Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

СПОГАДИ ПРО ПОЕТА ОЛЕКСАНДРА КОРЖА

(Закінчення. Поч. у № 34)

Коржу ця ідея дуже сподобалася і він до неї відразу пристав. І ось коли я наступного разу прибув до Таврового (восени того ж року), поет дістав з книжкової полиці збірку поезій М. Рильського «Троянди й виноград» з дарчим автографом самого патріарха поезії, де були, між іншим, і такі рядки: «Ваш «Пушкін» мені глибоко припав до серця». Більшої нагороди, — сказав мені Олександр Юхимович, — я і чекати не міг. Справді, прочитавши «Пушкіна», Рильський рекомендував його до видавництва «Радянський письменник». Однак, пройшовши всі «етапи рецензування», рукопис повернувся до автора «на доробку». Отже, і Рильському не пощастило зрушити цю справу з мертвої точки: надто великим злочинцем був О. Корж для радянської системи.
Кілька слів про життя поетове на селі. Взагалі в історії нашої літератури особа О. Коржа видається мені чи не єдиною серед письменників, яка пов’язала своє життя з селом. Я не беру епізодичні випадки, їх було чимало, але мені важко назвати ще бодай одного письменника, який постійно жив на селі. Саме ним був Корж і його досвід підказує, що письменник має жити в місті, якщо не хоче повторити долю Коржа. Основне його заняття — це город, з якого він і жив. «Мій гонорар — картопля», — жартував часто Олександр Юхимович. А коли говорити про пристрасть, то це була риболовля. Плекав також сад.
Дещо про риси характеру. Корж не був людиною простою чи відкритою. Характер у нього був важкий і вживатися з ним було трудно. Кажуть, що перша дружина його дуже швидко залишила, а друга мала з ним чимало проблем. Був він дуже запальним, непоступливим, самозакоханим і дуже часто не рахувався з позицією свого опонента. Скажу більше: він часом був просто неможливий і надто впертий у стосунках з людьми. Це не була якась принциповість чи позиція, а просто залюбленість у себе і небажання рахуватися з іншими. Він часто вступав зі мною не лише в суперечки, але й у конфлікти, які часом тривали цілими роками. І це при тому, що я був близькою для нього особою, чимало робив для нього як на побутовому, так і на творчому рівнях. Ось лише один конфлікт, який відсунув наші стосунки на цілих три роки. Влітку 1963 року я приїхав на його запрошення до Таврового, де провів кілька днів. Ніщо, здавалось, не повинно було захмарити наші стосунки: ми були раді зустрічі, читали вірші, розповідали один одному чимало історій, зрештою, дискутували в розумних нормах. Але одного дня він зробив усе для того, щоб я швидко зібрав свої речі й виїхав ображеним з Таврового. А сталось ось що. Переглядаючи його невелику, але коштовну бібліотеку, я наткнувся випадково на збірку віршів невідомого тоді для мене поета, яка мене безмежно захопила: це був Б.-І. Антонич, про якого ми тоді на Східній Україні нічого не знали. На моє запитання, що це за поет, він мені все розповів. Тоді ж Корж мені відкрив і ще один «материк» нашої літератури — Євгена Маланюка, про якого я лише чув. Але творів Маланюка я тоді не знав, а тут переді мною справжні розсипи унікальної поезії. Я не втримався перед старим, щоб не попросити цю книжку бодай на два тижні з собою. І яке ж було моє здивування, коли я почув відмову. Тут мій поступливий характер не витримав, і я «вибухнув»: сказав про нього все, що думав. Але він навів мені класичний приклад, коли В. Брюсов відмовив М. Горькому також у книзі, бо є, мовляв, речі, які для людини багато значать. Але я був невблаганний і через кілька хвилин міряв уже свої 9 км на Бєлгород. Поет тоді мене не зупинив, і наші стосунки обірвалися. Захоплення поезією Антонича у мене було таким сильним, що наступного дня я виїхав до Львова (тільки там можна було знайти твори цього поета!), де Володимир Лучук допоміг мені ознайомитися з віршами Антонича. Але цікава деталь: пам’ятаю добре, що В. Лучуку про свій конфлікт з О. Коржем я не розповідав, але через кілька років, коли я вже жив у Києві, звернув увагу на його публікацію в «Літературній Україні», де йшлося про збірку поезій О. Коржа «Борть», яка була конфіскована у Львові поляками. Я відразу ж повідомив про це О. Коржу, який був приємно вражений, здається, листувався з Лучуком і навіть виконав його цікавий портрет. Наша «пауза» тривала аж до мого закінчення університету. Нас примирила наша спільна знайома і весною 1966 року ми зустрілися в Тавровому. Знову все було, як і раніше, ми зуміли забути старі непорозуміння, але знаючи вади Коржа, я намагався їх обминати, не перейматися ними. Він був для мене насамперед поетом і художником, зрештою земляком, з яким я прагнув розділяти його болі й радощі, співчував його сумній долі. У мене боліла за нього душа, і я прагнув хоча б чимось йому зарадити. Але після закінчення мною університету ми знову з ним загубилися, як у лісі. Потім мій переїзд до Києва, який потягнув за собою цілу низку проблем, відсунув наші стосунки на непевний час. І лише влітку 1970 року, під час мого перебування в рідній Черемушній, я згадав про старого й прибув до Таврового. Це була незабутня зустріч: Корж не знав, де мене посадити, намагався бути у всьому особливо коректним, щоб не вийшло у нас знову яких-небудь непорозумінь. Поет радів моїм успіхам у літературі й музикознавстві: особливо схвалював мою роботу над книжками про Олександра Олеся та Майка Йогансена, а також підтримував мій задум щодо створення «Словника співаків України».
 Я прожив у О. Коржа кілька днів, які були заповнені численними розмовами, розповідями, прогулянками до лісу тощо. Саме тоді я почав активно агітувати О. Коржа активніше працювати над своїми рукописами, удосконалювати «Пушкіна», готувати «Вибране». І досі пам’ятаю, як проясніло уже старече обличчя поета, як він дякував мені й охоче погоджувався на це. Вирішили ми розпочати з невеликих речей, зокрема з мемуарів, які, можливо, не так впадатимуть в око нашим власть імущим. Завдяки поетові Станіславу Шумицькому в Харкові було опубліковано дві речі О. Коржа: «Шубу» (спогад про В. Сосюру) та «Зустрічі з Майком Йогансеном». Ці матеріали мали певний резонанс у Харкові. Але, очевидно, цей резонанс і зупинив подальші публікації, бо вже нічого з Коржевих матеріалів С. Шумицький опублікувати не зміг. Тоді Корж розпочав наполягати на публікації «Пушкіна» в Києві. Я справді взявся за цю справу, але жоден з тодішніх літературних генералів (М. Бажан, Є. Шабліовський, В. Козаченко) це не схвалили. Звісно, я заспокоював поета, радив йому не складати зброю, продовжувати роботу над «Вибраним».
Олександр Юхимович просив частіше до нього писати й приїздити. Але не завжди все складалося так, як хотілося, хоча я писав йому часто, постійно інформуючи про київське літературне життя, надсилав необхідну йому літературу і пресу. У своїх листах він іноді висловлював свої думки про сучасну літературу. Він високо оцінював творчість М. Рильського, М. Бажана, В. Мисика, І. Виргана, а з молодших — І. Драча та Ліни Костенко. Про останню, зокрема, сказав у листі, що вона «володіє поетичною мудрістю далеко більшою, ніж дехто з відомих наших метрів». Не приховаю: мою увагу до нього поет дуже цінував. Ось рядки з його листа: «Мушу признатися, що кожен одержуваний від тебе лист розбурхує укоренілу мою скепсис-дрімоту, і я, збудившись, намагаюся одразу щось діяти — хапаюсь за ту чи іншу папку з рукописами або чистим папером». Пригадую, як радів, коли я розшукав у Києві ювілейний збірник «Слово о полку Ігоревім», куди Л. Махновець включив і його переспів «Плачу Ярославни». Ось тут чиновники таки не могли догледіти дітище О. Коржа. Мої листи, а також постійна участь в долі поета часто кидали О. Коржа до творчого виру, і він тонув у «завірюсі рукописів, задумів і планів», але через недуги (тілесні й душевні) та матеріальні нестатки ніяк не міг, як він писав, «виринути на чисте, спокійне плесо». Він кидався в різні боки, не знаючи, за що вхопитись. «Господи, укріпи моє кволе серце, — волав поет в одному з листів, дай пожити ще якийсь час, допоможи дописати «Еще одно последнее сказанье» та виготувати цілий ряд підготовлених гравюр. А тоді вже й на спокій».
До речі, про гравюри. Справді, О. Корж, крім літературної праці, займався ще й образотворчим мистецтвом, зокрема гравюрою. Він показував мені численні заготовки з грушевого дерева, на якому він постійно працював. Він залишив нам унікальні гравюри з циклу «Пушкініана», а також портрети Г. Сковороди, М. Лермонтова, Є. Маланюка, В. Лучука та ін. Пізніше я їх опублікував у його вибраних творах — «Шуміти прошу листя». Знаючи про те, що О. Корж був у контакті з багатьма українськими письменниками, я умовив його написати спогади про деяких з них. Це — В. Сосюра, М. Семенко, В. Блакитний, Г. Коцюба, М. Йогансен, В. Алешко, які на сьогодні є коштовними перлинами нашої мемуарної літератури.
У своїх листах О. Корж часто висловлював власні думки щодо тодішнього стану нашої літератури, зокрема поезії. Казав, що «тепер з поета можна зробити ніщо, а з ніщо — поета. Скоро, мабуть, поезію віддадуть на забавку школярам, а письменники потурбуються про іншу роботу». Які гіркі і правдиві слова і як вони перегукуються з нашою сучасністю. Куди більшими труднощами для нього, зізнавався він у листі, були душевні травми, адже «від пісні, в якій порушено ритм, годі шукати чаруючої мелодії». Хоча і мав важкий характер, але був дуже вразливою людиною. Досить його було ударити маковим зерном, щоб поет відчув біль у серці. Король тавровської самоти, як він часто себе називав, був відрізаний від українського культурного світу. Він жив фактично безвиїзно в глухому селі серед суржикового населення, не захищений ні від лихої долі, ні від лютих морозів.
Остання наша зустріч відбулася в серпні 1980 року. Поет дуже зрадів моїй появі. Більше часу ми проводили або в його «письмовому кабінеті», або в «галереї» (так він називав невеличке приміщення, яке прибудував до хати). Він не міг не «потягнути» мене до лісу, де ми розкошували всіма чарами Коржевого гаю. Передчуваючи, очевидно, що це наша остання зустріч, поет багато говорив про свою літературну спадщину, особливо про «Пушкіна», просив мене колись видати його твори, якщо для того будуть сприятливі умови. На жаль, я квапився з від’їздом. Він разом з дружиною провів мене до автобуса. Коли ми прощались, то я побачив його зволожені очі, і заспокоїти його було неможливо. Він весь час дякував мені за все те, що я йому робив. Хоча в умовах тоталітарної держави зробити щось добре просто було неможливо. Звісно, ми ще листувалися. Я привітав його з 80-річним ювілеєм, заспокоював, як міг. І раптом листи від нього обірвалися. Я розумів, що з поетом щось трапилось. На жаль, про його смерть, яка сталася 16 квітня 1984 року, мені ніхто не повідомив. Лише пізніше, дізнавшись про його кончину, я відвідав його дружину в Тавровому, яка мені повідомила про обставини його смерті.
Наостанок можу сказати, що я повністю виконав заповіт поета. Я опублікував кілька статей про його життя та творчість. У 1994 році надрукував у журналі «Березіль» велику добірку його віршів зі своєю передмовою, а у 1999 році під час 200-літнього ювілею О. Пушкіна була надрукована з моєю вступною статтею остання глава з поеми «Пушкін» — «Вгору! Вгору!». Крім того, в 2003 році в с. Огульці, в Огульцівській середній школі відбулося святкування 100-літнього ювілею поета. І, нарешті, в 2006 році за моєю редакцією, коментарями та вступною статтею я власним коштом видав вибрані твори поета — «Шуміти прошу листя», в основу яких було покладене «Вибране», підготовлене поетом за життя. І останнім акордом мого вшанування славного земляка було видання книги спогадів про О. Коржа — «Поет зболеного серця» (2009). Хай буде тобі земля пером, славний мій земляче!

Іван ЛИСЕНКО,
заслужений діяч мистецтв України

Олександр КОРЖ
ЗИМОВИЙ ПСАЛОМ

Бушуй, метіль, і жалібно ридай –
Ридати буду я разом з тобою.
Бушуй, метіль, гілля перевертай,
Радіти будеш ти разом зі мною.
Старих пісень мені ти заспівай,
І заспіваєм ми удвох нової:
Про злидні, голод
 в урожайний рік,
Які створив нам «мудрий» чоловік.
Про болота далекі і канали,
Де тисячами гинув наш народ,
Про ту тайгу, де безвісти конали
Поет, священик,
 вчитель, хлібороб…
Та як дівчаток молодих карали,
Щоб не спізнились більше
 на завод.
Про все, про все,
 без хитрої прикраси, —
І, може, спів наш дійде до Тараса.
І ще складемо пісню найновішу,
Як дьяволи пекельні залюбки
Живих людей палили похутчіше,
Аби брат брату не подав руки.
Як нищили у злобі найлютішій
Культуру, що лишили нам віки.
Про все, про все —
 і, може, пісня наша
До внуків дійде, правду перекаже…
Бушуй, зимо,
 бушуй над нашим краєм
І чумний дух вивітрюй,
 слід занось.
О зарости, пустеле, знову гаєм!
Дерзай, Вкраїно, оновись од гроз!
І нашим степом золотим, безкраїм
Хай пройде рідний
 польовий Христос,
І Божа Мати буде жать пшеницю,
І сяде голуб воду пить з криниці.

І я, співець безвісний, одпочину
Десь на землі, на полі у вітрів.
Згадаю тих, хто вмер за Україну,
Хто у снігах на самоті дотлів,
Я оспіваю рідную билину
І буду щасний,
 що в свій творчий спів
Не змушений вкладать
 неправди слово,
Що вільний я співати
 степ, діброву.
Що вільний я не славить
 душогубів,
«Партійну міць»
 та іншу підлість там.
Співати вільний, що для мене любе,
Але не те, що продиктує хам.
Пройду з привітом
 повз фабричні труби,
Вклонюся низько
 житнім колоскам,
Радий, що можу врешті
 пригорнути
До серця слово гнане, незабуте.
Минай, минай,
 маріння час проклятий,
У безвість кань, страхітний —
 в забуття!
Я відшукаю молодість розп’яту,
Схарчовану на сталінських
 крихтах.
В новім саду запахне знову м’ята
І уквітчає стомлене життя.
Нова доба, здолавши жах розбою,
Нас приведе до праці і спокою.

1942, Огульці

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 30.08.2013 > Тема "Українці мої..."