянські часи, дізнаємося ми, а була це військово-політична організація, котра чітко підпорядковувалась Центральній Раді УНР і Директорії УНР. А почалося все з того, що місцеві учителі — брати Василь, Петро та Олекса Чучупаки (у селі встановлено їм пам’ятник) повернулися з фронтів Першої світової війни офіцерами і вирішили створити в рідному селі Мельники загін самооборони. Спершу лише 22 селян входило до цього формування, очолював його Олекса. За якийсь час до загону долучилося багато жителів Мельників та інших сіл Холодноярщини, і він перетворився на полк, що налічував у 1919-1920 роках до 20 тисяч козаків, як вони себе називали. Воював він не тільки з більшовиками, а й з німцями, з білополяками, денікінцями, місцевими бандформуваннями, що вдавалися до мародерства та грабунку цивільного населення. У холодноярських вояків прапори були синьо-жовтий з написом «Полк гайдамаків Холодного Яру» та чорний, на одному боці якого значилося: «Воля України або смерть!», а на другому — вишиті слова Тараса Шевченка «І повіє огонь новий з Холодного Яру».
Золотим куполом та богоспівом зустрів нас Свято-Троїцький Мотронинський монастир, в якому розміщувався штаб холодноярців на чолі з Василем Чучупаком. Монастир був заснований ще у ХII ст. і відновлений у ХVI ст. Тут 1768 р. святили ножі гайдамакам — учасникам Коліївщини, а через півтора століття було освячено зброю борцям за волю України. Гучний дзвін із цього жіночого монастиря тоді лунав на всю округу — так скликали козаків на раду. Ми теж відвідали монастир, в якому саме правилася Божа служба. Після плюндрування в радянські часи монастир зараз відновлюється і набирає прекрасного первісного вигляду.
Ми ставимо пахнучі медом свічки у монастирі за нашу щасливу дорогу і через навколишні лісові дороги Холодного Яру повертаємо на південь, до рідного Севастополя. За вікнами автобуса залишаються історичні села, жива героїчна історія старших поколінь українців, яку зберігати і продовжувати вже належить нам, сучасній молоді. В усіх вражень надзвичайно багато, раніше про ці місця ми лише читали чи слухали на лекціях. Зараз ми самі пройшлися історичними шляхами, доторкнулися руками і душею до наших національних реліквій. Поверталися всі впевнені в тому, що оживає наша слава, слава нашої України. А молоді севастопольські учні і студенти понесуть слово Кобзаря, козацький нескорений дух у завтрашній день. І оживе добра слава України на чорноморському узбережжі Криму і Севастополя!
До побачення, Шевченківський козацький краю! До нових зустрічей!
І на завершення нашої розповіді нам залишається лише висловити щиру вдячність тим, завдяки кому екскурсія молоді в Козацький край стала можлива: депутатам Севастопольської міської ради, генеральному директору національного заповідника «Херсонес Таврійський» та голові Координаційної ради громадських організацій з відзначення 200-річного ювілею Тараса Шевченка Леонідові Жуньку та Василю Зеленчуку.
 
Мирослав МАМЧАК
м. Севастополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 30.08.2013 > Тема "Урок української"