Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2943)
З потоку життя (6133)
Душі криниця (3379)
Українці мої... (1445)
Резонанс (1466)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1649)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПИСЬМЕННИЦЬК╤ МОСТИ
Жовтень для кримських укра╖номовних письменник╕в видався досить таки багатим на зустр╕ч╕ з...


КОЛОМИЙКИ, АРКАН, ВЕСНЯНКИ, КЛАСИКА...
Чи важко дитин╕ навчитися грати на музичному ╕нструмент╕? Безперечно, важко! Потр╕бна наполеглива...


В╤РА РО╥К ТА ╥╥ КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА У КНИЖКАХ
Майстриня прожила життя так, як говорить в╕чна б╕бл╕йна ╕стина: «Т╕льки те тво╓, що ти...


ЧАР╤ВН╤ РИМИ НАТАЛ╤ МАЗУР
А в╕н ╖╖ сьогодн╕ не з╕гр╕в Н╕ доторком, н╕ поглядом, н╕ словом, Хоч зустр╕ч ╖х була невипадкова...


В╤ЧНА П╤СНЯ Л╤Д╤╥ СКРИПКИ
Скрипка Л╕д╕я Павл╕вна народилася на Волин╕, мешка╓ в Ки╓в╕.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #41 за 11.10.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#41 за 11.10.2013
«ЧУЮ, УКРА╥НО!»
Петро ПЕРЕБИЙН╤С

Поез╕я

ВЧИТАЙМОСЯ В РЯДКИ ╥╥ ЗАБУТ╤…

П╕д кригою знев╕ри ╕ мовчання
горить весела св╕чечка пера.
Нещадно перекреслена мечами,
п╕дводиться ╕стор╕я стара.
Блука╓ на холодному розпутт╕
╕стор╕я, мов страдниця сл╕па.
Вчитаймося в рядки ╖╖ забут╕,
розс╕ян╕ в╕трами по степах.
Вертаймося у пам’ят╕ до крапки,
до крапл╕, до кровини, до сльози.
Бояться людомори ╕ сатрапи
в╕длуння неминучо╖ грози.
╤стор╕я н╕чого не проща╓.
Якась глибока тайна св╕това
хова╓ться п╕д чорними плащами —
╕ тужить за стр╕лою тятива.

ЧУЮ, УКРА╥НО!

Укра╖но! Сивий степ —
моя колиска.
Ти нав╕к його для мене зберегла.
Я вклонюся цим просторам
шовковистим,
поц╕лую чисту воду джерела.
Я приляжу в л╕течку гаряч╕м,
припаду я серцем до трави.
Над╕ мною переп╕лка г╕рко плаче
ср╕бним голосом невт╕шно╖ вдови.
Я почую: розмовляють м╕ж собою
скромний горбик
╕ захмарений курган.
Ох, чимало костомахою-косою
накосила тут розлючена карга!
Укра╖но! Чую голос недалеко:
— Ти козацько╖ гори не обмини!
Я не знаю — джерело чи око предка
пильно дивиться на мене
з глибини.

П╤СНЯ НАЩАДКА

Чую далекий дзеньк╕т металу,
клек╕т гарячого бою:
«А Перебийн╕с просить чимало —
с╕мсот козак╕в з собою».
Д╕д розправля╓ сив╕╖ вуса,
б’╓ кулаком об ковадло:
— Наш Перебийн╕с!
 Чу╓ш, Петрусю?
╤нших тод╕ не бувало.
Вийшли ми, хлопче,
з кр╕пкого роду
десь у якомусь кол╕н╕.
Кост╕ козацьк╕ в╕тер скородить
та й по ус╕й Укра╖н╕...
Чую: рокоче кобза стогроза,
бачу козацьк╕╖ вуса.
Ми не в обоз╕. П╕сня в дороз╕.
Гей, озов╕ться, д╕дусю!
Гей, та покличмо з п╕сн╕ живо╖,
з попелу, з полум’я, з диму
вс╕х неосп╕ваних предк╕в-геро╖в —
аж до прабатька Максима!
Вс╕х, що супроти зло╖ навали
лавами йшли, не юрбою...
«А Перебийн╕с просить чимало —
с╕мсот козак╕в з собою».

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ

Так, як бачу ту дорогу
через н╕ч ╕ день:
серед степу — ан╕кого,
лиш чумак ╕де.
Лиш чумак ╕де на п╕вн╕ч,
як душа велить.
За плечима в б╕л╕й п╕н╕
ще хриплять воли.
Серед степу — ан╕кого.
Сонце аж руде.
З н╕г упали круторог╕,
а чумак ╕де.
На пекучу др╕бку сол╕
доля не скупа.
Та розлучниця з косою
сл╕д у сл╕д ступа.
А його чека╓ мила,
ждуть мал╕ сини.
Мати — чайка сизокрила
журиться за ним.
Вигляда╓ Укра╖на
в хустц╕ голуб╕й.
На просторах с╕ль кур╕╓,
свище сухов╕й.
Ще додому далеченько,
за плечима — Крим.
Видно, стане чумаченько
в╕чно молодим.
Гасне в далеч╕ гаряч╕й
полум’я чи мак.
За в╕ками так, як бачу:
небо. Степ. Чумак.
Горбик сол╕. ╤ просохле
дерево ярма.
Зла розлучниця з косою
чапа╓ сама.
* * *
Серед степу крут╕ша╓ обр╕й.
Десь отут мо╖ предки жили.
П╕дн╕мались поляни хоробр╕
з в╕ково╖ п╕тьми ╕ золи.
По степу тупот╕ли прочани,
╕ гойдалась небесна межа.
Над просторами душ╕ кричали,
та не чула пустеля чужа.
Де ви, предки мо╖? Озов╕ться!
Тиша. Степ. ╤ суха ковила.
У глиб╕нь степового безл╕сся
давня стежка мене повела.

В╤ЩИЙ ГОЛОС
(╤з поеми «Гончарне ремесло»)

Цей в╕щий голос я почув
за ср╕бною межею.
Мене покликала земля —
╕ я п╕шов до не╖.
╤шов я довго навпростець
долинами, степами.
Тут ноги зн╕жен╕ мо╖
н╕ разу не ступали.
Та╖ла сиза ц╕лина
щось дивне, загадкове.
Мен╕ стр╕чались на пут╕
загублен╕ п╕дкови.
Син╕ли в кол╕ях кол╕с
др╕бн╕ зернини сол╕.
Цв╕ли м╕ж б╕ло╖ трави
сл╕ди непрохолол╕.
Стрим╕ли з чорно╖ золи
порубан╕ шоломи.
Брин╕ли стр╕ли на в╕трах
пекучих ╕ солоних.
А десь далеко виринав
╤ хмарився одразу
округлий контур чи м╕раж
полив’яно╖ вази...
Я на курганах спочивав,
куняв серед бадилля.
Та в╕щим голосом земля
щораз мене будила.
Я йшов м╕ж травами щосил,
загублений у час╕,
а голос кликав у степи,
а голос в╕ддалявся.

╤МЕНА ЧОЛОВ╤ЧОГО РОДУ

Промовляю р╕шуче ╕ гордо
наших предк╕в свят╕ ╕мена —
╕мена чолов╕чого роду,
непохитн╕, як м╕ць кам’яна.
Не здавав на поталу навал╕
м╕ст ╕ сл╕в непок╕рний народ.
Це брехня, що м╕ста називали
╕менами вельмож ╕ заброд.
Неприступн╕ фортец╕ на кручах
не мовчали, не падали ниць.
Б’╓ громами б╕йниця пекуча
у провалля порожн╕х з╕ниць.
Наша воля кв╕ту╓ ╕ родить,
в╕дроста╓ отава густа.
╤мена чолов╕чого роду
бережуть укра╖нськ╕ м╕ста.

С╤ЙСЯ-РОДИСЯ!

С╕йся-родися, жито, пшениця!
Перем╕шалися зерна, слова.
Сипле нас╕ння Божа десниця,
диха╓ дзв╕нь в╕трова.
Бризка╓ долу, дзвонить у скрон╕,
в серце росою — зерно!
╤ не в╕домо сину чи дон╕,
чим так чару╓ воно.
Гей, не просп╕те, зн╕жен╕ д╕ти,
долю зерна!
Сяйвом святого хл╕ба з╕гр╕та
пам’ять земна.
Пахне льодами хресна водиця.
Перем╕шалися зерна, слова.
С╕йся-родися, с╕йся-родися,
п╕сне жива!
* * *
Укра╖но! П╕сня наша лине
на Дн╕пров╕й хвил╕ громов╕й.
Я г╕ркою мовою калини
присягаю в╕чност╕ тво╖й.
Я золою вол╕ чи ру╖ни
заклинаю тем╕нь давнини.
П╕дн╕мися, чайко-чура╖вно,
на веселих крилах дивини!
Укра╖но! Дай мен╕ на долю
голубого в╕тру висоти!
Дощовою чистою водою
посив╕лу пам’ять освяти.
Озовися з п╕сн╕ голосами
непок╕рних прад╕д╕в мо╖х,
простелися в далеч небесами,
тополиним обр╕╓м дор╕г.
Укра╖но! Сонях остига╓
╕ лоскоче золотом щоку.
Я любов’ю тихо присягаю
на тво╓му пол╕-рушнику.
Тут яр╕ють кован╕ стремена,
посп╕шають кон╕ до коша.
Тут вита╓ слава без╕менна
╕ сп╕ва╓ жайвором душа.

КОЗАЦЬК╤ МОГИЛИ

Пару╓ земля степова.
Горять небеса безгом╕нн╕.
Хова╓ висока трава
пос╕чене часом кам╕ння.
Загрузли козацьк╕ хрести
по плеч╕ у землю просохлу.
Задумався кам╕нь простий
у шапц╕ зеленого моху.
Що сниться вам, предки сумн╕,
чого ви сказати не встигли?
Про щось та╓мниче мен╕
шепочуть козацьк╕ могили.
* * *
В╕д м╕ста спочиваю наодинц╕.
Довкола т╕льки тиша польова.
Над привидом собору без дзв╕ниц╕
вита╓ хмари чорна голова.
За мурами, де в╕тер лиш бува╓,
хова╓ться велика та╖на.
╤ контури дзв╕ниц╕ забува╓
занедбана ру╖на кам’яна.
А хмара опуска╓ться все нижче
╕ зблиску╓ розрядом грозовим.
Сто╖ть собор над в╕ком бунт╕вничим,
неначе богатир без голови.

ПЛАЧ ПОЛОНЯНКИ

Чую стишений плач полонянки
на розс╕чен╕й кримськ╕й меж╕.
Тут в╕ки в сорочках полотняних
пропливають, немов м╕раж╕.
Тут над╕╖ рабинь продаються,
смерть русяву косу дожина.
Карооку мою прабабусю
розпина╓ чужа чужина.
Чую стог╕н земл╕: не скорися!
Степ козацький чату╓ вноч╕.
За горою стримлять кипариси,
мов холодн╕ турецьк╕ нож╕.

ТУРЕЦЬКИЙ СТОВП

Димить соб╕ на роздор╕жж╕
серед в╕к╕в мо╓ село.
Зеленим каменем нар╕жним
воно в кар’╓рах залягло.
Воно вроста╓ у минуле,
у нього пам’ять не скупа.
Село ще дос╕ не забуло
стр╕лу турецького стовпа.
На косогор╕ б╕ля школи,
де сад черешн╕ колисав,
стр╕ла погрозливо колола
м╕цн╕ под╕льськ╕ небеса.
Село мо╓ не знамените,
та вдача горда у села,
його основа кам’яниста
знести наруги не могла.
В лиху годину землетрусу,
коли ударив Божий гр╕м,
турецький ╕дол похитнувся
на перевал╕ в╕ков╕м.
В╕н мав кор╕ння неглибоке:
упав — ╕ наче не було.
З його цеглин червонобоких
св╕тлиц╕ зводило село.

ЧУДО

Та зв╕дки ж воно, оце слово,
н╕коли, зда╓ться, не чуте?
Ну просто не слово, а чудо —
та зв╕дки ж воно, оце слово?
З╕йшло у св╕домост╕ слово,
таке та╓мниче, неждане,
таке невловиме, жадане
з╕йшло у св╕домост╕ слово.
Колише мене дивослово,
насп╕ву╓: люленьки-люл╕!
Рясними л╕тами зозул╕
колише мене дивослово.
Боюсь наполохати слово —
╕ неньку у далеч╕ бачу,
╕ криком найпершим дитячим
боюсь наполохати слово.
У слов╕ просв╕чу╓ слово,
словечко, сл╕вце, словенятко.
З╕ницями праслов’янятка
у слов╕ просв╕чу╓ слово.
Зрина╓ розбуджене слово
╕ подихом кригу лама╓.
╤ пам’ят╕ краю нема╓...
Та зв╕дки ж воно, оце слово?
* * *
Ах, красуня з косою р╕ки!..
Кв╕тла гречка на нив╕-сорочц╕.
Крукот╕ли довкола круки,
джеркот╕ли ватаги сороч╕.
Розпинали красу золоту
на смугастих стовпах при дороз╕.
Чорний вихор котив сироту
за тумани, за в╕чн╕ морози.
Ах, красуня! Майнуло, як сн╕г,
на колючих дротах в╕ддзвен╕ло...
Поборола с╕м б╕д. А сво╖х
яничар╕в змести не зум╕ла.
Розкошують вони у раю,
виц╕ловують маков╕ губи
╕ вродливу небогу свою
продають н╕ за гр╕ш, душогуби.

м. Ки╖в

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #41 за 11.10.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12405

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков