Версiя для друку Обговорити в форумi

Ось і зібралися лідери сімферопольських та кримських українських організацій, бо чимало назріло питань, які вимагають обговорення. Зібралися вже не на вул. Пушкіна, 20, оскільки це приміщення відійшло в користування нашим німецьким друзям (ну, звичайно ж, не «загарбникам»), а на новобудові у Василя Степановича Стефанюка, де вже не перший рік він в’є гніздечко для свого приватного видавничого підприємства «Світ». Пахне фарбою, пилом, цементом, але, схоже, колись видавцям тут добре працюватиметься.
Перше, що стоїть на порядку денному, — це ставлення кримських українських організацій до перспективи входження України в Європу на правах асоційованого члена. Ставлення, на диво, неоднозначне — голова Кримського волинського братства Іван Фролов вважає, що нам не обов’язково постійно до когось приєднуватися і доречніше було б об’єднувати інших навколо себе, змінюючи при цьому власну свідомість.
На що голова сімферопольської «Просвіти» Павло Власенко зауважує, що побував у 8 державах, і всюди люди живуть краще, ніж у нас. А очільник Кримської філії Всеукраїнського об’єднання ветеранів Анатолій Іванов наголосив, що лише в такий спосіб можна раз і назавжди здійснити свій цивілізаційний вибір і дати рішучу відсіч тим, хто намагається втягнути Україну до Митного союзу.
Загалом, тема ця не проста, хоча і не нам, десятку українців, це вирішувати. Пам’ятаю, з яким ентузіазмом мої земляки зустрічали колись перебудову. Бо мріяли, що будемо жити, як за кордоном, хоча і бували тоді там лише одиниці. А ще додавали: ну якщо не ми, то хоча б наші діти. Так і сталося: не ми, та і діти лише нечисленного прошарку населення, які, ще не встигнувши втомитися, вже відпочивають сьогодні на усіх кращих курортах світу та небезпідставно вважають себе особливою кастою. А нас за цей час поменшало майже на 7 мільйонів (це рахуючи тих, хто, згідно зі статистикою, мав би жити), і борсаємося ми в корупції, злиднях і брехні, які раніше нам і не снилися. Тож якщо розпочинається мусована агітація згори, це дає підстави замислитися: а на кого ж будуть спрямовані оті блага, на які ми маємо орієнтуватися, готуючи себе до нових і нових жертв?
Це я про те, що всезагальний «одобрямс» у цьому питанні мав би викликати занепокоєння. З іншого боку, до Європейського Союзу, окрім своїх чиновників, нас ніхто не тягне, і перебування в асоціації, себто перехідний період буде настільки тривалим, що матимемо час оцінити ситуацію і те, чи «по зубах» нам чуже життя, чи під силу воно для нашої економіки, чи влаштують громаду засади європейської моралі і чи достатньо буде поштовху з боку нового господаря, аби таки здолати ті вади нашого суспільства, які все одно заганяють нас в глухий кут, з якого нам самим навряд чи знайти вихід. Це — шанс, шанс на експеримент, хоча зновтаки нам ніхто не відповість наперед, яка його вартість, у тому числі і в демографічному відношенні.
І, нарешті, останнє. Дещо перестарався президент північної сусідки, демонструючи українцям свою силу та зухвалість, і замість бажання злитися в гарячих обіймах із росіянами люди здебільшого відчувають тривогу і страх, що є передвісниками нервового зриву, й вони готові віддати свою долю в будь-які інші руки. А чекати, коли у народу зміниться свідомість і він стане центром «нової галактики», — справа в часі зовсім безперспективна.
Тож документ стосовно євроінтеграції було прийнято лише при одному голосі проти.
Обговорювалися також питання щодо святкування 200-ліття з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, вшанування жертв Голодомору (80-річчя від дати трагедії), а також 180-річчя Степана Руданського. Серед подій дещо меншого масштабу, але своїх, власних — 10 років конкурсу «Змагаймось за нове життя!», присвяченому Лесі Українці, яким опікується Тетяна Захарова.
Торкнулися присутні і проблем, пов’язаних із втратою офісів кількома громадськими українськими організаціями за адресою: вул. Пушкіна, 20. Та з цього приводу так нічого і не було вирішено. Ще однією річницею, яку теж не було забуто, стало 60-річчя з дня приєднання Криму до України, до відзначення якої навряд чи варто намагатися долучати владу, як декому мріялося.
А до святкування Дня українського козацтва (14 жовтня) готуватися вирішили традиційно — зібравшись біля пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку.
Присутні на зборах автоматично увійшли до ініціативної групи, що буде втілювати в життя ідеї, які прозвучали під час обговорення, збагачувати їх та поповнювати банк пропозицій.

Тамара ФЕДОРЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2013 > Тема "Крим - наш дім"