Версiя для друку Обговорити в форумi

Мистецтво без кордонів

Для художника Італія — це своєрідна живописна Мекка, де хоч раз у житті він повинен побувати. Багатовікова культура тут відчувається всюди: в будинках і старовинних парках, на вулицях і навіть на її не менш старовинній бруківці. Різні епохи та стилі перемежовуються між собою на кожному клаптику, створюючи гармонію природи та людського духу.
Запрошення моїх друзів поїхати до них на етюди у Верону виявилося своєрідним щасливим випадком. Тож я з радістю скористалася нагодою, яка нечасто випадає молодому художнику.
Не встигла я звикнути до відчуття несподіваного талану, як мій літак уже приземлявся в міланському аеропорту.

ТОНЕ МІСТО НЕ У ВОДІ, А В КВІТАХ

За вікном автобуса змінювалися напівзнайомі краєвиди, які кожен з нас хоча б раз бачив деінде: на полотнах італійських живописців, у не менш відомому в світі італійському кіно чи навіть на фото у популярних журналах. З одного боку, північна Італія дуже унікальна, з іншого, — чимось схожа на Крим. Однак враження, що це місце для мене зовсім нове, було найсильнішим. А сама Верона ще більше посилила це відчуття.
Це місто — справжня перлина біля підніжжя Альп, розташована на обох берегах річки Адідже. Оспівана Петраркою та Шекспіром, вона вражає безліччю пам’яток. Стара частина з її вузькими прямими вулицями є втіленням Середньовіччя. Майже на кожному кроці зустрічаються романські та готичні собори, церкви, замки. Збереглися античні споруди: римська арена, міст Понте П’єтра та залишки давньоримської казарми. Однак, напевно, найпопулярнішим місцем у Вероні є балкон шекспірівської Джульєтти в одному з двориків у центрі міста. Постояти на ньому приїжджають десятки тисяч туристів.
Все місто просто потопає в квітах. Тут вони ростуть скрізь: на вулицях, балконах, біля входів у будинки. Хоча це — ознака не лише однієї Верони, квітучими є всі італійські міста. В Італії дуже дбайливо ставляться до старовини. Щоб зберегти оригінальний вигляд фасадів, місцевим жителям заборонено вносити в них будь-які зміни: вставляти сучасні вікна, вивішувати на видних місцях білизну чи навіть перефарбовувати в довільний колір.
Однак найособливіше місто в цьому відношенні — Венеція. Я приїхала сюди на один день з Верони потягом і, вийшовши на перон вокзалу, відразу побачила всім відому особливість цього міста. Тут майже немає доріг, лише канали і мости. Вулицями називають проходи між будинками. Обійти чи обпливти на човні усі невеликі острови, яких тут більше сотні, практично неможливо, тому я обрала для ознайомлення два з головних районів Венеції, у тому числі Сан-Марко, де знаходяться найвідоміші палаци, храми і музеї.
За таким же вибірковим принципом здійснила пішохідну прогулянку і по Мілану, який є другим за величиною містом Італії і головним у її північній частині. Він має репутацію фінансово-економічної столиці країни та однієї зі світових столиць моди.
В зовнішності Мілана змішалися численні архітектурні стилі, найважливіші з яких — червоночерепична ломбардська романіка, ранні ренесансні шедеври і палаци в стилі класицизму. Один із двох символів міста — біломармуровий Міланський собор чи, як говорять самі італійці, Дуомо, розташований на головній площі поряд з королівським палацом, я б назвала «мармуровим мереживом». А другий — замок Сфорца, який, можливо, був зразком для ломбардських архітекторів, що споруджували в кінці ХV століття стіни Кремля у Москві.
Театр Ла Скала знаходиться в настільки скромній ззовні будівлі, що я могла і не помітити його, пройшовши мимо, якби не прочитала афіші на стіні. Однак сама назва цього театру свідчить про його значущість і славу.
Буквально навпроти Ла Скала стоїть пам’ятник геніальному живописцю і вченому Леонардо да Вінчі, який тривалий час жив і працював тут. У цьому ж місті, в Амброзіанській бібліотеці, що входить у число найстаріших у Європі, зберігаються його малюнки і рукописи.
Леонардо в якомусь сенсі є засновником класичного живопису і невід’ємною частиною світового мистецтва, побачити яке зблизька дають можливість картини і скульптури Рафаеля, Мікеланджело, Тіциана, Джотто та інших італійських художників, що демонструються у музеях і галереях Мілана, Верони, Венеції тощо.

ІСТОРІЄЮ ДИХАЄ КОЖЕН КАМІНЬ

Місцеперебування визначило тему моїх пленерних робіт. Міські та сільські пейзажі, сама природа північної Італії, немов просились на полотно. Мене надихала атмосфера маленьких і затишних містечок навколо найбільшого озера країни — Гарда. Озеро укрите Альпами від холодних вітрів і ця місцевість відрізняється м’яким кліматом та пишною середземноморською рослинністю. Мабуть, це і приваблювало сюди людей, які почали селитися тут багато століть тому.
До берегів Гарди щільно туляться середньовічні будинки, розділені вузькими вуличками, а кам’яні набережні опоясують майже всю південну частину озера. Певних меж поміж містечками на узбережжі немає: де закінчується одне, відразу починається інше. І тільки місцеві мешканці точно знають, в якому населеному пункті живуть. І як у будь-якому подібному місці, з берегів своїми бетонними вістрями перерізують водну гладь численні причали і пірси, обліплені човнами, катерами та яхтами. Водні прогулянки — один із традиційних видів відпочинку як у туристів, так і у тутешніх жителів.
Літо в Італії хоч і спекотне, але яскраве та барвисте. Під час роботи іноді в мене складалося враження, що, незважаючи на насиченість художнього тла, воно не передавало всього кольорового розмаїття природи. Тоді для максимального відтворення найяскравіших деталей я почала застосовувати лише чисті кольори, бо навіть найменше змішування фарб відразу створювало тьмяні відтінки.
Озеро я встигла зобразити в різну пору дня в містечках Песк’єра і Торрі. А велосипедист на фоні старовинного мосту-дамби через річку Мінчо в містечку Боргетто потрапив у моє поле зору зовсім не випадково. Через міст пролягає один із популярних європейських велосипедних маршрутів. І поки я малювала з натури цей краєвид, по мосту проїхали декілька десятків велосипедистів.
На відстані восьми кілометрів від Песк’єри потрапляєш у незвичайний ботанічний парк-сад Сігурта, який входить у п’ятірку найкрасивіших садів світу. Його заклав більше сорока років тому на місці неродючого схилу Карло Сігурта і перетворив засохле узгір’я в квітучу територію. Його роботу продовжив онук Ензо, який змоделював парк, в якому нині ростуть тисячі квітів і рідкісних рослин. А понад парком розташований старовинний замок Скаліджеро, який хоч і не знаходиться в його межах, але є його невід’ємною частиною, бо з парку на замок відкривається чудовий вид. Для однієї зі своїх робіт я обрала саме цей ракурс — вид замку вдалині та луг з кипарисами на передньому плані.

ТАМ, ДЕ ЗЕРНО ТОПЧУТЬ ОСЛИ

Італійці, як відомо, дуже емоційні і водночас товариські, веселі люди, вміють отримувати задоволення від життя. За три тижні перебування в цій країні я хоч і вивчила найбільш уживані слова та фрази, але дуже жалкувала, що в побуті італійці розмовляють переважно своєю рідною мовою і лише одиниці володіють англійською. Тому в спілкуванні під час своїх екскурсійних поїздок і малювання слова мені замінювали жести, усмішки і живопис, який зрозумілий усім без перекладу.
Але все ж таки без перекладача я не залишилася. Мої друзі, які запросили мене в гості, при можливості були і гідами, і перекладачами, що значно спрощувало мені спілкування з місцевими жителями і подорожі. А одного разу вони відвезли мене до свого приятеля-фермера, який поблизу Песк’єри вирощує виноград і кукурудзу. Так я отримала можливість намалювати з натури типове для будь-якої італійської провінції фермерське подвір’я з житловим будинком і господарськими спорудами: складом, стійлом для худоби. Побачила місце, де зерно топчуть осли. Цю картину та один із пейзажів я залишила в Італії як згадку про цей пленер та як подяку за гостинність.
Три тижні промайнули майже як три дні. Скільки не малюй Італію, а все одно ніколи не відчуватимеш достатності. Вже в останні сім днів я по-справжньому почала відчувати італійську природу, стала помічати її найтонші особливості, риси і кольори. Перших два тижні виявилися лише підготовкою. І тому, відлітаючи до України, я, як ніколи, жалкувала про недостатність часу, що є в тих художників, які живуть тут і мають можливість малювати цю чарівну країну досхочу.
Однак життя триває. І не буває в ньому майже нічого, що неможливо було б повторити. Тому, Італіє, з надією кажу тобі: «Arrivederci! — До побачення!».

Ірина БЛІНОВА, художниця
Київ — Верона, Італія

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2013 > Тема "Душі криниця"