"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2013 > Тема ""Білі плями" історії"
#38 за 20.09.2013
ОРЛЯТА
╤ван МЕЛЬНИКОВ, Георг╕й СЕБКО
(Продовження. Початок у № 37)
...Якось, коли «дядько Степан» латав Валин╕ чоботи, хлопець раптом запитав: — А кому потр╕бно ст╕льки мила? — Якого «мила»? — не зрозум╕в Д╕денко. — Ну того, яке ми з Наталею Горбатюк виносимо з цукрового заводу ╕ хова╓мо у л╕с╕. — А-а-а! — загадково посм╕хнувся Д╕денко. — Чув про авар╕ю фашистського в╕йськового по╖зда на перегон╕ Кривень-Бут╕вка? — Чув. Певно, партизани м╕ст зам╕нували. — А чим? — Невже... «милом»?! — аж п╕дскочив Валя, але в╕дразу ж насупив брови ╕ зовс╕м по-дорослому мовив: — Отже, ми вже давно п╕дп╕льники? — Виходить, так, — розв╕в руками Д╕денко. — Т╕льки це сугубо м╕ж нами. Спрацювало ваше «мило». Це ж тол, хлопчику. — Якщо м╕ж нами, то я теж дещо вам покажу! — Валя метнувся в ком╕рчину, ╕ за хвилину прин╕с невеличкий промаслений згорток. — Ось, гляньте! В╕н розгорнув згорток ╕ простягнув Д╕денку маленький н╕кельований п╕столет. Степан довго розглядав його, пот╕м суворо запитав: — Де взяв? — Тамечки. — Що таке «тамечки»? — Ну, там, у л╕с╕... Де наш╕ б╕й вели. — Така «╕грашка» смертю пахне! — В╕ддай! — сердито крикнув Валя. — Набридло збирати гвинт╕вки й патрони для когось. Я хочу сам бити фашист╕в! — Он як! — Д╕денко сунув п╕столет у кишеню ╕ с╕в край столу. — Значить, сам... Ск╕льки тоб╕ рок╕в? — Скоро дванадцять! — сердито буркнув Валя. — Не дванадцять, а одинадцять рок╕в ╕ с╕м м╕сяц╕в. А мен╕ вже двадцять три. Ти — п╕онер, а я — комсомолець. Ти фашист╕в не любиш, ╕ я ╖х ненавиджу. Та стр╕ляти зараз в них не збираюсь. У нас з тобою, друже, ╕нший метод боротьби, ╕нший! ╤ запам’ятай: поодинц╕ н╕хто не перемага╓. Сам-один загинеш, як курча. ╤ коли б т╕льки сам... — Я смерт╕ не боюсь! — спалахнув хлопчик. — Нехай ╕ загину, але й ╖х теж... хоча б п’ятьох... — Ой, ╕ нерозумний ти ще, Валю! — ╤ додав суворо: — Без мого дозволу н╕ кроку! Раптом до к╕мнати вб╕гла бл╕да Валина мати — Ганна Микит╕вна, голос тремтить: — Жандарми! — Де? — п╕дв╕вся Д╕денко. — Сюди йдуть. Д╕денко кинувся до в╕кна, але в╕дразу ж с╕в на ст╕лець, взявши у руки чоб╕т. — Без пан╕ки. Займайтесь кожен якоюсь справою. ╤ спок╕йно, дуже спок╕йно. У с╕нях забряжчало в╕дро, грюкнули двер╕, ╕ з нац╕леними автоматами ув╕рвались до к╕мнати жандарми. Сл╕дом за ними переступив пор╕г геб╕тском╕сар Кен╕нг. В╕н п╕д╕йшов до Ганни Микит╕вни ╕ тицьнув стеком у груди: — Жити ╓сть тут, розум╕йт? — Так, так, ми живемо тут! Пот╕м Кен╕нг перев╕в погляд на Д╕денка. Поклавши стек на плече, довго роздивлявся кремезну постать старшини. — Хто це ╓сть? — Син, — не замислюючись, в╕дпов╕ла Ганна Микит╕вна. — Зон? — Еге ж, старший. А це молодший, — Ганна Микит╕вна кивнула на Валю. Шеф жандармер╕╖ стеком торкнувся Валиного п╕дбор╕ддя, примусивши хлопчика п╕двести голову, ╕ побачив погляд, сповнений ненавист╕. — О-о-о! Вольк! Маленьк╕ вольк! ╤ тут сталося непередбачене: Валя раптом люто клацнув зубами ╕ голосно промовив: «Гав!». Кен╕нг злякано в╕дсмикнув руку. Жандарм ураз нац╕лив на хлопчика автомат. Але Кен╕нг в╕дв╕в рукою ц╕вку автомата ╕ розмашисто ударив Валю стеком по плечу. Другий ╕ трет╕й удари д╕стались матер╕, яка заслонила собою сина. — Пане оф╕цер! Пробачте хлопчика! — почала благати ж╕нка. Кен╕нг р╕зко повернувся ╕ вийшов з к╕мнати. Жандарми поквапились за ним. Д╕денко стояв бл╕дий, напружений. За мить з╕тхнув полегшено: — Пронесло! А за дв╕ години п╕сля в╕зиту Кен╕нга до Котик╕в приб╕г Коля Трухан. — Дядю Стьопо, б╕да! — Що сталося? — Стьопку забрали. — Забрали?! Хто? Коли? — Та щойно. Пол╕цай з нашо╖ вулиц╕ Усатенко потягнув його до Кен╕нга. Я сл╕дкував за ними. Його били там... Ой, як страшно били... — Притулившись до одв╕рка, Коля заплакав. Валя стояв посеред к╕мнати ╕ дивився на нього повними обурення й жаху очима. В╕н не знав, що робити: чи то заспокоювати друга, чи б╕гти на виручку Стьопи?! А Д╕денко ходив по к╕мнат╕ ╕ гарячково думав, що ж його робити? Як визволити Стьопу? В операц╕╖ ╕з захоплення н╕мецького продскладу хлопчики виявили себе мужн╕ми, км╕тливими. Г╕тлер╕вц╕ й пискнути не всп╕ли, як були обеззбро╓н╕. Навантаживши партизанську машину продуктами ╕ в╕дправивши ╖╖ у л╕с, п╕дп╕льники п╕дпалили склад. А через два дн╕ вони так само усп╕шно провели операц╕ю з п╕дпалення нафтобази. Ус╕х учасник╕в цих операц╕й Стьопа добре знав. Чи витрима╓ в╕н? Повинен витримати, м╕цний хлопець. — Ус╕ будьте готов╕, щоб ╕ти в л╕с. А я зараз... — сказав Д╕денко й почав збирати св╕й речм╕шок, але тут до к╕мнати нечутно ув╕йшов Стьопа. — Не треба... Не треба н╕куди йти. Вони н╕чого не знають. Я ╖м н╕чого не сказав... Ой, болить... жандарми били таки добряче... Найб╕льше д╕сталося в╕д Кен╕нга, — сухими закривавленими губами прошепот╕в хлопчик. — В╕н хоче знати, де хова╓ться заг╕н Антона Одухи ╕ хто п╕дрива╓ по╖зди на перегон╕... Про склад ╕ нафтобазу... також питав. Але я... н╕чого ╖м не сказав... н╕чого... — Молодець! — т╕льки й зм╕г сказати Д╕денко. Погладивши Стьопу по голов╕. — Отже, залиша╓мось! У л╕с нам ще рано. Ми повинн╕ зв╕дси допомагати партизанам.
4. ЮН╤ МЕСНИКИ Д╤ЮТЬ
Ул╕тку 1942-го року фашисти проривалися до Волги й на Кавказ. На сх╕д йшли один за одним ешелони з╕ збро╓ю та живою силою. Йшли вони через Шепет╕вку ╕ на перегон╕ Кривень-Бут╕вка часто п╕дривалися. Партизани з загону Антона Одухи разом з шепет╕вськими п╕дп╕льниками тримали фашист╕в у страху. Кен╕нг потро╖в охорону зал╕зничних кол╕й, наказав розстр╕лювати кожного, хто з’явиться б╕ля зал╕зничного насипу. Все важче й важче ставало п╕дп╕льникам п╕дкрадатися до зал╕зничних кол╕й. ╤ тут Д╕денко згадав, що брат Вал╕ Котика, В╕ктор, працю╓ слюсарем у депо. А що коли... ...Маленьк╕ магн╕тн╕ м╕ни прилипали до кол╕сних в╕зк╕в, як жаба до стебла осоки, ╕ були зовс╕м непом╕тн╕ нав╕ть для пильного ока жандарм╕в. ╤ далеко в╕д Шепет╕вки лет╕ли п╕д ук╕с фашистськ╕ ешелони. У см╕ливих операц╕ях росли й мужн╕ли юн╕ патр╕оти. Про них вже знали кер╕вники партизанського руху, ╖м дов╕ряли, давали в╕дпов╕дальн╕ завдання. Спостереження за рухом на шосе Шепет╕вка-Славута було основним завданням групи Д╕денка. ...Лежать хлопчики в «секрет╕», пильно дивляться на дорогу. Ц╕кавить ╖х усе: хто куди ╖де, у якому напрямку, що везе. ╤нод╕ за╜авиться якийсь мотоцикл╕ст, не витримають хлоп’ята — прошиють його автоматною чергою, все ж менше одним фашистом стане на земл╕. А то й вантажну машину гранатами закидають, поки отямляться г╕тлер╕вц╕ — хлопчик╕в уже ╕ сл╕д простиг. ...Туп╕т коня пролунав зовс╕м близько, ╕ Стьопа не витримав, вискочив з гор╕шника. К╕нь метнувся вб╕к так р╕зко, що у вершника злет╕в з голови картуз. Але той нав╕ть не озирнувся, сильн╕ше пришпорив коня ╕ поскакав дал╕. Хто це? Зв╕дки? Щось дуже обличчя знайоме... — Згадав! — вигукнув Стьопа. — Це ж староста! — Староста? — занепоко╖вся Валя. — Який? Зв╕дки? — У якомусь сел╕ бачив, — зц╕пив зуби Стьопа, силкуючись згадати. — Н╕, не пам’ятаю, в якому саме. ...А геб╕тском╕сар Кен╕нг задоволено потирав руки: в╕н щойно одержав дуже при╓мну зв╕стку. Староста пов╕домив: у сел╕ в╕дпочива╓ група партизана Степана Лагутенка. В╕н уже в╕ддав розпорядження п╕дготувати заг╕н для облави. Треба будь-що взяти Лагутенка живим. У нього ключ╕ в╕д шепет╕вського п╕дп╕лля, в╕н зна╓ дорогу в партизанський л╕с. Цей Лагутенко ут╕к з табору, а тепер в╕н, Кен╕нг, сп╕йма╓ його ╕ примусить розпов╕сти про все! Партизанам к╕нець!.. Валя уважно сл╕дкував за дорогою. Порожньо... ╤ раптом з-за завороту вискочив смугастий «опель». Помилки не могло бути: це машина Кен╕нга. А сл╕дом — дв╕ машини з солдатами. Валя кинувся до друз╕в, що залягли неподал╕к: — Рудий... Шеф жандармер╕╖! — ще здалеку голосно вигукнув в╕н. — Ти впевнений?! — скочив на ноги Стьопа, стискуючи автомат. — Авжеж! Я його, гада, та не вп╕знаю... За л╕чен╕ секунди хлопчики приготували автомати до бою, роз╕гнули вусики-чеки на гранатах. Як т╕льки машина п╕днялася на зг╕рок, де за гор╕шником прича╖лися хлопчики, на дорогу полет╕ли гранати. Валина граната вибухнула б╕ля рад╕атора легково╖ машини, ╕ смугастий «опель» став дибки. Машина з г╕тлер╕вцями, що мчала сл╕дом, ударила його — сплющений «опель» перекинувся в кювет. ╤ тут полет╕ли ще дв╕ гранати, застрочили автомати... Коли н╕мц╕ отямилися ╕ почали обстр╕лювати зг╕рок, на ньому не було й сл╕ду хлопчик╕в. Юн╕ месники повернулися у м╕сто п╕зно ввечер╕ ╕ д╕зналися в╕д Д╕денка, що ╖хн╕ гранати були гарним «подарунком» для Кен╕нга й старости-радника. ╤ ще п’ять фашист╕в в╕ддали Богу душу. Та сумна зв╕стка затьмарила рад╕сть вдало╖ бойово╖ операц╕╖: того дня за доносом зрадника жандарми схопили Остапа Андр╕йовича Горбатюка. Фашистськ╕ кати жорстоко били його, переламали йому к╕стки на руках ╕ ногах, поламали ребра, в╕др╕зали носа й вуха, викололи оч╕... Змордований, покал╕чений, Горбатюк тримався до к╕нця. Загинув Остап Андр╕йович Горбатюк 10 червня 1943 року. Загинула мужня людина, патр╕от сво╓╖ кра╖ни, в╕рний син парт╕╖ комун╕ст╕в, бойовий наставник шепет╕вських хлопчик╕в. Зв╕стка була наст╕льки тривожною, що вноч╕ Степан Д╕денко в╕дв╕в вихованц╕в Горбатюка в л╕с до партизан.
5. ЗА ВОЛЮ БАТЬК╤ВЩИНИ
Минуло два м╕сяц╕ в╕дтод╕, як Д╕денко прив╕в сво╖х хлопчик╕в у партизанський л╕с. Прив╕в ╕... розлучив трьох друз╕в. Стьопа й Коля залишилися в загон╕, яким тепер командував Д╕денко (в╕н так ╕ залишився п╕д цим пр╕звищем до к╕нця в╕йни), а Валю Котика закр╕пили за штабом з’╓днання Антона Одухи. Пробував хлопчик скаржитися сво╓му командиру Степану Лагутенку, та дарма. Схопив його командир сво╖ми здоровенними ручиськами, дв╕ч╕ п╕дкинув угору, мов малу дитину, ╕, обережно опустивши на землю, сказав, посм╕хаючись: — Який же з тебе, Валю, партизан, коли ти — он як л╕та╓ш. Ось ╕ лет╕ти тоб╕ на Велику землю ╕ сид╕ти за шк╕льною партою... От тоб╕ й ма╓ш... Вал╕ н╕як не хочеться за парту с╕дати, поки йде в╕йна. Це вже пот╕м, коли роз╕б’ють фашиста, визволять р╕дний край, тод╕ в╕н вчитиметься. А зараз... З автоматом напереваги, ходить Валя перед дверима штабно╖ землянки, охороня╓ спок╕й партизанських командир╕в. От зм╕ниться з поста ╕ п╕д╕йде до секретаря п╕дп╕льного обкому парт╕╖ Степана Антоновича Олекс╕╓нка. А що коли й Степан Антонович скаже, що в╕н, Валя, ще малий, щоб бути у партизанському загон╕? Н╕, не повинен в╕н так сказати. Степан Антонович — справедлива людина... — Валю, зайди-но в землянку! — урвав Валин╕ роздуми голос командира з’╓днання Антона Одухи. — Не можу, товаришу командир, я на посту! — ч╕тко в╕дпов╕в хлопчик. — Командир дозволя╓ залишити пост, тож заходь, бо╓ць Котик! — це сам Олекс╕╓нко так сказав! Його голос Валя добре запам’ятав. Коли в╕н зайшов у землянку, секретар обкому парт╕╖ запитав: — Ск╕льки тоб╕ рок╕в, бо╓ць Котик? — Чотирнадцять, — в╕дпов╕в Валя, але в╕дразу ж виправився, — скоро буде... — Так, так. Чотирнадцять ╕ то невдовз╕ буде, — задумливо мовив Степан Антонович. — Важке дитинство випало на твою долю, друже Валентин... А скажи-но, чому не хочеш лет╕ти на Велику землю? — ╕, не чекаючи в╕дпов╕д╕, поц╕кавився: — Ти, мабуть, хочеш просити дозволу залишитися в партизанах? — Дуже хочу! — вигукнув Валя. — Тут ус╕ мов затялися — малий та малий. Хлоп’я! А я не малий, не хлоп’я, я — бо╓ць... — В╕н на мить затнувся: що ще додати? Сказати про те, як в╕н розклеював у м╕ст╕ лист╕вки, як збирав для партизан зброю, як непом╕тно проникав у розташування ворожих полк╕в, збираючи в╕домост╕ для партизан... Як днями сид╕в у сорочому гн╕зд╕ на стар╕й крислат╕й лип╕ — ╕ жоден фашист не пройшов непом╕чений. Сказати про те, що у груп╕ п╕дп╕льник╕в ходив на зал╕зницю, пускав п╕д ук╕с ворож╕ ешелони, боровся проти окупант╕в за вс╕ма партизанськими законами. Адже в╕йна не пита╓, хто дорослий, а хто юний. В╕йна для вс╕х одна ╕ щоб з нею пок╕нчити, наблизити день миру, кожен повинен щось для цього зробити. Х╕ба ж можуть йому в╕дмовити в прав╕ захищати Батьк╕вщину?! — Так, Валю, ти справд╕ добре робиш справу дорослу, — погоджу╓ться Степан Антонович. — Т╕льки як же бути з╕ школою, треба ж учитися. — Х╕ба ж зараз до школи? — мало не плачучи, в╕дпов╕да╓ хлопчик. — Ось проженемо фашист╕в, тод╕ й вчитимусь. — Нехай буде по-тво╓му, — легко зда╓ться Олекс╕╓нко. — Але... потр╕бен дозв╕л мами. — Буде, дозв╕л, буде, товаришу секретар! Обов’язково буде! ...Через дв╕ доби Степан Д╕денко допов╕дав командиру з’╓днання Антону Одус╕: — Особливий диверс╕йний заг╕н готовий до рейду по тилах ворога! Серед б╕йц╕в, вишикуваних на галявин╕, ╕ тро╓ друз╕в: Коля Трухан, Стьопа Кащук, Валя Котик. У кожного автомат, гранати, вибух╕вка. Позираючи один на одного, хлопц╕ не ховали радост╕ — за ними визнане право бути в ╓диному строю з найдосв╕дчен╕шими б╕йцями. ╤ хоч рейд по тилах ворога буде важким, вони поклялися виконати завдання так, щоб н╕ в чому не п╕двести дорослих. ...Зал╕зничну кол╕ю партизани пройшли непом╕тно. Заглибилися у л╕с ╕ розташувалися на н╕ч у густому сосняку. Розпалили невеличке вогнище, роз╕гр╕ли консерви, попо╖ли. ╤ раптом — постр╕л!..
(Продовження буде)
"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2013 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12319
|