Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

ВЧИТАЙМОСЯ В РЯДКИ ЇЇ ЗАБУТІ…

Під кригою зневіри і мовчання
горить весела свічечка пера.
Нещадно перекреслена мечами,
підводиться історія стара.
Блукає на холодному розпутті
історія, мов страдниця сліпа.
Вчитаймося в рядки її забуті,
розсіяні вітрами по степах.
Вертаймося у пам’яті до крапки,
до краплі, до кровини, до сльози.
Бояться людомори і сатрапи
відлуння неминучої грози.
Історія нічого не прощає.
Якась глибока тайна світова
ховається під чорними плащами —
і тужить за стрілою тятива.

ЧУЮ, УКРАЇНО!

Україно! Сивий степ —
моя колиска.
Ти навік його для мене зберегла.
Я вклонюся цим просторам
шовковистим,
поцілую чисту воду джерела.
Я приляжу в літечку гарячім,
припаду я серцем до трави.
Наді мною перепілка гірко плаче
срібним голосом невтішної вдови.
Я почую: розмовляють між собою
скромний горбик
і захмарений курган.
Ох, чимало костомахою-косою
накосила тут розлючена карга!
Україно! Чую голос недалеко:
— Ти козацької гори не обмини!
Я не знаю — джерело чи око предка
пильно дивиться на мене
з глибини.

ПІСНЯ НАЩАДКА

Чую далекий дзенькіт металу,
клекіт гарячого бою:
«А Перебийніс просить чимало —
сімсот козаків з собою».
Дід розправляє сивії вуса,
б’є кулаком об ковадло:
— Наш Перебийніс!
 Чуєш, Петрусю?
Інших тоді не бувало.
Вийшли ми, хлопче,
з кріпкого роду
десь у якомусь коліні.
Кості козацькі вітер скородить
та й по усій Україні...
Чую: рокоче кобза стогроза,
бачу козацькії вуса.
Ми не в обозі. Пісня в дорозі.
Гей, озовіться, дідусю!
Гей, та покличмо з пісні живої,
з попелу, з полум’я, з диму
всіх неоспіваних предків-героїв —
аж до прабатька Максима!
Всіх, що супроти злої навали
лавами йшли, не юрбою...
«А Перебийніс просить чимало —
сімсот козаків з собою».

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ

Так, як бачу ту дорогу
через ніч і день:
серед степу — анікого,
лиш чумак іде.
Лиш чумак іде на північ,
як душа велить.
За плечима в білій піні
ще хриплять воли.
Серед степу — анікого.
Сонце аж руде.
З ніг упали круторогі,
а чумак іде.
На пекучу дрібку солі
доля не скупа.
Та розлучниця з косою
слід у слід ступа.
А його чекає мила,
ждуть малі сини.
Мати — чайка сизокрила
журиться за ним.
Виглядає Україна
в хустці голубій.
На просторах сіль куріє,
свище суховій.
Ще додому далеченько,
за плечима — Крим.
Видно, стане чумаченько
вічно молодим.
Гасне в далечі гарячій
полум’я чи мак.
За віками так, як бачу:
небо. Степ. Чумак.
Горбик солі. І просохле
дерево ярма.
Зла розлучниця з косою
чапає сама.
* * *
Серед степу крутішає обрій.
Десь отут мої предки жили.
Піднімались поляни хоробрі
з вікової пітьми і золи.
По степу тупотіли прочани,
і гойдалась небесна межа.
Над просторами душі кричали,
та не чула пустеля чужа.
Де ви, предки мої? Озовіться!
Тиша. Степ. І суха ковила.
У глибінь степового безлісся
давня стежка мене повела.

ВІЩИЙ ГОЛОС
(Із поеми «Гончарне ремесло»)

Цей віщий голос я почув
за срібною межею.
Мене покликала земля —
і я пішов до неї.
Ішов я довго навпростець
долинами, степами.
Тут ноги зніжені мої
ні разу не ступали.
Таїла сиза цілина
щось дивне, загадкове.
Мені стрічались на путі
загублені підкови.
Синіли в коліях коліс
дрібні зернини солі.
Цвіли між білої трави
сліди непрохололі.
Стриміли з чорної золи
порубані шоломи.
Бриніли стріли на вітрах
пекучих і солоних.
А десь далеко виринав
І хмарився одразу
округлий контур чи міраж
полив’яної вази...
Я на курганах спочивав,
куняв серед бадилля.
Та віщим голосом земля
щораз мене будила.
Я йшов між травами щосил,
загублений у часі,
а голос кликав у степи,
а голос віддалявся.

ІМЕНА ЧОЛОВІЧОГО РОДУ

Промовляю рішуче і гордо
наших предків святі імена —
імена чоловічого роду,
непохитні, як міць кам’яна.
Не здавав на поталу навалі
міст і слів непокірний народ.
Це брехня, що міста називали
іменами вельмож і заброд.
Неприступні фортеці на кручах
не мовчали, не падали ниць.
Б’є громами бійниця пекуча
у провалля порожніх зіниць.
Наша воля квітує і родить,
відростає отава густа.
Імена чоловічого роду
бережуть українські міста.

СІЙСЯ-РОДИСЯ!

Сійся-родися, жито, пшениця!
Перемішалися зерна, слова.
Сипле насіння Божа десниця,
дихає дзвінь вітрова.
Бризкає долу, дзвонить у скроні,
в серце росою — зерно!
І не відомо сину чи доні,
чим так чарує воно.
Гей, не проспіте, зніжені діти,
долю зерна!
Сяйвом святого хліба зігріта
пам’ять земна.
Пахне льодами хресна водиця.
Перемішалися зерна, слова.
Сійся-родися, сійся-родися,
пісне жива!
* * *
Україно! Пісня наша лине
на Дніпровій хвилі громовій.
Я гіркою мовою калини
присягаю вічності твоїй.
Я золою волі чи руїни
заклинаю темінь давнини.
Піднімися, чайко-чураївно,
на веселих крилах дивини!
Україно! Дай мені на долю
голубого вітру висоти!
Дощовою чистою водою
посивілу пам’ять освяти.
Озовися з пісні голосами
непокірних прадідів моїх,
простелися в далеч небесами,
тополиним обрієм доріг.
Україно! Сонях остигає
і лоскоче золотом щоку.
Я любов’ю тихо присягаю
на твоєму полі-рушнику.
Тут яріють ковані стремена,
поспішають коні до коша.
Тут витає слава безіменна
і співає жайвором душа.

КОЗАЦЬКІ МОГИЛИ

Парує земля степова.
Горять небеса безгомінні.
Ховає висока трава
посічене часом каміння.
Загрузли козацькі хрести
по плечі у землю просохлу.
Задумався камінь простий
у шапці зеленого моху.
Що сниться вам, предки сумні,
чого ви сказати не встигли?
Про щось таємниче мені
шепочуть козацькі могили.
* * *
Від міста спочиваю наодинці.
Довкола тільки тиша польова.
Над привидом собору без дзвіниці
витає хмари чорна голова.
За мурами, де вітер лиш буває,
ховається велика таїна.
І контури дзвіниці забуває
занедбана руїна кам’яна.
А хмара опускається все нижче
і зблискує розрядом грозовим.
Стоїть собор над віком бунтівничим,
неначе богатир без голови.

ПЛАЧ ПОЛОНЯНКИ

Чую стишений плач полонянки
на розсіченій кримській межі.
Тут віки в сорочках полотняних
пропливають, немов міражі.
Тут надії рабинь продаються,
смерть русяву косу дожина.
Карооку мою прабабусю
розпинає чужа чужина.
Чую стогін землі: не скорися!
Степ козацький чатує вночі.
За горою стримлять кипариси,
мов холодні турецькі ножі.

ТУРЕЦЬКИЙ СТОВП

Димить собі на роздоріжжі
серед віків моє село.
Зеленим каменем наріжним
воно в кар’єрах залягло.
Воно вростає у минуле,
у нього пам’ять не скупа.
Село ще досі не забуло
стрілу турецького стовпа.
На косогорі біля школи,
де сад черешні колисав,
стріла погрозливо колола
міцні подільські небеса.
Село моє не знамените,
та вдача горда у села,
його основа кам’яниста
знести наруги не могла.
В лиху годину землетрусу,
коли ударив Божий грім,
турецький ідол похитнувся
на перевалі віковім.
Він мав коріння неглибоке:
упав — і наче не було.
З його цеглин червонобоких
світлиці зводило село.

ЧУДО

Та звідки ж воно, оце слово,
ніколи, здається, не чуте?
Ну просто не слово, а чудо —
та звідки ж воно, оце слово?
Зійшло у свідомості слово,
таке таємниче, неждане,
таке невловиме, жадане
зійшло у свідомості слово.
Колише мене дивослово,
наспівує: люленьки-люлі!
Рясними літами зозулі
колише мене дивослово.
Боюсь наполохати слово —
і неньку у далечі бачу,
і криком найпершим дитячим
боюсь наполохати слово.
У слові просвічує слово,
словечко, слівце, словенятко.
Зіницями праслов’янятка
у слові просвічує слово.
Зринає розбуджене слово
і подихом кригу ламає.
І пам’яті краю немає...
Та звідки ж воно, оце слово?
* * *
Ах, красуня з косою ріки!..
Квітла гречка на ниві-сорочці.
Крукотіли довкола круки,
джеркотіли ватаги сорочі.
Розпинали красу золоту
на смугастих стовпах при дорозі.
Чорний вихор котив сироту
за тумани, за вічні морози.
Ах, красуня! Майнуло, як сніг,
на колючих дротах віддзвеніло...
Поборола сім бід. А своїх
яничарів змести не зуміла.
Розкошують вони у раю,
виціловують макові губи
і вродливу небогу свою
продають ні за гріш, душогуби.

м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 11.10.2013 > Тема "Душі криниця"