Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ТРЕТ╤Й УН╤ВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНО╥ РАДИ: ПОМИЛКА Г╤РША ЗА ЗЛОЧИН
Р╕вно сто рок╕в тому Укра╖нська революц╕я мала можлив╕сть п╕ти ╕ншим шляхом, але...


ЯК ╤ ЧОМУ В 2017 РОЦ╤ РОС╤Я НЕ В╤ДЗНАЧИЛА СТОР╤ЧЧЯ РЕВОЛЮЦ╤╥
В хат╕ пов╕шеного не говорять про мотузку, а в нин╕шн╕й РФ мовчать про революц╕ю…


ОП╤Р УКРА╥НЦ╤В ЛАМАЛИ ГОЛОДОМ
Повний текст проекту резолюц╕╖ Палати Представник╕в Конгресу США до 85-х роковин Голодомору в...


КОМУН╤СТИЧН╤ ТОТАЛ╤ТАРН╤ РЕЖИМИ ВБИЛИ ПОНАД 100 М╤ЛЬЙОН╤В ЛЮДЕЙ ПО ВСЬОМУ СВ╤ТУ
A ще незл╕ченно б╕льше людей було змушене зазнати експлуатац╕╖, насильства ╕ невимовного...


РЕАЛЬНА ╤СТОР╤Я. СПОВ╤ДЬ ДИТИНИ БОРЦ╤В ЗА УКРА╥НУ
Мен╕ було три тижн╕. Мама вир╕шила мене пров╕дати ╕ пустилася в дорогу. Там ╖╖ п╕дстрелили...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2013 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#44 за 01.11.2013
ЗА ТЮРЕМНОЮ СТ╤НОЮ

28 жовтня – День визволення Укра╖ни в╕д н╕мецько-фашистських загарбник╕в

Рядки, обпален╕ в╕йною

╤ван Карпович МЕЛЬНИКОВ народився в 1927 роц╕ на В╕нниччин╕. Письменник, журнал╕ст, людина, яка вважа╓ сво╖м обов’язком розпов╕сти молод╕ правду про Велику В╕тчизняну в╕йну, про юних геро╖в тих рок╕в (серед них був ╕ сам автор, який зна╓ в╕йну не з чуток) та про ╖хн╕ подвиги. А про ту роботу, яка була його профес╕╓ю, зна╓ небагато хто. А м╕ж тим, ц╕й профес╕╖ — медицин╕ в╕н присвятив б╕льше тридцяти рок╕в свого життя.
╤ван Карпович належить до того покол╕ння, яке восени 1944 року було останн╕м призовним в╕ком та п╕шло на фронт. Взявши участь у розгром╕ фашистсько╖ Н╕меччини, його ровесники разом з ╕ншими фронтовиками були перекинут╕ на Далекий Сх╕д на в╕йну проти ╕мпер╕ал╕стично╖ Япон╕╖. У склад╕ Тихоокеанського флоту молодий моряк Ваня Мельников брав участь у боях з японськими самураями, а пот╕м с╕м рок╕в служив на флот╕, чекаючи, коли п╕дростуть хлопчаки призовного в╕ку. Свою творчу д╕яльн╕сть письменник почав ще в 1948 роц╕ в Тихоокеанськ╕й газет╕ «Боевая вахта», де друкувалися його в╕рш╕, нариси, опов╕дання про моряк╕в-однополчан. Справжн╕й талант молодого письменника розкрився в Криму, куди п╕сля демоб╕л╕зац╕╖ в╕н прибув на буд╕вництво П╕вн╕чно-Кримського каналу. ╤ван Карпович — автор 28 книг про юних геро╖в Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни, заслужений прац╕вник культури Криму, лауреат Державно╖ прем╕╖ Автономно╖ Республ╕ки Крим...
Напередодн╕ 60-р╕ччя Велико╖ Перемоги зробив редакц╕ю документального роману «Сини йдуть у б╕й», ран╕ше виданого в Болгар╕╖. Перед читачами в оновлених образах постають юн╕ геро╖ старокримського п╕дп╕лля ╕ в╕дважн╕ партизанськ╕ розв╕дники Сх╕дного з’╓днання партизан╕в Криму, бойов╕ подвиги легендарного п’ятого молод╕жного загону, душею якого були брати Стоянови та ╖хн╕ бойов╕ друз╕.
Переконливо ╕ яскраво автор розпов╕да╓ не т╕льки про подвиги юних партизан╕в, а й про ╖хн╕х наставник╕в ╕ командир╕в. Словом, роман про тих, хто, не жал╕ючи власного життя, наближав час Велико╖ Перемоги, кладучи на в╕втар В╕тчизни сво╖ юн╕ життя. Сво╓ю свободою, сво╖м сьогодн╕шн╕м щастям жити п╕д мирним небом ми зобов’язан╕ кожному герою ц╕╓╖ чудово╖ книги, правдиво ╕ талановито написано╖ письменником-фронтовиком.
Сьогодн╕ ми пропону╓мо читачам одну з глав книги «Сини йдуть у б╕й», яка назива╓ться «За тюремною ст╕ною».

╤ван МЕЛЬНИКОВ
ЗА ТЮРЕМНОЮ СТ╤НОЮ

Зашкарубл╕, брудно-плямист╕ ст╕ни, з навислим всередину карнизом з колючого дроту, тягнулися до ╜ратчастих в╕кон другого поверху ╕ стискували в кам’ян╕й клешн╕ т╕сне тюремне подв╕р’я, по якому в╕д п╕вн╕чних до п╕вденних вор╕т ходив вартовий. Рухомий всередин╕ подв╕р’я пост перед в╕кнами тюрми виставлявся швидше для психолог╕чно╖ д╕╖ на ув’язнених, оск╕льки охороняли тюрму в основному вартов╕ шести сторожових вишок з прожекторами ╕ станковими кулеметами, нац╕леними на п’ятачок б╕ля головного входу в тюрму. До того ж навколо не╖ вивищувався г╕гантський – мало не на весь квартал – кам’яний паркан, ув╕нчаний в╕сьмома рядами колючого дроту, п╕дключеного до мереж╕ високо╖ напруги.
Постов╕ на вишках сховались в╕д очей в’язн╕в, зате з в╕кон вс╕х чотирьох поверх╕в видно вартового посередин╕ двору, котрий безнастанно топчеться важкими кованими чоб╕тьми по брук╕вц╕ з одного боку двору в ╕нший. Приблизно на п╕вдороз╕ в╕н проходив мимо четвертого в╕д кута в╕кна першого поверху. Проходив ╕ насторожено озирався: за ╜ратами небезпечн╕ злочинц╕, доставлен╕ сюди ╕з Старого Криму. Чи й не дивно, на жодне м╕сто Криму не наважувалися нападати партизани, а там напали, вбили понад дв╕ст╕ солдат╕в, розгромили пол╕цейське управл╕ння ╕ н╕мецьк╕ штаби. Заступаючи на пост, обер-╓фрейтор Курт Л╕тке особисто про це чув в╕д коменданта тюрми оберштурмфюрера Карла Гейнца ╕ старшого доглядача тюрми пана Лук╕на.
Марина Григор╕вна Стоянова нерухомо лежала в кутку камери, дивлячись вгору на об╕драний с╕ро-жовтий кра╓ць стел╕. Часом ╖й в╕дчувалися голоси в’язн╕в, що понев╕рялися тут до них ╕ яких давно вже нема╓. Вона намагалася розп╕знати голоси сво╖х син╕в. Вона примушувала себе в╕рити, що ╖х теж в╕дправили поетапно: С╕мферополь, Балаклава, Н╕меччина.
1 березня вона, як завжди, прийшла до вор╕т ГФП ╕ попросила передати синам коржики.
– ╥х вже нема╓, – коротко в╕дпов╕в Бекаур╕.
– Куди ж ╖х в╕дправили? – вирвалося у не╖.
– Туди, куди вс╕х, – пояснив Бекуар╕ ╕ додав: – У них тепер дальня дорога, ви з ними ще зустр╕нетесь...
Мабуть, знав зрадник, що ╖╖ заберуть ╕ в╕дправлять ц╕╓ю ж дорогою, на як╕й С╕мферополь став першою зупинкою. Тут, у тюрм╕, перш н╕ж вибрати соб╕ м╕сце, вона оглянула ст╕ни камери – вони вс╕ списан╕, подряпан╕ посланнями до близьких, р╕дних ╕ друз╕в, до тих, хто на вол╕, хто прийде сюди, щоб взнати ╖хню долю, ╖хн╕ останн╕ слова.
 «Помните о нас, товарищи! Лена Н.». «Через час нас отправят в Дубки*. Прощай, Родина! Сыновья твои присягу не нарушили. Пётр и Григорий Кашины».

«Навек, друзья мои, прощайте!
Прости меня, родная мать!
Родные, вы не забывайте,
Здесь мне придется погибать»
Борис Хохлов

В ╕ншому кутку вона прочитала ще один в╕рш, такий схожий на в╕рш╕ ╖╖ Юри:

«Родные, милые в России,
Услышав мой последний стон,
Прошу, чтоб вы не голосили
И не справляли похорон.
Мне все равно на свет не выйти,
Хоть на земле и много дел,
А вы березку посадите
Под тем окном, где я сидел.
Она протянет корни, зная,
Что я ей сердце передам.
Потом ее листвою в мае
Я улыбаться буду вам».

– «Улыбаться буду вам», – повторила вона слова, не в╕дриваючи погляду в╕д без╕менних в╕рш╕в.
Яка ж в╕ра була в людини у нашу Перемогу, в сво╓ безсмертя, людини, що написала ц╕ в╕рш╕. Шкода, не лишила ╕мен╕. А може, й не треба, кожен, хто сидить тут, дума╓ те ж саме ╕ вважатиме в╕рш╕ сво╖ми, сво╓ послання живим.
Надписи, надписи. Вона намагалася запам’ятати кожен, аби пот╕м, якщо вдасться ╖й зв╕дси вийти на волю, розпов╕сти вс╕м людям, всьому св╕ту про ц╕ рядки, нашкрябан╕ то огризком ол╕вця, то цвяхом, то власною кров’ю.
В дальньому сирому кутку вона прочитала надпис, в╕д якого боляче стиснулося серце. «Завтра нас розстр╕ляють. Не побивайся, мамо. Я ан╕тр╕шечки не боюся. Прощайте, товариш╕! Я ╖м н╕чого не сказав. Митя С.».
Митя С.? Невже це ╖╖ Митя? ╤ до не╖, до не╖ звернен╕ ц╕ рядки? Н╕, н╕, ╖╖ сини жив╕. Цей Митя може бути Семеновим, Соловйовим, Сидоровим. Вона намагалася не губити тверезост╕ думки, розум╕ючи, що т╕льки в цьому ╖╖ порятунок в╕д безвих╕дност╕ в╕дчаю, який може навалитися, захлеснути, зламати. А вона не ма╓ на це права, ╖й треба зберегти, з╕брати в кулак ус╕ сво╖ сили ╕ вистояти.
«Вистояти! Вистояти!» – твердила вона соб╕, не даючи потухнути гаснуч╕й св╕домост╕, повертаючи себе до тих, хто був поруч з нею, хто потребував ╖╖ п╕дтримки, в кого могла вона перелити сво╖ сили. Тут, у тюрм╕, ╖╖ дочки ╕ внучка Галинка, бабуся ╤ола Субот╕на, Оля Уварова, ╕нш╕ ж╕нки, для яких вона з перших же хвилин п╕сля арешту стала опорою. Само собою вийшло, що вс╕ згрупувалися, об’╓дналися навколо не╖, ╕ вона не запитувала себе, що було тому причиною – чи авторитет ╖╖ син╕в, або власна наполеглива, прихована сила, яка, нав╕ть схована в сам╕с╕ньк╕й глибин╕ людини, у важку хвилину притягу╓ до не╖ слабших.
Тягнулися пов╕льн╕, одноман╕тн╕ тюремн╕ години. Б╕ля Марини Григор╕вни сид╕ли дочки, лепетала Галинка. До не╖ п╕дходили ж╕нки, вона розмовляла з ними, тут же забуваючи про що. ╥ла, пила, але машинально, вся у влад╕ боротьби з собою. Ноч╕ вона чекала з нетерп╕нням, вноч╕ вона залишалася зовс╕м одна. Можна було, не в╕дриваючись, думати, думати, думати. Годину за годиною простежувати життя сво╖х син╕в ╕ сво╓ власне. Нав╕ть т╕нню не пройшла в цих довгих думах жал╕сть про те, що сама спорядила ╕ благословила син╕в у небезпечну дорогу, на як╕й чекали ╖╖ хлопчик╕в випробування, одне другого важче, а можливо, ╕ загибель. Н╕, вона не могла дор╕кнути соб╕ н╕ в чому, тому що ╖╖ сини повторили ╖╖ життя, в якому головною завжди була боротьба.
Марина Григор╕вна згадувала тридцят╕ роки, коли вона, бо╓ць фронту культарм╕йц╕в, по 30 к╕лометр╕в на день виходжувала степовими дорогами ╕ бездор╕жжям, щоб допомогти вже немолодим людям, котр╕ вперше розкрили букваря, оволод╕ти азами грамоти. Вона вчила ╖х не т╕льки читати ╕ писати, вона аг╕тувала за нове колективне, колгоспне життя. То була боротьба не т╕льки за л╕кв╕дац╕ю неграмотност╕, вона сплелася з аг╕тац╕╓ю проти ворог╕в влади роб╕тник╕в ╕ селян. ╥й погрожували розправою, але учн╕ супроводжували д╕вчину-аг╕татора з села в село. Там же, на Мел╕топольщин╕, зустр╕ла Марина молодого, тихого ╕ ласкавого болгарина Петра Стоянова, який так само, як ╕ вона, обрав сво╓ю дорогою боротьбу за революц╕йне перетворення села.
Марина стала Стояновою, разом з Петром вчителювали вони на Мел╕топольщин╕, а пот╕м у Криму.
Народжувалися д╕ти, ╕ тепер все життя Марини Григор╕вни було в них ╕ лише в них. Д╕ти забирали весь час, вс╕ сили, вс╕ почуття. Не углед╕ла вона, коли м╕ж нею ╕ Петром з’явилася перша тр╕щина. Тонкою, як ниточка, була вона спочатку, ╕, може, без труда зладилося б подальше життя Стоянових, спохопись Марина тод╕ ж. А пот╕м було вже п╕зно...
╤ лишилася вона для п’ятьох д╕тей – один авторитет, одна турбота, одна любов. Помилку зробила, не боролася за сво╓ щастя. А може, не приносить взяте з бо╓м щастя теплоти ╕ радост╕ душевно╖? Складн╕ це запитання, ╕ зараз не зна╓ Марина Григор╕вна ╓дино╖ правильно╖ в╕дпов╕д╕ на них. До само╖ в╕йни д╕ти бачилися з батьком, неприязн╕ у них до нього не було, вона, мати, завжди говорила про нього поважливо, глибоко ховаючи ж╕ночу свою образу.
П’ятьох п╕дняла, ╕ якби не в╕йна, вс╕х би провела до порога великого життя.
Та ╕нший шлях випав ╖╖ синам. ╤ в цьому нема╓ ╖╖ вини. ╤ коли б повернулися т╕ останн╕ м╕сяц╕ 1941-го, вона знову благословила б ╖х у ту дорогу, яку вони обрали. ╤накше, як же людям в оч╕ дивитися? ╤ ще – вона повинна бути г╕дна син╕в, ╖хнього життя. Вона повинна бути сильною, щоб боротися! Допоки не в╕дняте життя, не в╕дняти право на боротьбу. Боротися! Але як?..
╤ доходячи до цього «як?», Марина Григор╕вна то╖ ж мит╕ згадувала тюремного л╕каря Криштальова. Вона з перших же годин перебування у тюрм╕ бачила, як уважно в╕н ставиться до хворих, як намага╓ться допомогти кожному в’язню. Та вже надто старанною здалася ця допомога Марин╕ Григор╕вн╕. Було в╕домо, що Криштальов потрапив у тюрму ще в липн╕ 1942 року п╕сля пад╕ння Севастополя разом з групою в╕йськовополонених 61-го зен╕тного полку, де в╕н був начальником сан╕тарно╖ служби. В тюрм╕ про цю людину ходили чутки як про г╕тлер╕вського пос╕паку, який користу╓ться в╕двертим покровительством коменданта тюрми оберштурмфюрера Карла Гейнца. Та, з ╕ншого боку, н╕мецьким прихвоснем вважали ╕ Серг╕я Талдик╕на, а дехто ╕ л╕каря Давидова. Чуло серце Марини Григор╕вни, що не т╕льки хвороби в’язн╕в ц╕кавлять майора Марка Герасимовича Криштальова. Якби вона могла йому дов╕ритися!.. ╥й необх╕дний зв’язок з волею, ╖й потр╕бно передати в╕домост╕ про арештованих в л╕с. Потр╕бно було негайно д╕яти, тож як ╖й потр╕бна була в╕рна людина поруч! Чи зможе таким стати Криштальов?..
╥й, що б там не було, треба стати на ноги! ╤, якось вилучивши мить, коли дочки в╕д╕йшли, Марина Григор╕вна напружилася, п╕д╕брала п╕д себе неслухнян╕ набрякл╕ ноги ╕, ч╕пляючись за ст╕нку, встала, розпрямивши плеч╕. ╤ тут же ╖╖ окутала темрява: темн╕ кола законопатили св╕т, замигот╕ли, заверт╕лися перед очима, пот╕м прийшов б╕ль – засвердлив к╕стки в╕д попереку до обох н╕г, н╕би хтось безжал╕сно розпилював ╖х на частини. Ще хвилина – ╕ Марина Григор╕вна впала б. Але тут вона в╕дчула, що ╖╖ п╕дхопили п╕д руки, почула тривожн╕ голоси дочок:
– Адже не можна! Надто боляче! – сказала Липа, поклавши ╖╖ руку на сво╓ плече.
– Н╕чого, дочко, зараз пройде, – важко переводячи дихання, прошепот╕ла Марина Григор╕вна, в╕дчуваючи, як кров гарячою хвилею п╕шла в голову. Темн╕ кола зникли, в сут╕нку камери неясно позначилися св╕тл╕ квадрати в╕кон.
– Бабулю, а ми тебе л╕кувати йдемо! – задзвен╕в Галинчин голос, ╕ Марина Григор╕вна побачила внучку, що др╕боче поруч з кремезним чолов’ягою, л╕карем Криштальовим, одягненим у св╕й незм╕нний морський к╕тель. Галинку – найменшого в’язня тюрми – в╕н часто брав у св╕й лазарет або на обх╕д хворих.
– С╕дати не треба, – запротестував Криштальов, бачачи, як Липа ╕ Л╓на намагаються посадити мат╕р. – Раз п╕днялися, адаптуйтеся до ц╕╓╖ пози ╕, будь ласка, обережно перейд╕ть на б╕льш сухе м╕сце, ближче до св╕тла.
Пот╕снивши Липу, Криштальов п╕дхопив Марину Григор╕вну п╕д пахви ╕ швидше перен╕с, н╕ж перев╕в до в╕кна. Тут було сухо ╕ св╕тло.
– Пост╕йте тут, а дочки постелять вам кожуха... – ╕ Криштальов окинув поглядом кутки камери, намагаючись знайти дерев’яний щит, та згадав, що старший охоронець обер-╓фрейтор Л╕тке порубав його на дрова для чергово╖ к╕мнати, ╕ безнад╕йно махнув рукою, чекаючи, доки п╕д╕йде Лена, що возилася в дальньому кутку з якимось ганч╕р’ям.
– Ви вчора питали, хто ми? – тихо заговорила Марина Григор╕вна ╕ зустр╕лася ╕з здивованим поглядом Липи. Марк Герасимович уловив цей погляд ╕ неквапливо в╕дпов╕в:
– Не заради просто╖ ц╕кавост╕ я запитував. Але сьогодн╕ я вже одержав в╕дпов╕дь. Як не дивно, допом╕г мен╕ Курт Л╕тке. За його словами, нав╕ть ваша внучка — партизанка. Проте мен╕ треба знати точн╕ше, щоб...
– Щоб бути подал╕ в╕д небезпечних злочинц╕в?
– Вс╕, хто перебува╓ за тюремною ст╕ною, для окупант╕в небезпечн╕ злочинц╕.
– Чи варто бути в╕двертим з незнайомими людьми? – чорн╕ оч╕ Стояново╖, випробовуючи, в упор дивились на Криштальова.
– У нас мало часу, треба швидше порозум╕тися одне з одним, — спок╕йно сказав в╕н. – Вчора в каб╕нет╕ коменданта тюрми Гейнца я бачив список, в якому пр╕звище Стоянових п╕дкреслено червоним ол╕вцем. Це значить... п╕дляга╓ться л╕кв╕дац╕╖.
Криштальов замовк. Марина Григор╕вна притисла до себе Липу, почула, як сильно забилося ╖╖ серце. Липа раптом побл╕дла, ╕ мати подумала, що внутр╕шньо ╖╖ дочка готувалася до цього найг╕ршого, що могло ╖х чекати.
– Коли це може трапитися? – неквапно вимовляючи кожне слово, запитала Марина Григор╕вна, опустивши руку на голову Галинки, н╕би запитуючи Криштальова: «╕ ╖╖?». Так само неквапом Криштальов опустив голову: «так, ╕ ╖╖».
– Галинку треба врятувати. Треба!
– Г╕тлер╕вц╕ посп╕шають, але ╖хн╕ граф╕ки ламають наш╕ льотчики, – в╕дпов╕в Марк Герасимович. – Сьогодн╕ вноч╕ штурмовики пошкодили баржу смерт╕... – ╤ у в╕дпов╕дь на запитальний погляд Марини Григор╕вни сказав жорстко: – Ви повинн╕ знати: в╕дправка до Н╕меччини на роботи – брехня. Вс╕х, занесених у списки, вивозять в Балаклаву, вантажать на барж╕ ╕ топлять в мор╕. Але ╓ можлив╕сть врятувати вашу с╕м’ю й ╕нших ж╕нок...
– Так, так, – перебила його Стоянова, – я скажу вам усе, що ви схочете взнати.
– Не треба н╕чого говорити, – Криштальов стомлено прикрив оч╕ долонею. – Л╕тке назвав Галинку партизанкою, ╕ мен╕ стало ясно, що в ц╕й камер╕ – р╕дн╕ й близьк╕ партизан╕в ╕з Старого Криму. ╤ вашу недов╕ру до мене я теж розум╕ю. Але тепер-то ви мен╕ в╕рите?
Марина Григор╕вна мовчки кивнула. Чим вона, власне, ризику╓, нав╕ть якщо цей л╕кар — провокатор? Хто ╕ зв╕дки вони, ╕ без того в╕домо н╕мцям, в╕домо ╕ Криштальову. Майбутн╓ в╕н в╕дкрив ╖м, мабуть, в╕дверто. Хоче заманити в пастку? Але – так чи ╕накше – ╖х чека╓ загибель. А зайвого вона все одно не скаже!..
А Криштальов швидко, уважно подивившись навс╕б╕ч, заговорив нап╕втихо, схилившись до самого обличчя Стояново╖:
– Будь-якому масовому знищенню ц╕ кати намагаються надати вигляд найзвичайн╕шо╖ в╕дправки на роботи. Для цього вони змушен╕ брати т╕льки здорових. Ось тут-то ви ╕ Липа повинн╕ мен╕ допомогти. – Дал╕ Криштальов заговорив так тихо, що Липа, яка стояла поруч, н╕чого не могла роз╕брати.
Всю н╕ч Марина Григор╕вна проговорила з дочкою, а вранц╕ Липа вже працювала сан╕нструктором тюремного лазарету. Разом з пом╕чницею Криштальова медсестрою Оксаною Беспаловою вони бували мало не у вс╕х камерах тюрми та ╕нструктували нам╕чених для втеч╕ в’язн╕в, якою заразливою хворобою повинен «захвор╕ти» кожен з них ╕ як в╕н повинен поводитися. Увечер╕ такого «хворого» в╕дправляли в цив╕льну ╕нфекц╕йну л╕карню, а через три-чотири дн╕ одержували пов╕домлення про смерть «хворого».
Незабаром на всю старокримську камеру Криштальов наклав карантин: ус╕ в’язн╕ «захвор╕ли» на грип, дуже в╕рулентний, що да╓ ускладнення на серце ╕ нирки. Консил╕ум в╕йськовополонених л╕кар╕в у присутност╕ фах╕вця з м╕ськл╕карн╕ п╕дтвердив цей д╕агноз. Для пост╕йного нагляду за хворими в камеру були пом╕щен╕ Липа ╕ Оксана.
Оберштурмфюрер Карл Гейнц боявся п╕д╕йти нав╕ть до коридору, що веде до камери. ╥жу хворим носили т╕льки в╕рн╕ Криштальову люди. Карантин повинен був тривати ще три дн╕, але раптом серед тюремного начальства почався переполох. Вс╕ заметушилися, заб╕гали, упаковували р╕зн╕ папери ╕ реч╕.
Марк Герасимович прийшов до Гейнца з нарядом на отримання ново╖ парт╕╖ л╕к╕в для хворих, але Гейнц, злий ╕ розгублений, б╕гав по каб╕нету, щось хапаючи ╕ галасуючи то в один, то в ╕нший телефон.
– До б╕са вашу аптеку! До б╕са вс╕х ув’язнених! Завтра тут будуть б╕льшовики! – закричав в╕н на Криштальова.
Знизавши плечима, Марк Герасимович вийшов. По довгому коридору до каб╕нету Гейнца посп╕шали старший сл╕дчий кап╕тан Пауль Редер, обер-╓фрейтор Курт Л╕тке, наглядач тюрми Олександр Лук╕н, старший пол╕цай Шуцман ╕ лейтенант Ганс В╕нцер, недавно, п╕сля поранення п╕д Керчю, переведений у тюрму. Ганс у прив╕танн╕ потиснув руку Криштальову ╕ кинув коротко: «Кр╕пися, л╕карю!».
Нарада довго не починалася через безперервн╕ дзв╕нки з╕ штабу див╕з╕╖, на як╕ Гейнц в╕дпов╕дав односкладно: «╢сть!» або «Зроблю!».
Нарешт╕ телефони замовкли, ╕ Гейнц, окинувши розгубленим поглядом присутн╕х ╕ поправивши ком╕р, сказав роздратовано:
– У Керч╕ ╕ на Перекоп╕ фронт прорвано, панове! Так, прорвано! – з╕рвався в╕н на ╕стеричний крик. – Як не ховали ми сво╖ сл╕ди – ╖х дуже багато. Багато в канавах п╕д Дубками, багато тут – на територ╕╖ псих╕атрично╖ л╕карн╕, в анатом╕чному ╕нститут╕, в цих камерах тюрми. Все, що в нашому в╕данн╕, повинно бути негайно знищено! Нам також в╕ддано наказ – розстр╕ляти вс╕х ув’язнених ╕ в╕дступити до Севастополя. На допомогу нам направлений каральний заг╕н СС.
– Чи варто проявляти жорсток╕сть, якщо наш╕ справи ╕ так поган╕? – спитав Ганс В╕нцер.
– Ви в наш╕й справ╕ — новачок, – грубо обсмикнув його Л╕тке п╕д схвальний кивок коменданта. – Та ╕ ваша дружба з цим червоним ескулапом схвалення не заслугову╓...
– Ну, ну, Л╕тке, – осмикнув його Гейнц, – не забувайтесь! Криштальов нам буде потр╕бен ╕ в Севастопол╕. Притому...
Комендант хот╕в ще щось сказати, але за воротами тюрми почувся вибух гранати ╕ то╖ ж мит╕ з вишки застрочив кулемет.
Вибух ╕ стр╕лянину почули ╕ в’язн╕. Заметушилися, почали стукати у двер╕. Комендант наказав В╕нцеру ╕ Л╕тке заспоко╖ти в’язн╕в. Редер, Лук╕н ╕ Шуцман с╕ли за розробку ч╕ткого граф╕ка покамерного знищення в’язн╕в.
Оберштурмфюрер Гейнц знову приник до трубки телефону – просив у начальства допомоги, оск╕льки за в╕дведений час вони не зум╕ють справитись ╕з дорученим завданням.
Першим, з ким зустр╕вся у двор╕ тюрми Ганс В╕нцер, який вискочив з каб╕нету коменданта, був Марк Герасимович.
– Дуже поган╕ справи, л╕карю, – прошепот╕в в╕н, як т╕льки Л╕тке в╕д╕йшов. – Червона Арм╕я завтра буде тут, Гейнц зам╕та╓ сл╕ди. Щойно в╕ддано наказ – знищити вс╕х в’язн╕в.
Марк Герасимович збл╕д так митт╓во ╕ р╕зко, що В╕нцер злякався, як би йому не стало погано. Але голос Криштальова був спок╕йний, х╕ба т╕льки глух╕шим, н╕ж звичайно. В╕н запитав:
– Коли почнеться... знищення?
– Найп╕зн╕ше через годину. Треба негайно д╕яти! Скаж╕ть мен╕, що потр╕бно робити.
Криштальов напружено думав. Так, д╕яти потр╕бно негайно! Зв’язатися з м╕стом не вдасться, на це нема╓ часу. Отже, треба розраховувати т╕льки на сво╖ сили. В╕нцер пропонував допомогу, ╕ в╕н ╖╖ прийме. Криштальов дов╕ряв йому, хоча ╕ знав його дуже мало. Очевидно тому, що В╕нцер був досить в╕двертий, Криштальов уже знав, що Ганс з робочо╖ с╕м’╖, батько його був учасником спартак╕вського руху. Т╕льки дивовижн╕ математичн╕ зд╕бност╕ допомогли В╕нцеру стати оф╕цером Вермахту. В першому ж бою п╕д Керчю молодий командир артилер╕йсько╖ батаре╖ одержав важку контуз╕ю ╕ був переведений на комендантську роботу. Оф╕ц╕йно в╕н числився пом╕чником коменданта, але виконував обов’язки оф╕цера тюремно╖ охорони, надзвичайно обтяжуючись ними, оск╕льки вважав ганебним бути катом мирного населення. В перш╕й же розмов╕ з Криштальовим в╕н р╕зко висловився проти тюремних порядк╕в, за останн╕ три м╕сяц╕ подав к╕лька рапорт╕в начальству про переведення в д╕ючу арм╕ю, та в╕дпов╕д╕ на них не одержав. Стосунки з Гейнцем ╕ Редером у В╕нцера були напружен╕, а Шуцмана в╕н в╕дверто зневажав. ╢диний, хто користувався його симпат╕╓ю, був Криштальов. Марк Герасимович в особливо важких випадках не раз вдавався до допомоги Ганса. Зрозум╕ло, секрет╕в сво╖х Криштальов не в╕дкривав, а В╕нцер ╕ не випитував ╖х. В╕н був упевнений, що л╕кар ряту╓ в’язн╕в, виконуючи св╕й обов’язок л╕каря-гуман╕ста. ╤ ось зараз Криштальов м╕г розраховувати т╕льки на цю людину, яка майже н╕чого не знала про суть його п╕дп╕льно╖ роботи. Але ╕ншого виходу не було.
– Не можна допустити цього масового вбивства, Гансе! – схвильовано почав Криштальов, дивлячись в оч╕ В╕нцеру.
– Так, так. Я теж проти вандал╕зму ╕ не маю нам╕ру виконувати такий злочинний наказ. Але як перешкодити ╕ншим виконати його?
– Кому доручено зд╕йснити виконання?
– Через п╕вгодини прибуде взвод СС.
– Отже, у нас ╓ п╕вгодини, – Криштальов нервово теребив у руках наряд на отримання л╕к╕в. – Ось що, Гансе, я маю вс╕ п╕дстави пооб╕цяти вам допомогу, коли сюди прийде Червона Арм╕я, якщо ви приймете на себе кер╕вництво щодо порятування в╕д розправи ж╕нок, старик╕в ╕ д╕тей – вс╕х в’язн╕в ц╕╓╖ тюрми.
– Це ризик, великий ризик, – розгублено озираючись, прошепот╕в В╕нцер. – Але якщо це допоможе нещасним людям – я згоден! Говор╕ть, що потр╕бно робити.
– Насамперед, перер╕зати шнур комендантського телефону ╕ замкнути Гейнца в його каб╕нет╕. Двер╕ там над╕йно╖ м╕цност╕, ╜рати теж. Пот╕м ви як пом╕чник коменданта в╕ддасте наказ про те, що фюрер з нагоди пасхального дня оголошу╓ амн╕ст╕ю ╕ дару╓ вс╕м ув’язненим свободу. Поки ви читатимете наказ охоронцям, я встигну в╕дчинити вс╕ камери головного корпусу ╕ випустити людей.
– О! Прекрасний план! – пожвавився Ганс. – Я зараз же виконаю його. Т╕льки дайте мен╕ в руки хоча б ваш аптечний наряд!..
Узявши наряд на л╕ки, В╕нцер квапливо повернувся до дверей каб╕нету Гейнца ╕, не задумуючись, зачинив ╖х на зал╕зний засув. Пот╕м вийняв ф╕нку, вл╕з на п╕дв╕коння ╕, простягнувши руку через в╕конн╕ ╜рати, перер╕зав телефонний др╕т, що йшов у каб╕нет коменданта.
У двор╕ Ганс вил╕з на капот легково╖ машини ╕ голосно прокричав, звертаючись до охоронц╕в, що хаотично метушилися б╕ля головних вор╕т:
– Солдати! В мо╖х руках наказ нашого фюрера. В╕н дяку╓ вс╕м вам за службу, за важку працю на неспок╕йн╕й рос╕йськ╕й земл╕.
В той же час фюрер пам’ята╓, що в╕н теж Божий син, ╕ християнський обов’язок повел╕ва╓ йому бути поблажливим до сво╖х колишн╕х ворог╕в, що спокутували провину працею в ╕м’я Вермахту. За в╕дсутн╕стю часу я дозволю соб╕ прочитати т╕льки к╕лька рядк╕в з цього наказу: «З нагоди пасхального дня наказую оголосити амн╕ст╕ю вс╕м ув’язненим с╕мферопольсько╖ тюрми ╕ дарувати ╖м свободу. Адольф Г╕тлер».
Солдати! Ми повинн╕ негайно виконати цей наказ, оск╕льки через годину ми будемо зобов’язан╕ ви╖хати до Севастополя ╕ взяти участь в його оборон╕. В╕д ╕мен╕ коменданта наказую: в╕дчинити вс╕ ворота тюрми, зняти вс╕ засуви з дверей камер ╕ випустити людей на волю!
Ганс В╕нцер звернув учетверо аптечну накладну, сунув ╖╖ у кишеню ╕, легко з╕стрибнувши з машини, швидко попрямував у головний корпус до Марка Герасимовича. При цьому в╕н абсолютно забув, що в малому корпус╕ господарював обер-╓фрейтор Курт Л╕тке.
Криштальов тим часом зн╕мав засуви камер, повторюючи одне ╕ те ж: «Виходьте або будете розстр╕лян╕». Т╕льки ц╕ слова. На пояснення не було часу. Йому ╕ так здавалося, що в╕н д╕╓ пов╕льно. Вт╕м, роз’яснень ╕ не потр╕бно було: камери швидко опуст╕ли. В ╕ншому к╕нц╕ коридору д╕яли Липа ╕ ╖╖ подруга Оксана Беспалова, п╕д ╖хн╕м кер╕вництвом тих, хто не м╕г йти сам, виносили до п╕вденних вор╕т.
У четверт╕й камер╕ Марина Григор╕вна заспокоювала сус╕д╕в, котр╕ вважали, що все це провокац╕я.
– Зроби крок за ворота, ╕ тут тоб╕ в спину з кулемета за втечу, – в страху кричала якась ж╕нка.
– Н╕, н╕. Це не провокац╕я, – дуже гучно ╕ спок╕йно заперечила Марина Григор╕вна. – Раз сказав Марк Герасимович, – в╕рте! Йд╕ть, йд╕ть, люди, до виходу! Ховайтеся по квартирах с╕мферопольц╕в, а завтра зустр╕немо наших визволител╕в. В╕рте Марку Герасимовичу!
╤ така сила була в ╖╖ голос╕, що люди п╕дкорялися ╖й, ╕ камера опуст╕ла. Марина Григор╕вна спробувала встати, але ноги зовс╕м в╕дмовили ╕, притиснувши сплячу Галинку до грудей, вона опустилася на колишн╓ м╕сце ╕ подумала: «Зда╓ться, зробила все. Ось т╕льки внучка... ». Дочки допомагають ╕ншим д╕йти до вор╕т в’язниц╕. З ними ╕ Оксана – рухлива д╕вчина; вс╕м вона до душ╕.
А як же не любити цю карооку козачку? Ск╕льки злигодн╕в лягло на ╖╖ д╕воч╕ плеч╕! В с╕мнадцять рок╕в стала б╕йцем, комун╕стом. Бо╖ на Кавказ╕, висадка десанту в Керч╕... ╤ на Ельтиген╕ – ц╕й вогнян╕й земл╕, вона теж була першою в атакуючому ланцюз╕ чорноморц╕в. А пот╕м в╕дступала, проривалася до сво╖х останньою.
Собою хот╕ла прикрити поранених, яких фашисти давили гусеницями танка. Непритомною доставили ╖╖ в гестапо, а пот╕м сюди, у тюрму...
Беззбройна, ф╕зично надломлена, вона знайшла в соб╕ сили п╕днятися, щоб у найскрутн╕ших умовах ╕золяц╕╖ знову стати б╕йцем, рят╕вником радянських людей в╕д неминучо╖ загибел╕. Дочки знайшли в н╕й в╕рного ╕ над╕йного друга...
Ось справляться д╕вчатка з ц╕╓ю важливою, можливо, останньою роботою в кат╕внях тюрми, ╕ зайдуть за нею, обов’язково зайдуть!..
– Що ж ви, Марино Григор╕вно?! – переступивши пор╕г камери, здивовано спитав Криштальов.
– П╕днятися не можу, – винувато в╕дпов╕ла вона, – та ╕ внучка ось не до ладу заснула.
– Давайте ╖╖ сюди, – сказав Криштальов. – В нашому розпорядженн╕ п’ять хвилин. Карател╕ вже на п╕дход╕, ╕ тод╕ може трапитись непоправне!..
Д╕вчинка прокинулась ╕, пом╕тивши Криштальова, закричала:
– Я хочу до дяд╕ Марка!
– Не можна до дяд╕ Марка, ми в╕д’╖жджа╓мо, – в╕дпов╕ла Марина Григор╕вна.
– А-а, в╕д’╖жджа╓мо... – розум╕юче протягла Галя ╕, вийнявши з кишен╕ вир╕зану з дерева б╕лочку, з якою н╕коли не розставалася, сунула ╕грашку в руки Криштальову.
П╕дхопивши б╕лочку, в╕н швидко узяв Галю на руки. Пот╕м допом╕г п╕днятися Марин╕ Григор╕вн╕ ╕ дов╕в ╖╖ до самих вор╕т. Там Галочку прийняла Липа, Криштальов посп╕шив у малий корпус. В╕н встиг в╕дчинити три камери ╕ сказати людям, щоб йшли негайно, ╕накше будуть знищен╕.
– А ти хто такий, щоб нас лякати! – почув в╕н чийсь недружн╕й голос, але не образився, сказав р╕вно:
– Я — член п╕дп╕льного ком╕тету ╕ прошу вас негайно зв╕льнити камеру. Сюди йдуть карател╕. Повторюю – йд╕ть негайно, а то фашисти знищать вас!..
У цей час холодна сталь автомата уперлася Криштальову в потилицю.
– Руки вгору ╕ н╕ з м╕сця!
Криштальов вп╕знав цей злобний голос. В╕н належав Курту Л╕тке.
Наступило тривожне мовчання. В’язн╕ н╕чим не могли допомогти Криштальову. ╤нш╕ камери були ще зачинен╕.
– Обер-╓фрейтор Л╕тке, – обережно сказав Криштальов. – ╢ наказ фюрера про амн╕ст╕ю. Наказ у лейтенанта В╕нцера. Йд╕ть ╕ почитайте.
– Н╕якого наказу нема╓, – продовжував Л╕тке. – Ви його вигадали. Ну, тепер-то, б╕льшовичок, ти у мене потанцю╓ш! Та ╕ В╕нцер, раз в╕н з тобою разом...
Сухо клацнув постр╕л. Автомат впав до н╕г Криштальова, а Л╕тке, хапаючи пов╕тря руками, став пов╕льно ос╕дати на цементну п╕длогу. Криштальов швидко обернувся ╕ побачив Ганса В╕нцера з парабелумом у руц╕.
Переступивши через Л╕тке, Криштальов ╕ В╕нцер кинулися до наступно╖ камери. В самому к╕нц╕ коридору, б╕ля останн╕х дверей вони в╕дчули, ран╕ше н╕ж побачили, небезпеку: в к╕нц╕ коридору у супровод╕ трьох есес╕вц╕в з’явився оберштурмфюрер Карл Гейнц. В╕нцер пов╕льно п╕дняв парабелум, але тут же опустив руку ╕ кинув п╕столета до н╕г Гейнца. Чорн╕ дула автомат╕в дивилися прямо на Криштальова ╕ В╕нцера.
– Руки, руки, ну! – наказав Гейнц.
Криштальов ╕ В╕нцер витягнули вперед стисл╕ в кулаки руки. Дзвякнули, стиснувши зап’ястки, наручники...
Вже йдучи м╕ж солдатами по коридору до виходу, Криштальов ясно почув звуки в╕ддаленого бою ╕ з задоволенням подумав, що справу свою зробив – сотн╕ врятованих ним людей отримали свободу...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2013 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12485

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков