Версiя для друку Обговорити в форумi

Чиї сини, яких батьків?..

Про Володимира Леонюка, автора двох томів «Словника Берестейщини», я вже писав неодноразово. Але ця мужня людина у багатьох викликає таку щиру симпатію, що писати про нього хочеться ще і ще. Колишній в’язень сталінських таборів, він, здається, прийшов у цей світ з особливою місією. Боротися, діяти, страждати, але ніколи не нарікати на долю, а лише бути прикладом для інших, слабших духом. Нещодавно Володимир Гнатович поховав рідну дружину. А потім ще доглядав прикутого до ліжка колишнього вояка УПА. Доглядав і провів у останню путь... Вже й у самого сил обмаль, а ще ж треба завершити всі земні справи! Ну, ось хоча б закінчити повість про берестейського полковника Небабу. Свого часу той активно підтримав повстання Богдана Хмельницького, бо бачив рідну Берестейщину лише у складі козацької України. Цей герой дуже близький Володимиру Леонюку, бо й сам він сидів за любов до України і Берестейського краю. Прошу Володимира Гнатовича розповісти про витоки патріотизму та назвати причини, які підштовхнули до активної боротьби.
— Ми були свідками збройної боротьби УПА, нерідко бачили понівечені тіла вбитих енкаведистами повстанців... Більшість людей співчувала цим людям, вважала їх героями, а одного разу нам у стодолу хтось підкинув бандероль з повстанською літературою, листівками. Думаю, це була справа рук провідника ОУН і керівника місцевого збройного відділу УПА «Сікори» або когось із його людей. Там були основні документи, які тоді були ходовими в підпіллі, зокрема брошурки: «За що бореться УПА», «Рішення Третього збору ОУН» і «Вказівки батькам, як треба виховувати своїх дітей». І з десяток листівок. А ще був машинописний «Інформатор Північно-Західних земель». Там були вступні ідеологічні статті, назви яких я не запам’ятав. Але була й хроніка найголовніших подій від 1945 року. В одному з випусків «Інформатора» була згадка про Берестейщину, що це українська етнічна територія, там живуть українці, яких білорусифікують і русифікують, але там триває боротьба. І називалися випадки, де були бої повстанців з КДБ. Згадувалися Волинь, Рівненщина, Холмщина, Берестейщина. Цю бандероль я помітив першим і прочитав таємно від батьків. У тому конверті ще був лист, написаний від руки: «Громадянину Леонюку Гнату», себто моєму батькові. В ньому була така фраза: «Тепер, коли в боротьбі вирішується доля українського народу, Ви, як українець, не повинні стояти осторонь...». Все це не могло не вплинути на мою позицію.
— Але ваша патріотична позиція ніяк не вписувалася в плани більшовицьких ідеологів. І навіть вашу українську мову «органи» трактували як злочин. Під час арешту, допитів у вас було усвідомлення, що справа берестейців програна? Чи ви вірили, що ту землю можна повернути до лона неньки-України?
— Під час допитів мені було не до геополітичних розмірковувань чи якихось висновків. Але в ув’язненні у мене перед очима постійно стояли герої творів Тараса Шевченка. Чомусь я серйозно сприйняв і завжди пам’ятав патріотичні заклики Кобзаря. А ще, ніби в телевізорі, бачив перед собою Тараса Бульбу — цей патріотичний твір Миколи Гоголя свого часу також справив на мене неабияке враження. На той час я вже читав і Лесю Українку, бо купив кілька підручників у Любешові (на українську територію ми ходили пішки), і більш-менш повно ознайомився з українською шкільною програмою. Було усвідомлення, що стосовно берестейців радянська влада вчинила несправедливо, адже нам доводиться вчити зовсім чужу білоруську мову, а не рідну... До речі, зі мною до Любешова тоді ходив учень Борис Єпишко. Він спочатку писав поезії білоруською мовою, але я його переконав писати українською. Його дядько був вояком УПА і загинув у 1947 році. Для Бориса це був вирішальний аргумент, а мій заклик писати українською був тільки поштовхом... Він поклявся, що жодного поетичного слова не напише білоруською. Ось такою була реакція школяра на відторгнення Берестейщини від України. Коли ми переходили кордон (він не охоронявся, але ж ми знали, де він проходить), то станцювали там дикий танок... Я це дотепер згадую. На той час навіть діти розуміли, що кордон цілком штучний, і цей танок був своєрідним дитячим протестом. Мовляв, плювати ми хотіли на дурні вибрики кремлівських мудрагелів... Це був, якщо не помиляюся, 1950-й рік. Я тоді в Любешові купив шкільний словничок Кириченка. Раніше у мене був лише «Московсько-український словник» Дубровського, в якому було багато застарілих слів. Ці словники також зміцнювали переконання, що ми — українці, а не білоруси. Пізніше органи трактували наш перехід кордону як страшний злочин. Мовляв, буржуазні націоналісти... Отаким був режим, який врешті-решт створив умови для асиміляції берестейців.
— Коли з’явилася думка про «Словник Берестейщини»?
— Думка про цей словник виникла у мене в 60-ті роки, коли я перебував у мордовських таборах. Спочатку я просто фіксував інформацію про діячів, які чимось були пов’язані з Берестейщиною, — українських, польських, білоруських... Цей списочок потроху розростався, і у звичайний зошит уже не вміщався. Мене турбувало те, що про всі українські регіони в Україні пишуть, а ось про Берестейщину — ні. Вона ніби випадала з контексту. Хіба що в білоруських виданнях згадувалася, та й то перекручено дуже... Мені це дуже боліло, тому я й вирішив узятися хоча б за словник. Хоч міг би зайнятися іншою тематикою. Мене цікавило українське мистецтво, історія України, проте після деяких роздумів я вирішив зосередити увагу саме на рідній Берестейщині.
— Ви відчували різницю між в’язнями родом з Української РСР і з відрізаного шматка української етнічної території — Берестейщини? Адже у перших хоч якась державницька перспектива була, а у других і тих надій не було...
— Суттєвої різниці між людьми в таборах не відчувалося. Скрізь було багато земляків, які сиділи переважно за допомогу УПА. Не менше, ніж по десятку берестейців сиділо у кожному концтаборі! І, уявіть собі, їм давали по 25 років, не менше…
— Чи не було прикро — вже потім, на волі, що у вас так мало однодумців, що мало людей цікавиться Берестейщиною?
— Я виходив з того, що є. З часом ми знаходили одне одного. Скажімо, мені написав професор Василь Горбачук, берестеєць, який довго жив на Донбасі, а останні десять років під Києвом. Вже після того, як я видав перший том «Словника Берестейщини», він розшукав мене. Загалом берестейська діаспора в Україні не дуже велика, до того ж розпорошена. І не всі берестейці цікавляться своєю малою батьківщиною. Скажімо, в Косові жив краєзнавець, виходець із Берестейщини. Його батько був офіцером УНР, після поразки визвольних змагань жив у Кобрині. Потім родина переїхала до Косова. Син став відомим краєзнавцем, дослідником Гуцульщини. Проте мені невідомо, чи мав він сентимент до Берестейщини. Мій однокласник Антон Наумовець став відомим українським вченим. Я в 1952 році відправився до концтабору, а він того ж року вступив до Київського державного університету. Він став солідним науковцем, автором багатьох праць, а головне, — вважає себе українцем. Отже, боролися ми кожен по-своєму, і це нормально. Мені лише прикро, що я через арешт загальмувався у своєму розвитку. Спочатку табори, а потім постійно був «під ковпаком» у органів... Мені не дали вчитися далі, хоч я й дуже хотів. Загалом я є прихильником організованої просвітницької праці з людьми — через патріотичні організації, товариства, особисті контакти. Такий підхід обов’язково дає результат! Якщо говорити про Берестя, то я хотів би згадати молодого науковця Віктора Місіюка. Він вважав себе білорусом, але випадково познайомився з Козловським, а той пробудив у юнакові українську національну свідомість.
— Покладаєте надію на таких людей, як Віктор Місіюк, Наталка Бабина?
— Так. Хоча Наталка є білоруською письменницею, бо пише білоруською мовою. Але український сентимент у неї є, вона — патріотка Берестейщини. Таким же є і її брат Андрій. Взагалі у Мінську патріотів Берестейщини більше, ніж у Бересті і Пінську. Бо вся інтелігенція їде до столиці... Міг би назвати ще професора Федора Климчука і його культурологічну організацію «Загороддя».
— Нема жалю за Підляшшям, Холмщиною? Адже, як і Берестейщина, ці землі відірвані від України силовим шляхом...
— Є, звичайно, але що поробиш... Ціную роботу купки патріотів з тих земель, зокрема Юрія Гаврилюка з Підляшшя. Я весь час стежу за ним, згадую про нього у другому томі «Словника Берестейщини». Це досить активна людина, яка багато пише і польською, і українською мовами. Мені подобається часопис «Над Бугом і Нарвою», який він редагує. Юрій бував у Львові, може, й заходив до нас, але нікого вдома не застав, бо всі працюють, сходяться лише ввечері, а я взагалі міг бути в селі. Прикро, звичайно, що розминулися...

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 13.09.2013 > Тема "Урок української"