Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетичний щоденник

Не уявляю жодного дня без читання книжок. Їх на моє ім’я на адресу редакції газети «Кримська світлиця» надходить чимало. Присилають друзі давні й сьогочасні, колеги, знайомі й зовсім незнайомі автори. Мабуть, тому, що «Кримська світлиця» (адже вона не тільки загальнополітична, а ще ж і літературно-художня газета!) щедро друкує літературні твори — поезію, прозу, публіцистику, літературознавчі розвідки тощо. А в наш дуже заполітизований час, яке ще періодичне видання, окрім, звичайно, «Літературної України», на таке здатне? Кому потрібна зараз література?
Одначе ж про книги, які привертають увагу своєю художньою довершеністю, авторською майстерністю, щирістю почуттів, інколи хочеться сказати бодай кілька добрих слів, підтримати автора на майбутнє.
Я, на жаль чи на щастя, — не літературний критик, не майстер писати глибокі аналітичні рецензії, я, як й інші, — читач. Але не просто читач, а журналіст, який опікується високим чи бодай середньо-художнім рівнем літературних матеріалів, які рекомендую для публікації на сторінках солідної газети «Кримська світлиця». Тому й мушу бути вимогливим і прискіпливим до літературного слова.
Читати люблю і поезію, й прозу. До душі мені й документальна публіцистика, щоденникові записи. Останнім часом зачитувався денниками П. Сороки, В. Захарченка, Івана Дзюби, Ірини Жиленко… А нещодавно із задоволенням прочитав щоденникові записи письменниці із Львівщини Ольги Яворської. Перша книга її щоденникових записів «Обширом серця», з якої «Кримська світлиця» публікувала окремі фрагменти у № 25 за 2013 рік, була щедро насичена записами на суспільно-громадські теми, роздумами про життя й літературу, про людські долі. Друга книжка, яка нещодавно побачила світ у львівському видавництві «Сполом», менш насичена такими роздумами, в ній переважають поетичні роздуми-медитації про стан людської душі, про навколишній світ, у якому живе людина, про природу, якою не тільки милується, а й безжально її губить. У записах Ольги Яворської постають окремі миттєвості людського буття, осяяні одкровеннями, що супроводжуються емоційними переживаннями, роздумами, сумнівами та суперечностями.
Нова книжка Ольги Яворської, як зазначено в анотації до неї, — це мозаїка щоденникових записів, поетичних замальовок, які приваблюють ліризмом та оригінальністю індивідуального стилю письменниці.
Оскільки цих цікавих і гарно виписаних поетичних замальовок у книжці «Відлуння» чимало, то й хочеться ознайомити з ними наших читачів.

Данило КОНОНЕНКО

Ольга ЯВОРСЬКА
«ВІДЛУННЯ»
* * *
Література — це світ думок, страждань, почуттів, відчуттів і навіть розчарувань. Занурюючись у нього, щоразу знаходиш щось нове, неймовірно цікаве і звабливе. Настає мить, коли переконливо розумієш — без цього світу життя втрачає сенс.
Блукаю у часі,
 шукаю загублену мить,
Думка тривожна
 у далечінь завертає,
Свічечка долі
приречено й сумно горить,
Воском гарячим
 беззахисну душу спікає.
Проходжу повз долю,
 вона попри мене іде,
Випробовує серце,
 дарує то крила, то нішу,
І веде мою душу
 у відлуння лісів молоде,
Де єднання любов’ю
 перетворює думи на вірші.
У пустині кімнати
 шліфую затерплі слова,
Бо прагнеться серцю
 одвертої з кимось розмови.
Десь глибоко в грудях
 заблукана мить ожива,
Спалахом блисне
 і в спомин ховається знову.
* * *
Подивилася на багряний ліс — справжнє видиво. Задумливо старіє він на схилах карпатських гір, і така неймовірна краса у тій печальній замрії, у тій кольоровій гамі під блакитними переливами хмар, що, здається, немає нічого кращого в цілому світі.
* * *
Ці дні осінні, ці густі тумани...
Багряне листя поміж хризантем.
Красуня осінь, жовтокоса панна
Ховає сум під золотим плащем.
Вбираю в душу непорочність тиші,
Далекий обрій, смерековий спів.
Старезний дуб мені диктує вірші
Під тихий схлип
 печальних журавлів.

Я ТІШУСЯ ЦИМ ДНЕМ...

Я тішуся цим днем,
 бо він мене не зрадив,
Повів у дивний світ, де вічна таїна,
На флейті сумно грав,
 у глиб лісів провадив,
З ожини наточив черленого вина.
Я тішуся цим днем,
 як птахом сонцекрилим,
Що синім небесам в зіниці зазирав,
Бо разом з ним мені
 на бал іти судилось,
І разом з ним мені вертатися назад.
Мене до цього дня
 приревнувала осінь,
Поскаржилась вітрам,
 похнюпила лице,
І кольором журби
 зафарбувала просинь,
Та день зі мною був
 і не зважав на це.
Я стежила за ним,
 затамувавши подих,
Просила небеса призупинити час,
Бо кожен його крок
 і кожен його погляд
Висріблював зорю,
 що роз’єднає нас.

НАСТОЯНКА ЛЮБОВІ

Життя лісів — настоянка любові,
Та сталь пили розсіює печаль.
Дмуть тирсові вітри
 на сльози смерекові.
Народжують в душі
 лиш гіркоту і жаль.
Смерічки до небес
 тягнулися, допоки
Їм сонце не зайшло,
 не згасла ясність днів.
Над маєвом лісів,
як правди вічний докір,
Злітає ввись журба
покритих мохом пнів.
* * *
Приснилося, що, ідучи зарошеними травами, я почула тривожний крик охопленого вогнем птаха. Світлий сонячний ранок затьмарився жорстокою трагічністю кривавої миті. Цілий день я не знаходила спокою, бо той пронизливий крик вривався у мій мозок, діставався до серця і могильним холодом сковував тіло.
* * *
Здавалось: ніч не скінчиться
 ніколи,
Та на світанку сон мене зморив.
Вогненний птах злетів
 за видноколи,
Крилом багряним небо
 привідкрив.
Фатальна мить...
 А серце відізвалось,
Пекучим болем груди пройняло.
Чи це наснилося?
 Чи це мені здавалось?
Чи щось незриме душу обпекло?
* * *
Обожнюю Львів. Я закохана в це місто з першого погляду. Доля наділила його дивовижністю архітектури, наповнила мелодіями дзвонів, вдихнувши в могутні груди Львова дух патріотизму.
Це місто в кольорах,
 із левом на долоні,
Із фресками ікон,
 з молитвами століть.
Це материк цвітінь,
 едемський світлий сонях,
Немеркнучий вогонь,
 що гріє мимохіть.
Це місто мудреців,
 це вільних дум країна,
Його душа одвік
 нуртує гордим духом,
З його могутніх жил
 повстала Україна,
Це мужній чин борців,
 поетів, одчайдухів.
Це місто таїни, романтики і кави,
Традицій і пісень одвічний оберіг,
Високих поривань
 натхненник величавий,
Що звичаї і честь відстояв та зберіг.

СВІТЛО ПАМ’ЯТІ

Мій милий друже, дубе величавий,
До тебе знову крізь сніги бреду,
Покинувши надію молоду,
Шукаю літ буремних вічну славу.
Звільнитись прагну
 від турбот щоденних,
Забути про одвічну суєту,
Розмову гір почути небуденну,
Небес відчути горду висоту.
Владико лісу, князю одержимий,
Далеких днів легендо вікова,
Борців за волю, вірний побратиме,
Розстріляних — несказані слова.
Віч-на-віч з Вічністю,
 снігами й небесами.
Лише зимове сонце поміж хмар
Запалює негаснучий ліхтар,
Що світлом пам’яті
спалахує над нами.
* * *
Уже пахне весною. Зранку за вікном чути веселе поцінькування синичок. На вербових гілочках ледь-ледь золотіють пухнасті котики. Зграйки шпаків шукають поживу на зелених луках. З очерету у височінь здіймаються зграї диких качок. Ще трохи — і в садах затьохкають солов’ї, а в голубій безодні небес заспівають жайворонки.
* * *
Відгуляла зима,
Знов весняний неспокій гряде,
Теплий вітер лоскоче
Ясенів нерозпущені крони,
Обціловує явір
Яворини лице молоде,
Усміхається місяць,
Задивившись на обрій червоний.
* * *
Бог посилає мені людей світлих і духовно високих, мабуть, з метою удосконалення моєї душі. Я щаслива, що маю змогу спілкуватися з талановитими людьми з різних куточків нашої держави і навіть із-за кордону. Так приємно почути голос Миколи Малахути з Луганська, Володимира Сіренка з Дніпродзержинська, Данила Кононенка з Криму, Дмитра Панцира з Харкова, Петра Сороки та Петра Остап’юка з Тернопільщини, Марії Петренко з Вінниччини, Святослава Праска з Рівненщини, Євгенії Божик, Левка Воловця, Андрія Грущака та інших однодумців з Львівської письменницької організації і літературного об’єднання «Письменники Бойківщини», найближчих друзів — Любові Проць, Світлани Антонишин, Людмили Литвинчук, Тетяни Гамерської, брата Леонтія з Унівського монастиря, отця Любомира Даціва з Греції, Романа Пільківа з Торонто, Слави Бучкович з Чикаго, Любові Гарасим з Італії і багато інших світлих імен, що творять історію справедливості, вперто долаючи найскладніші перешкоди.
* * *
Новий закон про мови — новий приклад кричущого беззаконня. У душі вирує буря. Якби всі українські письменники і вчителі всіх українських шкіл та викладачі вузів запротестували одночасно, ми були б непереможними — «...фантастичні думи, фантастичні мрії». Все праведне і прекрасне лукаво і підступно придавлюється окупаційною владою, підсиленою відступництвом і зрадою продажних народних обранців.
* * *
Не злякавшись ганьби, ні вини,
Обертаєте в чорну руїну,
Продаєте й тепер Україну,
Помоскалені, блудні сини!
* * *
Блукаємо безмовною юрбою...
Коли ж нарешті гучно вдарить дзвін?
Бо дихає трагічністю гіркою
Епоха у чеканні перемін.

ВІТЕР ХВИЛЮ ГОЙДАЄ...

На схил ріки задумою полину,
Де пісню хвиль народжує Дністер,
Я долю вередливу і полинну
Обдурю на секунду хоч тепер.
Буйний вітер зриває
Павутинний каркас.
Гордий сокіл ширяє,
Як неспійманий час.
Придумаю слова, а музику почую,
Нема доріг назад, є вічності межа.
Сміється очерет, що я сумую всує,
І простяга стебло, подібне до ножа.
Вітер верби колише,
Нагина до землі,
Розлітаються вірші,
Як пташата малі.
Дзвенить собі ріка,
 бо їй болить мовчання,
Руйнує береги, бо воля — над усе.
Пливе безжальний час
 до вічного прощання,
Комусь дарує спів,
 комусь печаль несе.
Вітер хвилю гойдає...
* * *
На м’яті настояне літо
Скликає рядок до рядка,
Житами милується вітер,
Хмеліє берізка струнка.
Щедротна земля розсипає
П’янку кольорову красу,
Дарма, що на неї клепає,
Хтось в затінку гостру косу.
На правді настояне слово
То гріє когось, то болить,
Бо зронене не випадково
В печальну чи радісну мить.
* * *
Не шкодую, що сонце
 давно не в зеніті,
Що у юність немає дороги назад,
Лише шкода мені
 за змарнованість миті,
І за тим, що дощами
 рида листопад.
О Найвища Любове,
 пригорни мою душу,
Потолочені трави
 на світанку зціли.
Щоб жалю не лишилось,
 причаститися мушу
Словом тим, що промінчиком
 світить з імли.
* * *
Прикрасився каштан позолотою,
Розгубив своїх діток за мить.
Думи серце обсіли скорботою,
Бо утрачене завше болить.
Сам-один серед сірого простору,
Навіть вітер і той відлетів,
Тільки вечір приходить апостолом,
Світить зорі-свічки за синів.
* * *
Літо проминуло, як один день. Темні коси верби, опущені до самої землі, виражають безмежний смуток за відквітлими айстрами і чорнобривцями. Небо, вгорнувшись у сірі дощові хмари, байдуже споглядає за чорним гайворонням, що, голосно каркаючи, падає зливою на помертвіле поле, а через хвилю здіймається і чорною тугою літає над ним.
* * *
Тремка сльоза у падолиста,
Прозябло страждає душа,
Розсіяні думи, потоптане листя
Скоцюрблений день залиша.
Заклякли оголені крони,
Пожух затуманений світ.
Осіннього неба
 похмурість бездонна
І яструба хижий політ.
* * *
У дитинстві і юності в мене часто зароджувалось бажання бути подібною до когось. Це здебільшого виникало після перегляду фільму або прочитання якогось роману. Але життя таки навчило мене завжди залишатися собою.
* * *
Той білий вірш — то витвір самоти,
Народжений без болю
 і страждання.
Пусти мене, буденносте, пусти
В той край, де п’є росу
 пташина рання.
Мене цей світ побачив навесні,
Я гранню серця строфи зігріваю,
У синім небі серенад шукаю,
Хоч поруч співи весен голосні.
* * *
Просвітництво вимагає великої самопожертви, і не окремих ентузіастів, а цілої громади. У наших предків пошана, потяг до просвітництва були на вищому рівні. Зараз у більшості українських родин навіть «Кобзаря» немає.
* * *
Ти не повіриш... Тужно так
Мені за піснею,
Хоч не один співа дивак,
Та в грудях тиснява.
Бо що той спів, коли нема
Струни душевної,
Висот небес, сонати дня,
Сльозини ревної.
Скипає сонце від нудьги,
Протестом дихає.
Безумний час, шалений світ
Свавілля дикого.
* * *
Посеред літа плесо річки
Таке щемливо голубе,
Тендітних верб тонкі косички
Й піску мереживо рябе.
Так мило, трепетно довкола,
Хороми лісу, неба синь.
То хвилі схлип, то пташки соло,
І простору ясна глибінь.
Джерельність дум, потреба слова...
Цей день, як кожен, промине.
Та хай на мить, най випадково,
Від смути визволить мене.
* * *
Світлані Антонишин
Як добре, люба Світланко,
Що у цій безтілесній тиші,
Яку жайвір розхлюпає зранку,
Є Твої надчудові вірші.
Є Твоє зореносне серце,
Що виловлює звуки вітру,
І те вічне, що дружбою зветься,
У яке, як у Бога, вірю.
Розгубила скорбота силу,
Одягається доля у біле,
Як високо, Світланочко мила,
Ти на крилах душі злетіла.
* * *
Зелений килим,
 птаство легкокриле,
Повітря, як вино,
 посріблене і п’яне,
Шалений серця ритм
 приборкати несила,
Чадію від краси,
 від кленів полум’яних.
Зигзагами стежин
 здіймаюся угору,
До райдужних надій, які дарує небо,
Така висока мить
 повториться не скоро,
Щемлива і тремка,
 що навіть слів не треба.
* * *
З листа Людмили Гончар:
Вже кілька днів у мене в хаті — справжнє свято — читаю і перечитую Вашу прекрасну, високоталановиту книжку «Понад плином подій» — безмежно вдячна!
Я часто буваю у Володимирському соборі, молюся за Вас і за всю Вашу чудову родину, а тепер ще й молитимусь за здоров’я Вашої хворої посестри письменниці Євгенії Божик, за яку Ви так хвилюєтесь.
З великою радістю прочитала Вашу добірку зворушливих, філософських віршів «Врятуймо Україну від хреста» (у «Кримській світлиці» за жовтень цього року).
Ваше слово захоплює, допомагає долати зневіру, додає сил і снаги. Як добре, що Ви є в нашій літературі.
Спасибі вам щире за моральну підтримку. Мій батько все життя боровся проти зла і неправди, закликав до християнської любові, за це люди й досі його пам’ятають і шанують...
20 листопада 2012 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2013 > Тема "Душі криниця"