Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 08.11.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#45 за 08.11.2013
ОС╤НН╤ КАРНАВАЛИ
Л╕на КОСТЕНКО


* * *
Ще пахне с╕но. Ще рояться оси.
Ще у дуплянках солодко медам.
А вже вноч╕ навшпиньки ходить ос╕нь
╕ полум’я жоржин задмуху╓ садам.
* * *
Пробачте, ос╕нь, я вас не впущу.
У вас мороз на скронях.
Не барабаньте пальцями дощу
вноч╕ по п╕дв╕коннях.
Я краще ось пораджу вам —
вдягн╕ть пурпурн╕ шати.
Бо вже пливе Лев╕афан,
╕ треба посп╕шати.
* * *
Ставить ос╕нь на землю свою
золоту жирандоль.
╤, ковтаючи сльози,
 одягши на плеч╕ сукману,
перемоту╓ л╕то
 на чорн╕ котушки тополь,
ши╓ голим полям
 неск╕нченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощ╕...
 ╤ нав╕що мен╕ ця печаль?
Що я хочу спитать
 у ц╕╓╖ сумно╖ кравчин╕?
Я прощаюся з л╕том.
 ╤ воно мен╕ каже: — Прощай!
╤ хита╓ над шляхом
 порожн╕ гн╕зда грачин╕.
* * *
Ос╕нн╕й день, ос╕нн╕й день,
ос╕нн╕й!
О син╕й день, о син╕й день,
о син╕й!
Осанна осен╕, о сум! Осанна.
Невже це ос╕нь, ос╕нь, о! — та сама.
Останн╕ айстри гор╕лиць
зайшлися болем.
Ген килим, витканий ╕з птиць,
 летить над полем.
Багдадський злод╕й л╕то вкрав,
багдадський злод╕й.
╤ плаче коник серед трав —
нема мелод╕й.
* * *
Бува╓ мить якогось потряс╕ння:
побачиш св╕т, як вперше у житт╕.
Звичайна хмара, с╕ра ╕ ос╕ння,
пропише раптом барви золот╕.
Сто╖ш, як стог╕н,
п╕д склеп╕нням казки.
Душа прозр╕╓ всесв╕том очей.
Кричить г╕лля.
З облич спадають маски.
З╕ всього св╕тить суть ус╕х речей.
╤ до в╕к╕в благенька приналежн╕сть
перероста╓ в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’ят╕
 в безмежн╕сть
уже аж зв╕дти згаду╓ш себе.
* * *
Т╕ журавл╕, ╕ ╖х прощальн╕ сурми...
Тих в╕дл╕тань сю╖та голуба...
Натягне дощ сво╖ ос╕нн╕ струни,
торкне т╕ струни пальчиком верба.
Сумна арф╕стко —
рученьки вербов╕! —
по сам╕ плеч╕ вкутана в туман.
З╕грай мен╕ мелод╕ю любов╕,
ту, без яко╖ холодно словам.
З╕грай мен╕ ос╕нн╕й плач калини.
З╕грай усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ,
а журавлиний
тоб╕ над полем в неб╕ напишу.
* * *
Двори стоять у хуртовин╕ айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — в╕дстан╕ ╕ час.
Я вже забула. Не моя провина —
то музика нагаду╓ про Вас,
то раптом ця ос╕ння хуртовина.
Це так природно — музика, ╕ час,
╕ Ваша скр╕зь присутн╕сть
невловима.
Двори стоять у хуртовин╕ айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
* * *
Сам╕ на себе дивляться л╕си,
розгублен╕ од власно╖ краси.
Немов пройшов
незримий Лев╕тан —
то там торкнув ╖х пензликом,
то там.
Ос╕нн╕й в╕тер одгуляв, затих.
Сто╖ть бер╕зонька —
як в ╕скрах золотих.
* * *
Красива ос╕нь вишива╓ клени
червоним, жовтим, ср╕бним,
золотим.
А листя просить:
— Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить:
— Дай нам то╖ вт╕хи!
Сади прекрасн╕, роси — як вино.
Ворони п’ють надкльован╕ гор╕хи.
А що ╖м, чорним? Чорним все одно.
* * *
На цямру монастирсько╖ кринички
схилила ос╕нь грона горобин.
Сюди колись приходили
чернички,
блакитну воду брали ╕з глибин.
Мен╕ приснились ╖хн╕ силуети.
Сама печаль, ╕ проф╕ль — як зима.
Чудний народ —
художники й поети,
усе ╖м сниться те, чого нема.
Усе ╖м сниться те, чого й не буде.
╤ кожен з них ╕ мудрий, ╕ дитя.
По ср╕бн╕й линв╕ то╖ ампл╕туди
проходять дивн╕ видива буття.
╤ ц╕лий св╕т, ╕ ось така др╕бничка —
димок туману в пригорщах долин,
╕ кухлик той, ╕ та в яру криничка,
╕ обважн╕л╕ грона горобин...
* * *
Розвиднилось трав╕
— так╕ упали роси!
Ще, може, буде тр╕шки не зими.
В л╕сах блукають
згорблен╕ колоси —
дерева, неприкаян╕, як ми.
╥м сумно, як ╕ нам. Н╕де нема╓ л╕та.
Од холоду в ногах посин╕ли дуби.
Лиш там, де лось лежав,
земля була з╕гр╕та,
тихесенько ростуть
здивован╕ гриби.

ЛИСТОПАД

почервон╕ли яблука-циганки
високе небо проворонив дах
╕ вогнища мов кинут╕ цигарки
щоноч╕ дотл╕вають по садах
сади стоять обдмухан╕ в╕трами
листки летять киваючи г╕ллю
╕ хто тут я статист ц╕╓╖ драми
згр╕баю ╖х згр╕баю ╕ палю
вони горять н╕чого не питають
н╕мим городам руку золотять
минуло л╕то от ╕ обл╕тають
а облет╕ли от ╕ шелестять

ОС╤НЬ ДИКУНСЬКА

Кошлатий в╕тер-голодранець
в полях розхристу╓ туман,
танцю╓ юродивий танець,
б’╓ в бубон сонця, як шаман.
╤, настовбурчивши окраси —
зап’ястя, пера, пояси, —
гудуть зелен╕ папуаси,
лисн╕ють литками л╕си.
Тупцюють з вивертом ╕ свистом,
трясуть глицевий тамбурин
╕ вигинають мускулисто
янтарн╕ спини стовбур╕в.
Сосновим потом пахне пряно.
Гугнявить бубон в жовтий рев.
Дрижать скелети дерев’ян╕
╕ноплем╕нник╕в-дерев.
Бредуть приречено — н╕ скарги —
висок╕ бранц╕ край дор╕г...
╤ падають багрян╕ скальпи
шаману сивому до н╕г.

ОС╤НЬ ЖАГУЧА

Веч╕рн╕й сон закоханого л╕та
╕ руки, магнетичн╕ уноч╕.
Вродлива ж╕нка, ласкою прогр╕та,
лежить у л╕та ос╕нь на плеч╕.
Дозр╕ла пристрасть
до вогню ╕ плоду.
Пашить вогнем на млосному щабл╕.
╤ торжеству╓ мудрий ген╕й роду
всього живого на жив╕й земл╕.
Ще л╕то спить.
А вранц╕ ос╕нь встане —
в кос╕ янтарн╕й нитка сивини,
могутн╕ чресла золотого стану,
╕де в полях — вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
б╕жить юрба червонощоких руж,
сплять солодко
черкуси-негритоси,
б╕ляв╕ яблука ╕ жовта раса груш.
Рве син╕й в╕тер б╕л╕ посторонц╕.
А в серц╕ л╕та — щедрий сонцепад.
╤ зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груш╕ й виноград.
Загусне пром╕нь
в гронах перегр╕тих.
А ляже сн╕г на похолол╕ дн╕ —
жагучий сон закоханого л╕та
в холодну зиму бродить у вин╕!

ОС╤НЬ УБОГА

Прошкандибала ос╕нь по стерн╕,
вв╕ткнула в степ цурупалля,
як милиц╕.
Лет╕в козак на б╕лому кон╕,
гукнув ╖й:
— Т╕тко, чей же, натомилися?
Хутч╕й давайте руку, п╕двезу.
Аж до якого двору вам п╕д’╖хати?
Заморосило ос╕нь у сльозу.
— Спасиб╕, хлопче, н╕коли ╕ н╕куди.
Все роздала, черв╕нц╕ й дукач╕.
Чуж╕ курчата розклювали просо.
Убога торба — хмара на плеч╕,
╕ду в полях, голодна, гола й боса.
А вже цвяхами колеться стерня,
╕ крутить хуга б╕ле перевесло.
Ти краще злазь, козаче, ╕з коня,
копай могилу, поки не п╕дмерзло.
Вкопай тепла земного.
Поклади
на тих╕ груди сн╕гову нам╕тку.
А в головах у мене посади
жовтогаряче сонце, як наг╕дку.
* * *
Вже в ст╕льниках стерн╕
нема╓ меду сонця.
╤ дика груша журиться: одна.
Лиш клаптики червоного суконця
шляхам лиша╓ с╕ра далина.
Проходить ос╕нь,
посм╕шка землиста.
Склян╕ють оч╕ неба ╕ води.
Суху розмову полум’я ╕з листям
до ноч╕ сумно слухають сади...
* * *
Стриптизи осен╕,
╕ др╕ж святого В╕тта,
╕ самотканий дощ,
╕ сонця лиш на чверть.
╤ вже дотл╕в цв╕тастий ситець л╕та,
оцим полям набираний на смерть.
Душа пол╕в, ти пам’ята╓ш стерн╕?
Оцю печаль, покинут╕сть оцю?
Останн╕й пензель
л╕тньо╖ майстерн╕ —
тополя зронить краплю багрецю.
Змарн╕╓ день, з╕щуляться берези,
замре кор╕ння в сиз╕й мерзлот╕...
Убоге поле, ми з тобою Крези,
десь наше зерно — гори золот╕.
* * *
Фанерн╕ журавл╕
не полетять у вир╕й.
Х╕ба що оживуть... але коли, коли?
Над ними ключ летить,
╕ щось у неб╕ квилить:
а ми ж вас, ми ж вас, ми —
а ми вас кли-ка-ли!
╤ дощик моросить.
Гн╕здо прибите криво.
╤ струшу╓ться л╕с
над трасою вв╕ мл╕.
Де небо? Де земля?
╤ як п╕дняти крила?
Фанерн╕ журавл╕...
Фанерн╕ журавл╕...
* * *
Шипшина важко в╕дда╓ плоди.
Вона людей хапа╓ за рукава.
Вона кричить:
— Людино, п╕дожди!
О, п╕дожди, людино, будь ласкава.
Не вс╕, не вс╕, хоч яг╕дку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для вс╕х, а не для тебе лиш.
╤ просто ос╕нь щоб була красива.
* * *
Ос╕нн╕й сад ще яблучка глядить,
листочок-два гойда╓ на г╕лляках.
╤ ц╕лу н╕ч щось тихо шарудить,
╕ чорн╕ в╕кна стигнуть в переляках.
М╕ж стовбурами проб╕га╓ т╕нь...
А у св╕танк╕в оч╕ променист╕.
То б╕лий к╕нь,
то б╕лий-б╕лий к╕нь
шука╓ л╕то у сухому лист╕.
* * *
Одклекот╕ли гуси й лебед╕.
Вже ╖х чека╓ десь лиман.
╤ привидом княз╕вни Либед╕
над р╕чкою вста╓ туман.
* * *
Лев дивиться на ос╕нь. Вона жовта.
Вона — як в╕н, ╕ жовта, ╕ руда.
Лев сердиться,
у нього ходять жовна, —
чого вона у кл╕тку загляда?
Не пощастило леву молодому.
Який там сон, який там апетит?
В╕н, може, хоче в Африку додому,
а тут ця ос╕нь листям шелестить.
* * *
Далеко там в полях за в╕тряками
за смутком за туманом за роками —
За смутком за туманом за роками —
Нема╓ там н╕ станц╕й ан╕ пошт —
Сто╖ть мати моя при дороз╕
запл╕та╓ у коси дощ
* * *
На оболонях верби у болоньях,
туман, туман — нейлонов╕ плащ╕.
А коло хати пелехатий сонях
пасе траву в блакитному дощ╕.
У верхов╕ттях в╕тер колобродить,
суму╓ стежка дичками внатрус.
А угор╕ про та╖нства природи
задумався мислитель-чорногуз.
Мен╕ так добре, ст╕ни так╕ отч╕,
такий у серц╕ невимовний щем!
╤ т╕льки чую — набрякають оч╕,
як хмари, перегущен╕ дощем...
* * *
Виходжу в сад, в╕н чорний ╕ худий,
йому вже ан╕ яблучко не сниться.
Шовковий шум танечно╖ ходи
йому на згадку залиша╓ ос╕нь.
В цьому саду я виросла, ╕ в╕н
мене вп╕знав,
хоч довго придивлявся.
В круговорот╕ нефатальних зм╕н
в╕н був старий ╕ ще раз обновлявся.
╤ в╕н спитав:
— Чого ж ти не прийшла
у ╕ншу пору, в час мого цв╕т╕ння?
А я сказала: — Ти мен╕ один
о ц╕й пор╕, об ╕нш╕й ╕ дов╕ку.
╤ я прийшла
не струшувать ренклод
╕ не робить з плод╕в тво╖х набутку.
Чуж╕ приходять в час тво╖х щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце ╕ ╓ ус╕ мо╖ права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепот╕в пошерхлими губами
як╕сь прощальн╕ золот╕ слова.
* * *
Ос╕ння п╕ротехн╕ка — тумани.
В човнах велик╕ жовт╕ гарбузи.
Чи╓сь дитя подибало до мами,
а мама десь на в╕дстан╕ сльози.
╤ доля десь — на в╕дстан╕ печал╕.
╤ час минув. ╤ виросло дитя.
Вже т╕ човни
до в╕чност╕ причалили.
У Зон╕ в╕╓ в╕тер небуття.
* * *
Ой ╕з заг╕р’я сонечко, з заг╕р’я,
╕з-за далеких марев ╕ мор╕в.
Щоранку йде в холонуч╕ суз╕р’я
одв╕чний дим одв╕чних димар╕в.
Чабанська ватра тл╕╓ коло заватри,
на довг╕й пал╕ шелестить ст╕жок,
╕ бурелом гром╕здко,
мов гекзаметри,
лежить у л╕с╕ поперек стежок.
Сп╕ва╓ л╕с захриплими басами,
веде за пов╕д стежечку худу.
╤ це вже, певно, зветься небесами,
бо я уже над хмарами ╕ду.
Тут, в неб╕, тихо. Ан╕ шум пот╕чка,
н╕ в╕тру шум, н╕ пташка л╕сова.
╤ т╕льки десь ╤ванова Мар╕чка
╕з того св╕ту кличе його:
 — Йва-а-а!..
* * *
Стоять хатинки набурмосен╕.
Береться памороззю брук.
Люм╕н╕сцентн╕ барви осен╕.
По нив╕ ходить чорний крук.
* * *
Жовтенька кв╕тка хилита╓ться.
А вже н╕чого не цв╕те.
╤ день, як оч╕ у китайця,
примружений. A la portee
проходять люди ╕ дерева.
Мина╓ ос╕нь. А проте —
як цятка сну, як хвостик лева,
жовтенька кв╕точка цв╕те.
* * *
Заночували птиц╕ на лиман╕.
А вранц╕ неба не було в туман╕.
А ще ж дорога довга ╕ важка.
Куди лет╕ть? — питають вожака.
В╕н теж не бачить неба у туман╕.
Ночуймо ще раз, каже, на лиман╕.
Нам не до сну, нам не до, не до,
не до!
Не ╜ел╜оч╕ть,
Господь нам явить небо.
А вранц╕ встало сонце на лиман╕.
╤ сходить день,
як пензель П╕росман╕.
* * *
Несе Пол╕сся в кошиках гриби.
За болотами прича╖лись Охи.
╤ спорить тиша голосом гарби
╕з реактивним гуркотом епохи.
Село сосновий виверне кожух
╕ йде назустр╕ч, як вес╕льна теща.
Ос╕нн╕х вогнищ кинутий цибух
мале дитя в долоньки переплеще.
Прав╕чну думу думають л╕си,
вгрузають в мох стол╕тн╕ д╕дугани.
Переметнеться за╓ць навскоси —
горить асфальт у нього п╕д ногами.
Лунк╕ октави дальн╕х голос╕в
запише обр╕й у веч╕рн╕й прост╕р.
╤ молодик над смужкою л╕с╕в
поставить позолочений апостроф.
* * *
Ходить дивний чолов╕к по л╕су.
Дивиться, дивиться, шарудить
у ос╕нньому лист╕.
Розгорта╓ траву,
копирса╓ паморозь моху.
— Що ви, — кажу, — шука╓те?
Каже: — Себе.
У вс╕х повн╕ кошики гриб╕в.
А у нього порожн╕й.
* * *
В ма╓тку гетьмана ╤вана Сулими,
в сучасному сел╕,
 що зветься Сулим╕вка,
до к╕нських грив
припаден╕ грудьми,
промчали хлопц╕ —
загула брук╕вка —
╕ т╕льки гриви... курява... ╕ свист...
лунких копит оддален╕лий цок╕т...
╕ ми... ╕ степ... ╕ жовтий падолист...
╕ цих двор╕в передвеч╕рн╕й клоп╕т...
╤ як за сонцем поверта╓ сонях,
так довго всл╕д
чомусь дивились ми.
А що такого? П╕дл╕тки на конях...
В ма╓тку гетьмана...
╤вана Сулими...


* * *
Вдень ще л╕то, а надвеч╕р — ос╕нь.
В склеп╕ ноч╕ похорон тепла.
Вийдуть в ранок яблун╕, як лос╕,
розсохат╕ роги дибала.
Пийте воду, поки ще ласкава.
Лос╕, лос╕, жумрайте траву.
Так думки печаль прополоскала,
що, як сад п╕д зливою, живу.
Ой, живу, вп╕вголосу, вп╕всили.
В╕дкладаю щастя — на коли?
Ск╕льки цв╕ту з мене обтрусили...
Ск╕льки яблук з мене продали!..
* * *
Ос╕нн╕й день березами почавсь.
Р╕зьбить печаль сво╖ дереворити.
Я думаю про тебе весь м╕й час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов.
 Ми будемо на «ви».
Чи ж неповторне
 можна повторити?
В мо╖х очах св╕й сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я соб╕ велю.
Св╕й будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
* * *
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде в╕чно.
 Спомином пресв╕тлим.
Цей б╕лий св╕т — березова кора,
по чорних днях поб╕лена
 десь зв╕дтам.
Сьогодн╕ сн╕г ╕ти вже поривавсь.
Сьогодн╕ ос╕нь
 похлинулась димом.
Хай буде г╕рко. Спогадом про Вас.
Хай буде св╕тло,
 спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться
 листами.
Хай буде легко. Це був т╕льки сон,
що ледь торкнувся пам’ят╕
 вустами.
* * *
Ти вчора по╖хав,
 ти ж т╕льки по╖хав учора,
а вже мен╕ будень
 дикту╓ дощ╕ та й дощ╕.
╤ де ж мен╕ взяти
 для дум зр╕вноважен╕ чола,
для смутк╕в сутулих —
 непродощим╕ плащ╕?
Вмовляю себе, що тиждень —
 це так небагато.
Ну що таке тиждень?
 Були й не так╕ тижн╕.
При згадц╕ про тебе я гр╕юсь,
 немов при багатт╕.
Дощ╕ зарядили, так╕ затяжн╕-затяжн╕.
Дороги розмит╕,
 ╕ чу╓ться крик журавлиний.
╤ н╕ч проминула,
 ╕ сон не прин╕с забуття.
Тепер я не можу
 без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я
 усе попередн╓ життя!
* * *
Усе зм╕нилось. Люди ╕ часи.
Двадцятий в╕к уже за перелазом.
Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нукл╕дами ╕ сказом.
Упала т╕нь на батьк╕вськ╕ гроби.
Вже й чорт гиду╓ купувати душ╕.
В л╕сах тремтять налякан╕ гриби.
З дерев стрибають п╕дозр╕л╕ груш╕.
Епоха зашморгнулась, як Дункан.
Спин╕ться, люди.
 Хоч поставте кому.
Поез╕я потр╕бна дивакам.
Поети не потр╕бн╕ вже н╕кому.
* * *
Л╕с теж зм╕нився. Може, постар╕в.
Чи траса порозхитувала сосни.
Чи пень старий на старост╕ здур╕в
╕ гарну ос╕нь ухопив за коси.
Чи навезли тут жужелиц╕ й скла?
Зм╕╖ний цар згубив свою корону?
Рад╕ац╕йна мжичка попекла,
дощ╕ кислотн╕ вижовтили крону?
Чи вчора з ноч╕ проривався сн╕г?
Чи молодик вжалився кропивою?
Сумний ╖жак образився на вс╕х,
зал╕г ╕ вкрився листям з головою.
* * *
Сороко, не кричи!
 Я в л╕с╕ не стороння.
Я знаю тут ус╕х, ╕ знають мене вс╕.
╤ хори птиць, ╕ цих дуб╕в хороми.
╤ сосни, сосни, SOS! —
 тону у ╖х крас╕.
╤ р╕чечка, де вранц╕-рано
бобри працюють ф╕л╕гранно.
╤ лис, ╕ лось, ╕ те ос╕нн╓ поле.
╤ та над яром стежечка стр╕мка.
╤ той, що вже н╕зв╕дки ╕ н╕коли
не вийде з л╕су ╕ не погука.
* * *
Тв╕й силует за соснами,
тв╕й голос за ялинами.
Тв╕й крок у храм╕ осен╕,
у шелест╕ трави.
А дятел у беретику
 в╕дстуку╓ хвилини.
А л╕с несе у в╕чн╕сть зелен╕ корогви.
* * *
Ой ос╕нь, ос╕нь, барви чудотворн╕!
Як журавл╕ кричать тво╖: — Курли!
Як╕ минають люди неповторн╕!
Хоч би ╕ще хоч трошки побули!
Уже дерева — як рогат╕ олен╕.
Останн╓ листя обл╕та╓ з крон.
Душа сто╖ть у пам’ят╕ як в повен╕.
╤ т╕льки св╕тить бакени Харон.
* * *
Рожев╕ сосни... Арфа вечорова...
Але прислухайсь: ми тут не одн╕.
Он гномики заготовляють дрова
в смарагдов╕й веч╕рн╕й тишин╕.
Малесеньк╕ Гаруни аль-Рашиди
в чар╕вних капцях,
 глянеш — ╕ нема.
Лежить дорога, золотом прошита...
╤де з небес березова зима...
* * *
Марнували л╕течко, марнували.
А тепер ос╕нн╕ вже карнавали.
Душа задивиться в туман
╕ марить обрисами л╕та.
Чи, може, це приснилось нам
купання в р╕чц╕ Геракл╕та?
* * *
Б╕днесенький м╕й л╕с,
 в╕н зовс╕м задуб╕в!
В╕н ждав мене ╕ думав про розлуку.
Вже листопад п╕дкрався з-за дуб╕в
╕ гай зн╕ма╓ золоту перуку.
Син╕╓ день, як п╕зн╕ капусти.
Приходив дощ,
 а пот╕м було зимно.
Б╕днесенький м╕й л╕с! —
 в╕н крила опустив.
Нема гриб╕в, хоч би який м╕зинок.
Б╕днесенький м╕й л╕с, х╕ба уже пора?
А може, ти ще в осен╕ побудеш?
Завернеш птиць ср╕блястого пера,
одягнеш листя ╕ зв╕рят побудиш.
Про що, про що
 скрипить твоя сосна?
Зронило сонце
 бурштинову краплю.
╤ десь хихоче химородь л╕сна,
що я ж до тебе по сн╕гах не втраплю.
Все на в╕трах дзвен╕тиме, як дзбан.
Дорога буде — н╕ туди, н╕ зв╕дти.
╤ наче склом затовчений туман,
упала перша паморозь на в╕ти...
* * *
Стар╕ дуби, спасиб╕ вам за ос╕нь,
за в╕дл╕тання радост╕ ╕ птиць.
Ще, певно, я затуркана не зовс╕м,
що чую шурх╕т княжих багряниць.
Моя княгине! Ти ╕деш вмирати,
п╕днявши вгору стомлене лице.
Я плачу й можу сл╕з не витирати.
Стар╕ дуби, спасиб╕ вам за це.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 08.11.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12516

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков