Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Якось, переглядаючи свої архіви, натрапив на вирізку з газети «Літературна Україна» сорокарічної давнини. То було кілька віршів з майбутньої збірки «Сонети подільської осені» Дмитра Павличка.
Згадав, що серед книжок моєї домашньої бібліотечки є збірка з такою ж назвою. Передивився одну з книжкових поличок — о, радість! Ось вона, невеличка в темно-синій обкладинці збірка Дмитра Павличка «Сонети подільської осені», випущена в світ київським видавництвом «Радянський письменник» 1973 року. Сорок років тому, а саме, згідно з вихідними даними, 24 жовтня її було підписано до друку. А на титульній сторінці збірки широким розмашистим почерком написано рукою поета: «Данилові Кононенку з вірою в його майбутність літературну. Дмитро Павличко. 12.IV-74 р. Київ».
Пригадались обставини, за яких я отримав у дарунок цю книжку з автографом. Навесні, а точніше, у квітні 1974 року Спілка письменників України проводила всеукраїнську нараду молодих письменників — авторів перших книжок, на якій поталанило побувати й мені як представникові з Кримської області. Адже роком раніше у сімферопольському книжковому видавництві «Таврія» побачила світ моя перша поетична збірочка «Джерело», яка, без зайвої скромності, отримала схвальну оцінку і в літературної критики, і на тій всеукраїнській нараді. Нас, молодих авторів, з’їхалося тоді чимало з усіх областей України. Скільки було чудових, приємних хвилин і годин зустрічей з нашими відомими письменниками, скільки радісних хвилин пережив тоді кожен з нас. Ватагами ходили ми до письменницької книгарні «Сяйво», що розміщувалася тоді в будинку на вулиці Червоноармійській, неподалік від Хрещатика, купували книги своїх улюблених авторів і, звісно ж, під час зустрічей з ними намагалися взяти омріяний автограф. З Дмитром Павличком ми, група молодих поетів, зустрілися випадково, на нашу велику радість, у фойє письменницького будинку, що по вулиці Орджонікідзе, 2 (нині Банкова). Там, біля сходинок, що вели на другий поверх, і куди, мабуть, поет поспішав у якихось своїх справах, ми тісним колом обступили його і, звичайно ж, відразу кинулися до поета з його книжками за автографами.
Дмитро Васильович — молодий, красивий, з ще буйним чубом на голові, на той час, здається, головний редактор журналу «Всесвіт», лиш встигав на ходу підписувати свої книжки нам, провінційним молодим авторам.
У мене була саме ось ця збірка «Сонети подільської осені», яку я придбав у книгарні «Сяйво», тому я теж проштовхнувся до улюбленого поета. Але перш ніж отримати від нього автограф, насмілився подарувати йому свою збірочку «Джерело», написавши на ній нашвидкуруч слова поваги до поета, та те, що дарую йому цю свою збірочку з любов’ю і… вельми боязко…
Ще б пак! Він — великий поет, знаний всією Україною і не тільки нею, а ми приїхали до столиці з глухої провінції…
Дмитро Васильович, взявши моє «Джерело» і прочитавши те, що я йому похапцем написав, якось здивовано зиркнув на мене, певно, подумавши: отакої, а чого ми такі боязкі, несміливі, а потім підписав свою збірку і вручив мені, потиснувши руку…
Не раз і не два я читав і перечитував цю чудову збірку, і, мабуть, під впливом Павличкових сонетів і сам спробував свої творчі сили в цьому нелегкому поетичному жанрі. Але куди було моїм тим учнівським спробам до карбованих, вигранених, наповнених глибоким змістом і художніми образами Павличкових сонетів!
Ось як відгукувався про цю чергову поетову збірку відомий літературний критик Володимир Моренець у передмові «Сто робіт і одне начало Дмитра Павличка» до тритомного видання творів поета, що побачило світ 1989 року у видавництві художньої літератури «Дніпро»:
«Натурфілософською сторінкою лірики Дмитра Павличка бачаться «Сонети подільської осені» (1973), відмічені рідкісним поетичним живописом, реалістичністю штрихів і барв, які лягають на полотно за велінням не самого прискіпливого розуму, а й художницької інтуїції, моментального чуттєвого сплеску («В повітрі потривоженість така, тонесенька, як голка літака, що тягне білу нить за видноколи»). Здається, ніби за нагальними справами, полеміками, літературно-громадською веремією поетові досі й ніколи було побути наодинці з природою, вчаруватися нею, втішитися, і ось випала нарешті така тиха година. З глибини пейзажу, як із самого себе (бо так воно і є!), Д. Павличко видобуває те, що однаково належить людині і світу, що лишається по людині в піднебессі і тече рікою часу, торкається нас, зачіпає, збуджуючи неясну тривогу і бажання відповісти на німе, поза словом простягнуте питання:

Зірки колючі і сухі, як стерні,
Земля і небо повні дивних зваб.
Забулося, що жив тут
 бідний раб,
Збирав по ночах
 колоски мізерні.
І мріяв дідича
 прибить до дверні,
Та сам помер,
 бо на журбу заслаб.
Його сліди мене гукають нині,
Печаль стискає серце
 в самотині —
Лишився тільки погляд
 в небесах.
(«Вечір»).

Своєрідне «інтермецо», повне малярських чарів, росяної свіжості, неспішної філософської задуми, на яку настроює осіння прозорість, спочила по трудах далина, питальна нота передзим’я».
Як точно, як влучно, як прекрасно сказав критик, висловивши думки і враження від прочитаного багатьох з нас.
Таке зачудування рідною природою, її мальовничими пейзажами, землею, на якій живуть люди, котрі віддають їй, землі, і свої сили, і свою любов до останку, під силу художньо передати лиш такому талановитому поету, як Дмитро Павличко.
Ота давня, пожовкла від часу вирізка з газети «Літературна Україна» повернула мене у далеку молодість. Нагадала, що саме нині виповнюється сорок років, як побачила світ чудова збірка поезій Дмитра Павличка «Сонети подільської осені». І саме зараз в осінні дні дві тисячі тринадцятого року, як і сорок років тому, хочеться знову доторкнутися серцем і душею до бентежно-хвилюючих сонетів подільської осені Дмитра Павличка і запросити шанувальників художнього слова насолодитися справжньою поезією нашого славетного поета.
Отож, шановні читачі, до вашої уваги — вибрані вірші з книги «Сонети подільської осені» Дмитра Васильовича Павличка.

Данило КОНОНЕНКО

Дмитро ПАВЛИЧКО
СОНЕТИ ПОДІЛЬСЬКОЇ ОСЕНІ

ХЛІБ
Цей хліб, що світить на моїм столі,
Поборює мою печаль і втому.
Я сонця двигіт відчуваю в ньому,
Неначе пульс на власному чолі.
Безсмертя української землі,
Розкрилля вод, вогні ракетодрому,
В слова чи в сталь
 закуту силу грому
Возносять хліборобів мозолі.
Не нам нужди чи голоду очима
Дивитись на весільний коровай,
Складати вірш, в якому стогне рима.
Нам думати про новий урожай,
Щоб стала в ріст пшениця,
як Дунай,
І мисль горіла з неба за плечима.

БЕРЕЗА
Береза, наче мати сивоброва,
Над стежкою в полях озимини
Стоїть чи йде поволі... Зупини,
Спитай, а де ж твоя
 рідня й діброва?
А може, й справді
 з-під Москви чи Пскова
На українські пагорби й лани
До сина, що поліг у дні війни,
Вона прийшла,
 як пісня колискова.
В блакиті, наче в світлі кришталю,
Я бачу, як сльоза тремтить на вії,
Як білі руки в’януть од жалю.
Благословенна будь, жоно Росії!
Я, син калини, в сніговій завії
Тобі, як рідній, небо прихилю.

ЯБЛУНЯ
Юрію Якутовичу
Щаслива яблуня! Надовкруги
Ті яблука, мов золоті собори —
Живло добра, яке ніхто не зборе,
Шаленство материнської снаги.
Але від непомірної ваги
Галуззя рветься, падають підпори;
І вибуха вона, мов серце хворе,
Скидаючи плоди, мов ланцюги.
Як мати і робітниця стражденна,
Вона кладе поламані рамена
На землю і без слова помира...
Якби дерева й нас також навчили
Ламаться лиш від безуму добра,
Від щедрості,
 що понад людські сили!

НИВА
Блищать росою довгі пасма нив,
Як скроні, побринілі сивиною.
Той шлях,
що ним я в молодості снив,
Що звів мене з коханою маною,
Заорано. Рілля переді мною.
Розхристаний чубок стерні надгнив,
Так ніби це під скибою масною
Похований русявий вітер жнив.
Стоги соломи в сповитках туману,
Мов айсберги,
 пливуть мені навстріть,
І надять душу хвилі океану.
Я йду та йду вже декілька століть,
Втопаю й на рятунок зву кохану,
Що деревом на обрії стоїть.

ЗЕМЛЯ
Машину мив я вчора: з-під крила
Виборсував чорнозему букати —
Шляхи, що ними довелось блукати
Вночі коло подільського села.
Липка земля із рук моїх текла
І заливала рапуваті скати,
Так ніби я зап’ястя мав розтяте,
І кров’ю захлиналася жила.
Втім, на долоні засвітила рана
Тим поблиском,
що в полі спонадрана
На скибі залишають лемеші.
Так я відкрив, що полум’я любові,
Плачі і радощі в моїй душі —
Все з одності землі моєї й крові.

НА ПОЛІ
Дві колії у чорній болотнечі,
Моторів монотонний вокаліз,
Отруйний дим буксуючих коліс.
Колгоспних шоферів похилі плечі.
Зелених оболоків мокрий ліс,
Вітрів студених пошуми смеречі,
Коралове сузір’я гечі-печі*
В сіянні сплаканих туманом сліз.
Як глечики, там буряки цукрові
На купищах. Там трудяться жінки,
Хоч люта мжичка їх пече до крові.
Там зашпори заходять у кістки,
Там носять гичку заспаній корові
І в мріях світ будують пастушки.

*Гечі-печі — шипшина (діалект.).

ПРОЗОРІСТЬ
Стоїть, як мати, лагідна і чиста
Осіння днина в сяйві сивини.
Медово пахнуть стиглі тютюни,
Нанизані на шнури, як намиста.
Бринять, як море, зорані лани,
Над ними лине пісня тракториста.
В землі дзвенить
 пшениця золотиста
Під пальцями важкої борони.
Біжить весела дітвора зі школи,
Нестримна, як розгачена ріка,
Вирують сміхом голубі околи.
В повітрі потривоженість така
Тонесенька, як голка літака,
Що тягне білу нить за видноколи.

ПІСНЯ
На фоні побліднілого блакиту
Конари чорні і ніби неживі.
Брунатне листя в темному рові —
Отіння мертвого деревориту.
Та на дорогу, золотом накриту,
Машини виїжджають грузові.
Розпізнає в червоній корогві
Вітрець свою любов несамовиту.
Мелодія в повітрі вирина,
Сріберно вигнута озимина
Дзвенить і дзвонить,
 наче кришталева.
Співають хлопці, їдучи в кіно,
Від пісні пригортаються дерева
І будиться в ріллі сухе зерно.

ВЕСІЛЛЯ
Дуднить весілля. Круглі молодиці
Тонких, неначе хміль, парубчаків
Навколо себе в’ють, і блиск підків
У притемках присвітлює музиці.
Злітають із прадавніх рушників,
На щастя звінчаних, червоні птиці.
І рідна пісня, як бджола з косиці,
Бере з душі напої для віків.
Сп’янілі підлітки, хмільні дідуги
Однаковісінької повні туги —
За тим, що буде й що було давно.
А молодята у новій коморі
Невтомно розкорковують вино
І мріють лиш про сон
 в щасливій зморі!

ВЕЧІР
Вечірнє світло, ніжне, як єдваб,
Лягло на доли й пагорби химерні.
Зірки колючі і сухі, як стерні,
Земля і небо повні дивних зваб.
Забулося, що жив тут бідний раб,
Збирав по ночах колоски мізерні
І мріяв дідича прибить до дверні,
Та сам помер, бо на журбу заслаб.
Його сліди мене гукають нині.
Печаль стискає серце в самотині —
Лишився тільки погляд в небесах.
А в двір його — до внукової хати —
Втягає трактор золотий васаг,
Де міниться пшениця, як дукати.

ЗОРІ
У плоть мою, не навчену літать,
Впиваються, неначе кігті, зорі.
То боронюсь від них у непокорі.
То в потемки ховаюся, як тать.
Неначе в звіра ніж — по рукоять —
Вганяю зір у простори суворі.
Та сліпить, наче рана в дикім створі,
Безмежності сліпуча непроглядь.
Нема зв’язку між космосом і мною!
Нічого кров не розповість мечу.
Сталь не пойметься
 мислю жизняною!
Та, як надходить вечір і вочу
З’являються зірки за далиною,
Я, небесами пійманий, тремчу.

ТРАКТОРИСТ
Вдень і вночі, на сонці і в тумані
Блискочуть і шумлять його плуги.
Він три доби не спав ... Здаля стоги
Принаджують, неначе сни рахманні.
Вже в’яне зір, і руки, наче п’яні,
Із важелів спадають... Навкруги
Поля тремтять, мов зіткані з юги...
І вже юнак сидить в ракетоплані.
В які світи й навіщо він летить,
Коли в зерні пшениці більше дива,
Аніж в зорі, що з’ятрює блакить?..
Він будиться, і усмішка щаслива
Прояснює його лице на мить.
І знов двигтить,
 аж стогне, чорна нива.

ЗЕРНО
Мого життя не вистачить мені
Для діл, що їх у задумах лелію.
І не одну мою жагучу мрію
Зі мною поховають у труні.
Лежати з ними в пітьмі й тишині
Під кам’яним надгробком
 не зумію.
Рвучись у світ, у людську веремію,
Відроджуся в пшеничному зерні.
В його ядра вогненнім безконеччі
Заграють, як у безмірі світи,
Нездійснені жадання молодечі.
Я рідним полем вічно буду йти,
Не виймуть з мене сонця й доброти
Сльотаві дні, зимові холоднечі.

БАЖАННЯ
Стою, мов явір, в огняній одежі,
Снігам навстріч несе мене земля;
В моїх думках згоряє мудра тля.
Сивіють іскри в скронях —
 із пожежі.
Такого зросту я дійшов, що межі
Свого життя побачив звіддаля.
Але не вище став за немовля,
Що вперше бачить сонячні мережі!
Скорботи я своєї не назву,
Бо в імені її не оживу
І вдруге жить не хочу в тій печалі.
Я хочу жити раз, але в огні,
Що палить душі плісняві й зів’ялі
Вистрілює крильми з плечей мені!

ДАЛИНА
Під хмарами згасає далина,
Як сивий лірник, сніг іде і грає.
Мене, як немовлятко, сповиває
І тісно в’яже музика сумна.
Втім, ясний звук до серця долина.
Серпанок сірий долу опадає,
Гей, розлетись,
 думок почварних зграє,
Нам сяє далеч, що пітьми не зна.
Хвилина смутку —
 це звичайне діло,
Та не вдягнути льодових заков
На викохане сонцем людське тіло!
Я — вічного вогню надійний схов.
А як помру,
 займеться в інших знов
Те, що в моїй душі палахкотіло.

ОСІНЬ
На мене осінь хлинула, як павідь
На луг низький... Тікати я не міг...
Вона як жінка, що останній гріх
Їй за саме життя дорожчий навіть.
Не знає маски, в слові не лукавить
І не соромиться жадань своїх.
Як ті дерева — в неї голий сміх,
І голий плач, і гола щастя звабідь.
Я покорився їй — нехай вона
У мене переллє свою натуру,
До себе уподібнить, як жона.
Я радісно прийняв її зажуру,
Жахну відвертість,
 пристрасність похмуру,
Та сниться все-таки мені весна!

СОНЦЕ

Під вечір ти зникаєш, ніби в пущі,
Де сіється, як мжичка, сірий змрок,
І морок, наче пилюга морок,
Туманить очі, ясні та видющі.
У темряві, що ніби в’яже крок,
Стоїш ти, мов курчатко
 в шкаралущі,
Та головою небеса темнющі
Розвалюєш у визначений строк.
Тобі назустріч крізь вітри студені
Виходжу на посніжені поля
Стежками, що скриплять,
 немов ремені.
Жовтоголове і пухке пискля,
Дрімаєш ти в моїй широкій жмені,
Та вже парує серце і земля.

НА ДОСВІТКУ

На досвітку гудуть мені сніги,
Тікає ніч від мене, як ворона.
Стоять дерева, ніби виногрона,
Обгризені вітрами довкруги.
А сонце йде на темні береги,
Печальне, ніби пісня похоронна.
І чорний човен сивого Харона
Пливе на склі ранкової юги.
Та, мов літак з тяжкого оболока,
Я вилітаю знову на блакить —
Геть видива осінні з-перед ока!
Я смерть згадав
 лише на те, щоб жить,
Щоб ця земля, зелена і широка,
Тісною стала, ніби творча мить.

ТИША

Про тишу мріялось... Та ось вона
Опівночі мене вгорнути хоче;
В її тумані вірш мій шелескоче,
Як миша у мішечку борошна.
О тишино, ненависна й страшна,
Набита хмарами груднева ноче,
Не вродиш слово ти мені пророче,
Що блискавками небо розтина!
Я проклинаю ласку супокою,
Блаженство дорогої самоти,
Напоєне трутизною гіркою.
Жду ранку, шуму, крику, суєти,
Щоб, наче міст
 над прірвою гірською,
Сонет у громі серця возвести!

СВІТЛО

Стікає світло, як вода зі скелі,
З небесної крутої висоти.
І сліпне той, хто хоче віднайти
Пощербину на сонячнім тарелі.
Коли тебе, немов струмки веселі,
Вмивають промені любові, ти
Сміливо їм відкрийсь до наготи
І ясністю залий душі тунелі.
Хай сонце в них шумить,
 немов обвал.
Твоя любов — довір’я ідеал,
Не обізвись до неї згірклим словом.
Іди назустріч їй і так зроби,
Щоб тайники ненависті й злоби
Для святощів любові стали сховом.

ІНІЙ

Вночі з’явився іній на катранах,
На стомленому цвіті диких рож,
Повітря голубе прошив, як дрож,
Зібрався в падолах, як сіль у чанах.
Дуби в сріблом гаптованих
 каптанах
Подібні стали до старих вельмож.
А ти на камінь мармуровий схож
У діамантах нетривких і таних.
Та день іде, і крем’яний покров
Зникає з дерева, з куща, з болота,
Неначе в них запульсувала кров.
А там на обрії кипить робота —
Так ніби сонця золоті долота
Вирізьблюють для тебе серце знов.

БАТЬКО

Причулось наче цокання копит,
Ланців бряжчання
 в батьковому возі.
Я вибіг уночі надвір в тривозі,
Неначе совість кликнула на спит.
Грав на рокитах інею блакит,
Та не було нікого на дорозі.
О батьку мій, ти в кам’яній знемозі
Лежиш, згорівши, як метеорит!
Усе життя я доростати буду
До мудрості твоєї й доброти,
До висоти твого важкого труду.
Дай до пісень мені слова знайти,
Щоб не було в них плісняви
 ні бруду,
Згоріти дай у полум’ї мети.

ПЕЙЗАЖ

Жінки співали на далекім полі,
Пливли в блакитних небесах пісні.
Стояв осінній вечір на стерні
В молодику — неначе в ореолі.
Як тихі промені в листках тополі,
Ряхтіли мрійно голоси в мені,
І проступали в неба глибині
Зірками рідні радування й болі.
Летіло, наче іскри з димаря,
Пожовкле листя з темної обочі,
І брався я вогнем, що не згоря;
Вдихав, як вітер, співанки жіночі,
Ширяв на золотих висотах ночі,
І серце в грудях билось, як зоря.

РОЗДУМ

Ще не скінчилося празникування
В гостинах юності, а сивина
Бринить сама від себе, як струна,
Яку напнула в полі осінь рання.
Але в одвічнім дарі чудування
Моя душа прозориться до дна;
Любові сяйвом повниться вона,
Як сонцем плід у пору дозрівання.
Я не боюся, що на рінь тверду
Чи на колючі гостряки покосу,
Немов доспіле яблуко, впаду...
Вітаю день осіннього приносу,
Як я оберну в пісню стоголосу
Свою — до краплі — силу молоду!

СОНЕТ

Стрункий сонет з’являється в уяві,
Неначе в лісі олень-злоторіг,
Чутливий і принадливий, як гріх,
Далекий, мов зоря в небесній мряві.
Як в намисли фальшиві і лукаві
Напрямувать його нестримний біг...
Він спиниться на схрещенні доріг,
Закаменівши в дешевенькій славі.
Відчується бетон в його статурі,
На голові засохнуть штурпаки,
Мов у спекотне літо кущ на мурі.
Все вичарує правда навпаки —
Він роги золоті, як блискавки
Думок, нестиме крізь віки та бурі.

ДВІЙНИК

Той ліс, що я дитиною садив,
Гуде й шумить на кам’янім узгір’ї.
Там поселились невідомі звірі,
По ночах стогне загадковий див.
Там я гриби збирав і заблудив;
Тріщало гілля, ніби звук в ефірі...
За мною у моїй подобі й шкірі
Мені на пострах мій двійник ходив.
Він там живе, де темники оспалі,
Та якось я оглянувся в юрбі —
І стрілись наші погляди зухвалі.
Ми з ним у потаємній боротьбі:
Сміється він тоді, як я в журбі,
Як я сміюся — він тоді в печалі.

РАНОК

Ще котить вітер листя по соші,
Як обруча палаючого диво,
А вже сльота з’їдає дні жадливо,
Немов іржа забуті лемеші.
Ще не змолола осінь, а в коші
Засипала зима багате мливо.
Спадає сніг повільно й терпеливо,
Біліють крила ниви і душі.
Я слухаю, як свищуть, ніби реї,
Антени на дахах у ніч бліду,
Як днина йде, подібна до лілеї.
Сивіючу, але ще молоду,
В долоні сонця голову кладу,
Неначе в руки матері своєї.

ЗРІЛІСТЬ

Як бабиного літа срібні ниті,
Думки пливуть і світять оддалік,
Вливаюся в їх лагідний потік
Душею, ніби поблиском блакиті.
Де ж пристрасті мої несамовиті?
Де молодий вогонь, що серце пік?
Невже запорошився, наче тік,
Майдан мого життя
 в лискучім плитті?
Ні! Зрілість, наче сонце, надійшла.
Вона мене понад вершини й хлані
Несе в безмежнім світла океані.
Але яка хмільна пора була,
Коли згоряв я сто разів дотла
І воскресав, неначе бог, в коханні!

ЩАСТЯ

На пагорбі зеленім хата.
Криниця. Ясени. Автомобіль.
Стіл на подвір’ї.
 Пісня — предків біль.
Вишневоокі мальви — як дівчата.
На серці — спомин
 маминого свята,
А на устах — солодкий вітер піль.
Калач і сонце, місяць і чепіль,
Блакиті чарка — сподом синювата.
В усьому — щастя.
 Хміль буття. Роса
Привітно посміхається, аж диво.
День, як багаття, тихо погаса.
Грудь матері ссе немовля жаждиво
І дивиться поважно в небеса,
Де мерехтять зірки, як вічне жниво.

ЛЮБОВ

Час на буйдужість обертає муку,
А тіло й кров —
 на камінь чи на мідь;
Ненависна ж мені одноманіть,
Де не буває світла ані звуку.
Не простягну ніколи доброхіть
Безжальній костомасі дружби руку.
Люблю життя,
 де повно сонця й грюку,
І ця любов моя на сто століть!
Я — син землі, що родить хліб і мрію.
Вона безсмертя кожному дала —
Поету, космонавту, гречкосію.
Збагну безмежжя неба і числа,
Добра відвертість і дволиччя зла,
Лиш смерті я повік не зрозумію!

ГУСИ

Навсплячки гуси чапають додому,
Вдоволені та сповнені надій.
Вони напаслись на траві блідій,
Погрубшали в лінивстві молодому.
Десь журавлі летять
 крізь власну втому
І кличуть їх
на шлях спасенний свій.
Дарма! Кого скував блаженний лій,
Той хоче спати в курнику глухому.
Не збудяться —
 хоч ти з гармати влущ!
Вони дрімають, мріючи про тлущ,
Небес не треба їм, хоч крила є...
Ось образ твій,
 нещасний міщанине!
Наїстися й поспати — це єдине
Хлів’яне щастя гусяче твоє.

ДЗВІН

Якщо ти дзвін, то мовчкома даєш
На поворозку серце взять залізне...
Не тільки титар,
 а й створіння злісне
За мотуз може сіпати. Авжеж!
Як ти поет, то в руки сам береш
Своє велике серце благовісне,
Б’єш ним об небеса.
 Розлийся, пісне,
Наповни світ по золотисту креш!..
І заздрості не май до того дзвона,
Що звук йому дається без труда, —
Висить на серці в нього
 шнур-припона!
А ти звістуй, де радість, де біда,
Розлийся, як засмута похоронна
Або — як революції хода.

ЗАКІНЧУЮЧИ

Писав я ці сонети восени
В подільському селі на Тернопіллі.
Мов яблука чи груші пізньоспілі,
До снігу наливалися вони.
В них — зернятка душі,
 туманів сни,
Терпкого сонця соки стужавілі,
Але в плодах,
 що до зими на гіллі, —
Немає хробів ані гнилизни.
Благословенний будь,
мій рідний краю!
Як дерево мале в гучнім саду,
Політок зимовий тобі складаю.
Нічого не жадаю, тільки жду,
Щоб знов підняти крону молоду
І розцвісти в зеленому розмаю.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2013 > Тема "Душі криниця"