Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря
Оточення Шевченка

Гусиковська Ядвіга (р. н. н., Варшава — р. с. н.) — швачка польського походження. Тарас Шевченко познайомився з дівчиною у Вільно 1830 року й закохався, коли був козачком у ад’ютанта Віленського військового губернатора Павла Енгельгардта. У спілкуванні з Ядвігою поет удосконалив своє знання польської мови, через дівчину познайомився з вільнодумною молоддю.
5 вересня 1857 року Тарас Шевченко занотовує до «Журналу»: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чорнобровую Гусиковскую» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — К., 2003. — С. 92). Хто ж вона — «милая и чорнобровая» — дівчина, яка полонила Тарасове серце, що й на засланні, через двадцять сім років її не забув? Відомо з наявних джерел, що Дзюня (Дуня, Ядвіга) — полька, походила з Варшави, але після смерті батьків жила в заможної тітки, міщанки у Вільно. Це була молоденька швачка, двома роками старша від Тараса, яка працювала в кравецькій майстерні й обслуговувала клієнток з аристократії, поміж іншими й пані Енгельгардт — Софію Григорівну. Дівчина вміла писати й читати, мріяла вступити до Віленського університету, була знайома з багатьма студентами й цікавилася їхнім культурно-політичним життям, а це були роки литовсько-польського національного відродження.
У Вільно Тарас Шевченко як козачок родини барона Енгельгардта рисування, теорії і техніки малюнка навчався в майстерні Яна Рустема, в якого вчився Франек Гусиковський, який і познайомив Тараса з сестрою Ядвігою. Тарас закохався в струнку, чорнобриву, з типово українською зовнішністю панну, хлопця полонило звичайне людське почуття, на яке має право кожна особистість і яке є одним із найприродніших. У своїй книзі «Тарас Шевченко» російська письменниця і літературознавець Марієтта Шагінян (1888-1982) резонно запитує: «Хіба кохання не випадковість, не суб’єктивний момент у всякій об’єктивній справі, залишеній генієм для людства? І хіба не мають рації люди, що кажуть: «Яке кому діло до того, хто кого кохав? Це особиста власність покійних». Ні, — пише письменниця, — ці люди не мають рації, і кохання — не особиста «власність», а дослідження кохання великих людей-творців — величезне, важливе завдання, яке безмежно збагачує. У тому, кого і як кохає велика та й усяка людина, розкривається суспільство, історія цілого покоління... Особливо це вірно стосовно Тараса Шевченка» (Шагінян М. Тарас Шевченко. — К., 1970. — С. 54).
Це молода полячка збудила в серці поета почуття кохання, це вона під іменем Ядвіги записана в книзі життя Шевченка. Що це трапилося саме у Вільно — Михайло Чалий не розповідає, але український письменник Олександр Кониський свідчить: «Добродій К. Болсуновський переказував мені, що йому хвалився Сошенко, що те перше кохання Шевченкове була полька-варшав’янка, але жила вона у Вільні» (Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 68).
Вільнодумний характер Ядвіги, відданість батьківщині, переживання за її долю — почуття, які так були знайомі й зрозумілі Шевченкові, ймовірно, й поріднили Тараса і Ядвігу. «Я тоді вперше прийшов до думки, — так згодом, уже в Санкт-Петербурзі розповідав Тарас Григорович товаришеві, маляру й педагогу Іванові Сошенкові (1807-1876), — чому й нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як й інші свобідні верстви». Михайло Чалий так оцінював стосунки Гусиковської й Шевченка: «…вона доброю стороною глибоко вплинула на його серце» (Там само. — С. 69).
Уже на засланні поет у сні бачив Вільно. Тарас, хоч і подумки, знову милувався граціозними лініями костьолу святої Анни, біля входу якого стояла кохана Ядвіга. Цей Шевченків сон оспівав народний поет Литви Антанас Венцлова (1906-1971):

І, пливучи із заслання
по Волзі,
Він знову бачив
 готику костьолу
Святої Анни
 й дівчину кохану,
Яка молилась,
 ставши на коліна...
А може, то стояла не вона,
А люд, що під хрестом
 страждань схилився,
Бентежний,
 хоч затурканий і вбогий.
(Венцлова А. Вінок великому Кобзареві. — К.,1961. — С. 24).

До речі, Венцлові належать і переклади творів Тараса Шевченка: поеми «Кавказ», «Сон», «Катерина»; вірші «Заповіт», «Лічу в неволі дні і ночі», «О люди! люди небораки!». Ці твори згодом увійшли до литовських видань Кобзаря: «Поезії» (1951), «Вірші» (1955), «Кобзар» (1961). Антанас Венцлова також автор статей про Шевченка: «Безсмертя поета», «Тарас Шевченко у Вільнюсі» (1953) і «Тарас Шевченко» (1964).
…Головною вимогою листопадового повстання 1830 року польського визвольного руху було відродження незалежної Польщі й об’єднання її розрізнених частин. Ядвіга була серед тих молодих людей, які штурмували Ратушу й страйкували в аудиторіях університету — Вільно на той час пережило повстанську ейфорію. Членів товариства «філоматів і філаретів» арештовували й вивозили за межі Литви, до Сибіру. Можливо, така ж доля спіткала й Гусиковську?
Юний Шевченко за переказами був у Варшаві й бачив перебіг окремих подій тих національно-визвольних років. Деякі шевченкознавці заперечували факт перебування молодого Тараса в польській столиці, мовляв, нічого поет про Варшаву не написав. Але найближчі поетові друзі Микола Костомаров (1817-1885) та Микола Білозерський (1833-1896) у спогадах пишуть про те, що Тарас оповідав їм про своє перебування у Варшаві як у час польського повстання 1830 року, так і опісля. Зокрема, М. Костомаров у «Споминках про Шевченка» стверджує, що Шевченко «…розповідав, як він був у Варшаві під час повстання 1830 року і як революційний уряд випровадив його з іншими росіянами, давши йому грошей тодішніми революційними асигнаціями; проте з якого приводу він потрапив до Варшави — цього не говорив» (Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 145).
Фольклорист та етнограф Микола Білозерський у статті «Тарас Григорович Шевченко» за спогадами різних осіб у розділі «Про Шевченка у Варшаві» пише: «Шевченко в 40-х роках розповідав малоруському поетові 30-х і 40-х років Вікторові Миколайовичу Забілі (який жив на хуторі біля Борзни, пом. 1869 p.), що коли його як дворового кріпака вели взимку етапом з Варшави до Петербурга, то в нього порвався один чобіт, так що відпадала підошва, і Шевченко, щоб не відморозити ноги, змушений був міняти чоботи, взуваючи на якийсь час цілий чобіт на ногу, що мерзла в драному чоботі; ці зупинки набридли етапним солдатам, і один з них ударив Шевченка по шиї. Це може відноситись до 1831 року, коли Тарас Шевченко був у Варшаві і його випровадили разом з іншими росіянами за розпорядженням польського революційного уряду» (Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 163).
Дослідивши літературу й архіви, є очевидним, що Тарас Шевченко, мешкаючи у Вільно, їздив із Ядвігою і в Польщу. Тільки людина, що бачила Варшаву та Москву приблизно в один час ХIХ століття, могла характеризувати польську й російську столиці так, як це зробив Шевченко, називаючи українських гетьманів «варшавським сміттям» і «гряззю Москви». Відчувається відмінність між цими містами, у Варшаві вже були дерев’яні тротуари, а в Москві їх ще не було. Не може бути сумніву в тому, що кріпак Енгельгардта «козачок» Тарас був у Варшаві, можливо, навіть брав уроки малювання в художника-француза Лямпі, бачив бої повсталих поляків з царськими драгунами — палац Енгельгардта досі стоїть у Варшаві.
Ядвіга Гусиковська першою могла ознайомити Тараса і з ранньою творчістю польського поета Адама Міцкевича (1798-1855), з нею Шевченко міг побачити Варшаву з історично-мистецького погляду: місця зустрічей патріотів-учасників революційного руху того часу, побувати в якомусь костьолі, де збиралася молодь. Вперше в житті хлопець почув слова: «За нашу і вашу свободу». Почув ім’я польського історика та політичного діяча-демократа, одного з організаторів польського листопадового повстання Йоахима Лелевеля (1786-1861). Від Ядвіги дістав також книжечку, видану у Вільно, яка називалася «Про угоди поміщиків із селянами». Автор закликав поміщиків дати кріпакам волю і особисту власність. Ядвіга пояснила Тарасові, що царські власті заборонили книжечку і кожному, хто її переховує, загрожує сувора кара. Тарас почував себе так, ніби й він став змовником.
Ймовірно, Тарас і Ядвіга відвідували передмістя Варшави, бачили кам’яниці й мости над Віслою, які межували з Широким Дунаєм. Маршалківська вежа, краєвиди й кам’яні сходи, замки давнього міста, будинки в архітектурному стилі готики — за цими враженнями й відчуттями Шевченко усвідомлював історію й мистецтво стародавньої Польщі. Перед ним відкривалися зразки архітектурно-мистецьких стилів, пам’ятки історії народу, культури попередніх століть: храм Святого Яна ХІІІ-ХІV століття, костьол св. Анни, заснований княгинею Анною Мазовецькою 1454 року, комплекс забудови Королівського замку початку ХVІІІ століття; Колона Зигмунда ІІІ, палац Радзивіллів, пам’ятник князю Юзефу Понятовському (1763-1813) скульптора датчанина Бертеля Торвальдсена (1770-1844), представника датського класицизму, автора пам’ятника Дж. Байрону для Кембриджа (1830–1831).
Юний Тарас уперше побачить зразки західноєвропейського мистецтва й усвідомить їхній історико-культурний контекст, тільки навчаючись в Академії мистецтв Санкт-Петербурга. Неспроста в повісті «Художник» у перших рядках твору Т. Шевченко згадає долю скульптора Торвальдсена як типовий приклад драматичного шляху персонажа повісті й своїх страждань на засланні незалежного поета-живописця: «Великий Торвальдсен начал свое блестящее артистическое поприще вырезанием орнаментов и тритонов с рыбьими хвостами для тупоносных копенгагенских кораблей» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 4. — К., 2003. — С. 120). У мистецькому класі художника Карла Брюллова (1799-1852) Шевченко, зрозуміло, від першого імпульсу вражень 1830–1831 років перед палацом Радзивіллів проникав за доступними йому зразками скульптури Б. Торвальдсена («Три грації» — 1817-1819; «Амур і Психея» — 1807; «Жіночий портрет») у своєрідність класичної скульптури.
Неспроста в засланні, в умовах заборони поезії й малярства, Тарас Шевченко звертався до скульптури, найкращі європейські зразки якої бачив у Литві й Польщі. Можливо, саме від першого захоплення як художника перед костьолом св. Анни у Вільно й палацом Радзивіллів у Варшаві, Тарас Шевченко не лише пригадав Торвальдсена в повісті «Художник», а й супутницю Ядвігу, в товаристві якої оглядав литовську й польську столиці. Під час перебування у Вільно в науці маляра Рустема Шевченко-козачок, як стверджував Іван Франко, разом із Павлом Енгельгардтом їздив «звичайно по ярмарках та контрактах», ось чому так Тарас Шевченко любив бувати на Київських контрактах!
…1 грудня 1830 року наказом імператора Миколи І впроваджено воєнний стан у Віленській та інших суміжних з Польським королівством губерніях, й імператор у листі від 24 грудня 1830 року, адресованому губернаторові Олександрові Римському-Корсакову (1753-1840), писав: «Сучасне становище губерній, суміжних з Королівством Польським, покладає на тих, хто начальствує в них, дуже складні обов’язки, пов’язані з частими
роз’їздами та особливими зусиллями... побоюючись, щоб надмірні зусилля при роках ваших не мали несприятливого впливу на ваше здоров’я, я визнав за благо призначити вам коло дій не таке обтяжливе...
У цьому переконанні, увільнивши вас від посади Литовського військового губернатора й призначивши членом Державної ради, я цілковито впевнений, що ви в цьому новому званні принесете всю ту користь, якої я чекаю» (Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. — К., 1985. — С. 204). Римського-Корсакова, який не зміг передбачити наслідки повстання й допустив його, було усунуто від посади, закінчилася й кар’єра Павла Енгельгардта, а значить — вирішена доля Тараса Шевченка.
Перше кохання Тарасове — Ядвіга Гусиковська була причиною його роздумів про свободу взагалі та про його особисту волю, що особливо проявилося, коли переїхав до Санкт-Петербурга та тричі приїздив у закріпачену Україну. Тарас Шевченко читав Адама Міцкевича, товаришував із Броніславом Залеським й запалювався від їхніх творів думкою свободи нації й свободи окремої людини. Шевченко впізнав у бунтівній Ядвізі споріднену небайдужу душу, яка хоче волі своєму народу, і про це Тарас Шевченко описав у поемі «Гайдамаки», де горить ненависть лише до магнатів, а не до народу гнобителів, а в післямові до твору сказав: «Серце болить, а оповідати треба, хай сини й внуки бачать, що їхні батьки помилялися, хай знову братаються зі своїми ворогами». Шевченко знав, чому нам, українцям, брататися треба з литовцями і поляками. Звертаючись до українських гетьманів, художник писав: «А чванитесь, що ви Польщу колись завалили! Правда ваша: Польща впала і вас роздавила». Отже, Шевченко перший сформулював істину, на якій стоїть свобода! Пам’ятаймо — Тарас Григорович ніби звертається до нас — ваша перемога над братом буде вашою поразкою, а смерть брата — вашою смертю!
Тарас Григорович Шевченко знову повернувся до Варшави, але… цього вже не бачила «чорноброва» Ядвіга, перше Тарасове кохання. 13 березня 2002 року польське товариство відкрило пам’ятник Т. Шевченку як символ справжнього братерства між нашими народами. Певну роль відіграв тут бронзовий напис на пам’ятнику, чотири рядки з Шевченкового вірша «Полякам»:

Подай же руку козакові,
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Ці слова несуть у собі жагу оновлення взаємин між українцями, литовцями й поляками на засадах злагоди, довіри й моральної чистоти. Це волання з кривавої минувшини, але воно позбавлене ненависті, повне віри й любові, піднімається як заклик Всевишнього до нових поколінь наших народів…
На завершення доцільно навести слова Михайла Чалого (1816-1907), автора книжки «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (1882), який розповідає, що в 1830 році Т. Шевченко у Вільно: «…познайомився з однією гарненькою кравчинею. І вперше усвідомив і глибоко відчув свою людську гідність. Любов до цієї польки, яка належала до іншого кола, з незалежним складом думок, мала великий вплив на його забиту, загнану, але дуже вразливу натуру. Ця перша прихильність, за визнанням самого поета, облагородила його душу, піднісши його у власних очах. «Я в первый раз пришел тогда к мысли, — розповідав він Сошенку, — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?» (Спогади про Тараса Шевченка. —К., 1982. — С. 51).
...Незаперечним залишається факт у Шевченковій долі: кохання до Ядвіги розбудило в ньому хлоп’ячу гордість, піднесло його у власних очах, підбадьорило, сповнило радістю його шістнадцятирічне серце.

Віктор ЖАДЬКО,
письменник і публіцист, номінант на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка

На фото:
М. Дерегус. Ядвіга Гусиковська знайомить Тараса Шевченка з поезією Адама Міцкевича

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2013 > Тема ""Білі плями" історії"