Версiя для друку Обговорити в форумi

Часто говоримо про героїчне минуле нашого народу. Нічого не перебільшуючи і не применшуючи, можна сказати, що воно було славним протягом багатьох століть. Славним і благородним. Українці ніколи не вели загарбницьких війн, їм щоразу доводилося захищатися. Так було і під час знаменитої Хотинської битви, де об’єднані сили України і Польщі захистили не тільки свої землі, а й інші народи від турецького нашестя, яке загрожувало всьому європейському розвиткові.
У вересні 1621 року під Хотином зібралися величезні військові сили. Султанська Туреччина, яка вирішила завоювати Польщу, а потім і Україну, знищити козацтво, зосередила тут майже 300-тисячне військо. Польські та українські збройні сили кількісно значно поступалися турецьким. Так, з боку Речі Посполитої виступило близько 35 тисяч воїнів, до них приєдналося 41 520 козаків.
Турки мали перевагу в гарматах. Натомість польсько-козацький табір був сильніший у ручній вогнепальній зброї за рахунок передусім запорожців, цього «рушничного війська». Сеймовий комісар польського війська під Хотином Якуб Собеський дуже високо поціновував озброєння козацької піхоти. «Якби польське військо було так добре озброєне, то могло б помірятися силами з найсильнішою в світі піхотою». Турецькому війську її не вистачало. У польсько-козацькому таборі вона переважала, і саме за рахунок козаків, які за своїми піхотинськими якостями вважалися найкращими в Європі, вони й забезпечили успіх оборони Хотина. Як зазначали історики, українці не мали вузької спеціалізації — залежно від обставин вони ставали кіннотниками у степу, стрільцями в горах, моряками на воді й однаково добре володіли луком, шаблею, списом й особливо рушницею, з якої не робили промахів.
Характер боїв під Хотином відповідав ще одній якості запорожців — вони були майстрами в обороні табору. На «вовчих ямах», на особливих земляних укріпленнях із возами, в яких голоблі були повернуті в бік ворога, у вогні та диму козацьких рушниць захлиналися турецькі атаки.
Головнокомандувачем об’єднаного польсько-козацького війська був литовський гетьман Ходкевич. Запорожців очолив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, котрий багато зробив для утвердження могутності, значення й авторитету козацтва, остаточного оформлення його в збройні сили.
Бої розпочалися 2 вересня. Султанське командування вважало запорожців головною і вирішальною частиною в цій війні, найбільш боєздатною й витривалою, і тому саме проти них спрямувало свою першу атаку, як і більшість наступних. Очевидець — вірменський хроніст Авксент, який був у польському таборі, розповідав, що він чув, як у турецькому таборі під Хотином казали: «Якщо ми переможемо козаків, тоді легше розправимося з поляками».
Перша атака турецько-татарських військ була сильною. Кілька разів кидалися вони в наступ, проте одностайний рушничний вогонь раз у раз відкидав їх назад. Артилерія, упродовж дня безперервно обстрілюючи козацький табір, теж не годна була зламати опір. А надвечір козаки самі перейшли у наступ, змусили ворога швидко відкочуватися назад і врешті-решт відступити на вихідні позиції. У цьому їм допоміг Ходкевич, давши на підмогу свіжі сили.
Молдавський літописець розповідав, що розгніваний невдачею юний султан скликав яничарів і заявив, що він «рісочки не візьме до рота, доки не буде захоплений козацький табір і не будуть перебиті всі козаки». Однак падишахові Оттоманської Порти, мабуть, довелося б сконати голодною смертю, якби він дотримав слова: за всю Хотинську п’ятитижневу битву турецьке військо не спромоглося навіть проникнути в козацький табір.
Запорожці прийняли на себе основний тягар турецьких нападів. На чолі зі своїм гетьманом Сагайдачним вони відбили всі дев’ять штурмів, п’ять з яких були спрямовані безпосередньо і виключно на їхній табір, що перетворився на неприступну фортецю.
Особливо запеклими були атаки та штурми під час генеральної битви (4 вересня), яка розпочалася обстрілом козацьких позицій. За дві години турки випустили тисячі ядер, але без значного ефекту. Після гарматної стрілянини вдарили яничари. Шість годин тривала атака. Але без успіху. А потім, ніби морські хвилі, щоразу накочувалися на козацький табір ворожі війська. Три шалених штурми відбили запорожці. Їм допомагала литовська кіннота, котра трощила ворога фланговими ударами, а також німецька та угорська піхоти, надіслані на підмогу Ходкевичем. Увечері турки знову підступили до козацьких позицій і закидали їх жмутами запаленої соломи, намагаючись підпалити табір, а потім під прикриттям темноти почали новий штурм.
Відбиваючи цей четвертий штурм ворожих сил, козаки під проводом Сагайдачного перейшли у наступ, вдерлися у ворожий табір, де захопили чотири гармати, п’ять наметів, багато коней, одяг, амуніцію, зброю, полонених, серед яких було і кілька високих турецьких воєначальників.
Французький історик першої половини XVII століття М. Бодьє писав: «Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів і стягів султана». Поява запорожців поміж султанських наметів викликала паніку в османських військах. Настав рішучий момент, який міг би принести цілковиту перемогу і, зрештою, кінець битви. Але гінці, яких Сагайдачний посилав до Ходкевича, просячи допомоги і пропонуючи виступити згуртованими силами, повернулися ні з чим. Ходкевич відмовився ввести в бій свої війська, посилаючись на пізній час. Це й було неприпустимою помилкою. Сучасники, а згодом дослідники-історики намагалися зрозуміти і пояснити цю поведінку польського головнокомандувача. Мабуть, не останнє значення тут мало те, що Ходкевич під впливом сеймових комісарів дотримувався концепції позиційної війни і стратегії пасивної оборони. Бодьє зробив висновок: «У цій битві козаки розгромили б турецьку армію, якби принц Владислав і польський генерал Ходкевич не наказали їм відійти, замість того, щоб самим приєднатися до козаків».
Водночас Сагайдачний, котрий неодноразово водив запорожців на турецькі фортеці, віддаючи перевагу наступальній стратегії і тактиці, вирішив використати безініціативність ворога і випередити його можливий штурм. Він почав серію нічних рейдів, під час яких з особливою силою виявилася маневрена, динамічна тактика козаків, їхні ініціатива й активність, уміння максимально використовувати фактор раптовості. Нічні вилазки, несподівані атаки, переслідування ворога під час його відходу застосовувалися впродовж усієї сорокаденної Хотинської кампанії.
28 вересня султан вирішив вдатися до останнього штурму, зосередивши для цього абсолютно всі сили, вводячи максимум резервів.
Особливо запеклі бої точилися під козацьким табором. Запорожці, яких штурмували понад 20 тисяч спахів, відбили 11 атак. Відбивши останню — одинадцяту, кинулися на допомогу своїм союзникам, завершуючи цілковитий розгром ворога.
9 жовтня було укладено мирний договір. Польська сторона вела переговори як переможниця. Безперечно, могутня турецька армія зазнала поразки, османський уряд — краху своїх загарбницьких планів щодо Польщі та України. Проте Хотинський мир був компромісним, передусім за рахунок козаків. Умови мирної угоди були спрямовані проти них. Невдячністю заплатила Річ Посполита тим, котрі врятували її від катастрофи. Вона зобов’язувалася заборонити чорноморські походи. Король рекомендував відібрати у запорожців човни, зменшити кількість козаків до 3 тисяч осіб, переписавши їх до реєстру. Решту (майже 85 відсотків) учасників Хотинської кампанії, що забезпечили її перемогу, хотіли перетворити на кріпаків. Та реалізувати свої плани польські феодали не спромоглися. Після Хотинського миру загострилися шляхетсько-козацькі конфлікти, сила січовиків зростала, морські й сухопутні походи проти турецько-татарських агресорів досягли великого розмаху й масштабів, переростаючи у справжню війну. Туреччина змушена була посилати проти козаків увесь свій флот. Запорозька Січ ставала дедалі незалежнішою республікою.
Про вирішальну роль українських козаків у Хотинській битві свідчать численні турецькі і польські тогочасні джерела, зокрема, твердження її учасників. Навіть представники з польського табору визнавали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни і забезпечили перемогу, а й узагалі врятували Річ Посполиту від загибелі. Сеймовий комісар польської армії магнат Якуб Собеський заявив: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки». Вірменський хроніст Авксент писав: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемога сталася лише завдяки Богові і запорозьким козакам». Молдавський літописець Костін так поціновував запорожців та їхнього ватажка Сагайдачного під Хотином: «Козаки зі своїм гетьманом, що був справжньою людиною і воїном, трималися дуже стійко».
У Західній Європі, де з великим напруженням та інтересом стежили за розвитком подій під Хотином, від яких могла залежати доля багатьох європейських народів, також утвердилася загальна думка про те, що основна заслуга у відсічі турецько-татарським полчищам, у провалі завойовницького походу Османа на Україну і Польщу належить запорозькому козацтву. Так стверджує французький історик Бодьє у розвідці, яку він видав 1631 року в Парижі.
Велике історичне значення хотинської перемоги усвідомили вже сучасники. Польські поети складали твори про події під Хотином. Бояновський, Бартош Зіморович, Напольський, Рудоміна, Твардовський, Пашковський, Сербєвський, Потоцький та багато анонімних поетів оспівували й героїчні діяння козаків, котрі, за словами польських авторів, «вкрили себе славою».
Звістка про перемогу швидко розлетілася широким відлунням по Європі. На далеких берегах Адріатики про українських і польських воїнів писав хорватський поет Іван Гундулич. У країнах Заходу, особливо в Німеччині, були відомі також писані латиною і живими мовами польські хроніки та монографії, повністю чи частково присвячені Хотинській війні.
У цій переважно апологетичній літературі щодо Польщі відзначалася й видатна роль українського козацтва та полководницьке мистецтво їхнього керманича Петра Конашевича-Сагайдачного.
Хотинська битва, яка знаменувала собою крах султанських планів уярмлення Польщі та України, мала величезне міжнародне значення, адже Осман II мріяв про відкриття Туреччині шляху на Північ — через Німеччину до Балтики, а потім і до інших країн Європи. Тож ця перша велика перемога на суші над турецькою армією, а може, і найбільша поразка за всю історію султанської Туреччини була переломним етапом у багатовіковій боротьбі проти турецького нашестя, нею покладено край безупинній нестримній експансії Османської імперії, яка змушена була відтоді перейти до оборони.
Хотинська перемога вплинула і на зростання визвольної боротьби балканських слов’ян, кавказьких та арабських народів, поневолених турецькими колонізаторами.
Про це майже через три століття писав Іван Франко. «Почуття народної самосвідомості сильно пробуджувалось у широких народних мас, головним чином, під впливом частих героїчних походів козаків у Крим, Малу Азію, Стамбул з метою боротьби з турками і татарами, звільнення християнських полонених, під впливом таких героїчних справ, як Хотинська війна». Говорячи про історичне значення хотинської перемоги, Іван Франко дійшов висновку: «Туреччина, здобувши перший рішучий погром під Хотином 1621 року, почала хилитися із зеніту своєї величі й сили».
* * *
Працю Олени Апанович «Сагайдачний Петро — український козацький гетьман» читайте в наступних номерах «Кримської світлиці»!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 06.09.2013 > Тема ""Білі плями" історії"