Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

Ім’я української журналістки Людмили Чечель відоме багатьом читачам. Зокрема тим, хто читав і читає газети «Вечірній Київ», «Культура і життя», «Освіта», «Вісник Чорнобиля», журнал «Жінка», часописи «Свобода», «Наше життя», «Українське слово». Її статті і особливо художньо-документальні нариси читати завжди цікаво. Кращі з них склали ошатну збірку «Обереги маминих долонь». У цій книжці нарисів про жінок-матерів, жінок-депутатів, художниць, педагогів, бізнесменів як у краплині роси, відбилося їхнє неспокійне життя, їхні такі різні і неповторні долі.
Особливо хвилює нарис «Чому так гірко плаче мати?..», яким відкривається збірка. Він присвячений матері Героя Радянського Союзу (дивно, чому не Героя України?) Володимира Правика Наталії Іванівні Правик.
Хто такий Володимир Правик, мабуть, усі знають, а якщо хтось призабув, нагадаємо: лейтенант Володимир Правик, випускник Черкаського пожежно-технічного училища, після закінчення навчання служив у воєнізованій пожежній частині, котра дислокувалася безпосередньо на Чорнобильській атомній електростанції (АЕС).
Караульна команда В. Правика згідно з графіком заступила на чергування 25 квітня 1986 року — напередодні Чорнобильської аварії. В час, коли сталося непоправне, — пролунав вибух на ЧАЕС, Володя зі своїми друзями-бійцями кинулися на гасіння пожежі. Протягом 1 години 20 хвилин він перебував у зоні підвищеної радіації. Під час виконання обов’язків начальника бойової дільниці з гасіння пожежі на даху машзалу зазнав отруєння… Такі скупі рядки цього справжнього героїзму молодої людини містяться в «Описі бойових дій підрозділів пожежної охорони з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС». Трагедія сталася 26 квітня, а вже через кілька днів, у ніч з 9 на 10 травня, Володимир Правик помер на руках своєї матері Наталії Іванівни у 6-й клінічній лікарні м. Москви.
Схвильовано розповідає авторка про подальшу долю родини Правиків і, зокрема, матері Наталії Іванівни.
Цікаво, захоплено пише Людмила Чечель про скульптора Ольгу Луньову-Вагнер, про подружжя Діцулів — Олександра та Ліліану, які виховують вдома прийомних дітей, про вишивальницю Софію Ярову, про Марію Юрченко, яка очолює Спілку ветеранів Афганістану Солом’янського району Києва, про Олену Вітенко — письменницю і народного депутата України, голову підкомітету з питань державної політики у сфері розвитку та використання мов Комітету з питань культури і духовності…
Усі, хто доторкнеться серцем до світлих нарисів Людмили Чечель, — познайомляться з представницями прекрасної статі, славними жінками Незалежної України. Усі вони варті не тільки таких чудових нарисів, а й великих романів чи повістей, адже їхнього життя, їхніх духовних і громадянських звершень, їхніх цікавих біографій вистачить і для великого художнього полотна.
Додамо, що Людмила Василівна Чечель народилася в селищі Комишуваха, що на Запоріжжі. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, член Національної спілки журналістів України, почесний член Міжнародного благодійного фонду «Духовна спадщина», проректор Малої академії літератури і журналістики на громадських засадах… І, звичайно ж, добра, сердечна людина, талановитий журналіст. Її життєве кредо: завжди знає, чого хоче, і прагне того досягти.
Нещодавно Людмила Василівна завітала до редакції газети «Кримська світлиця», цікавилась творчим життям колективу, подарувала нашій редакційній бібліотеці, що налічує вже десь тисячу томів різноманітної літератури, свої книги «На пелюстках ромашки» та «Обереги маминих долонь». Побажала редакційному колективу творчих успіхів та читацького визнання єдиного в Криму україномовного загальнополітичного і літературно-художнього видання. Пропонуємо увазі читачів «Кримської світлиці» один із нарисів талановитої журналістки Людмили Чечель з її книги «Обереги маминих долонь».

Данило КОНОНЕНКО

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
ЧОМУ ТАК ГІРКО ПЛАЧЕ МАТИ?..

Останній день зими. Дорога понад лісом, засипана снігом, веде до садового товариства «Ясна Поляна», що неподалік Ірпеня. Здається, сонце розсипало на снігу бенгальські вогні, й вони сліплять очі так, що виступають сльози. Сивокоса жіночка йде мені назустріч. В неї по щоці котиться сльоза. «Це від сонця», — ніби виправдовується вона.
Ми бредемо по снігу. Доріг тут не розчищають, мало хто залишається на зиму на дачах: хіба що пенсіонери та «золота молодь», яка все частіше тягнеться до природи, свіжого повітря й добирається до столиці в офіси на іномарках. Та й будиночки їхні вирізняються огорожами, «злими псами» у дворах, посиленою охороною.
— Від кого охороняються? — чи то перепитує, чи то дивується Наталя Іванівна...
Господар чекає нас у теплій, залитій сонцем кімнаті. Йому трохи нездоровиться, але гостям тут раді. Не так часто сюди хто навідується. Наталя Іванівна та Павло Панасович — батьки Героя Радянського Союзу Володимира Правика. Ой і випало ж їм на долю...
Уся їхня родина з дідів-прадідів пов’язана з Чорнобилем. Усе коріння — в поліській землі. Тепер Віктор, молодший син, мешкає в Ірпені, а вони ось тут, на садовій ділянці, на вулиці, яку нарекли ім’ям їхнього сина Володі. Листів і газет сюди не приносять. Слухають радіо та дивляться телевізор.
Крають серце спогади. Павло Панасович бурчить, що все тут не так. Мовляв, і ліс не такий, а що вже казати про ті, багатющі на рибу, річки. Ще й досі шкодує, що мародери забрали найдорожче для нього — дюралевого човна...
* * *
Чорнобиль від ранку до вечора оповитий тишею. На садибі Правиків кожен куточок, від горища до льоху, сповнений пахощами луків, а варто прислухатися, й почуєш, як гомонять маленькі річки неподалік. У такий час вабить до себе блакитно-смарагдова неозорість води, трав, верболозу...
Свій будиночок у Чорнобилі вони почали зводити відразу після весілля. Не хотіли завдавати зайвого клопоту рідним, от і будувалися. Павлові — двадцять п’ять. Він, будівельник, саме тоді споруджував у Чорнобилі водогінну вежу. Наталці — вісімнадцять, якраз закінчувала медучилище. Невдовзі народився в них первісток, Володя.
Так і сталося, що стіни рідної оселі, дерева навколо — ровесники старшого сина. Ледь навчився хлопчик ходити, одразу — за батьком у маленьку майстерню. Ну, а з мамою дибав до півоній, молоденьких кущів бузку, грядок.
Син рано почав розумітися на городині. Ще в дитсадку, розповідала вихователька, не чути вереску на галявині — значить, Вовчик показує малятам якусь незвичайну травинку чи квітку й розповідає про неї легенду. З роками помітили: вабить малого й техніка. Павло Панасович порається біля мотоцикла, майструє якісь дрібнички для кухні — Володя тихенько спостерігає. Треба — безпомилково подає батькові інструмент. Уже й сам уміє тримати в руках молоток, викрутку, долото.
Ким бути дитині: біологом чи техніком? У старших класах давалася математика. Дуже легко розв’язував хитромудрі рівняння. Створили тоді в середній школі № 1 математичний дев’ятий клас. Викладачка Віра Романівна Ільченко, справжній поет точних наук, рекомендувала до нього Правика. Трохи згодом, захистивши кандидатську, переїхала до Білорусії, та не забула обдарованого підлітка. Коли Володя скінчив десятий клас, якраз приїхала в Чорнобиль, агітувала хлопця поїхати до них у Мозир, у педагогічний. Дарма! Хоч хист до вчителювання мав незаперечний. Завжди навколо Володі Правика, тендітного, небалакучого, юрмилися старшокласники, малеча. Помітила це й мати. Вона також в уяві бачила сина вчителем...
* * *
Не судилося. Володя подав заяву до Черкаського пожежно-технічного училища. Такого сюрпризу батьки й не чекали. Та не прийнято було в сім’ї бурхливо виказувати почуття. І хоч шанують дисципліну, з примусом її не ототожнюють. На матері, Наталії Іванівні, міцно тримається дім, але й вона до командного тону не вдається. І без нього злагода й спокій живуть під дахом.
Вірили раніше батьки у свою дитину, довірились його вибору й тепер.
З Черкас мало не щодня йшли листи. До дрібниць описував молодий воїн своє нове життя. Ось лише слів про кохання паперу не довіряв, зберіг до чергових відвідин батьківського дому. Вже небагато часу лишалося до присвоєння лейтенантського звання, вручення диплома. Коли поїхали Наталя Іванівна та Павло Панасович до училища на врочистості, на вулиці випадково звернули увагу на тоненьку гарну дівчину, яка прямувала туди ж. Радісне передчуття торкнулося материнського серця: «Чи не до Володі? Може, вона?..».
Певно, не тільки в казках мати всевидюча... Як тут син — назустріч, також зрадів: «Ви вже познайомилися? Це — Надя!».
У батьківському домі справили весілля.
Надя ще вчилася у Черкасах, закінчувала музичне училище, коли лейтенант Правик вже очолив караул воєнізованої частини з охорони Прип’яті. Жив з батьками. У вихідні — до Черкас. Якось трохи винувато та й попередить матір: «Я — до Наді». І хоч дуже сумувала за сином, відповідала завжди однаково: «Як же інакше, синку». Принесе зарплату, мати нагадує: «Відвези Наді, їй у батьків просити гроші вже не випадає».
Згодом і Надя оселилася в чорнобильському домі, що став на кімнатку просторішим. Добудували невеличку спальню. Наталя Іванівна з Павлом Панасовичем перейшли до неї, а молодим віддали велику. Й усе таке звичне тут: знайомі з дитинства портрети Тараса Шевченка, Сергія Єсеніна, улюблені книжки на кількох полицях, стоси номерів «Юного техніка», «Моделіста-конструктора» — Володина «технічна енциклопедія».
Згодом молодята отримали однокімнатну квартиру в Прип’яті.
Володя попрацював: розсунув двері з передпокою до кімнати, розширилася «корисна площа», знайшлося місце для майстерні. Тим часом він перейшов до воєнізованої пожежної частини, яка дислокувалася безпосередньо на Чорнобильській АЕС. Молодий офіцер і тут проявив свої здібності: у приміщенні своєї частини сконструював спеціальний стенд для водіїв, який відтворював обстановку на навколишніх трасах, обладнав табло, яке з точністю до секунди відлічувало час, витрачений на виїзд пожежних автомобілів. А вдома на радість Наді та всім гостям навіть світломузику змайстрував.
Та батьківський куточок у Чорнобилі так само залишався рідним домом. І точнісінько так діяло тверде синівське правило: всі нові придбання — у подвійній кількості. Зручний столик для кухні — і в Прип’ять, і в Чорнобиль. Світломузику не гіршу, ніж для себе, змайстрував до днів народження батька й брата: у травні 1986-го Павлу Панасовичу виповнювалося п’ятдесят, Віктору — шістнадцять...
* * *
Розмова ведеться до того сумнозвісного дня — 26 квітня 1986 року. Наталя Іванівна поралася по господарству: треба було доробити ремонт, бо молодшому сину 1 травня мало виповнитися шістнадцять, а Павлу Панасовичу на День Перемоги — 50 літ! А тут до двору забігла невістка (дружина середнього брата Наталії Іванівни) й сповістила сумну звістку: вибух на атомній. Материнське серце відразу забило на сполох. Вона знала кожну його зміну. Караул Володі Правика, згідно з графіком, заступив на чергування 25 квітня, у п’ятницю, о восьмій ранку. Її заспокоювали: «Треба почекати, все з’ясується, нічого страшного не могло скоїтися!». Завжди сповнена ясної віри в людей, тут не повірила: «Щось приховують!».
А від неї нічого не приховували. Ще й самі не знали, за яких обставин приймав рішення і діяв тієї ночі разом зі своїм караулом лейтенант Правик, слідом за ним — лейтенант Кібенок і його бійці, а невдовзі зведений загін у складі ста вісімдесяти шести пожежників. Обставин, про які відомі фахівці згодом скажуть: зроблене героями Чорнобиля в поєдинку з незнаною доти бідою ввійде в історію і до підручників.
Разом з чоловіком поїхали в пожежну частину Чорнобиля. Там їм і сповістили, що син у лікарні. Тільки надвечір добралися до Прип’яті: всі дороги вже були перекриті. Бігли навпростець, лісом. Мабуть, з вигляду батьків Володя зрозумів це, підвівся з ліжка: «Мамо, тату, через ліс не можна!». І насварив маму, щоб та неодмінно одягла хустку. Попросив заїхати до Наді й переказати, щоб вона позачиняла вікна й берегла Наталочку, якій щойно виповнилося 16 (!) днів, а на ранок попросив привезти молока. А тим часом у Прип’яті на вулицях юрмилися люди, діти гралися в пісочницях, справляли весілля, школярі здавали крос до Копачів, щоправда, назад, кажуть, вони вже не бігли, а падали з ніг, непритомніли.
На ранок Наталя Іванівна встала ранесенько, якщо можна сказати, що спала, купила в сусідки молока й подалася з чоловіком до сина в лікарню. Та де там... Дороги перекриті. Про те, що мати несе сину в лікарню молоко, ніхто й слухати не хотів. Знову манівцями, через ліс, не йшла — летіла на крилах. Шість кілометрів видалися такими довгими й вічними. Ось тільки в лікарні її засмутили: сина відправили до Москви.
Материнське серце не знаходило спокою. Наталя Іванівна побігла до Наді. Саме почалася евакуація Прип’яті. Встигли прихопити кілька простирадл для маленької Наталочки й візочок. Надія вибігла в халатику й кімнатних капцях. Тільки-но сіли в автобус, як під’їхав на мотоциклі Павло Панасович. Він їх і привіз у Чорнобиль. А там, спасибі Господу, сусід не відмовився на своєму авто доставити їх до Києва. Наталя Іванівна проводжала невісточку з немовлям до батьків на Черкащину.
А вже в понеділок чоловік проводжав Наталю Іванівну до Москви. Материнське серце виривалося з грудей. Очі сльозилися так, що вже нічого не бачила. На пероні якісь чоловіки в краватках суворо наказували ніде нікому нічого не розповідати про те, що сталося. А в її думках було одне: де та Москва, в якій ніколи не доводилося бувати, і як знайде ту 6-ту клінічну лікарню... На кожній зупинці знову й знову до неї підходили й попереджали про одне й те ж: нічого не говорити. Не встигла ступити на перон у столиці, як її оточили люди в міліцейській формі: «Ви Наталія Правик? Ми на вас чекаємо». Лиш головою кивнула. Хіба можна було не впізнати заплакану матір. Її привезли прямісінько в лікарню.
Чергова лікарка провела співбесіду. Одразу пораділа тому, що Наталя Іванівна медпрацівник — медсестра. Їй дозволили не просто бути поруч із сином, а й доглядати за ним. Лише про одне попросила лікарка: «Набирайтеся мужності. Жити ваш син не буде, у нього тотальне враження кісткового мозку».
...В кутку коридору не плакала — голосила жінка. Як не хотіла вона повірити в реальність... Трохи заспокоївшись, зайшла до палати. Син підвівся, зрадів приїзду матері. Обличчя засвітилося від радості. А Наталя Іванівна ледь стримувала сльози, бо лиш один вигляд сина лякав її. Він ще ледь ходив по палаті. А вже з 5 травня йому ставало все гірше й гірше. Лікарі було запропонували пересадку кісткового мозку. Для цього викликали молодшого брата Віктора. Та, порадившись із фахівцями, дійшли висновку, що вже нічого не врятує хлопця, адже жодної живої клітини.
Невдовзі прибув до Москви і батько. Перед тим приїхала навідати чоловіка Надія з донечкою. 9 травня зайшов давній друг Сашко. Володя подав йому руку й з усмішкою на устах мовив: «Саньок, а мені Героя присвоять!». Поглянув на матір, підморгнув: «Мамо, чому не спиш? Перевтомилася... Я сильний, ось побачиш, обов’язково одужаю. Скажи, що подарувати тобі на свято? Я попрошу Надю, вона тобі купить». «Нічого не треба, синку. Лише живи!». Єдиний раз не виконав син маминого прохання.
...Гуляла столиця. Засліплював вікна салют. Ніч з 9 на 10 травня для родини Правиків стала фатальною. О першій ночі на руках матері син помер.
Час від часу ще й зараз чуємо: «Якби знати їм, що встали навперейми не звичайному, а радіаційному полум’ю!». Тільки мати жодного разу не вимовила цих слів. Розуміла: назустріч смертельній небезпеці Володя і його хлопці пішли свідомо. Вже згодом прочитала доповідну бійця пожежної частини Андрія Половинкіна: «Лейтенант Правик знав, що зазнає сильного радіаційного ураження, і все одно пішов у полум’я над реактором, розвідав для нас усе до дрібниць».
Якось мати пригадала, як кілька років до аварії спалахнула пожежа в лісі. Тільки пізніше вона дізналася, що першим у запаморочливий чорний дим над торфовищем кинувся Володя. Тоді лише зітхнула: «А чи обов’язково тобі всюди раніше за всіх?». А син відповів з незвичною суворістю: «За свій караул відповідаю я, мамо».
* * *
Павло Панасович уже кілька разів перепитує Наталю Іванівну, де й коли проходитимуть чергові змагання пожежних частин за право носити ймення Героя Радянського Союзу Володимира Правика. Він перебирає пам’ятні медалі, значки, вимпели, роздивляється фотографії. Харків, Кіровоград, Запоріжжя, Львів... Де тільки не доводилося їм бувати за ці двадцять років. Раділи й тішилися, що хлопці хочуть бути схожими на їхнього сина.
Обличчям матері котяться сльози. Здається, вони не висохнуть ніколи. Її Володя, її Вовчик, її первісток.
Вона знову готується до поїздки в Москву. Ще має трохи сил, а ось Павло Панасович трохи здає. Весь час на таблетках.
Мов кадри кінохроніки, напливають спогади.
...Коли поховали сина й повернулися в Чорнобиль, аби хоч дещо з пожитків забрати, — застали обідрану хату. Навіть батареї парового опалення й розетки позривали й повикручували...
Мали тимчасове житло в маленькій кімнатці в Бородянці, допоки не вигнала їх старенька господиня. Мало не на вулицю довелося йти з молодшим сином. Згодом два місяці жили без усяких умов у... відділенні міліції в Ірпені, де чекали в черзі на квартиру. А як тільки оголосили по радіо про присвоєння Володимиру Правику звання Героя Радянського Союзу, за батьками прислали машину, аби вручити звання. По дорозі завезли в міськвиконком і вручили ордер і ключі на квартиру в ще не добудованому будинку. Бо, мовляв, що їм скажуть у Верховній Раді на те, що батьки Героя не мають житла. Певно, боялися за свої голови?
...Минуло двадцять років. В Ірпені в парку стоїть пам’ятник Володимиру Правику. Частенько навідується туди мати: прибере бур’яни, покладе квіти. Якось зайшла до міської ради взяти якийсь документ. Здивований голова перепитав: «А ви що, в нас живете? Про те, що пам’ятник є, я знаю, а ось...».
Як швидко ми забуваємо своїх героїв. А чи своїх? У Москві Герої Радянського Союзу вже давно мають своє звання — Герой Росії. У нас же... Пригадую, як у МНС, коли вручали ордери на квартири дітям чорнобильців, двадцятирічне дівча представилося мені: «Я — донька Героя Радянського Союзу Наталя Правик!». І це сьогодні у вільній незалежній Україні таки ріже слух...
Наталя Іванівна наполегливо просить мене записати в блокнот, кому передати привіт і подяки. «Насамперед — Віктору Балозі. Це тільки завдяки йому моя онука та Сергій Титенок отримали ключі від квартир, а то до кого тільки не зверталася. Особлива подяка Миколі Куценку. Він щороку супроводжує нас до Москви на Митищенський цвинтар. Турбується й переймається нашими проблемами Віктор Гвоздь».
А ще батьки згадують теплу зустріч із журналістом Миколою Хрієнком. Якось він довідався, а це вже близько одинадцяти років, що Наталя Іванівна ніяк не може одержати автомобіль. Тільки-но журналіст за поріг, справа зрушила з місця. А то якось ще навідався на гостину: «Оце був у Чорнобилі, заходив у ваш садок, нарізав живців з яблунь, привіз, може, приживуться на новому місці». Приживаються.
На цьому список уривається. Далі мої абзаци починаються зі слова «чому?» й випереджають думки.
Чому за загиблого сина батько й мати отримують аж по 24 гривні?
Чому за звання Героя Радянського Союзу (посмертно) на трьох спадкоємців (батько, мати, донька) відміряно аж 104 гривні?
Чому мати так і не дочекалася відповіді на перепоховання сина в Україні?
Чому жодного разу ніхто з чиновників не поклав квітку до пам’ятника в Ірпені?
Чому за двадцять років не запросили на мітинг у Києві, приурочений чорнобильській трагедії, батьків, доньку, дружину?
Чому ніколи й ніхто не поцікавився здоров’ям батьків-пенсіонерів і не запропонував путівку до санаторію?
Як часто ми є свідками прикрих прикладів засудження матерів за погане виховання дітей, за зловживання ними наркотиками, а то й іншим зіллям... Недодивились. Недовиховали. Та є у нас багато яскравих і геройських вчинків. Подібний — Володимир Правик. То, можливо, ця мати гідна й варта звання Герой України?
...Сонце засліплює очі до сліз. Наталя Іванівна проводжає мене вулицею імені сина й перепитує, чи приїду ще. Обов’язково!
* * *
Чимало написано про пожежників Чорнобиля в газетах, журналах. А скільки видано книжок! Найпереконливіші факти зафіксовані в офіційних документах...
З «Опису бойових дій підрозділів пожежної охорони з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Київської області», складеного в квітні 1986 року управлінням пожежної охорони Управління внутрішніх справ облвиконкому: «Рішення першого керівника гасіння пожежі начальника караулу ВПЧ-2 лейтенанта Правика В. П. були правильними. Подання лафетних стволів з боку машинного залу запобігло розвитку пожежі в машинному залі і захистило металеві форми даху». І далі: «Лейтенант Правик В. П. протягом 1 години 20 хвилин перебував у зоні підвищеної радіації, під час виконання обов’язків начальника бойової дільниці з гасіння пожежі на даху машзалу зазнав отруєння, був відправлений машиною швидкої допомоги на лікування».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 30.08.2013 > Тема "Душі криниця"