Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З ЮВ╤ЛЕ╢М, КОБЗАРЮ!
Цього тижня в╕дсвяткував 80-л╕тн╕й юв╕лей ялтинський кобзар Остап К╕ндрачук.


ЗГАДАЙТЕ У ВАШИХ МОЛИТВАХ ЯРОСЛАВА ГАЙВАНЮКА…
Його чиста душа заслугову╓ на те.


ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ПРОДОВЖУ╢ ЖИТТЯ
Про творч╕ здобутки В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к пам’ятають не лише напередодн╕ юв╕лейних дат.


ПОМ’ЯНУЛИ ГУБАР╤В…
наш обов’язок – вшановувати й передавати дал╕ в майбутн╓ пам’ять про цих...


ВЕЧ╤Р ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
У Вадима Михайловича Ро╖ка сьогодн╕ - день народження!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 22.11.2013
«ЦЯ КНИГА — М╤Й Б╤ЛЬ...»

«НИКОМУ ВАША УКРАИНСКАЯ КНИЖКА ЗДЕСЬ НЕ НУЖНА. ВЕЗИТЕ ЕЕ ЛУЧШЕ В ТЕРНОПОЛЬ!». Такими словами зустр╕ли нашу кримську землячку Ганну Микола╖вну Марчевську в одному ╕з с╕мферопольських книжкових магазин╕в, де вона хот╕ла домовитися про реал╕зац╕ю написано╖ нею ╕ нещодавно видано╖ власним коштом книги «Родина». Н╕хто нав╕ть не поц╕кавився зм╕стом, досить було вже того, що книжка — укра╖нською мовою. Тож ц╕лком зрозум╕ло, чому авторка через деякий час переступила пор╕г «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
— Ця книга — м╕й б╕ль, б╕ль мо╓╖ родини, — почала розпов╕дати про св╕й першодрук Ганна Микола╖вна. — У н╕й на приклад╕ мо╖х р╕дних передана правдива ╕стор╕я укра╖нського села. Моя родина мирно жила й трудилася, вирощувала хл╕б на сво╖й земл╕, поки не прийшла до них у село, що на Сумщин╕, радянська влада, а разом з нею й так╕ лиха, як колектив╕зац╕я, продрозкладка, голод...
На все життя запам’яталася мен╕ п╕сня, яку, н╕би передчуваючи лихо, сп╕вали в мо╖й родин╕:

Лет╕ла зозуля через мою хату,
С╕ла на калин╕ та й стала кувати.
Чого, зозуленько, жал╕бно так ку╓ш,
Чи ти, зозуленько, горе мо╓ чу╓ш?

Коли я була школяркою, мо╖м улюбленим предметом була «╤стор╕я», тому що наш вчитель розпов╕дав не вигадану ╕стор╕ю, як у п╕дручниках, а правдиву. Я мр╕яла стати таким самим правдивим ╕сториком: старанно записувала усе, що чула в╕д учителя ╕ сво╖х прабабус╕ та бабус╕.
На жаль, ╕сториком мен╕ не судилося бути. Зак╕нчила я Полтавський геолого-розв╕дувальний техн╕кум ╕ с╕м рок╕в пропрацювала у галуз╕ геолог╕╖, а пот╕м була ╕нженером на одному з п╕дпри╓мств газового господарства. З 2008 року мешкаю в Криму. Проте ус╕ ц╕ роки, де б не була, я збирала в╕домост╕ про свою родину, досл╕джувала св╕й родов╕д.
К╕лька рок╕в тому у мене почалися проблеми з╕ здоров’ям, через хворобу хребта я була на тривалий час прикута до л╕жка. Тод╕ донька подарувала мен╕ ноутбук ╕ сказала: «Мамо, пиши!». Так ╕ з’явилася ця книга.
...Ганна Микола╖вна у «Св╕тлиц╕» багато розпов╕дала про свою документальну родинну книгу, про р╕дних, на чию долю випало ст╕льки випробувань. 1890 року у родин╕ Йосипа та Мар╕╖ Павленк╕в, у котрих було вже дво╓ син╕в Гаврило й Захар, народжу╓ться донечка Варя (прабабуся авторки книги). Вс╕ не могли нат╕шитися донечкою-красунею. А ╖╖ хрещений ╤ван Корж мр╕яв, що вона виросте йому хорошою нев╕сточкою. Родина Йосипа жила у мир╕ й злагод╕. Сини росли слухнян╕ й працьовит╕. Вс╕ важко трудилися на земл╕.
У 1919 роц╕ прийшли до влади б╕льшовики. Вони стали забирати земл╕ у пан╕в ╕ заможних селян, а також усе, що було у них в коморах ╕ хл╕вах. Нагрянули й до ╤вана Коржа. В╕н намагався захистити сво╓ господарство, та поплатився за це життям, розстр╕ляли ╕ його, ╕ дружину. А через деякий час з його об╕йстя актив╕сти зробили арт╕ль. До господарських споруд ╤вана Коржа зводили «колектив╕зованих» кор╕в, коней, бик╕в, овець та все, що забирали в селян.
Вл╕тку 1921 року, п╕сля жнив, при╖хали комун╕сти ╕ до Вар╕. Вони забрали все зерно, нав╕ть снопи. У с╕м’ях Вар╕ та ╖╖ брат╕в почався страшний голод. На той час у Вар╕ було п’ять донечок. На них було страшно дивитися: зовс╕м безсил╕ лягали одне б╕ля одного на старий кожух — так гр╕лися ╕ засинали. Найменшеньк╕ Оленка й Мар╕я були вже пухл╕. Брати порадили Вар╕ здати ╖х в притулок для голодуючих д╕тей, думали, що там ╖х врятують. Та б╕льше вона не побачила сво╖х двох маленьких донечок, ╖й нав╕ть не пов╕домили про ╖хню смерть...
Землю у людей комун╕сти в╕д╕брали, але сам╕ працювати на н╕й не хот╕ли та й не вм╕ли. Тому навесн╕ селянам повернули частину земл╕, дали зерно на пос╕в, але восени вимагали в╕ддати втрич╕ б╕льше. Б╕льш╕сть селян не могли платити непосильн╕ податки, тому почали в╕дмовлятися в╕д земл╕ — вона знову стояла у бур’янах.
А роботящ╕ й тямущ╕ брати Павленки повернули соб╕ усю батькову землю. Згодом Гаврило збудував млин. Важко працював ╕ в пол╕, ╕ на млин╕, не випадково завдяки так╕й велик╕й прац╕ вважався найзаможн╕шим у сел╕. Та у 1928-1929 рр. почалася колектив╕зац╕я. Б╕дняк╕в аг╕тували вступити в колгосп, об╕цяли ╖м сите й безтурботне життя (в╕дкрили клуб, школу для л╕кв╕дац╕╖ безграмотност╕). А заможних селян, як╕ не хот╕ли вступати в колгосп, почали розкуркулювати. Куркул╕в вважали ворогами народу ╕ виселяли ╖х на Соловки або у Сиб╕р. Тож одн╕╓╖ ноч╕ Гаврило з╕ сво╓ю с╕м’╓ю покинув хут╕р, бо добре розум╕в, що на нього чека╓.
Довго випитували комун╕сти у Захара, де його брат. Зрештою, з╕брали все братове добро ╕ в╕двезли в арт╕ль. А через якийсь час взялися й за Захара: попередили, що в╕н теж розкуркулений ╕ буде виселений...
А попереду родину Павленк╕в та м╕льйони ╕нших укра╖нських родин чекало наступне страшне, чорне лихо — голодомор 1932-1933 рок╕в...
Ось яку книгу не взяли на реал╕зац╕ю в с╕мферопольськ╕й книгарн╕. Що ж, спробу╓мо нашим газетним ресурсом посприяти автору Ганн╕ Микола╖вн╕ Павленко-Марчевськ╕й, щоб поб╕льше людей на приклад╕ ╖╖ родини ще раз пригадали траг╕чн╕, «не п╕дручников╕» стор╕нки нашо╖ укра╖нсько╖ ╕стор╕╖ ╕ задумалися над тим, хто винен у тих нелюдських випробуваннях, що одв╕ку пересл╕дували укра╖нц╕в на ╖хн╕й земл╕. «Я — не письменниця, — каже наша гостя, — може, не дуже л╕тературно усе те записала, але не могла дал╕ нести у соб╕ цей б╕ль, розпов╕ла, як могла»...
Наприк╕нц╕ сво╓╖ книги Ганна Микола╖вна зверта╓ться до читач╕в такими словами:
«Сьогодн╕ мен╕ говорять: не суди сучасним судом тих виконавц╕в, як╕ знищували ф╕зично ╕ морально твою родину. Треба простити ╖х ╕ самим просити пробачення — задля чест╕ свого народу. Задля порозум╕ння з ╕ншими народами, задля пам’ят╕ безневинних жертв. ╤ не нагадувати надал╕ одне одному, хто кого б╕льше вбив.
Але я твердо знаю: коли ми забудемо ╕стор╕ю сво╓╖ Укра╖ни, дерево свого роду, то ми будемо — вже не ми. Ми забудемо свою мову, св╕й р╕д, що ми — укра╖нц╕. Ми станемо яничарами. Якщо ми забудемо свою мову, ми забудемо р╕дну мат╕р. Це буде гр╕х великий!
Треба любити свою Батьк╕вщину — яка б вона не була. Якщо ми хочемо, щоб наша Укра╖на була красива ╕ багата, ми це зробимо. Ми разом все зможемо.
Але насамперед багатим духовно, морально ╕ матер╕ально повинен стати наш народ. Тод╕ буде сильна ╕ багата УКРА╥НА».

Записала Любов СОВИК

УРИВОК З КНИГИ
Г. М. Марчевсько╖ (Галини Павленко)
«РОДИНА»

* * *
1930 р╕к. Урожай на колгоспних полях з╕брали м╕зерний. Якби не озим╕ з поля куркул╕в-Павленк╕в, н╕чого було б везти на хл╕боздачу. Хтось придумав присл╕в’я: «У колгосп╕ добре жить, один робить, два лежить».
Голова колгоспу через день збирав правл╕ння. На вс╕х кричав:
— Треба щось вир╕шувати, а ви н╕чого не дума╓те. В коморах майже нема╓ зерна, ╕ худоби ск╕льки на м’ясо пор╕зали. А в район треба везти молоко, м’ясо, яйця, вовну. ╤ арт╕льним треба давати, ╕ ╖хн╕м родинам.
Складали списки, кого треба ще розкуркулити, вписали ╕ Ткаченко Варвару. Про це д╕знались в родин╕. Тод╕ Галя сказала мам╕:
— Матусю, мен╕ ш╕стнадцять рок╕в. Я запишуся в арт╕ль, може, тод╕ вони в╕д нас в╕дчепляться?
На другий день д╕вчина п╕шла на роботу в арт╕ль. А ╖й наказали привести корову, щоб ╖╖ маму не розкуркулили. Галя, плачучи, прийшла додому, розпов╕ла про все. Саша п╕шов у сарай, в╕дв’язав корову ╕ пов╕в ╖╖ на налигач╕ у дв╕р арт╕л╕. Галя йшла поруч з ним, п╕дганяла корову ╕ плакала...
* * *
Восени 1932 року на хут╕р налет╕ла ц╕ла бригада мародер╕в-комун╕ст╕в. Це були прац╕вники райкому парт╕╖, р╕зн╕ уповноважен╕, м╕л╕ц╕я. Забирали у селян податки.
До Вар╕ при╖хав уповноважений в супровод╕ м╕л╕ц╕╖, який був у не╖ не один раз. З ними ╖здили п╕дводами м╕сцев╕ комун╕сти ╕ комсомольц╕, як╕ нишпорили по ус╕х закутках. Забрали у не╖ все зерно, корову ╕ птицю. Коней «колектив╕зували» ще минулого року. Коля випустив з голуб’ятн╕ голуб╕в, а то забрали б на податки ╕ ╖х!
Вибрали актив╕сти усе з погреба, нав╕ть витягли дубов╕ д╕жки ╕з засолкою ╕ забрали. З горища вигребли усю сушку, сушен╕ гриби, яблука, квасолю...
П╕сля голоду 1921-1922 рок╕в Варя з д╕тьми викопали у садку п╕д яблунею яму, брати накрили ╖╖ дерев’яними латами. Зверху поклали солому, яку пересипали гречаною лузгою, ╖╖ бояться миш╕, пот╕м усе засипали землею. Залишили невеличкий лаз, що закривався дерев’яною лядою, яка теж була прикидана. Все це було на р╕вн╕ земл╕. Щороку яму чимось заповнювали, робили запаси. Цьогор╕ч засипали картоплю для посадки. Тепер, коли у них все забрали, родина Вар╕ думала: на картопл╕ до весни якось доживемо. А там, може, влада одума╓ться...
Коля уноч╕ витягав картоплю. Варили ╖╖ теж уноч╕, ╕ ╖ли ночами, залишивши в печ╕ на день по дек╕лька картоплин на кожного. Щоб не було запаху ╖ст╕вного в хат╕, ╖ли картоплю холодною, хату в цей час закривали на засув.
Ран╕ше в укра╖нських селах люди ходили одне до одного просто так, щоб зустр╕тись, порозмовляти. Тепер вс╕ одне одного боялись.
У сел╕ знали, що комуняцьке начальство придумало платити за доноси прем╕╖. Люди немов подур╕ли — доносили сус╕д на сус╕да, куми на кум╕в, подруги на подруг, д╕ти на д╕тей. Учител╕в купували пайкою, щоб вони випитували у д╕тей, що т╕ ╖ли вдома. Д╕ти говорили правду, а учитель писав донос, за що одержував пайку.
Комсомолка Н., яка приходила до Гал╕, написала донос, що у Ткаченк╕в у хат╕ був запах печено╖ картопл╕, що вони вноч╕ д╕стають картоплю з ями, яка знаходиться десь в садку, ╕ нишком ╖дять.
Ранком у хату Вар╕ прийшли вже знайомий уповноважений, хтось в╕д райкому компарт╕╖ в супровод╕ м╕л╕ц╕╖ ╕ м╕сцевих комун╕ст╕в. П╕дняли всю родину — вивели у садок: там в╕дкрили яму з картоплею ╕ Колю змусили всю ╖╖ вибрати.
Варя стояла б╕ля ями ╕ плакала в╕д горя, яке нависло над нею. Вона розум╕ла, що тепер вони не виживуть...
* * *
Мезенцев Степан з╕ сво╓ю дружиною теж не хот╕ли вступати до колгоспу. Вони жили заможно, мали свою землю ╕ худобу.
У 1931 роц╕ половину вс╕╓╖ худоби Степан здав — за податки. Добавляли ще й зерном озимих. Залишились т╕льки озим╕ для пос╕ву.
Степан вир╕шив ул╕тку 1932 року перекласти комини печ╕. Так вс╕м на хутор╕ ╕ казав, що п╕ч стала дуже дим╕ти ╕ в╕н буде перекладати комини. Степан переклав п╕ч, а п╕д прип╕чком зробив схованку, в яку пот╕м заховав зерно.
Восени 1932 року за податками при╖хали уповноважен╕ райкому компарт╕╖ в супровод╕ м╕л╕ц╕╖. Забрали зерно ╕ всю городину. Вивели коня, корову, овець ╕ всю птицю.
Теля ╕ пару овець Степан встиг заховати у накрит╕й ям╕. Годував худобу вноч╕.
Вдруге прийшли до нього — сво╖ комун╕сти ╕ комсомольц╕, а з ними м╕л╕ц╕я. Забрали все, що було в нього на горищ╕ хати: сушка, квасоля, нас╕ння соняшника. З погреба вигребли те, що залишили минулого разу, а з ним усю засолку. З комори забрали сало, що було в бодн╕.
 — Одн╕ кочерги залишили б╕ля печ╕, — говорив Степан сус╕дам, коли його запитували, що у нього залишилось.
А вноч╕ в╕н д╕ставав з╕ схованки зерно, на ручних жорнах мололи муку. Марфа варила галушки або зат╕рку, пекла у печ╕ переп╕чки, тим родина ╕ виживала.
Настала зима. Степан з Марфою вир╕шили зар╕зати теля ╕ обох овець. Випав сн╕г, ╕ вони боялися, що по сл╕дах ╖х можуть вистежити. Одн╕╓╖ ноч╕ господар у ям╕ ╖х пор╕зав. М’ясо перен╕с до хати, пов╕сив на горищ╕. «Зима, м’ясо не пропаде», — думав Степан. Два дн╕ родина ласувала м’ясом.
До них в хату часто заб╕гала Дан╕льчишина Ольга, ╖╖ батьки були з переселенц╕в. Вона була комсомолка. Чого до них приходила, хто ╖╖ зна╓, все видивлялась. Може, кожен з комун╕ст╕в ╕ комсомольц╕в сл╕дкував за тими, хто не вступив у колгосп, як вони виживають. Одного разу Ольга таки набачила б╕ля прип╕чка зернину. Написала донос на Мезенцева...
Вноч╕ подружжя спало. Коли чують стук╕т у двер╕. Степан п╕днявся з л╕жка, накинув на себе п╕джак. Узяв сокиру, в╕дчинив двер╕ у с╕ни ╕ запитав:
— Хто там?
— В╕дкривай, м╕л╕ц╕я.
Степан в╕дчинив с╕нешн╕ двер╕. У хату зайшли два м╕л╕ц╕онери, а з ними — м╕сцев╕ комун╕сти.
Знайшли вони ╕ зерно, ╕ м’ясо. Усе забрали ╕ пригрозили:
— По╖деш, Степане ╤лл╕чу, на Соловки!
В родин╕ Степана тепер не було що ╖сти. Настав голод.
Першим в╕д голоду помер середн╕й син Сашко, якому було тринадцять рок╕в. Тод╕ Степан вир╕шив йти в радгосп ╤лл╕ч╕вку доглядати бик╕в. Були так╕ дн╕, що ╖в ту саму ╖жу, що ╕ бики. В╕н варив буряк ╕ додавав зам╕шку, яку залишав в╕д бичк╕в. А хл╕б, який одержував за працю, сушив ╕ приносив додому.
Марфа залишилась з трьома д╕тьми. Голод був страшний, чолов╕к давно не приходив. Вона вир╕шила сходити до ╤вана, брата чолов╕ка. Думала, може, своячка Фросина чимось допоможе. Але та в╕дпов╕ла:
— Самим н╕чого ╖сти.
Марфа знала, що ╤ван году╓ зерном коней ╕ щодня приносить додому в кишенях зб╕жжя. Та й в колгосп╕ одержував пайку на свою родину. Але змовчала ╕ п╕шла в╕д них.
...Проходила б╕ля двору Вар╕. Н╕коли Марфа не була у не╖ в хат╕, а тепер завернула. Тут теж голод. Погорювали дв╕ нев╕стки, розум╕ючи, яка б╕да прийшла у ╖хн╕ родини. Коли чують туп╕т у с╕нях, в╕дчинились двер╕, зайшов зять Вар╕ — ╤ван Кравченко. Прив╕тався з ус╕ма ╕ сказав:
— Мамо, ус╕ збирайтесь. По╖демо до мене.
Марфа у плач:
— Ван╓чка, забери ╕ мого Федьку, дуже слабий в╕н. А як поправиться, хай ╕де на роботу, йому скоро с╕мнадцять рок╕в.
╤ван погодився.
— Сьогодн╕ ╕ ╖демо, — сказав в╕н.
Марфа п╕шла за сином. Варя стала збирати одяг ╕ пост╕ль, зв’язувала ╖х у вузли, а ╤ван виносив ╕ складав у кузов машини. Варя з Сашею одягли син╕в у дорогу. Галя сказала:
— Матусю, я не по╖ду. Якщо ╕ я по╖ду, нашу хату заберуть у колгосп. Тод╕ н╕куди буде повертатись. Ви ж сам╕ зна╓те, у пуст╕ хати зразу заселяються колгоспники.
Варя, плачучи, в╕дпов╕ла:
— Мен╕ ти дорожча за хату. Саша теж мовив:
— Варю, ╕ я не по╖ду.
Марфа тим часом привела сина. Варя з д╕тьми попрощались ╕з Сашею ╕ Галею, с╕ли в машину ╕ по╖хали в Н╕жин. ╥хали довго.
Шура зустр╕ла дорогих ╖й р╕дних. Вона зварила р╕денький картопляний суп. Поки вс╕ роздягались, Шура кожному насипала суп у маленьк╕ мисочки. Вс╕ швидко його проковтнули, хот╕лось ус╕м ще ╖ж╕. Але зять ╤ван сказав:
— Не можна вам б╕льше ╖сти.
Через якийсь час Шура знову насипала так╕ сам╕ мисочки. Вс╕ по╖ли. Варя прилягла з меншими синами в╕дпочити. Коля був б╕ля Шури ╕ розпов╕дав, що твориться на хутор╕. Федя одягнувся, вийшов з хати, став шукати що-небудь з’╖сти. Зал╕з у погр╕б, а там стояли повн╕ д╕жки з ог╕рками ╕ пом╕дорами. А Федя любив солон╕ ог╕рки, в╕н взяв дек╕лька ог╕рочк╕в ╕ з’╖в. Б╕ль пронизав усе т╕ло хлопця, в╕н схопився за жив╕т, скрутився, так ╕ сид╕в. Сили не було терп╕ти, в╕н став кричати. На крик виб╕гли Шура ╕ Коля. Витягли його з погреба, занесли до хати. Невдовз╕ в╕н помер. Шура плакала ╕ говорила:
— Я вам давала потрошку ╖сти, що б ваш╕ животики не полопались...
У Н╕жин╕ Федора ╕ поховали...

Ганна Микола╖вна залишила сво╖ книжки у «Св╕тлиц╕». Хто побажа╓ ближче ознайомитися з непростою долею укра╖нсько╖ родини Павленк╕в ╕ хоч трохи п╕дтримати автора — звертайтеся!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12582

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков