Версiя для друку Обговорити в форумi

Цікаво, якими були ці люди, де проживали і чому залишили пам’ять про себе тільки в цьому старослов’янському вислові? Хто їх знищив, а якщо тут і немає конкретного винуватця, то з чиєї «мовчазної згоди», завдяки чиєму невтручанню вони зникли з лиця Землі?
Та хіба ж тільки обри? Скільки народів пройшло сумною чередою і розтануло в пітьмі невідомого! Але, як правило, тут не обійшлося без воєн, збройних конфліктів, а то і без більш-менш вдалих спроб геноциду. Та що фантазувати про маловідоме, якщо вже стільки років не припиняється ізраїльсько-палестинський конфлікт, жевріє напруга в турецько-вірменських стосунках, а Грузія так і не може порозумітися з Абхазією?
Так, наше життя сповнене конфліктних ситуацій, а історія — це просто життя на великій часовій відстані. І як можна «віднайти безконфліктну історію» (про таку мету своєї роботи я почула від учасників «Діалогу істориків» ще взимку), аби вона була однаково сприйнятною для агресорів і їхніх жертв, ініціаторів етноциду і тих, кому вдалося вижити, чи то їхнім нащадкам? Тоді засідання викликало у мене відвертий скепсис, а те, що за столом сиділи кримські історики, яких, здавалося, можна було б звести разом тільки в кайданках, пояснила собі добрим фінансуванням проекту «Кримський політичний діалог» Міністерством іноземних справ Фінляндії та ініціаторами його створення — міжнародним миротворчим інститутом ПАТРІР.
Та ось в березні цього року в селищі Піщане відбулася міжнародна конференція проекту «Кримський політичний діалог» «Суперечлива історія та гармонізація міжетнічних стосунків: шляхи до діалогу», а 16 жовтня збірник, підготовлений за матеріалами цієї конференції, було презентовано в Таврійському національному університеті для викладачів, студентів-істориків та журналістів. А головне для мене, що я змогла з нею ознайомитися особисто та поспілкуватися з координатором Таврійської гуманітарної платформи Андрієм Іванцем — одним із чотирьох істориків, що презентували ці документи (окрім пана Андрія були присутні ще Андрій Мальгін, Олександр Форманчук та Рефік Куртсеїтов).
Скажу одразу — погляд мій на діяльність «Кримського політичного діалогу» суттєво змінився. У всякому разі, в нинішньому моєму баченні — це не заробітчанство чи фарисейство, а щира, хоч, можливо, і наївна спроба, якщо і не зробити неможливе, то хоча би просунутися на цьому шляху суттєво вперед. І кожен рух у цьому напрямку вартий того, щоб замість критики додати йому хоча би трішечки і власної енергії.
А основні принципи «Діалогу істориків», викладені в збірнику, такі: «правда понад усе», «правда і політкоректність нероздільні», «досягнення майстерності в ремеслі історика», «пошуки правди в діалозі», «багатовимірний погляд на історію Криму» і «розділення історії та історичної публіцистики». Та не вони мене вразили. Бо якщо «правда понад усе», то все інше може і не знадобитися, в яку обгортку не загорни цукерку, це вплине лише на бажання її споживати, а не на смак. Втім, матеріали конференції мене переконали, що навіть бажання просто чути одне одного і вживати загальноприйнятну риторику іноді для ворогуючих сторін виявляється просто неможливим. Це стосується, наприклад, ізраїльсько-палестинських відносин. Їм присвятили свої виступи Аднан Мусаллам, професор Віфлеємського університету на Святій землі, ведучий проекту з ізраїльських та палестинських історичних наративів (Палестина) та Ейал Нехев, професор університету Тель-Авіва, старший науковий співробітник, ведучий проекту з ізраїльських і палестинських історичних наративів (Ізраїль), назва виступу якого була досить красномовною: «Успішний провал — спроба використання подвійного наративу в ізраїльсько-палестинському підручнику».
А «успішність» цього провалу полягала швидше за все в тім, що історикам вдалося хоча б послабити емоційне забарвлення текстів і дійти спірної термінології. Тож одним — змусити себе «араба ізраїльської землі» називати «палестинцем», а іншим — «сіоністське утворення» називати Ізраїлем, і не «так званим», як того вимагав високий ступінь образи і спротиву. Вдалося також позбутися «ізраїльських», а з іншого боку, — «арабських банд». І все це щось таки означає, зважаючи на те, що між народами постійно точиться війна. Та і причина її — не у далекому минулому, як то буває, вона є і залишатиметься актуальною як для нинішніх, так і для майбутніх поколінь, оскільки держава Ізраїль була утворена на землях, що належали арабам і були ними населені. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння і переконала євреїв у необхідності за будь-яку ціну мати свою країну, став Голокост. Отже, трактування цієї події арабами і євреями різниться, але до цього питання історики підійшли таки делікатно. Втім, все одно спільного тексту не вийшло. В трьох буклетах було розміщено два варіанти історії, і найбільшим успіхом, якого вдалося домогтися, стало те, що вони не містять образ і провокативних висловлювань на адресу свого вимушеного сусіда під спільною обкладинкою.
Цікавою, але значно менш напруженою була грузино-абхазька ситуація. Миротворцем щодо погляду на історію тут стала людина з абхазько-грузинським корінням, науковець Георгій Анчабадзе. Він був із дуже авторитетного роду, і його важко було звинуватити в упередженості на користь тих чи інших своїх предків. Та і сутність конфлікту була швидше надуманою, емоційною, бездоказовою, ніж такою, що дійсно того варта. Полеміка велася навколо того, який народ з’явився першим на цій території і має більше історичних прав. Згодом абхазів звинуватили також у прихильності до Росії. В середині вісімдесятих з’явився перший підручник з історії Абхазії, спірні місця в якому розглядалися грузино-абхазькою комісією. Втім, протистояння дедалі поглиблювалися, на теренах абхазької автономії пролилася кров. Автор статті зауважує: «Людина завжди суб’єктивна в тій чи іншій мірі. Але важливо, щоби вчений був чесним, насамперед, перед самим собою і пропонував громадськості історично коректну інформацію».
Конфліктом «середньої глибини» щодо підстав його виникнення я б назвала той, що лежить в основі турецько-вірменських стосунків, про які розповідає в збірнику Надзвичайний і Повноважний Посол Вірменії, професор Єреванського державного університету Давид Оганесян. Йдеться про визнання геноциду вірмен в Османській імперії турецькою верхівкою. Так, трагедія дійсно мала місце, але в далекому минулому, тож важливо просто проговорити ситуацію, з’ясувати стосунки і налагодити міждержавні відносини. Але ж нинішнє покоління турок і сьогодні сприймає падіння Османської імперії як національну трагедію, а народи, які намагалися звільнитися від турецького ярма, — як своїх ворогів, дарма що вони зазнали непоправних втрат.
Що вже тоді говорити про ситуацію, пов’язану з Другою світовою війною! І хоча її рани ще кривавлять не на одному континентові, Німеччина змогла здобути неперевершений міжнародний авторитет, відмежувавшись від фашизму і назвавши речі своїми іменами. Замість того, щоб ставати в позу, вона почала спокутувати провину гітлеризму перед євреями, визнала і свою відповідальність стосовно колишніх подій, пов’язаних з Османською імперією. Тож напрошується висновок: там живуть дійсно розумні люди і правлять розумні виважені політики, і Бог їм допомагає.
Щодо Криму, то, на мою думку, стати «гарячою точкою» йому не загрожує, і тут, як і в Південному Тіролі, де автори проекту вважають ситуацію найближчою до нашої, створення спільного підручника не така вже й велика проблема. Тим більше, що він і був спільним з радянських часів, та й сьогодні його затверджують в Міністерстві освіти України, а не в Меджлісі чи в партії «Свобода». Школярам навпаки варто було б знати більше про історію свого народу. І якщо її й переписують, то не під представників тієї чи іншої національності, а кожна влада під себе. Недарма ж по Сімферополю вже забігали синьо-білі тролейбуси і автобуси, що, як повідомив знайомий водій, нібито мають безпосередній стосунок до бізнесу президентської сім’ї! Це навіть крутіше, ніж помаранчеві шарфики і пакети. Та нехай собі тішаться.
Втім, кримська влада готова видати таку «безконфліктну» книгу та ще й тритомник «причесаної» історії. Та попри цю об’єднавчу ініціативу десь паралельно діяв і діятиме у нас та у світі принцип «розділяй та володарюй»: розділили народ на татар і слов’ян, на «кацапів» і «хохлів», на багатих і бідних, на спритників і «лохів», котрі самі не здатні до обману, тому довіряють іншим, на молодих і старих (останні далеко не в фаворі), на представників різних віросповідань і конфесій. І будуть мусульмани спилювати хрести (бо вищий за мусульманську мечеть!), а хтось інший — палити мечеті і корани. Й буде людям здаватися, що їхнє життя дійсно наповнене якимсь реальним важливим смислом. Так колись в українських селах замість материнської груді пхали дитині в рота ганчірку, намочену цукровим сиропом, — аби вона тільки не плакала.
Ось і ми «смокчемо ганчірку» і не дбаємо про своє майбутнє, не беремо участі в його розбудові. Бо роблять це замість нас (але не для нас) якісь ляльководи, оточивши себе рідними, близькими і просто корисними людьми. Ось чому кращі представники людства споконвіку і намагалися розбудити від духовної сплячки та об’єднати громаду. Адже справжні конфліктні ситуації, що лишилися в минулому, не варті того, аби їх фетишизувати.
І не потрібно чіпляти «комуняку на гілляку», бо той, хто, можливо, цього заслуговував, уже давно відзвітував за свої дії перед Господом. І не варто відлякувати людей доречним і недоречним оспівуванням тих, до кого в суспільстві неоднозначне ставлення. При всій повазі до них, зберігаючи їхню пам’ять, доречно пам’ятати, що ці події — вже в минулому, де нічого не змінити, і бодай в ім’я тих, з приводу кого стільки суперечок, дбати про майбутнє народу, якщо він довірив вам свою долю. Але депутати від ВО «Свобода» (це камінець, насамперед, в їхній город), здається, почуваються впевнено, лише перевівши розмову в історичну площину, а люди ж чекають від них змін щодо свого майбутнього. І минуле не має його зумовлювати, простягаючи туди свої здебільшого закривавлені руки, на століття розділяючи людей на своїх і чужих.
«Прощаємо і просимо прощення!» — цю фразу, з якою вперше звернулися польські єпископи до німецьких, мали б повторити багато народів і національно-політичних груп, аби поставити крапку там, де ще недавно крапали сльози. Проте прощати важко, набагато важче, ніж «випускати пару» в бік інакомислячих і знову кипіти. Для цього треба бути людьми високого ґатунку.
Як стало відомо із матеріалів конференції, ізраїльський психолог Бар-Она взяв інтерв’ю у 58 дітей нацистів. Це стало ще одним кроком задля того, аби поставити крапку. Спектакль за цим сценарієм поставили в Росії. Та Михайлу Калужному і Олександру Поліванову була потрібна ще й своя, вітчизняна крапка, і вони створили спектакль, героями якого стали нащадки одіозних особистостей Радянського Союзу, під назвою «Другий акт. Внуки». Автори вважали, що лише усвідомивши, давши оцінку рідним людям у світлі певних подій, можна було звільнитися від цього тяжкого спадку. Та офіційна позиція Кремля залишилася іншою. На запитання щодо спільного підручника з історії президент Путін відповів: «Без офіційної оцінки немає розуміння того, що відбувалося з нашою країною впродовж минулих століть». Це теж — до тези: розділяй і володарюй. Тому мало надій, що незабаром припинять розплачуватися за наслідки такої, донедавна колоніальної політики «инородцы», як це сталося в підмосковному Бірюльово, де вбивство росіянина потягло за собою бунт і погроми, спрямовані на викорінення заробітчан неслов’янського походження. Тож зусилля іноземних миротворчих організацій дуже актуальні і для Росії. А досвід такої роботи мав би знайти шлях до кабінетів політиків, які пишаються тим, чого варто соромитися.

Тамара СОЛОВЕЙ

На фото:  учасники міжнародної конференції в с. Піщане

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2013 > Тема ""Білі плями" історії"