Версiя для друку Обговорити в форумi

28 жовтня – День визволення України від німецько-фашистських загарбників

Рядки, обпалені війною

Іван Карпович МЕЛЬНИКОВ народився в 1927 році на Вінниччині. Письменник, журналіст, людина, яка вважає своїм обов’язком розповісти молоді правду про Велику Вітчизняну війну, про юних героїв тих років (серед них був і сам автор, який знає війну не з чуток) та про їхні подвиги. А про ту роботу, яка була його професією, знає небагато хто. А між тим, цій професії — медицині він присвятив більше тридцяти років свого життя.
Іван Карпович належить до того покоління, яке восени 1944 року було останнім призовним віком та пішло на фронт. Взявши участь у розгромі фашистської Німеччини, його ровесники разом з іншими фронтовиками були перекинуті на Далекий Схід на війну проти імперіалістичної Японії. У складі Тихоокеанського флоту молодий моряк Ваня Мельников брав участь у боях з японськими самураями, а потім сім років служив на флоті, чекаючи, коли підростуть хлопчаки призовного віку. Свою творчу діяльність письменник почав ще в 1948 році в Тихоокеанській газеті «Боевая вахта», де друкувалися його вірші, нариси, оповідання про моряків-однополчан. Справжній талант молодого письменника розкрився в Криму, куди після демобілізації він прибув на будівництво Північно-Кримського каналу. Іван Карпович — автор 28 книг про юних героїв Великої Вітчизняної війни, заслужений працівник культури Криму, лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим...
Напередодні 60-річчя Великої Перемоги зробив редакцію документального роману «Сини йдуть у бій», раніше виданого в Болгарії. Перед читачами в оновлених образах постають юні герої старокримського підпілля і відважні партизанські розвідники Східного з’єднання партизанів Криму, бойові подвиги легендарного п’ятого молодіжного загону, душею якого були брати Стоянови та їхні бойові друзі.
Переконливо і яскраво автор розповідає не тільки про подвиги юних партизанів, а й про їхніх наставників і командирів. Словом, роман про тих, хто, не жаліючи власного життя, наближав час Великої Перемоги, кладучи на вівтар Вітчизни свої юні життя. Своєю свободою, своїм сьогоднішнім щастям жити під мирним небом ми зобов’язані кожному герою цієї чудової книги, правдиво і талановито написаної письменником-фронтовиком.
Сьогодні ми пропонуємо читачам одну з глав книги «Сини йдуть у бій», яка називається «За тюремною стіною».

Іван МЕЛЬНИКОВ
ЗА ТЮРЕМНОЮ СТІНОЮ

Зашкарублі, брудно-плямисті стіни, з навислим всередину карнизом з колючого дроту, тягнулися до ґратчастих вікон другого поверху і стискували в кам’яній клешні тісне тюремне подвір’я, по якому від північних до південних воріт ходив вартовий. Рухомий всередині подвір’я пост перед вікнами тюрми виставлявся швидше для психологічної дії на ув’язнених, оскільки охороняли тюрму в основному вартові шести сторожових вишок з прожекторами і станковими кулеметами, націленими на п’ятачок біля головного входу в тюрму. До того ж навколо неї вивищувався гігантський – мало не на весь квартал – кам’яний паркан, увінчаний вісьмома рядами колючого дроту, підключеного до мережі високої напруги.
Постові на вишках сховались від очей в’язнів, зате з вікон всіх чотирьох поверхів видно вартового посередині двору, котрий безнастанно топчеться важкими кованими чобітьми по бруківці з одного боку двору в інший. Приблизно на півдорозі він проходив мимо четвертого від кута вікна першого поверху. Проходив і насторожено озирався: за ґратами небезпечні злочинці, доставлені сюди із Старого Криму. Чи й не дивно, на жодне місто Криму не наважувалися нападати партизани, а там напали, вбили понад двісті солдатів, розгромили поліцейське управління і німецькі штаби. Заступаючи на пост, обер-єфрейтор Курт Літке особисто про це чув від коменданта тюрми оберштурмфюрера Карла Гейнца і старшого доглядача тюрми пана Лукіна.
Марина Григорівна Стоянова нерухомо лежала в кутку камери, дивлячись вгору на обідраний сіро-жовтий краєць стелі. Часом їй відчувалися голоси в’язнів, що поневірялися тут до них і яких давно вже немає. Вона намагалася розпізнати голоси своїх синів. Вона примушувала себе вірити, що їх теж відправили поетапно: Сімферополь, Балаклава, Німеччина.
1 березня вона, як завжди, прийшла до воріт ГФП і попросила передати синам коржики.
– Їх вже немає, – коротко відповів Бекаурі.
– Куди ж їх відправили? – вирвалося у неї.
– Туди, куди всіх, – пояснив Бекуарі і додав: – У них тепер дальня дорога, ви з ними ще зустрінетесь...
Мабуть, знав зрадник, що її заберуть і відправлять цією ж дорогою, на якій Сімферополь став першою зупинкою. Тут, у тюрмі, перш ніж вибрати собі місце, вона оглянула стіни камери – вони всі списані, подряпані посланнями до близьких, рідних і друзів, до тих, хто на волі, хто прийде сюди, щоб взнати їхню долю, їхні останні слова.
 «Помните о нас, товарищи! Лена Н.». «Через час нас отправят в Дубки*. Прощай, Родина! Сыновья твои присягу не нарушили. Пётр и Григорий Кашины».

«Навек, друзья мои, прощайте!
Прости меня, родная мать!
Родные, вы не забывайте,
Здесь мне придется погибать»
Борис Хохлов

В іншому кутку вона прочитала ще один вірш, такий схожий на вірші її Юри:

«Родные, милые в России,
Услышав мой последний стон,
Прошу, чтоб вы не голосили
И не справляли похорон.
Мне все равно на свет не выйти,
Хоть на земле и много дел,
А вы березку посадите
Под тем окном, где я сидел.
Она протянет корни, зная,
Что я ей сердце передам.
Потом ее листвою в мае
Я улыбаться буду вам».

– «Улыбаться буду вам», – повторила вона слова, не відриваючи погляду від безіменних віршів.
Яка ж віра була в людини у нашу Перемогу, в своє безсмертя, людини, що написала ці вірші. Шкода, не лишила імені. А може, й не треба, кожен, хто сидить тут, думає те ж саме і вважатиме вірші своїми, своє послання живим.
Надписи, надписи. Вона намагалася запам’ятати кожен, аби потім, якщо вдасться їй звідси вийти на волю, розповісти всім людям, всьому світу про ці рядки, нашкрябані то огризком олівця, то цвяхом, то власною кров’ю.
В дальньому сирому кутку вона прочитала надпис, від якого боляче стиснулося серце. «Завтра нас розстріляють. Не побивайся, мамо. Я анітрішечки не боюся. Прощайте, товариші! Я їм нічого не сказав. Митя С.».
Митя С.? Невже це її Митя? І до неї, до неї звернені ці рядки? Ні, ні, її сини живі. Цей Митя може бути Семеновим, Соловйовим, Сидоровим. Вона намагалася не губити тверезості думки, розуміючи, що тільки в цьому її порятунок від безвихідності відчаю, який може навалитися, захлеснути, зламати. А вона не має на це права, їй треба зберегти, зібрати в кулак усі свої сили і вистояти.
«Вистояти! Вистояти!» – твердила вона собі, не даючи потухнути гаснучій свідомості, повертаючи себе до тих, хто був поруч з нею, хто потребував її підтримки, в кого могла вона перелити свої сили. Тут, у тюрмі, її дочки і внучка Галинка, бабуся Іола Суботіна, Оля Уварова, інші жінки, для яких вона з перших же хвилин після арешту стала опорою. Само собою вийшло, що всі згрупувалися, об’єдналися навколо неї, і вона не запитувала себе, що було тому причиною – чи авторитет її синів, або власна наполеглива, прихована сила, яка, навіть схована в самісінькій глибині людини, у важку хвилину притягує до неї слабших.
Тягнулися повільні, одноманітні тюремні години. Біля Марини Григорівни сиділи дочки, лепетала Галинка. До неї підходили жінки, вона розмовляла з ними, тут же забуваючи про що. Їла, пила, але машинально, вся у владі боротьби з собою. Ночі вона чекала з нетерпінням, вночі вона залишалася зовсім одна. Можна було, не відриваючись, думати, думати, думати. Годину за годиною простежувати життя своїх синів і своє власне. Навіть тінню не пройшла в цих довгих думах жалість про те, що сама спорядила і благословила синів у небезпечну дорогу, на якій чекали її хлопчиків випробування, одне другого важче, а можливо, і загибель. Ні, вона не могла дорікнути собі ні в чому, тому що її сини повторили її життя, в якому головною завжди була боротьба.
Марина Григорівна згадувала тридцяті роки, коли вона, боєць фронту культармійців, по 30 кілометрів на день виходжувала степовими дорогами і бездоріжжям, щоб допомогти вже немолодим людям, котрі вперше розкрили букваря, оволодіти азами грамоти. Вона вчила їх не тільки читати і писати, вона агітувала за нове колективне, колгоспне життя. То була боротьба не тільки за ліквідацію неграмотності, вона сплелася з агітацією проти ворогів влади робітників і селян. Їй погрожували розправою, але учні супроводжували дівчину-агітатора з села в село. Там же, на Мелітопольщині, зустріла Марина молодого, тихого і ласкавого болгарина Петра Стоянова, який так само, як і вона, обрав своєю дорогою боротьбу за революційне перетворення села.
Марина стала Стояновою, разом з Петром вчителювали вони на Мелітопольщині, а потім у Криму.
Народжувалися діти, і тепер все життя Марини Григорівни було в них і лише в них. Діти забирали весь час, всі сили, всі почуття. Не угледіла вона, коли між нею і Петром з’явилася перша тріщина. Тонкою, як ниточка, була вона спочатку, і, може, без труда зладилося б подальше життя Стоянових, спохопись Марина тоді ж. А потім було вже пізно...
І лишилася вона для п’ятьох дітей – один авторитет, одна турбота, одна любов. Помилку зробила, не боролася за своє щастя. А може, не приносить взяте з боєм щастя теплоти і радості душевної? Складні це запитання, і зараз не знає Марина Григорівна єдиної правильної відповіді на них. До самої війни діти бачилися з батьком, неприязні у них до нього не було, вона, мати, завжди говорила про нього поважливо, глибоко ховаючи жіночу свою образу.
П’ятьох підняла, і якби не війна, всіх би провела до порога великого життя.
Та інший шлях випав її синам. І в цьому немає її вини. І коли б повернулися ті останні місяці 1941-го, вона знову благословила б їх у ту дорогу, яку вони обрали. Інакше, як же людям в очі дивитися? І ще – вона повинна бути гідна синів, їхнього життя. Вона повинна бути сильною, щоб боротися! Допоки не відняте життя, не відняти право на боротьбу. Боротися! Але як?..
І доходячи до цього «як?», Марина Григорівна тої ж миті згадувала тюремного лікаря Криштальова. Вона з перших же годин перебування у тюрмі бачила, як уважно він ставиться до хворих, як намагається допомогти кожному в’язню. Та вже надто старанною здалася ця допомога Марині Григорівні. Було відомо, що Криштальов потрапив у тюрму ще в липні 1942 року після падіння Севастополя разом з групою військовополонених 61-го зенітного полку, де він був начальником санітарної служби. В тюрмі про цю людину ходили чутки як про гітлерівського посіпаку, який користується відвертим покровительством коменданта тюрми оберштурмфюрера Карла Гейнца. Та, з іншого боку, німецьким прихвоснем вважали і Сергія Талдикіна, а дехто і лікаря Давидова. Чуло серце Марини Григорівни, що не тільки хвороби в’язнів цікавлять майора Марка Герасимовича Криштальова. Якби вона могла йому довіритися!.. Їй необхідний зв’язок з волею, їй потрібно передати відомості про арештованих в ліс. Потрібно було негайно діяти, тож як їй потрібна була вірна людина поруч! Чи зможе таким стати Криштальов?..
Їй, що б там не було, треба стати на ноги! І, якось вилучивши мить, коли дочки відійшли, Марина Григорівна напружилася, підібрала під себе неслухняні набряклі ноги і, чіпляючись за стінку, встала, розпрямивши плечі. І тут же її окутала темрява: темні кола законопатили світ, замиготіли, завертілися перед очима, потім прийшов біль – засвердлив кістки від попереку до обох ніг, ніби хтось безжалісно розпилював їх на частини. Ще хвилина – і Марина Григорівна впала б. Але тут вона відчула, що її підхопили під руки, почула тривожні голоси дочок:
– Адже не можна! Надто боляче! – сказала Липа, поклавши її руку на своє плече.
– Нічого, дочко, зараз пройде, – важко переводячи дихання, прошепотіла Марина Григорівна, відчуваючи, як кров гарячою хвилею пішла в голову. Темні кола зникли, в сутінку камери неясно позначилися світлі квадрати вікон.
– Бабулю, а ми тебе лікувати йдемо! – задзвенів Галинчин голос, і Марина Григорівна побачила внучку, що дрібоче поруч з кремезним чолов’ягою, лікарем Криштальовим, одягненим у свій незмінний морський кітель. Галинку – найменшого в’язня тюрми – він часто брав у свій лазарет або на обхід хворих.
– Сідати не треба, – запротестував Криштальов, бачачи, як Липа і Лєна намагаються посадити матір. – Раз піднялися, адаптуйтеся до цієї пози і, будь ласка, обережно перейдіть на більш сухе місце, ближче до світла.
Потіснивши Липу, Криштальов підхопив Марину Григорівну під пахви і швидше переніс, ніж перевів до вікна. Тут було сухо і світло.
– Постійте тут, а дочки постелять вам кожуха... – і Криштальов окинув поглядом кутки камери, намагаючись знайти дерев’яний щит, та згадав, що старший охоронець обер-єфрейтор Літке порубав його на дрова для чергової кімнати, і безнадійно махнув рукою, чекаючи, доки підійде Лена, що возилася в дальньому кутку з якимось ганчір’ям.
– Ви вчора питали, хто ми? – тихо заговорила Марина Григорівна і зустрілася із здивованим поглядом Липи. Марк Герасимович уловив цей погляд і неквапливо відповів:
– Не заради простої цікавості я запитував. Але сьогодні я вже одержав відповідь. Як не дивно, допоміг мені Курт Літке. За його словами, навіть ваша внучка — партизанка. Проте мені треба знати точніше, щоб...
– Щоб бути подалі від небезпечних злочинців?
– Всі, хто перебуває за тюремною стіною, для окупантів небезпечні злочинці.
– Чи варто бути відвертим з незнайомими людьми? – чорні очі Стоянової, випробовуючи, в упор дивились на Криштальова.
– У нас мало часу, треба швидше порозумітися одне з одним, — спокійно сказав він. – Вчора в кабінеті коменданта тюрми Гейнца я бачив список, в якому прізвище Стоянових підкреслено червоним олівцем. Це значить... підлягається ліквідації.
Криштальов замовк. Марина Григорівна притисла до себе Липу, почула, як сильно забилося її серце. Липа раптом поблідла, і мати подумала, що внутрішньо її дочка готувалася до цього найгіршого, що могло їх чекати.
– Коли це може трапитися? – неквапно вимовляючи кожне слово, запитала Марина Григорівна, опустивши руку на голову Галинки, ніби запитуючи Криштальова: «і її?». Так само неквапом Криштальов опустив голову: «так, і її».
– Галинку треба врятувати. Треба!
– Гітлерівці поспішають, але їхні графіки ламають наші льотчики, – відповів Марк Герасимович. – Сьогодні вночі штурмовики пошкодили баржу смерті... – І у відповідь на запитальний погляд Марини Григорівни сказав жорстко: – Ви повинні знати: відправка до Німеччини на роботи – брехня. Всіх, занесених у списки, вивозять в Балаклаву, вантажать на баржі і топлять в морі. Але є можливість врятувати вашу сім’ю й інших жінок...
– Так, так, – перебила його Стоянова, – я скажу вам усе, що ви схочете взнати.
– Не треба нічого говорити, – Криштальов стомлено прикрив очі долонею. – Літке назвав Галинку партизанкою, і мені стало ясно, що в цій камері – рідні й близькі партизанів із Старого Криму. І вашу недовіру до мене я теж розумію. Але тепер-то ви мені вірите?
Марина Григорівна мовчки кивнула. Чим вона, власне, ризикує, навіть якщо цей лікар — провокатор? Хто і звідки вони, і без того відомо німцям, відомо і Криштальову. Майбутнє він відкрив їм, мабуть, відверто. Хоче заманити в пастку? Але – так чи інакше – їх чекає загибель. А зайвого вона все одно не скаже!..
А Криштальов швидко, уважно подивившись навсібіч, заговорив напівтихо, схилившись до самого обличчя Стоянової:
– Будь-якому масовому знищенню ці кати намагаються надати вигляд найзвичайнішої відправки на роботи. Для цього вони змушені брати тільки здорових. Ось тут-то ви і Липа повинні мені допомогти. – Далі Криштальов заговорив так тихо, що Липа, яка стояла поруч, нічого не могла розібрати.
Всю ніч Марина Григорівна проговорила з дочкою, а вранці Липа вже працювала санінструктором тюремного лазарету. Разом з помічницею Криштальова медсестрою Оксаною Беспаловою вони бували мало не у всіх камерах тюрми та інструктували намічених для втечі в’язнів, якою заразливою хворобою повинен «захворіти» кожен з них і як він повинен поводитися. Увечері такого «хворого» відправляли в цивільну інфекційну лікарню, а через три-чотири дні одержували повідомлення про смерть «хворого».
Незабаром на всю старокримську камеру Криштальов наклав карантин: усі в’язні «захворіли» на грип, дуже вірулентний, що дає ускладнення на серце і нирки. Консиліум військовополонених лікарів у присутності фахівця з міськлікарні підтвердив цей діагноз. Для постійного нагляду за хворими в камеру були поміщені Липа і Оксана.
Оберштурмфюрер Карл Гейнц боявся підійти навіть до коридору, що веде до камери. Їжу хворим носили тільки вірні Криштальову люди. Карантин повинен був тривати ще три дні, але раптом серед тюремного начальства почався переполох. Всі заметушилися, забігали, упаковували різні папери і речі.
Марк Герасимович прийшов до Гейнца з нарядом на отримання нової партії ліків для хворих, але Гейнц, злий і розгублений, бігав по кабінету, щось хапаючи і галасуючи то в один, то в інший телефон.
– До біса вашу аптеку! До біса всіх ув’язнених! Завтра тут будуть більшовики! – закричав він на Криштальова.
Знизавши плечима, Марк Герасимович вийшов. По довгому коридору до кабінету Гейнца поспішали старший слідчий капітан Пауль Редер, обер-єфрейтор Курт Літке, наглядач тюрми Олександр Лукін, старший поліцай Шуцман і лейтенант Ганс Вінцер, недавно, після поранення під Керчю, переведений у тюрму. Ганс у привітанні потиснув руку Криштальову і кинув коротко: «Кріпися, лікарю!».
Нарада довго не починалася через безперервні дзвінки зі штабу дивізії, на які Гейнц відповідав односкладно: «Єсть!» або «Зроблю!».
Нарешті телефони замовкли, і Гейнц, окинувши розгубленим поглядом присутніх і поправивши комір, сказав роздратовано:
– У Керчі і на Перекопі фронт прорвано, панове! Так, прорвано! – зірвався він на істеричний крик. – Як не ховали ми свої сліди – їх дуже багато. Багато в канавах під Дубками, багато тут – на території психіатричної лікарні, в анатомічному інституті, в цих камерах тюрми. Все, що в нашому віданні, повинно бути негайно знищено! Нам також віддано наказ – розстріляти всіх ув’язнених і відступити до Севастополя. На допомогу нам направлений каральний загін СС.
– Чи варто проявляти жорстокість, якщо наші справи і так погані? – спитав Ганс Вінцер.
– Ви в нашій справі — новачок, – грубо обсмикнув його Літке під схвальний кивок коменданта. – Та і ваша дружба з цим червоним ескулапом схвалення не заслуговує...
– Ну, ну, Літке, – осмикнув його Гейнц, – не забувайтесь! Криштальов нам буде потрібен і в Севастополі. Притому...
Комендант хотів ще щось сказати, але за воротами тюрми почувся вибух гранати і тої ж миті з вишки застрочив кулемет.
Вибух і стрілянину почули і в’язні. Заметушилися, почали стукати у двері. Комендант наказав Вінцеру і Літке заспокоїти в’язнів. Редер, Лукін і Шуцман сіли за розробку чіткого графіка покамерного знищення в’язнів.
Оберштурмфюрер Гейнц знову приник до трубки телефону – просив у начальства допомоги, оскільки за відведений час вони не зуміють справитись із дорученим завданням.
Першим, з ким зустрівся у дворі тюрми Ганс Вінцер, який вискочив з кабінету коменданта, був Марк Герасимович.
– Дуже погані справи, лікарю, – прошепотів він, як тільки Літке відійшов. – Червона Армія завтра буде тут, Гейнц замітає сліди. Щойно віддано наказ – знищити всіх в’язнів.
Марк Герасимович зблід так миттєво і різко, що Вінцер злякався, як би йому не стало погано. Але голос Криштальова був спокійний, хіба тільки глухішим, ніж звичайно. Він запитав:
– Коли почнеться... знищення?
– Найпізніше через годину. Треба негайно діяти! Скажіть мені, що потрібно робити.
Криштальов напружено думав. Так, діяти потрібно негайно! Зв’язатися з містом не вдасться, на це немає часу. Отже, треба розраховувати тільки на свої сили. Вінцер пропонував допомогу, і він її прийме. Криштальов довіряв йому, хоча і знав його дуже мало. Очевидно тому, що Вінцер був досить відвертий, Криштальов уже знав, що Ганс з робочої сім’ї, батько його був учасником спартаківського руху. Тільки дивовижні математичні здібності допомогли Вінцеру стати офіцером Вермахту. В першому ж бою під Керчю молодий командир артилерійської батареї одержав важку контузію і був переведений на комендантську роботу. Офіційно він числився помічником коменданта, але виконував обов’язки офіцера тюремної охорони, надзвичайно обтяжуючись ними, оскільки вважав ганебним бути катом мирного населення. В першій же розмові з Криштальовим він різко висловився проти тюремних порядків, за останні три місяці подав кілька рапортів начальству про переведення в діючу армію, та відповіді на них не одержав. Стосунки з Гейнцем і Редером у Вінцера були напружені, а Шуцмана він відверто зневажав. Єдиний, хто користувався його симпатією, був Криштальов. Марк Герасимович в особливо важких випадках не раз вдавався до допомоги Ганса. Зрозуміло, секретів своїх Криштальов не відкривав, а Вінцер і не випитував їх. Він був упевнений, що лікар рятує в’язнів, виконуючи свій обов’язок лікаря-гуманіста. І ось зараз Криштальов міг розраховувати тільки на цю людину, яка майже нічого не знала про суть його підпільної роботи. Але іншого виходу не було.
– Не можна допустити цього масового вбивства, Гансе! – схвильовано почав Криштальов, дивлячись в очі Вінцеру.
– Так, так. Я теж проти вандалізму і не маю наміру виконувати такий злочинний наказ. Але як перешкодити іншим виконати його?
– Кому доручено здійснити виконання?
– Через півгодини прибуде взвод СС.
– Отже, у нас є півгодини, – Криштальов нервово теребив у руках наряд на отримання ліків. – Ось що, Гансе, я маю всі підстави пообіцяти вам допомогу, коли сюди прийде Червона Армія, якщо ви приймете на себе керівництво щодо порятування від розправи жінок, стариків і дітей – всіх в’язнів цієї тюрми.
– Це ризик, великий ризик, – розгублено озираючись, прошепотів Вінцер. – Але якщо це допоможе нещасним людям – я згоден! Говоріть, що потрібно робити.
– Насамперед, перерізати шнур комендантського телефону і замкнути Гейнца в його кабінеті. Двері там надійної міцності, ґрати теж. Потім ви як помічник коменданта віддасте наказ про те, що фюрер з нагоди пасхального дня оголошує амністію і дарує всім ув’язненим свободу. Поки ви читатимете наказ охоронцям, я встигну відчинити всі камери головного корпусу і випустити людей.
– О! Прекрасний план! – пожвавився Ганс. – Я зараз же виконаю його. Тільки дайте мені в руки хоча б ваш аптечний наряд!..
Узявши наряд на ліки, Вінцер квапливо повернувся до дверей кабінету Гейнца і, не задумуючись, зачинив їх на залізний засув. Потім вийняв фінку, вліз на підвіконня і, простягнувши руку через віконні ґрати, перерізав телефонний дріт, що йшов у кабінет коменданта.
У дворі Ганс виліз на капот легкової машини і голосно прокричав, звертаючись до охоронців, що хаотично метушилися біля головних воріт:
– Солдати! В моїх руках наказ нашого фюрера. Він дякує всім вам за службу, за важку працю на неспокійній російській землі.
В той же час фюрер пам’ятає, що він теж Божий син, і християнський обов’язок повеліває йому бути поблажливим до своїх колишніх ворогів, що спокутували провину працею в ім’я Вермахту. За відсутністю часу я дозволю собі прочитати тільки кілька рядків з цього наказу: «З нагоди пасхального дня наказую оголосити амністію всім ув’язненим сімферопольської тюрми і дарувати їм свободу. Адольф Гітлер».
Солдати! Ми повинні негайно виконати цей наказ, оскільки через годину ми будемо зобов’язані виїхати до Севастополя і взяти участь в його обороні. Від імені коменданта наказую: відчинити всі ворота тюрми, зняти всі засуви з дверей камер і випустити людей на волю!
Ганс Вінцер звернув учетверо аптечну накладну, сунув її у кишеню і, легко зістрибнувши з машини, швидко попрямував у головний корпус до Марка Герасимовича. При цьому він абсолютно забув, що в малому корпусі господарював обер-єфрейтор Курт Літке.
Криштальов тим часом знімав засуви камер, повторюючи одне і те ж: «Виходьте або будете розстріляні». Тільки ці слова. На пояснення не було часу. Йому і так здавалося, що він діє повільно. Втім, роз’яснень і не потрібно було: камери швидко опустіли. В іншому кінці коридору діяли Липа і її подруга Оксана Беспалова, під їхнім керівництвом тих, хто не міг йти сам, виносили до південних воріт.
У четвертій камері Марина Григорівна заспокоювала сусідів, котрі вважали, що все це провокація.
– Зроби крок за ворота, і тут тобі в спину з кулемета за втечу, – в страху кричала якась жінка.
– Ні, ні. Це не провокація, – дуже гучно і спокійно заперечила Марина Григорівна. – Раз сказав Марк Герасимович, – вірте! Йдіть, йдіть, люди, до виходу! Ховайтеся по квартирах сімферопольців, а завтра зустрінемо наших визволителів. Вірте Марку Герасимовичу!
І така сила була в її голосі, що люди підкорялися їй, і камера опустіла. Марина Григорівна спробувала встати, але ноги зовсім відмовили і, притиснувши сплячу Галинку до грудей, вона опустилася на колишнє місце і подумала: «Здається, зробила все. Ось тільки внучка... ». Дочки допомагають іншим дійти до воріт в’язниці. З ними і Оксана – рухлива дівчина; всім вона до душі.
А як же не любити цю карооку козачку? Скільки злигоднів лягло на її дівочі плечі! В сімнадцять років стала бійцем, комуністом. Бої на Кавказі, висадка десанту в Керчі... І на Ельтигені – цій вогняній землі, вона теж була першою в атакуючому ланцюзі чорноморців. А потім відступала, проривалася до своїх останньою.
Собою хотіла прикрити поранених, яких фашисти давили гусеницями танка. Непритомною доставили її в гестапо, а потім сюди, у тюрму...
Беззбройна, фізично надломлена, вона знайшла в собі сили піднятися, щоб у найскрутніших умовах ізоляції знову стати бійцем, рятівником радянських людей від неминучої загибелі. Дочки знайшли в ній вірного і надійного друга...
Ось справляться дівчатка з цією важливою, можливо, останньою роботою в катівнях тюрми, і зайдуть за нею, обов’язково зайдуть!..
– Що ж ви, Марино Григорівно?! – переступивши поріг камери, здивовано спитав Криштальов.
– Піднятися не можу, – винувато відповіла вона, – та і внучка ось не до ладу заснула.
– Давайте її сюди, – сказав Криштальов. – В нашому розпорядженні п’ять хвилин. Карателі вже на підході, і тоді може трапитись непоправне!..
Дівчинка прокинулась і, помітивши Криштальова, закричала:
– Я хочу до дяді Марка!
– Не можна до дяді Марка, ми від’їжджаємо, – відповіла Марина Григорівна.
– А-а, від’їжджаємо... – розуміюче протягла Галя і, вийнявши з кишені вирізану з дерева білочку, з якою ніколи не розставалася, сунула іграшку в руки Криштальову.
Підхопивши білочку, він швидко узяв Галю на руки. Потім допоміг піднятися Марині Григорівні і довів її до самих воріт. Там Галочку прийняла Липа, Криштальов поспішив у малий корпус. Він встиг відчинити три камери і сказати людям, щоб йшли негайно, інакше будуть знищені.
– А ти хто такий, щоб нас лякати! – почув він чийсь недружній голос, але не образився, сказав рівно:
– Я — член підпільного комітету і прошу вас негайно звільнити камеру. Сюди йдуть карателі. Повторюю – йдіть негайно, а то фашисти знищать вас!..
У цей час холодна сталь автомата уперлася Криштальову в потилицю.
– Руки вгору і ні з місця!
Криштальов впізнав цей злобний голос. Він належав Курту Літке.
Наступило тривожне мовчання. В’язні нічим не могли допомогти Криштальову. Інші камери були ще зачинені.
– Обер-єфрейтор Літке, – обережно сказав Криштальов. – Є наказ фюрера про амністію. Наказ у лейтенанта Вінцера. Йдіть і почитайте.
– Ніякого наказу немає, – продовжував Літке. – Ви його вигадали. Ну, тепер-то, більшовичок, ти у мене потанцюєш! Та і Вінцер, раз він з тобою разом...
Сухо клацнув постріл. Автомат впав до ніг Криштальова, а Літке, хапаючи повітря руками, став повільно осідати на цементну підлогу. Криштальов швидко обернувся і побачив Ганса Вінцера з парабелумом у руці.
Переступивши через Літке, Криштальов і Вінцер кинулися до наступної камери. В самому кінці коридору, біля останніх дверей вони відчули, раніше ніж побачили, небезпеку: в кінці коридору у супроводі трьох есесівців з’явився оберштурмфюрер Карл Гейнц. Вінцер повільно підняв парабелум, але тут же опустив руку і кинув пістолета до ніг Гейнца. Чорні дула автоматів дивилися прямо на Криштальова і Вінцера.
– Руки, руки, ну! – наказав Гейнц.
Криштальов і Вінцер витягнули вперед стислі в кулаки руки. Дзвякнули, стиснувши зап’ястки, наручники...
Вже йдучи між солдатами по коридору до виходу, Криштальов ясно почув звуки віддаленого бою і з задоволенням подумав, що справу свою зробив – сотні врятованих ним людей отримали свободу...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2013 > Тема ""Білі плями" історії"