Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Тема Центральної України на сторінках «Кримської світлиці» в попередні роки обговорювалася не надто часто. Своїм революційним теплом традиційно зігрівала кримчан Галичина. Але наприкінці минулого року свою, дещо альтернативну точку зору висловив на «світличанських» шпальтах читач із Сімферополя, колишній офіцер Збройних Сил України Віктор Сидоренко. Про його концепцію красномовно говорила вже сама назва статті: «На свята східняків краще возити не до Львова, а в Центральну Україну...». Там було наведено багато аргументів на користь перенесення центру уваги кримчан на центральну частину держави. А то у нас як було: все Галичина та Галичина. Ідеологічні настанови у націонал-демократів були залізобетонними: галичани — це передові люди з особливою місією. А на зорі незалежності — то й взагалі рушії прогресу. А ось кримчани, донеччани — це несвідомий електорат; у кращому випадку «совки», в гіршому — взагалі сепаратисти. А хто тоді вивчав точку зору Полтави, Черкас, Вінниці, Кіровограда, Житомира? Яка роль цих міст в Україні?
А зараз хто це вивчає? Вже у наступному номері «КС» з’явився матеріал, який фактично продовжував попередню тему. Називався він так: «Для українців «П’ємонт» — це, перш за все, ідея відродження». Відгуків на попередню статтю було багато, і суть їхня зводилася до наступного: там, де колись були або є зараз пасіонарні спалахи, там і твориться наша історія. Де найбільша концентрація патріотичних людей, думок і справ, там і знаходиться маленький «П’ємонт» для кожного з нас. Не стільки від регіону залежить успіх, скільки від наявності діяльних патріотичних осередків.
Нинішній матеріал з’явився на світ насамперед завдяки нашій давній «світличанській» політиці. З ким подружилися — з тими вже намагаємось не розлучатися. І навіть добру пам’ять про наших колишніх читачів будь-що намагаємось зберігати. Активним популяризатором «Кримської світлиці» у Новоград-Волинському свого часу був Михайло Кот, керівник місцевого Братства ОУН-УПА. На жаль, не так давно він пішов з життя, залишивши, проте, після себе гурт національно свідомої молоді. Ось на них тепер я й вирішив спертися з тим, щоб об’єктивно вивчити мовну ситуацію на Житомирщині. Ця область хоч і є з точки зору харків’ян та луганчан «західною», насправді належить до так званої «петлюрівської України», себто до українського Центру. Нагадаю, що за результатами виборів соціологи давно вже ділять Україну на чотири частини: на «бандерівську» Україну (це все, що на захід від Збруча), «махновську» (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська), «радянську» (Донеччина, Луганщина, Харківщина, Крим) і на «петлюрівську», серцевинну частину України, а це — Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Черкаська, Кіровоградська, Вінницька і Хмельницька області. Оскільки на Житомирщині маленький «світличанський» осередок існував саме в Новоград-Волинському, саме туди я і вирішив їхати.

МОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ В ЦЕНТРАЛЬНІЙ УКРАЇНІ

А КОБЗАР У НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКОМУ МОЛОДИЙ!

Перший день вересня вибрав для поїздки не випадково. Хотів уважніше придивитися до освітянського середовища, послухати мову дітей. Як і три роки тому (тоді ще був живий Михайло Кот) довго на вокзалі сидіти не довелося. Поїзд прибув о 5-30 ранку, а вже о 6-00 до вокзалу під’їхала машина, в якій сиділи підприємці Віктор Бусленко і Олександр Дюбо. Вони тепер найстарші в Братстві ОУН-УПА, всі інші, здається, молодші. Ось такий парадокс... Ветеранів збройної боротьби у місті майже не залишилося, але молодь Новоград-Волинського виявилася не такою вже й аполітичною.
Підприємці заклопотані не лише своїми прибутками, але й станом справ в Україні і області. Відразу ми поїхали до пам’ятника Тарасові Шевченку. Відчувалося, що хлопці ним пишаються. Кобзар у Новоград-Волинському молодий, і це досить символічно. Замовивши у найближчому кіоску три горнятка гарячої кави, розмовляємо, сидячи в автівці, бо на вулиці ще прохолодно. Віктор Бусленко розповідає про стан справ в організації:
— Тепер у нас свідомих людей немало, а на першому мітингу біля пам’ятника Тарасові Шевченку було лише троє чоловік: Михайло Кот виголошував промову, підприємець Андрій Мелик тримав червоно-чорний прапор, а я був у ролі слухача.
Таке «безриб’я» було майже закономірним, бо Новоград-Волинський за рівнем патріотизму суттєво відрізнявся не те що від Галичини, але й навіть від сусідньої Рівненщини. Молодь Новоград-Волинського спілкувалася переважно російською, зате тепер відбувається плавний перехід до української мови. Ми спеціально працюємо з молоддю! Хочемо підключитися до спортсменів — боксерів, кікбоксерів, каратистів. Це люди, які завжди поводяться впевнено, бо відчувають за собою силу. Вони могли б і не переходити на українську, але... роблять над собою зусилля і переходять. А на тренерів, кращих бійців дивиться молодь, новачки... Процес іде в позитивному напрямку. У мене є невеличкий магазин, часом я прошу продавців підрахувати, який відсоток покупців спілкується українською. Колись він становив близько 40%, а тепер більше. Замість звичного в нашому регіоні «Здрастє!» люди частіше починають говорити «Добрий день», «Доброго дня» тощо. Одне слово, вимальовується оптимістична картина: поступово відсоток україномовних зростає. Те ж саме можна сказати і про суто молодіжні колективи. Російську мову у Новоград-Волинському теж можна почути досить часто, особливо в магазинах, але це більше від приїжджих людей. До речі, 26 серпня цього року ми знесли пам’ятник Леніну в Новоград-Волинському. І народ підтримав таке рішення! По місту швидко пішла чутка, що пам’ятник будуть зносити за кошт громадських організацій (щоб не брати коштів з міського бюджету), і люди почали нести ці гроші! Одна жіночка дала мені 100 гривень і довго вибачалася, що більше не може дати... Так що патріотичні люди у нас є, і саме ця обставина зумовлює плавний перехід мешканців міста на державну мову. Багато людей підсвідомо розуміють: процес рухається в такому-то напрямку. І тоді вже легше навертати молодь до українства. Звичайно, мовний закон Колесніченка-Ківалова покликаний започаткувати зворотні, згубні для української мови тенденції. Михайло Кот це розумів, дуже переживав, може, саме тому передчасно пішов з життя. Тепер весь тягар патріотичної роботи ліг на плечі молодших.

«НЕ МОДНО ТЕПЕР ГОВОРИТИ, ЩО ЛЮБИШ БАТЬКІВЩИНУ...»

До розмови приєднується Олександр Дюбо:
— В молодіжному середовищі є позитивні тенденції, але й тут не варто дивитися на ситуацію крізь рожеві окуляри. Наш молодий активіст Володя Ліберда (а ми часом заздалегідь даємо молодим хлопцям теми для виступів) якось поскаржився, що не може говорити всій молоді, всім своїм знайомим про патріотичні відчуття. Не модно тепер говорити, що любиш Батьківщину. Свого часу радянські люди не соромилися кричати «За Родину, за Сталина!», а потім така сліпа відданість Батьківщині надто довго критикувалася. Колись в Інтернеті, спілкуючись з молодим хлопцем, я поставив запитання: «Чи любиш Україну?». І отримав таку відповідь: «Навіщо любити матір, яка покинула своїх діточок?». Коли я заперечив йому, що треба не лише чогось чекати від неньки-України, але й робити дещо для неї, то його реакція була короткою і красномовною. Він написав лише одне слово: «Ого!». Тобто мій аргумент він сприйняв як щось чуже, зовсім несприйнятне. Ніби з інопланетянином спілкувався. Мовляв, знаємо ми, що ховається за такими патріотичними фразами. І справді, останніми роками відбулося деяке знецінення патріотичної риторики. Може, тому, що «помаранчева революція» не увінчалася успіхом...
 Віктор Бусленко поспішає додати:
— Ситуація в Україні, в тому числі і в нашому регіоні, непроста. Але є методика, як працювати з молоддю через маленькі середовища, зокрема й спортивні. Наприклад, проводимо турнір з мініфутболу, збираємо до ста чоловік. Починаємо розповідати про героїв, борців за волю України, вивішуємо банер з портретами провідників, вмикаємо музику. Поступово змінюємо пісенний репертуар, після сумних повстанських даємо бойові, емоційні пісні Ореста Лютого (маю на увазі відомий музичний проект Антона Мухарського «Лагідна українізація»). Ось це вже молоді подобається! Треба сказати, що люди нашого середовища часто не схильні до модернізації роботи, люблять працювати по-старому. Мовляв, провели такий-то захід, були присутніми стільки-то людей... А який результат від цього заходу — це вже нікого не цікавить. Ми ж намагаємося враховувати настрої молоді.

НАПИСИ НА АСФАЛЬТІ

Потім хлопці послалися на те, що мають невідкладні справи, та і я запланував прогулянку по місту — аби мати про нього свою особисту думку. Тому ми розійшлися, домовившись зустрітися ввечері. Перше, що кинулося у вічі, це відчутна присутність у місті Лесі Українки. Палац культури названий її ім’ям, на приміщенні автостанції я також побачив напис: «Вас вітає Новоград-Волинський — батьківщина Лесі Українки!». В іншому місці побачив пам’ятний камінь з написом: «На цьому місці стояв Свято-Преображенський собор, у якому були хрещені всесвітньо відома поетеса Леся Українка (Лариса Косач), її брат Михайло (Обачний), сестра Ольга (Олеся Зірка). 23 червня 1935 року храм було зруйновано».
Сильне враження справила ріка Случ, на яку можна дивитися згори, прямо з площі. Але особливо мене вразила велика кількість дітей у вишиванках. В цьому відношенні Новоград-Волинський не відстає від Львова. Якщо стосовно дітей зрозуміло — сьогодні 1 вересня, перший день у школі, то чимала кількість дорослих у вишиванках була деякою мірою несподіванкою. Таких було близько 10% людей, наявних у той момент на вулицях, але ж і це немало. Добре, спишемо цю обставину на вихідний і на особливу дату. Але встиг я сфотографувати і молодіжне весілля на березі річки Случ — там також було багато молоді у вишитих сорочках. Щоправда, розмовляли вони російською, і я подивувався з такого поєднання. З одного боку, і українство «затягує», а з іншого, — ще сильна інерція мовлення російською, вона залишилася ще з радянських років. Вивісок російською мовою в Новоград-Волинському майже немає. Що Львів, що Тернопіль, що місто Лесі Українки — з точки зору візуальної інформації вони майже однакові. А ось написи на асфальті і на парканах видають зросійщене радянське минуле та й нинішні реалії міста. Досліднику тут легко, бо багато так званої «любовної» лірики. Скажімо: «Зайчик, я тебя люблю. Твоя зайчиха». Можна сказати, що це російською. Поряд хтось висловився суржиком: «Лера, я тебЕ сильно люблю. Ты — самая лутшая!». А ось, нарешті, й українською: «Анютка, я тебе кохаю!» — хоча й тут у автора проблеми із кличним відмінком. Поряд гралися дітки, раптом один з хлопчиків закричав: «Рятуйте!». Зрозумівши, що діти граються, я заспокоївся, але водночас зловив себе на думці: на півдні Київщини, де пройшло моє дитинство, дітлахи кричали б: «Спасіть!» або «Спасайте!». Тож, напевне, Новоград-Волинський займає проміжне становище між Київщиною і Галичиною.

«ВАМ РУССКИЙ ЯЗЫК — ВСЕ РАВНО, ЧТО МНЕ МОЛДАВАНСКИЙ...»

До зросійщеної Київщини все-таки ближче. І географічно, і по духу. Звичайно, процеси йдуть позитивні, але... По-перше, йдуть надто повільно, по-друге, зворотні тенденції також мають певну силу. Діти, які вийшли зі шкіл і наводнили центр міста, говорили вже як не українською, то суржиком. Російської було небагато. Але в одному місці я став свідком цікавої сцени: група школярок (не хлопців, а саме дівчат 15-16 років!) співала пісню — яку б ви думали? — «Владимирский централ» (!) В це важко повірити, але ж я сам був свідком!
Чому саме дівчата, чому саме 1 вересня, після урочистої шкільної лінійки — для мене це досі лишається загадкою. Потім у міському парку я почув іншу фразу, яка теж стала прикметою дня. Якийсь бомжуватий молодик років 30-35 (видно, що косив під блатного) сказав значно молодшим від себе новоградцям: «Вам русский язык — все равно, что мне молдаванский...». Прислухався до цієї компанії і зрозумів, що фраза ця була сказана через те, що група старшокласників намагалася розмовляти з ним російською, але виходило у них не надто добре. З одного боку, це говорить про українізаційні тенденції, а з іншого — про сильні мовні комплекси. Російська досі вважається престижнішою, хоч на офіційному рівні використовується в місті значно рідше, ніж українська. Але ці всюдисущі і ніколи не комплексуючі представники «русского міра» ще довго будуть впливати на мовну ситуацію в місті.

ЯКЩО ЙОГА НЕ ВПЛИВАЄ НА РІВЕНЬ ПАТРІОТИЗМУ, ТО Й КАРАТЕ УКРАЇНЦЯМ НЕ ЗАШКОДИТЬ

Ввечері ми зійшлися знову, тільки цього разу наш гурт був значно більшим, додалося кілька молодих людей. Я розповів новоградцям про «Кримську світлицю» і про те, що привело мене на землю Житомирщини. Молоді люди охоче погодилися контактувати, передплатити нашу газету і допомагати матеріалами в дослідженні мовної ситуації в Центральній Україні, зокрема в Новоград-Волинському. Вже й зараз є про що розповісти. Першим бере слово Руслан Загривий:
— Я працюю на посаді директора спортивної школи, а також є тренером з карате. Закінчив Львівський державний університет фізичної культури. На мою думку, виховувати патріотизм через спорт можна. І не обов’язково це повинен бути бойовий гопак. Я вже чув про ідею львів’ян створити всеукраїнський оздоровчий рух імені Євгена Грицяка — політв’язня, який в таборах вивчив англійську і став йогом. Якщо йогівська філософія не вплинула на його український патріотизм, не зробила його слабшим, то і карате не вплине на українців негативно. Якщо порівняти бойовий гопак і карате, то японське бойове мистецтво має кращий розвиток. Воно набагато масовіше. З бойового гопака рідко проводяться змагання, а якщо і проводяться, то це не є бойовий гопак у чистому вигляді, а лише поряд з іншими одноборствами — боксом, кікбоксингом, карате. Наш клуб карате називається «СІЧ», як бачите, зовсім не по-японському... В залі ми повісили червоно-чорний прапор і банер з портретом Степана Бандери. Інколи приходять маленькі дітки і кажуть, що цю людину ми знаємо, читали вже про нього. Так що нинішнє покоління новоград-волинців є набагато патріотичнішим за попередні.
Продовжує Олександр Дюбо:
— Якщо говорити про молодь, то з нею треба працювати у різних напрямках. Якщо люди займаються спортом, йти до них. Збирають марки, теж непогано, не залишати їх без опіки, якщо займаються акваріумними рибками — також шукати точки дотику. Хороших людей можна знайти скрізь, але їх треба шукати!
З цими словами повністю погоджується Михайло Плисюк, студент Новоград-Волинського промислово-економічного технікуму. Але юнак вважає, що Братство ОУН-УПА — це значно цікавіше, ніж акваріумні рибки:
— Я прийшов сюди, коли дізнався, що моя прабабуся (вона під час війни жила на Волині) співчувала бандерівцям, шила їм одяг. А прадід навіть воював у лавах УПА. Коли я дізнався, що у нашому місті є така організація, то відразу прийшов. Хочеться краще знати українську історію. В школах, технікумах не почуєш того, про що можна дізнатися в Братстві ОУН-УПА. До речі, багато моїх друзів хочуть прийти сюди. Якщо говорити про мовну ситуацію в усій Центральній Україні, то у мене, чесно кажучи, мало інформації. Ось тут говорили, що в Полтаві спостерігається певний «відкат» у національному питанні. Можу тільки сказати, що нашій вчительці з математики місто Полтава в мовному сенсі сподобалося, вона про це нам багато розповідала...
— А я вважаю, — додає Руслан Загривий, — що в Полтаві таки «відкат»... Колись, на початку минулого століття (якщо не помиляюся, в 1903 році), там відкривали пам’ятник Котляревському і туди з’їхався весь «цвіт» України. Їхали як в столицю українства. Полтава дійсно тоді була дуже українським містом, тоді як Львів був надто спольщеним, а в Чернівцях було забагато румунської і німецької. А Петлюра звідки? А Міхновський? Вони також з Полтавщини! І це важливий показник. Тепер же роль Полтави в українському національному житті дещо зменшилася, більшу роль відіграють західноукраїнські міста.

ЧИ БУДЕ СВОЄ СЕРЕДОВИЩЕ У МАЛЕНЬКОГО ВІКТОРА КОЦЮБИ?

З думкою Руслана Загривого я погоджуюся. На Полтавщину не можуть не впливати зросійщені Харківщина і Донеччина. Хоч Новоград-Волинський відноситься до тієї ж «петлюрівської» України, що й Полтава, але на нього Харківщина вже не впливає. А впливає «бандерівська» Рівненщина, та й до Галичини звідси недалеко. Мовні стандарти, якщо й не однакові, то близькі. Як я вже зауважив, російськомовних вивісок у місті майже немає. Але щось тут не дає почуватися так, як у Львові. Потім зрозумів, що тут у візуальній рекламі є не так вже й мало російських слів, які м’яко вписуються в українські тексти. Скажімо, магазини «Карапуз» і «Малютка», дитячий розважальний центр «Непоседа», бар «Сан Санич» тощо. Колись я і в Чернівцях звернув увагу на кафе з негалицькою назвою «У Петровича». Тоді подумав, що навіть «бандерівська» Україна є неоднорідною. В Галичині рідко називають людину по батькові. Хіба що викладачів у школах. Зазвичай галичанин — це «пан Орест», «пан Ярослав», «пані Оксана»... А ось на Буковині вже, бачите, є «Петрович», у Новоград-Волинському — «Сан Санич». Навіть лідера Братства Віктора Бусленка побратими шанобливо називають не інакше, як «Тарасович». Що ж, ми різні... Проте є спільний знаменник — героїчна історія України. Нагадаю, що на території Житомирщини також діяла УПА. Останній бій відбувся в селі Сушки Коростишівського району в липні 1955-го року. Тільки в липні 1955 року обірвалося життя сотенного «Романа» (В. Кудрі) та бійця «Лиса» (О. Усача). А до цього ж тривала боротьба! Від села Сушки й до Київщини зовсім недалеко. Так що для українців суттєвої різниці немає — в гірських лісах Карпат воювати чи на житомирському Поліссі. Коли після зустрічі хлопці з гордістю розгорнули банер із зображенням Степана Бандери, Романа Шухевича, Євгена Коновальця та інших борців за Україну, я побачив, що біля нас крутиться маленький жвавий хлопчик Віктор Коцюба. Ну, думаю, це ж наймолодший член Братства! Про всяк випадок роблю і його фото, небезпідставно вважаючи, що ця мить є історичною. Як піде процес далі — накриє Україну хвиля русифікації чи вистоїмо? Чи буде у Віктора своє мовне середовище? Найкраще, звичайно, якби «своїм» був увесь Новоград-Волинський... З цього приводу Володимир Ліберда, активіст Братства і студент промислово-економічного технікуму, висловився так:
— Ще в 2012 році я розмовляв «суржиком», а з січня 2013-го перейшов на чисту українську мову. А поштовхом стала телепередача про Крути. Коли дізнався, що за Україну воювали юнаки, майже діти, а їх закатували комуністи, які й зараз частково при владі, на мене це дуже вплинуло. Сам для себе я вирішив: якщо живу в Україні, то маю спілкуватися українською, тобто єдиною нашою державною мовою. Бо «суржик» — це ознака всього того, що у нас було... Колись я був на Одещині, і мені треба було щось купити у продавця-вірменина. Він розмовляв російською, але коли побачив, що я зовсім не комплексую і що у мене така позиція — розмовляти рідною мовою, то шанобливо сказав: «Добре-добре, зараз я принесу...». Я також хочу більше знати про те, як воювали за волю наші діди й прадіди. Як створювалася наша держава, в якій ми тепер живемо. Хочу вдосконалюватися сам і бачити, як вдосконалюється наше суспільство. Хотів би бачити такими ж патріотами своїх ровесників, всіх громадян України. На жаль, поки серед молоді дуже малий відсоток тих, хто цікавиться історією України, рідного краю, але він є. Якщо цей відсоток буде збільшуватись (думаю, що таки буде!), то люди неминуче потягнуться до нас, у Братство. Це закономірно, бо і в ОУН, і в УПА було багато молоді. Відколи я став націоналістом, не можу навіть папірець викинути на вулиці, несу його до урни. Намагаюся бути прикладом для оточуючих. Вийти для мене в місто у вишиванці — це і велика радість, і честь. Якщо передова меншість так буде робити, то й більшість побачить, що можна жити цивілізованіше.
Продовжує працівниця заводу «Церсаніт» Ірина Дюбо:
— Ми з чоловіком удома обговорюємо такі проблеми, як оце сьогодні, і в принципі я з ним згодна. Може, з сотні молодих мешканців нашого міста знайдеться хтось один із золотою зерниною в душі... І разом з тим, процеси тривають позитивні — люди повертаються до рідної мови, хай і не всі. Але, вважаю, що тепер близько 70% мешканців Новоград-Волинського розмовляють українською мовою. І найбільший відсоток україномовних саме серед дітей! Тому що свого часу і садки, і школи перейшли на українську мову викладання. І це була вирішальна обставина... Ми з чоловіком ще були російськомовними, але з дітьми вже тоді намагалися розмовляти українською. Вони виростуть більшими українцями, ніж ми.
Оптимістично дивиться у майбутнє і Людмила Возняк, кандидат в майстри спорту з плавання, також активістка Братства:
— До нас може прийти лише молодь несліпа, яка прозріла і не байдужа до того, що відбувається в державі. Тобто відбір є вже з самого початку. Але я впевнена, що ці люди ніколи не повернуться до нас спиною і не підуть від нас. Мало того, вони приведуть своїх друзів і допоможуть їм відкрити очі. Старше покоління, на жаль, інше. Ось я живу в так званому «болгарському містечку» (там багато військовослужбовців і колишніх компартійних функціонерів), то мене через мою мову і через оцей значок-тризуб нерідко називають «бандерівкою», але я цим тільки пишаюся. Бо знаю, скільки людей загинуло за цей український символ... Але таке несприйняття українства характерне лише для старших людей. Молодь же, яка зібралася в нашому Братстві, дуже сильна, і це надихає!

Сергій ЛАЩЕНКО
Новоград-Волинський — Львів

На фото: Малий «братчик» Віктор Коцюба

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2013 > Тема "Урок української"