Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря

ІЗ СЕКРЕТІВ «СПІЛЬНОЇ» ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ ГОГОЛЯ Й ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

НЕМАЄ ДРУГОГО ДНІПРА

Найсильніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь — твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі.
Степан ВАСИЛЬЧЕНКО

Із давніх-давен край високих берегів та круч Славути розливалися весняні повені й бурхливі води затоплювали луги аж ген до затуманеного небокраю. Поглянути на блакитне плесо старого, сердитого й широкого Дніпра приходили не тільки заклопотані хлібороби, відчайдушні запорожці та мандрівники, а й письменники, художники, композитори, вчені.
Вічний плин ріки, її могутні хвилі навівали спостерігачам згадки про відшумілі події, незабутні образи казкових русалок і волхвів, хоробрих руських воїв, славетних запорожців. Дніпровий вітер доносив із далеких віків казково-героїчні й ліричні наспіви; навіть у чарівному краєвиді Задніпров’я вчувалися дивовижні акорди симфоній. А якою щедрою наснагою для майстрів пензля були барви історичних узбереж!
Дніпро (у греків — Бористен, у римлян — Данапрас, у турків — Узу, в нашій поезії — Дніпр, Славута й Славутич) після Волги й Дунаю — третя за довжиною ріка в Європі.
Вперше його згадано задовго до нашої ери батьком історії Геродотом, який відвідав ці краї і вважав Славуту «найкориснішою» річкою в світі — «після Нілу»: дивовижно чиста вода, сила-силенна риби, а надто осетрини; соковиті трави й пасовиська, пшеничні лани, по берегах — прадідівські святині.
З Дніпром нерозривно пов’язана доля однієї з найбільших і наймогутніших середньовічних держав Європи — Київської Русі та двотисячна історія її столиці — Києва. Тут колись пролягав «шлях із варяг у греки», який з’єднував Балтійське й Чорне моря.
Візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний, Порфирогент (905-959), який 944 року уклав торговельний договір із Київською державою, у своїй праці «Про управління імперією» подає відомості про життя, побут та звичаї народів Причорномор’я, описує Дніпрові пороги й спосіб плавання по Славутичу. Він зазначає, що біля порогів купці виходять на берег і тягнуть човни суходолом, а товар несуть на плечах. Письменник називає Хортицю островом святого Юрія.
Давньоруські літописці, зокрема, іноземні хроніки, численні легенди, билини й пісні завжди торкаються подій, які розгорталися на берегах цієї річки.
Дніпро, його нижня й середня течія, особливо острів Хортиця, стали гніздів’ям славетної Запорозької Січі, цієї багатовікової епопеї, однієї з найгероїчніших і найдраматичніших сторінок людства. Тут складали билини й думи, мов із джерела, била пісенна, що живила й досі живить творчість, стихія.
Слідом за Нестором-літописцем чимало місця відвели показові Дніпра в своїх хроніках польські історики XVI сторіччя — Мартин та Йоахим Б’єльські, Матвій Стрийковський, Мартин Кромер, Олександр Гвагнін та інші. Низку докладних географічно-етнографічних описів цієї ріки залишили іноземні мандрівники, дипломати, письменники, інженери.
1594 року Запорозьку Січ відвідав австрійський дипломат Еріх Лясота (бл. 1550-1616). Він не тільки відтворив картину політичного життя, побуту та звичаїв запорожців, але й змалював краєвиди Києва, Дніпра та його найвеличнішого острова Хортиці. За дорученням польського короля будував фортеці на півдні України французький військовий інженер Гійом-Левассер Боплан (1600-1673), якого зацікавила ця могутня ріка, і він склав чи не першу її карту.
Багато цінного матеріалу з історії козацько-татарських взаємин з 1644 до 1651 року дає «Історія хана Іслам Герея III». Її автор, секретар ханської канцелярії, поет Хаджі Махмет Сенай описав «величезну, подібну до Нілу, річку Дніпро», закарбував татарські топонімічні назви нижнього Подніпров’я.
Письменники Мартин Пашковський у своїй праці «Турецька історія й сутички татар із козаками» (1615 рік), а також І. Домбровський у книжці «Дніпрові камені» (І чверть XVII ст.) змалювали картину Дніпра.
Чимало історичних та етнографічних праць було присвячено Дніпру в XIX сторіччі, коли вчені почали досліджувати Південь України, особливо історію Запорозького війська.
1803 року російський письменник-етнограф князь К. П. Шаліков опублікував «Путешествие в Малороссию», в якому два розділи відвів опису ріки («Днепр», «Последний взгляд на Днепр»). Він захоплювався «прекрасним берегом прекрасної ріки», її «величними хвилями». Автор пояснював читачеві: «Малоросія — друга Італія: живописців, співаків, музикантів тут створює природа».
Перший панорамний малюнок Дніпра в прозі відтворив російський письменник-декабрист Федір Глинка у романі «Зиновій-Богдан Хмельницький» (1819 р.). Автор певний час служив ад’ютантом у нащадка козацької старшини генерала Михайла Милорадовича, у якого батько мав багату бібліотеку й рукописи з історії Хмельниччини. От який у нього склався образ: «Швидкоплинний Дніпро з легкою прозорою водою майже щомиті міняє свою поверхню перед очима мандрівника. Найменша зміна неба відбивається в чистому дзеркалі його вод. Чи то спалахне вранішня зоря — і рожева пожежа сходу відіб’ється вогнистим рум’янцем у синяві річки; чи викотиться сонце — і його промені, мов золоті стріли, встрянуть у голубе лоно. Суміш світла й води утворює яскраві веселки над річкою. Але не завжди вона дивиться в небо веселим обличчям; наступають чорні хмари — й туманні сутінки лягають на води».
Хорватський славіст, член Наукового товариства імені Шевченка у Львові Ватрослав Ягич (1838-1923) у статті «Дунав-Дунай у слов’янській народній поезії» (1876) дослідив й українську фольклористику, пов’язану з Дунаєм, Дніпром, Дністром та Десною. Він переконливо довів, що в наших народних піснях Дунай, яким позначалася річка взагалі, витіснив інші назви. Це сталося, очевидно, тому, що саме слово Дунай співучіше, ніж Дніпро, в якому збіглося кілька приголосних — днпр. І через те, мабуть, заслуга Миколи Гоголя й Тараса Шевченка перед історією народу і його літературою просто-таки неоціненна: вони навічно уславили Дніпро й запліднили образом Славути всю подальшу українську поезію. До того ж Великий Кобзар, усупереч народній традиції, переніс баладний романтичний сюжет із Дунаю на береги Дніпра.
Справді-бо, образ Дніпра зрідка оспівується в піснях і думах. Хіба що до Дніпра-Славутича за порадою й допомогою звертається у «Слові» Ярославна, а згодом — герой народної думи Фесько Ганжа Андибер та інші.
Козацькі літописці XVI-XVIII століть, чиїми творами захоплювався Микола Гоголь (хоч і надавав перевагу пісням), а Шевченко їх «напам’ять читав», змальовують закривавлений, загачений козацькими трупами, сказати б, політичний образ тужливого Дніпра, що 1667 року став державним кордоном, розмежувавши Україну на Правобережну — по «той бік», яку захопила шляхетська Польща, і Лівобережну — по «сей бік», що ввійшла до складу Російської імперії, — і аж до кінця XVII століття цей меч стримів у серці живого тіла української землі.
Цей історичний факт згадував рядовий учасник Коліївщини 1768 року Ярема Галайда з поеми «Гайдамаки», коли він сумував над тяжкою долею поневоленого люду України:

Ой, Дніпре, мій Дніпре,
 широкий та дужий!
Багато ти, батьку,
 у море носив
Козацької крові;
 ще понесеш, друже!
Червонив ти синє,
 та не напоїв...

Українська поезія XVII — початку XVIII століть містить кілька віршів, у яких образ Дніпра став символом єдності українського народу, вічної слави його героїв, величі Києва, що височить на його березі.
1622 року письменник-полеміст, ректор Київської братської школи Касіян Сакович (1578-1647) присвятив вірша пам’яті козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, свого земляка з-над Дністра. Львів’янин, він разом із Військом Запорозьким записався до Київського братства й заповів йому своє майно. Його поховано у Києві на Подолі.

На безсмертну славу
 ти заслужив, гетьмане.
Твоя слава навіки
 в пам’яті зостане.
Поки Дніпро наш
 із Дністром, на рибу багаті,
Будуть плинуть, — всі тебе
 будуть пам’ятати.

Кожен із нас знає хрестоматійні уривки про Дніпро з Гоголя («Чуден Днепр при тихой погоде») та Шевченка («Реве та стогне Дніпр широкий»). Їх написано у 30-х роках XIX століття далеко від Дніпрових круч — на берегах Неви, в Петербурзі; автори — двадцятидворічні геніальні письменники-українці.
Якою ж великою мала бути сила закоханості обох митців слова у найбільшу річку рідного краю, коли завдяки їхньому поетичному прозрінню, вона одразу заступила образ матері-України, а поетичні Кобзареві рядки стали однією з найулюбленіших пісень українського народу, його національним гімном.
У Тараса Шевченка образ Дніпра-Славутича, «діда», «батька», «брата» зустрічається за приблизними підрахунками десь 120 разів. Отже, в цій могутній, національній річці українського народу, мов у дзеркалі, відбилася вся тисячолітня історія й культура України. Без Дніпра поет не мислив собі рідної землі. Перші й останні рядки поетичної творчості Шевченка починаються й закінчуються Дніпром:

Реве та стогне
Дніпр широкий.
Сердитий вітер завива...
(1837)
Дніпро, Україну згадаєм.
Веселі селища в гаях... (1861).

Польський революціонер Зигмунд Сєраковський писав Кобзареві, що завжди «Дніпро нагадає про тебе, батьку».
Над Дніпром мріяла жити у своїй оселі й умерти ціла когорта діячів української культури, шанувальників Шевченка — Микола Костомаров, Петро Єфименко, Олександр Довженко, Катерина Білокур...
Нікому досі не вдалося з’ясувати, чому поетична творчість Тараса Шевченка почалася з таких могутніх акордів у стилі українських народних дум і легенд; які були романтичні народнопоетичні джерела рядків, що стали заспівом до балади «Причинна»? Чому вже 1844 року у вірші «Гоголю» поет назвав Миколу Васильовича за козацьким звичаєм побратимом, великим другом-братом, а не просто вчителем, як це було заведено тоді в художньо-мистецькому світі. І чому поет взявся за ілюстрування повісті «Тарас Бульба»?
1845 року поет відвідав Сорочинці, Миргород, Ніжин; зустрічався із земляками й приятелями «безсмертного Гоголя». А згодом у найтрагічніші дні свого життя засланець шкодував, що йому не пощастило побачитися з найвеличнішим художником-патріотом, твори якого поряд із Шекспіром, Данте, Міцкевичем він завжди читав «із насолодою», бо його «природа наділила найглибшим розумом» і «найніжнішою любов’ю до людей». Повісті «Наймичка», «Близнецы», «Художник», написані під час заслання, свідчать про глибоке знання автором творчості Миколи Гоголя. «Читаю та боюся: може, й по листочку не стане, поки то прийде той отпуск», — скаржився поет друзям. Адже й найближчі його приятелі Євген Гребінка, Михайло Максимович, Михайло Щепкін, Варвара Рєпніна зналися з Гоголем, і, отже, весь творчий шлях Кобзаря був освітлений генієм великого краянина...
За свідченнями Григорія Данилевського, Микола Васильович «був зачарований поетичними піснями «Кобзаря» й «Гайдамаків», знав і любив поета «як земляка і талановитого художника» і брав участь «у першому влаштуванні його долі».
Шевченкознавці давно помітили, що на образну систему й ритмічну будову перших рядків «Причинної» вплинула начебто балада українського поета-романтика Левка Боровиковського «Молодиця».
Мабуть, не тільки Шевченко, а й Гоголь міг знати цей романтичний твір. Але генетичний зв’язок, крім ритміки, між «Молодицею» та «Причинною» з її метафорами-гіперболами важко встановити, хоча вбачається якась подібність у метафорах «стогнав і клекотав» та в загальних згадках хмар, місяця, вітру, річки, верб. Для Шевченка ця балада, можливо, й стала першою неусвідомленою спонукою, ще не зрілою творчою моделлю. І дослідники творчості Кобзаря мають право на таке порівняння обох балад, споріднених пейзажних малюнків української природи, хоча їх і розділяє майже десятиліття.
Шевченкові метафори-гіперболи «реве та стогне» зустрічаються у вірші Миколи Маркевича «Днепр» (1831 рік) і пов’язані вони з конкретним географічним місцем — із малюнком Дніпрових порогів. Вірш складено у формі поетичної легенди про народження далеко від України, в густих лісах, ранком, на зорі, дитини-велета, яку назвали Дніпром. Прямуючи лісами до моря, біля київських гір Дніпро зачарувала молода красуня Десна, яка спішила до Києва на прощу. Дніпро ніжно обняв її, аж монастир схилив свою голову, і вони тихо у злагоді попливли до Чорного моря. Та в дорозі, у степах їхній шлях заступила гранітна гряда:

Что же Днепр? Он с воем,
 с ревом
Подошел; встревожен гневом,
Поднял злобно тяжкий стон,
Всколебнулся, встрепенулся.
Хвать Десну на плечи он,
Чрез преграды
 как рванулся, —
Разом все перешагнул:
За сто верст раздался гул...

1828 року український поет-романтик Тимко Падура, що жив у Самарі біля Дніпра, й собі у вірші «Козак» пише: «Ревуть хвилі на Дніпрі».
Отже, метафори «реве та стогне» народилися в українській мові біля Дніпрових порогів, запорозькі козаки їх рознесли по Україні, і слова влилися в народнопоетичну мову як крилатий вислів.
Українські поети-романтики догоголівської та дошевченківської доби Левко Боровиковський, який, до речі, написав вірш «Дніпр», і Микола Маркевич створюють у поезії образ Дніпра, тим самим готуючи ґрунт для Гоголя й Шевченка. Наприкінці 30-х — у 40-х роках українські поети Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Тимко Падура та інші у своїх віршах широко вдаються до образу Дніпра. Важливо зазначити, що саме тоді й західноукраїнські поети Маркіян Шашкевич, Микола Устиянович та Антін Могильницький вживають історичний політичний образ Дніпра й Дніпра-Дністра. Звичайно, велику роль у цьому відіграла поезія Шевченка...
За рік до написання Гоголем «Страшной мести» Микола Маркевич звернув увагу митців на образ Дніпра. Він писав, що коли дивитись на Славутич очима поета, митця, то річка стає «безмежним морем» художньої фантазії, образів, барв, звуків.
Але треба пам’ятати: всебічна творчість Тараса Шевченка розвивалася трьома шляхами — Шевченко-маляр, Шевченко-поет, Шевченко-співак, виконавець народних пісень, який захоплювався світовою класичною музикою. Досвід, здобутий в одній галузі художнього мислення, ставав надбанням в іншій царині творчості. Шевченків герой (тобто сам поет) із повісті «Близнецы» милувався з ґанку Києво-Печерської друкарні Дніпром та задніпровськими просторами і порівнював «лінії й тони пейзажу з могутніми акордами Гайдна, а голос дівчини здавався йому кращим за найчарівнішу музику». В творах поета, особливо в його щоденнику та повістях, надзвичайно відчутне захоплення світовими музичними шедеврами. Він високо поціновує західноєвропейських композиторів: «божественний» Бетховен і Гайдн, чарівник музичних творінь Моцарт, «безсмертний» Глинка, «натхненний» Шопен, «закріпачений Паганіні» (О. Панов), «чарівні» Россіні, Белліні, Бах, Шуберт, Вебер, Верді, Ліст та інші.
Про Шевченка як поета й митця сказано багато, а третю грань його таланту — музикальну, чомусь розглядають у відриві від перших двох.
Під впливом народної музики у Тараса ще з раннього дитинства складався естетично-психологічний підхід до відтворення й оживлення історії з її звуками, барвами, одухотворювалося життя й боротьба народу. Поет знав всі жанри наших пісень, глибоко розумів церковну музику, її вплив на слухачів. Пісня допомагала йому відчути й уявити живий, емоційний, патріотичний настрій національних героїв, а також повніше й глибше збагнути естетичні та моральні цінності народу, ідеї й ідеали, побут, звичаї, національний характер українців. Пісенні скарби надихали поета творити вірші, збуджували художньо-образну фантазію, допомагали розвивати сюжетні лінії, знаходити звукові асоціації. Звичайний ритм і звуки природної стихії в уяві поета зливалися в одну гармонію зі співом людини й, асоціюючись, переходили в мелодію народної думи: «Рев бури спустился как будто бы тоном ниже и стал ослабевать как усердный бас в конце обедни. В густой октаве бури мне послышалась грустно-заунывная мелодия народной думы «Думы об Алексее Поповиче, пирятинском поповиче». І далі сам поет почав йому підспівувати своїм голосом.
Шевченко мав тонкий музикальний слух, майстерно виконував народні пісні, на засланні брав участь у хорі. Серед улюблених його пісень були й історичні: про Сагайдачного, Залізняка, Швачку, Кармелюка та багатьох інших. Великий Кобзар любив концерти, театр, цінував композиторський талант Дмитра Бортнянського. Все життя приятелював із видатним композитором, автором «Запорожця за Дунаєм» Семеном Гулаком-Артемовським, великим артистом українцем Михайлом Щепкіним. Поет цікавився народними піснями й інших народів, особливо слов’янських, милувався старовинним англійським романсом, меланхолійними негритянськими мелодіями.
Народна музика збагачувала поетичну мову Шевченка спеціальними термінами й словами, розширювала художньо-образну та мелодійну основу віршів, змушувала кожне слово бриніти по-своєму, а рядки — звучати.
Поет не тільки шанував лірників, кобзарів, бандуристів, цимбалістів, скрипалів, сопілкарів, дудників як носіїв старовинних українських дум, пісень, духовного життя народу (а в козацькому війську ще й ідеологів), а й відтворив їхні образи в багатьох творах. Він поважав високе кобзарське мистецтво свого сучасника славного Остапа Вересая, передав йому 1860 року гроші й «Кобзар» із дарчим написом.
У вірші «До Основ’яненка» (1839 рік) молодий поет на весь світ проголосив:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава.
Слава України!

Приятель Шевченка український поет-романтик та відомий історик Микола Маркевич 1831 року писав, що чарівність музики українських народних пісень визнана в усій Європі всіма шанувальниками пісні. Кобзаря, бандуриста, яких можна порівняти із сліпим «батьком поезії» Гомером, — твердив далі він, — усі українці вважають святою людиною. Отже, не випадково всі три збірки віршів, які виходили за життя, Шевченко назвав рідним для українців словом «Кобзар».
Такою була й художня майстерня Миколи Гоголя, яка в ранній період ґрунтувалася виключно на українському фольклорно-етнографічному матеріалі, літературних творах, історичних джерелах про Україну. Художня уява письменника завжди відштовхувалась од реальної моделі, етюду, предмета, явища. Гоголь створив пісенно-епічну концепцію історії України, в якій багато важать барви, звуки, образи. За словами Гоголя, «немає нічого сильнішого від народної музики». Письменник уперше в українській історіографії розробив демократичну концепцію історії України, поставивши в її центрі волелюбний, працьовитий народ, його моральну чистоту, високі естетичні ідеали. Він закликає вивчати козацько-селянські війни й повстання, народні рухи та боротьбу за волю і справедливість.
Це було до серця й Шевченкові, адже завдяки неперейденним скарбам української пісенно-поетичної творчості жила історія цілого народу. Серед найближчого товариства Гоголь вигукував: «Уп’ємося піснями нашої Малоросії», окремі куплети наспівував кільканадцять разів, доки друзі не зупиняли його: «Годі, Миколо, годі!».
Ще навчаючись в Академії мистецтв, Шевченко постійно цікавився історичним живописом. Приїхавши 1843 року в Україну, він задумав створити мальовничу історію рідного краю під назвою «Живописная Украина». Видання планував як періодичне. На чільному місці в ньому мали бути малюнки про історичне минуле народу: кургани, укріплення, доба Київської Русі, славна історія козаччини, національні архітектурні пам’ятки та їхні руїни, характерні краєвиди, пов’язані з історичними подіями, а також картини побуту та звичаїв, ілюстрації до народних пісень, казок, легенд, повір’їв, неповторний український краєвид. Не обходив автор стародавнього Києва й Дніпра. На жаль, здійснено тільки один випуск «Живописной Украины».
Вже на вершині творчої слави, працюючи в Київській археографічній комісії 1845-1847 років, Шевченко об’їздив Україну, вивчав історичні джерела, захоплюючись козацькими літописами, приятелював із видатними істориками-джерелознавцями: Михайлом Максимовичем, Осипом Бодянським, Миколою Костомаровим, Паньком Кулішем, Миколою Маркевичем, Дмитром Іванишевим, Дмитром Журавським та іншими, він не забуває пісенно-епічної концепції історії України. В Седневській передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року поет закликає письменників, істориків прислухатись до живих звуків, придивитись до яскравих барв минулого: «Прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою, шапок не скидаючи, або на дружньому банкеті, як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе в турецькій неволі або у польського магната кайдани волочать».
...І от я цілком випадково розгорнув невеличку книжечку «Киев в русской поэзии», видану 1876 року. В ній мені впав у око заголовок «Днепр» — із прізвищем Миколи Гоголя. Це були хрестоматійні рядки з повісті «Страшна помста», знані кожним ще зі шкільної парти. Але кому відомо, що в основу повісті покладено старовинну козацьку легенду про синього чаклуна, зрадника України. Її почув тринадцятирічний хлопчик од матері, й той образ ніколи не виходив із голови письменника. Очевидно, легенду склали в Межигірському козацькому монастирі сивовусі січовики.
Гоголівський малюнок, ритмічна проза за своєю образно-символічною системою, яскравими барвами, музичною мелодикою та ідейним пафосом написана в стилі українських народних дум і легенд: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои...». Дивовижні образи, неповторні гіперболи-метафори, епітети, порівняння. І мовби Дніпрові русалки виринають із самісінького дна; з темних хмар, сліпучих блискавиць, із-під коріння дубів, яких вириває буря в Гоголевому Дніпрі; свіжі, барвисті, рухливі, передавані через музично-зоровий ряд поетичні рядки: «Реве та стогне Дніпр широкий». Порівнюю, зіставляю, досліджую начебто однакові образи обох панорамних малюнків. Бачу дві спільні парні метафори-гіперболи: «водяные холмы гремят... и с стоном отбегают назад», Дніпро, «как старик, ворчит и ропщет», «старая мать, рыдая... заливается горючими слезами». Славутич «шумит» і «не бунтует».
Саме вони й стали першим ключем до пошуку, їх було переосмислено, й вони вилилися в дві такі ж парні шевченківські метафори-гіперболи: «реве та стогне».
Рядок «Реве та стогне Дніпр широкий» може бути й без метафор-гіпербол, коли взяти запорозький відтинок Дніпра, той, де природа від берега до берега перетнула могутню ріку дванадцятьма високими гранітними грядами-порогами, які відвідав поет 1843 року, і за двадцять верст чув їхній грім. Але про це згадано й у вірші «Думи мої, думи мої» (1839): «Дніпро-море, Степ і степ, ревуть пороги». У цих місцях побував й Іван Нечуй-Левицький, розповіли про них також історик Дмитро Яворницький та письменник Андріан Кащенко.
Чому Шевченко вподобав бунтівливого, непокірного, а не тихого Дніпра? Бо філософією поета була боротьба за національну волю, цілковите розкріпачення рідного народу. А найбільше його вражала рабська покора «гнилою колодою валятись» на своїй землі.
Кожен із нас дивується, чому гімн Дніпрові, який у поезіях Шевченка символізує невмирущість України, поет почав співати, вживаючи книжну граматичну форму «Дніпр», а не прадавню «Дніпро». Можливо, молодий поет пішов слідом за Боровиковським, Маркевичем і Гоголем, а також за писаними історичними й літературними джерелами.
Саме Великий Кобзар привласнив Дніпрові епітет «широкий», який вживає у своїх творах десятки разів і лише зрідка — «старий», «дужий», «сердитий», «сивий», «преславний», «синій», «святий», «глибокий», «староденний», «крутоберегий»...
За словами поета: «Здається, кращого немає нічого в бога, як Дніпро та наша Україна». Що спричинилось до того, що поетична муза Шевченка так уподобала цю метафору? І знову — слід приглянутися до початку пейзажного опису Гоголевого Дніпра, де змальовано Славуту за тихої погоди, напевне, більше в стилі античної поетики Гомера й Вергілія, аніж української народнопоетичної думи: «Чуден Днепр при тихой погоде...», «величава ширина», «голубая зеркальная дорога без меры в ширину»... «в середину же Днепра они не смеют глянуть; никто, кроме солнца и голубого неба, не глядит на него; редкая птица долетит до середины Днепра. Пышный! Ему нет равной реки в мире...», «всех их держит Днепр в темном лоне своем; ни одна не убежит от него»... «горы, свесясь, силятся закрыть его хоть длинною тенью своею — напрасно! Нет ничего в мире, чтобы могло прикрыть Днепр. Синий, синий...»
Письменник вживає двічі «величаву ширину» та «без меры в ширину» а далі — й «широкий Дніпро». Однак постійний епітет-метафора, прикметник «широкий» — це вже шевченківський. Як із прадавніх часів слов’янська поезія, зокрема й українська, взаконила за найбільшою європейською річкою Дунаєм постійний епітет «тихий», так у XIX столітті Шевченко й Гоголь надали Славутичу ім’я найширшої річки в Європі, а може, й у цілому світі. А втім, чи й справді на означення квітневої повені прикметник «широкий» — епітет? Чи, може, це означення для природного явища? Сам поет в одній із своїх повістей намалював повінь 1845 року на Дніпрі біля Києва, коли море розлилося «по самі Бровари». Та й Гоголя вражав Дніпро тоді, коли спадала повінь й виникало безліч зелених островів «серед безкрайнього океану води». Письменник кілька годин дивився з балкона Андріївської церкви на північно-західну околицю Києва, де за легендою, що йому розповіла мати, містився Межигірський монастир, поблизу якого згодом відбувалися події тієї ж «Страшної помсти» з описом Дніпра. Там, у Межигір’ї, був похований його далекий предок гетьман Остап Гоголь, що помер 5 січня 1679 року. Від свого приятеля Михайла Максимовича письменник міг дізнатися, що цей родич перед смертю заповів монастиреві коштовне Євангеліє, видрукуване у Львові, а стіни Святодухівської церкви там прикрашали портрети Богдана Хмельницького, Остапа Гоголя та Семена Палія... Родина Гоголя відвідувала цей монастир. В передмові до «Вечорів...» Хома Григорович нагадує читачам, що і їм час побувати в Києві на святих місцях над Дніпром.
Аж до початку 60-х років XX сторіччя кияни й гості, особливо ті, хто не бачив моря, не пропускали нагоди помилуватися навесні розливом Дніпра з Володимирської гори, щоб навіч переконатися: немає річки в світі, рівної Дніпрові.
У Гоголя ми знаходимо метафору з епітетом «рассердился старый Днепр», тоді як у Шевченка — «сердитий вітер завива». Наступна гіпербола поета «додолу верби гне високі» тільки зовні, у загальних рисах, схожа на гоголівську: «Черный лес шатается до корня, дубы трещат», хоча трохи далі й ближча до поетової: вечірній вітер «наигрывал... нагибая еще ниже в воду серебряные ивы». Тут дерева — і верба, й дуб — віддавен оспівані в українській народнопоетичній творчості як невідступні символи краси й величі українського краєвиду, їх уже не відмежувати від пейзажних малюнків Гоголя й Шевченка.
Питоміша й самобутніша в Тараса Шевченка метафора — «горами хвилю підійма». У «Страшній помсті» подано як розширене порівняння, що розкриває в казкових образах картину бурі на Дніпрі та в небі: «Когда же пойдут по небу синии тучи... Водяные холмы гремят, ударяясь о горы» — і перед нашою уявою і справді постають гори над Дніпром.
Характерний для народної поезії, особливо ліричної, український місяць-місяченько у Гоголя визирнув із-за гори, а в «Причинній» — із-за хмар. До речі, у повісті й хмари, як і гори, відбиваються у Дніпровому дзеркалі.
Далі Шевченко, відштовхуючись від моделі човна серед ріки, створює оригінальний образ-порівняння: «И бьется о берег, подымаясь вверх и опускаясь вниз, пристающая лодка». Та ця метафора переростає у порівняльний образ: гуляючи з хмарами, місяць, неначе «човен в синім морі, то виринав, то потопав» (У Гоголя ж човен і місяць хоча й поряд, але без порівняння: «По Днепру мелькает лодка... Блеснул на небе серебряный серп»).
Заглянувши до музично-художньої майстерні поета, можна побачити, як його музикальний хист творить мелодійну основу вірша, настрій нічної бурі, тиші й ранку на Дніпрі за допомогою алітерацій, добираючи й розташовуючи слова з літерами р та с. Таким чином виникали могутні акорди нічної бурі — «Реве та стогне Дніпр широкий». Тому-то тут використано поетичний образ «верби», а не «дуба», а також світове дерево — «ясен раз у раз скрипів», «сичі в гаю перекликались» тощо, а не ворони.
Тарас Шевченко, переосмислюючи образний лад і художні тропи прозових творів, як правило, вдавався до ямбу, хорею, класичних форм українського віршування. А коли він відштовхувався від основ народної творчості, то в нього були виразні сліди поетично-пісенної ритміки. Це яскраво засвідчують і рядки «Причинної»:

В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає...

Маючи конкретну модель, образ, поет завдяки логіці віршування розвиває кольори, мелодію слів, аж доки читач не матиме завершеної художньої картини.
Останні чотири рядки «Причинної» створені саме в такому ключі:

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів, —

тут без гіпербол-метафор змальована ніч — пора в Україні — в спокійно-розповідному тоні, далекому від гоголівських образів, зокрема, того ворона, що ночує в лісі, а не в гаю. Це вже витвори Шевченкового поетичного генію, де виступають лише музично-слухові образи. «Золотом» поезії назвав ці рядки Іван Франко, зазначаючи, що саме заперечна частка «не» вказує на відсутність тут музики. Взагалі він підкреслював не раз музикальність образів, якими поет змальовує український ранок, а вся «Причинна», за його твердженням, виливається в Шевченка притьмом, з одного сильного душевного настрою.
Зв’язок «Страшної помсти» із «Причинною» відчутний у передачі нічної тиші на Дніпрі, коли з річки виринають русалки, а також у зображенні козака на вороному коні та хмар, що сплять біля моря (о, диво!), гоголівської Катерини, теж причинної, його баби-ворожки тощо:

А з неба місяць так і сяє...
Аж гульк — з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись,
«Ходімо гріться! — закричали. —
Зійшло вже сонце» (Голі скрізь:
З осоки коси, бо дівчата).

У Гоголя: «В час, когда вечерняя зоря тухнет, еще не являются звезды, не горит месяц, а уже страшно ходить по лесу, по деревьям царапаются и хватаются за сучья некрещеные дети, рыдают, хохочут, катятся клубом по дорогам и в широкой крапиве; из днепровских волн выбегают вереницами погубившие свои души девы; волосы льются с зеленой головы на плечи, вода, звучно журча, бежит с длинных волос на землю...».
Справжнім ідейно-художнім шедевром професійної поезії про Славуту, яку можна поставити на один рівень із творами Миколи Гоголя й Тараса Шевченка про неперевершену ріку, був бароковий вірш «Похвала Дніпрові». Автор його — видатний український письменник і культурний діяч Феофан Прокопович (1681-1736). Він народився на березі Дніпра в Києві, закінчив Київську академію, навчався в польських школах, у Римській колегії, прекрасно володів латинською, польською та іншими мовами. Патетичний вірш-гімн «Похвала Дніпрові» Феофан Прокопович склав латиною на початку XVІІІ століття, і цей твір друкувався кілька разів. Гоголь мав би знати вірш, який продовжив цілий цикл поезій про Дніпро — своєрідну Дніпріану.

Славен будь, отче великий,
завжди повноводий, глибокий!
Ти багатіший за інші річки
усі разом, а може,
І найславніший. Пружна течія
береги роз’єднала
Так, що стріла не спроможна
здолати всю відстань між ними.
З морем самим позмагатися любить,
розрившись, неначе
Німфа Фетида, що прагне
до батька подібною стати!
Часто лютує швидка течія,
і тоді у нестямі
Навіть столітні дуби виривав
укупі з корінням...

Порівнюючи образи «Похвали Дніпрові» з творами Гоголя, легко помітити не тільки однаковий пафосний стиль, патетику, а й близькість художніх засобів, образної системи, спорідненість стильових особливостей, ритмомелодики. От Прокопович називає Дніпро великим батьком, а Гоголь і Шевченко — ще й «дідом» та «братом». Всі три автори пишаються Славутичем як наймогутнішою, найславетнішою у світі рікою, поважають його бунтівливу вдачу, прозору широчінь. У Прокоповича: стріла не спроможна долетіти до протилежного берега; у Гоголя — рідкісний птах сягає середини Дніпра. Прокопович і Гоголь водночас зазначають: під час бурі Дніпро сердитий, вириває з корінням столітні дуби і все змітає, що трапиться на його шляху; Славутич такий могутній, що з морем позмагатися любить і не заспокоїться, аж доки зіллється з ним. У цих трьох авторів змальовано природу, гори, русалок, які живуть у воді. Прокопович не забуває використати й поширений у середні віки в європейській літературі образ: українська земля й Дніпро медом і молоком течуть, підкреслюючи цим свій патріотизм.
Оцей пафосний, звеличувальний струмінь творів Прокоповича, Гоголя й Шевченка, близький для них сюжетний, образний та стильовий зв’язок перегукується з українською народнопоетичною творчістю та античною літературою. Адже Гоголь, як і Шевченко, виріс із народної пісні й думи, українських історичних джерел, і часом механічно переносив цілі сцени до своїх повістей і оповідань. Так творчо використовували різні джерела й інші геніальні художники — Шекспір, Гете, Пушкін, Міцкевич, Франко, Леся Українка.
У творчій майстерні Гоголя й Шевченка, на основі коштовних скарбів народнопоетичної творчості й досягнень світової літератури, безвідмовно «працювали» три злютовані воєдино грані їхніх геніальних талантів — поетичний, малярський і музикальний. І ці велети слова створили величний образ рідного краю — поетичний пам’ятник Славуті та споконвічним мешканцям його поберегів. На жаль, в останні десятиріччя Дніпро опинився під загрозою для свого існування. Письменники, митці, вчені, вся громадськість України все настійніше вимагають повернути річці її природне життя, а також зберегти духовний світ — поезію, мову, історію і культуру українського народу — на віки вічні!

Ярослав ДЗИРА

Т. Г. Шевченко у Петербурзі.
Р. Безпалків, 1987

Т. Г. ШЕВЧЕНКО
ГОГОЛЮ

За думою дума роєм вилітає;
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить.
Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли — похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова2, брате...
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу,
 за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже: викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Цебто, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті3 плата.
Нехай, брате. А ми будем
Сміяться та плакать.
[З0 декабря 1844,
С.-Петербург]

1. Богилова — болиголов, отруйна рослина, бур’ян
2. Німота — Т. Шевченко тут мав на увазі царську бюрократію, серед якої було в той час багато німців за походженням

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2013 > Тема "Душі криниця"