Версiя для друку Обговорити в форумi

Олена ЛУКАШ навчається на другому курсі Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка на факультеті філології та журналістики, спеціальність — журналіст. Співає в Полтавському народному фольклорному ансамблі «Жива вода». Родом з мальовничого села Лучка, що на Сумщині. «Це не я пишу вірші, це вірші пишуть мене» — творче кредо Олени.

ДЛЯ МАМИ
Іще одна ясна зоря горить,
Палає і так ніжно мерехтить,
І ніби посміхається все знов,
Тут ясно, хто вона, і без промов.
В долоню я свою візьму її
І в серці запалю для тебе,
Матусю, то моя любов,
Моя надія, а над все – потреба.
Тобі я принесу букет гербер,
Для тебе, хочеш, пісню заспіваю,
Мені так сумно,
бо не разом ми тепер,
І ця розлука серце розриває.
Та ти живеш навік в моїй душі,
В моїй свідомості
 давно ти оселилась.
Сказати хочу, ще й не раз скажу,
Що я люблю тебе!
Це правда, не наснилось.
Бо сняться найчастіш за все
Твої долоні, твої очі карі,
Той усміх на вустах майне
І зникне, ніби й не бувало.
А я так хочу, аби ти ніколи
Не плакала, моя матусю мила,
І знаєш, щиро дякую тобі
За те, що ти мене таку зростила!

РІДНІЙ ШКОЛІ

Ось знов лунає
 дзвоник весняний,
Випускники прямують
 тихим класом.
І дев’ять років промайнули,
 наче мить,
За партами вже не сидіти разом.

Не раз по дев’ять літ
 минуло в твоїх стінах,
Ще тут дзвінких пройде багато літ.
Учителі неначе й не старіли.
Яка ж бо рідна ти —
на цілий білий світ!

Я часто в снах вертаюсь на поріг
Шкільного двору, і мені здається,
Тут ніби зайчик сонячний приліг
І бавиться зі мною, і сміється.

Ось припаду до яблуні в саду,
Вона така ж гілляста, не змінилась,
І наче вчителька гукає,
я ж — «Іду...»
Не хочу вірити,
що все оте наснилось.

Як жаль, що час летить
 так швидко,
І що не можна повернутися
 назад,
Ми ростемо, старієм непомітно,
Вона ж стоїть і жде своїх малят.

Заколосилися роки,
 такі багаті й статні,
Серпанок багряний
під ноги простеливсь.
Як шкода, що над часом
 ми не владні,
Лише дзвінок шкільний
лунає — як колись!

Валентина АЛЕКСАНДРОВА народилася майже в самому центрі України, в селі Іскрене Шполянського району Черкаської області. Зараз проживає в степовому кримському селі Желябовка Нижньогірського району.
Працювала в школі вчителем, ніколи не писала, аж раптом прокинулися гени одного з предків: за сімейними переказами прапрабабуся Біленко Параска Мосіївна була внучатою племінницею Тараса Григоровича Шевченка. Років 5 тому пані Валентина почала писати свій роман «САГА О», який продовжує писати і зараз, уже восьмий том. Дуже вдячна всім рідним і друзям, що допомагають на творчій ниві. Щоб більше ознайомитися з творчістю пані Валентини, просто наберіть в пошуковому рядку Інтернету фразу: «Валентина Александрова, роман Сага»...
* * *
Чекаєм чуда від життя, бо досі,
Неначе діти неслухняні, босі,
Біжим на двір попробувати сніг,
Підошвами швидких
 маленьких ніг...
Нема проблем ніяких... і завжди
Дивують візерунками води
Замерзлі дива...
А дорослість будить
Від сну дитячого,
Бере в полон нас будень
І заставляє відроблять поденне,
Матеріальне щось, таке злиденне,
Стереотипне, сіре, як у всіх...
І раптом чути механічний сміх —
Є задоволений прогрес:
Забули люди,
Як то буває, коли серце любить,
Як підставляють
 під проміння щоки,
Живуть — не проживають свої роки
Усі на світі, а не тільки одиниці,
Від Бога люди, дивні такі птиці,
Які, згораючи самі, зігріють інших,
Віддаючи добро, стають сильніші...
Покірні часу начебто, та все ж
В своїх думках вони не мають меж...
Ось так завжди:
 згадаєш про минуле
І бачиш, що давно уже минули
Найкращі роки... Не вернеш назад
Дитинства милого
 квітучий дивний сад...
* * *
Мені, мій милий, напиши листа!
Його читати буду я щоночі,
Коли тебе не буде поруч.
Очі
Мої не хочуть спати.
Мені став
Ти ближчим і дорожчим, аніж світ.
Проходить скоро чередою літ
Моє життя.
А ти в моєму серці
Живеш давно.
Та інтервали терцій
В тональності у почуттів живуть,
Для мене знову відкривають путь
В майбутнє світле.
Лишень би з тобою!
Моє кохання...
* * *
Мої думки живуть поміж словами,
А наша близькість
 є відвертіша, між нами
Є міріади паралельно-тихих снів,
Коли відсіялась нещира позолота,
Коли не треба відкривати
 навіть рота,
Щоб чути порухи душі, її бажання,
Її печалі, болі...
Сутність рання
Посіється на чистоту листків.
І акапельно б’ється тихий спів
Мелодій дивних і незнаних досі...
А ноги міряють простори неба,
 босі,
Стоптали кришталеві
 черевички.
Моя любов для тебе —
 лише звичка,
А ти... А ти для мене все!
І знов Надія часточку несе
Моєї віри в тебе.
Бачиш, знову
Тебе одного кличу
 на розмову,
Та ти мовчиш.
Мовчу і я, одначе
Мовчання наше
щось для нас та значить,
Бо ми удвох одні.
На цілім світі...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2013 > Тема "Душі криниця"