Версiя для друку Обговорити в форумi

Комплекс меншовартості середньостатичного українця в очах того ж американця виглядає, напевне, як повноцінна ознака телепнізму. Терплячий до всіх утисків суспільства, побутових, транспортних, сімейних проблем, він ще дивиться скоса та винувато на "закидони" та всілякі обвинувачення з боку північного сусіди. То що це за такий комплекс провини? Від чого і за що? Звідки те береться?
Чого далеко ходити - на Січ чи куди подалі? Ще наші бабусі й дідусі, якщо й гнули спини, дбаючи про достаток, вирощуючи хліб та худобу, то почувалися все ж таки самодостатньою цивілізованою нацією - з легкістю закінчували Краківський та Дрезденський університети, всотуючи кращі зразки європейської культури, чимало мандрували, дивуючи власними, а не чужими відкриттями світ. І на той час отой світ нам, а не ми йому, з заздрістю заглядав до рота.

Напевне, нема народу на землі, який би не зазнавав якоїсь трагедії. Україна пережила багато, аж занадто. Але, як кажуть, Бог не посилає непосильної ноші. Ми повинні були пройти і через це. Нація зобов'язана виживати за будь-яких умов. Спрацьовує закон самозбереження. Але ж куди раптово поділися ті просвітницькі гени, котрі войовниче, незважаючи на навколишнє середовище, шукали виходу в наших предках і виливалися в мистецтві, музиці, кіно та театрі? Загадка...
Зараз розшарування нації вилилося у невиразні (тому що інколи зрозуміти, хто є хто, просто неможливо) потоки. Але якщо піднапружитися, то ще можна виділити політиків, бізнесменів, сільгосппрацівників та інтелігенцію.
Політики постійно про щось домовляються і щось приховують, бізнесмени скуповують і перепродують, селяни збирають і нічого не отримують, а от інтелігенція... Дивно, але замість того, щоб виховувати і сіяти в маси "добре і вічне", вона прагне будь-що-будь спробувати себе і на політичній ниві, і в підприємницькій діяльності, і навіть вирощувати бичків. Хоча пряме її покликання - перейматися, передусім, проблемами середньої та вищої шкіл.
Мимоволі згадується дитинство. За обставинами, в середині навчального року я потрапила з української київської школи у кримську. Звичайно, українських тут тоді не було. Але ж такий предмет, як українська мова та література, був. Моя натхненна наївність почути чисту українську мову вчителя миттю випарувалась, коли викладач написав на дошці "11 люте. Класна робота". Так, саме "люте"! І це писала людина, котра закінчила педагогічне училище, згодом - університет і вчила дітей. Стати філологом мені чомусь більше не хотілося. А ще з подивом дізналася, що більшість дітей були взагалі звільнені від уроків української мови та літератури, оскільки їхні батьки - військовослужбовці. Те, як вони ставилися до предмета, - тема для окремої розмови. Але було дивно, що адміністрація школи не звертала на весь цей безлад жодної уваги. Я мала необачність зауважити вчительці на оте "люте" і та помстилася - упродовж двох років я відпрацьовувала всі українські олімпіади. Але я їй дуже вдячна, оскільки потім без турбот поступила в університет.
Це був інший світ, без неправильних наголосів та перекладів, безлічі інших помилок. Нам давали багато і вимагали - так само. Пам'ятаю, як складали іспит з мовознавства. Педагог був особистістю неординарною. Оцінював неупереджено. І коли ми вже набрали повні груди, щоб кинутися на цю "амбразуру", невідомо з якої причини почули: "Знання - це не головне. Прийде час, ви все одно все це вивчите, життя примусить. Головне, щоб ви назавжди залишалися людьми".
Я досі пам'ятаю той день. І тепер згадую цих двох кримських педагогів. Два роки тому про свою шкільну вчительку я читала у газеті. Писали про те, який вона ентузіаст своєї справи, як любить предмет і дітей. А другу - справжнього фахівця, яка вболівала за свою роботу, змусили піти, оскільки вона нікому не поступалася принципами і навчала цьому нас.
Залишатися людьми. Це якраз те, що повинна виховувати в молоді інтелігенція, тому що вона оперує духовними критеріями. Обставини складаються так, що молода людина опиняється перед життєвим вибором - не дати на поталу те справжнє, чим наділила нас природа, - відвертість, щирість, наполегливість, жадоба до життя і творчості. Де віднайти ту грань, за якою - неприховане лицедійство, зневага, користь на шкоду іншим, щоб не переступити? Як навчитися цінувати думку супротивників, а ще - не виставляти на посміховисько своє безпідставне "я" і не виголошувати заяв без відповідних доказів?
Все це неможливо без сформованого внутрішнього світу. Тому нам так потрібні кваліфіковані загальноосвітня і вища школи, знання не лише рідної, а й іноземних мов. Все це разом виховує внутрішню культуру і внутрішню
свободу, звідки черпають своє натхнення полум'яні майстри слова, художники, композитори, режисери. Щоб, створивши власний світ, вдосконалити оточуючий. І найголовніше - відродити гідність та самоповагу.
Напевне, не випадково, розповідаючи з телеекрана про той чи інший американський кінофільм, у передмові до нього нам тлумачать, мов дітям, що це кіно не про битву з "годзилами", прибульцями чи країнами третього світу, а передусім про патріотизм американської нації. А чи пригадаємо український патріотичний фільм, який переглянули останнім часом? А книгу? А музичний твір на цю тему? Нема.
Тому що патріотизм, як складова, зник з наших генів. Йому ні з чого народитися. Як нікому його посіяти... Тому ми зі всім погоджуємося, всіх жаліємо, розуміємо, причому абсолютно позбавлені власної думки, переконань і принципів. А коли хтось сторонній наважиться "гавкнути" на проблеми нашої держави, намагаємося дуже культурно відповісти. Культура повинна бути, але там, де її місце. А поки що, напевно, терпець ще не увірвався. А коли? Через наступні дванадцять років?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 19.09.2003 > Тема "Ми єсть народ?"