Версiя для друку Обговорити в форумi

Пісенна світлиця

Всі, хто любить Україну, люблять її по-своєму. Хтось торує шлях у політику, аби бути корисним своїй державі, хтось, навчаючи дітей та молодь, заклопотаний тим, щоб розбудити в них патріотичні почуття, а хтось просто щиро радіє, коли лунає переможний державний гімн нашої країни на спортивних аренах світу. У Ореста Федоровича Мартиніва є більше, ніж у інших, — він має пісню, яку недаремно називають душею народу і яка водночас очищає, удосконалює, виховує народну душу. І ця пісня – рідна, українська, така ж вільна і широка, як голос співака, і така сама задушевна, мелодійна та щемка. Втім, окрім класичних пісень, таких, як «Реве та стогне Дніпр широкий», «Два кольори», «Стоїть гора високая», він дає крила ще й новим пісням, співпрацюючи з кримськими авторами, прихильниками української пісні. Не кожна з них «вилетить» за межі кримської столиці, але є й такі, як «Любіть Україну» (на слова Володимира Сосюри, музика Мойсея Валіда), що здобули всеукраїнське визнання, ця пісня, зокрема, посіла перше місце на конкурсі в Києві.
Одним із основних критеріїв, які враховує співак, включаючи щось до свого репертуару, є патріотична настроєність пісні або ж орієнтація в ній на українську тематику та народну символіку. Так було і за минулих часів, коли Україна вважалася лише «окраїною» радянської імперії, бо в пісні для Ореста Мартиніва звучав і голос його матері Галини, яка любила співати і чиї молоді роки пройшли на Івано-Франківщині, і скрипка батька Федора, що трагічно загинув у 1947 році, коли Орест був ще зовсім маленьким. Він і сам народився в с. Бовшів, що на Івано-Франківщині, там пройшло раннє дитинство і розпочалися шкільні роки. І хоча невдовзі доля закинула їх на Донеччину, навчатися в училищі хлопчина поїхав до Івано-Франківська, де жила його бабуся, ті краї стали і в подальшому джерелом його натхнення, а через певний час і домівкою для його дочки та онуків.
Але це – в майбутньому, а для випускника семирічки м. Запоріжжя, де оселилася родина вже разом з другим, хоч і не рідним батьком Йосипом, цілком прийнятним був фах столяра-червонодеревника, хоча, звичайно, мріяв він не про це – хотілося удосконалювати свою гру на улюбленому баяні. Тож після здобуття технічної освіти і подався юнак до Івано-Франківського музичного училища, але директорка його розчарувала, хоча водночас і дала добру пораду: музичне училище поки що не для нього, воно потребує більш серйозної підготовки, але цілком реально вступити до культурно-просвітнього училища, що в Снятині.
І вона знала, що говорила: Ореста зарахували на хорове відділення цього училища, й несподівано для себе він почав співати. Слухаючи, як це роблять відомі співаки, він продемонстрував швидке творче зростання і незабаром вже співав як соліст з хором та виступав перед широкою аудиторією.
Тепер можна було подумати і про консерваторію, яку і закінчив у 1970 році в Києві з кваліфікацією концертний співак.
Після навчання 26-річний Орест Мартинів почав працювати в Чернігові в музичній філармонії. Та над ним, як дамоклів меч, висіла армійська служба, від якої можна було «заховатися» десь в Сибіру, поки мине призовний вік, а можна було просто піти назустріч своїй долі. Співак зробив останнє, але ж не бездумно, спочатку він прослухався в Київському ансамблі пісні й танцю, а потім пішов до військкомату. Служба тривала для нього один рік і мало чим відрізнялася від цивільного життя, бо, як і раніше, не розлучався з піснею. Так в його репертуарі з’явилася армійська тематика, яка в майбутньому набула розвитку і поповнила його нагородний список почесним знаком «За самовіддану працю у Збройних Силах України» (2010 р.), медаллю «Захиснику Вітчизни» (1999 р.) тощо.
А життєва стежина поміж тим привела Ореста Мартиніва до Криму. І не випадково, бо тут під Бахчисараєм оселилися його батьки. Працювати почав у Кримському українському музично-драматичному театрі, та квартирне питання незабаром його поєднало з естрадним оркестром «Крим», разом з яким понад 10 років їздив співак по підприємствах, селах і містах півострова з концертами. А коли оркестр розформували, на рік пов’язав своє життя з вокально-інструментальним ансамблем «Таврія» і цим би не обмежився, аби не зірвав голос, порушивши одне із залізних правил: хворому не співати. А професійний співак без голосу це теж саме, що і танцюрист без ніг. Коли знаряддя праці – голосовий апарат, з ним треба поводитися, як з надзвичайно дорогим і крихким інструментом, інакше можуть очікувати досить болісна перекваліфікація і зовсім не парадний бік життя. Тож Орест Федорович не знайшов нічого ліпшого, як стати вантажником, поки голосові зв’язки будуть відпочивати і відновлятися.
Тепер він вже добре розумів: його обдарування вимагає особливого ставлення. З цієї причини перестав і співати при Свято-Троїцькому храмі, віддавши цьому чимало років, бо частіше, ніж в приміщенні, це доводилося робити на вулиці під час якоїсь урочистої ходи, особливо на Різдво Христове, вдихаючи при цьому морозне зимове повітря.
Згідно з картами Таро, починаючи з 39 років, людина припиняє своє особисте зростання і стає вчителем, забезпечуючи його для інших. Орест Федорович теж долучився до педагогічної праці, але значно пізніше, і творчий розвиток артиста при цьому не припинився. Його робота в культурно-просвітньому училищі, де він розпочинав як заступник директора, майже збіглася з першим десятиріччям Української державності, тож співак відчув лише новий приплив сил і натхнення. Не завжди і не все було у нього гладко за радянських часів, хоч і побував під час хрущовської відлиги в Польщі та Німеччині. А ось в Англію його не пустили, дарма що спакував валізи, приготував концертний одяг. Пісні, які він виконував у складі ансамблю, дісталися іншому, бо «кедебістам» не сподобалося територіально неблагонадійне походження артиста, який народився у «бандерівських» краях. Й хоча можна прожити і без Англії, це все ж таки зачепило за живе. Кадрові перестановки в училищі призвели до того, що його керівний склад разом з О. Мартинівим перейшов працювати до музичного училища, де співак ще повніше, без зайвих пересторог віддався власній творчості. Активізувалася його співпраця з кримськими композиторами, такими, як Володимир Могильницький, Володимир Малий та Віталій Лазаренко, які полюбляли писати музику на слова кримських авторів. Записи пісень Ореста Мартиніва на радіо і телебаченні стають регулярними, а на День незалежності його пісні незмінно лунають в Будинку офіцерів, де встиг попрацювати співак завідувачем музичної частини в останні роки своєї трудової біографії. Його «Марш військ берегової оборони» особливо полюбився солдатам і супроводжував їх в дорозі у гарячі точки. Безвідмовно брав участь Орест Мартинів і в українських громадських заходах. Робив це на за гроші, а з душею і для душі.
Коли виходив на сцену, судячи по оплесках, радісно поринала в дивосвіт його пісні не лише я, але і всі в залі, відпочиваючи від буденних обов’язків та проблем. Особливо запам’яталося, як співав він на вечорі з нагоди шістдесятиріччя першого редактора «Кримської світлиці» Олександра Кулика, який не дожив до цієї дати. Пісня так розворушила душу, що захотілося підійти до виконавця і сказати йому щось особливе. Але ж хіба підійдеш, адже він – зірка, і якби жив і працював у Києві, про це знала б уся Україна.
І ось тепер дуже приємно було довідатись, що він постійно передплачує «Кримську світлицю», на відміну від деяких наших вдаваних прихильників, що звикли лише подавати в газету свої партійні звернення. Привітав піснею ювілярку співак і на святі її 20-річчя. А на презентації книги нашого головного редактора Віктора Качули та його дочки Юлі Орест Мартинів виконував їхні пісні, що частково увійшли до його компакт-диску, присвяченого 200-річчю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Цей диск буде презентовано в Центральній науковій бібліотеці ім. Толстого ближче до святкової дати.
На ньому – пісні безпосередньо на слова нашого українського генія, а також на Шевченківську тематику та декого з тих, хто споріднений з ним духовно і відображає це в своїй творчості. Навіть далеко не професійні тексти окремих пісень тут не викликають роздратування – їхні вади компенсуються мелодією, музичним супроводом та прекрасним емоційним виконанням. Втім, співак зізнається, що для нього є дуже важливим якісний змістовний текст, на відміну від сучасної «попси», коли можна півгодини виспівувати кілька слів. Музикою не для душі, а для ніг він назвав те, що пропонується молодому поколінню сьогодні. Та попри долю теперішніх пісень-одноднівок, на думку Ореста Мартиніва, класична українська пісня буде жити завжди і, що б там не диктували мода та аматорство нинішніх музичних законодавців, знайдуться люди, які будуть цю пісню пропагувати і шанувати. Її залюбки співали за тоталітарного режиму, співали і «помаранчеві» демократи, співають й прихильники нинішньої влади, яку я попросила Ореста Федоровича охарактеризувати щодо впливу на свободу слова.
— Ви як писали в своїй газеті правду, так і пишете, і «Кримську світлицю», що вже помирала, відроджено за нинішньої влади. Що тут додати? – відповів співак, адже добре пам’ятає газетну історію і всі роки вболівав за нашу долю.
Заслужений працівник культури Криму та лауреат почесної премії АРК Орест Мартинів надихає на творчість багатьох своїх шанувальників. Українець з Полтавщини Анатолій Іванович Бєліч вже підготував на його пісні п’ятнадцять кліпів, і ця робота триває. Її важко назвати прибутковою, та він, як і сам Орест Мартинів, належить до того покоління, для якого на першому місці стоїть ідея, а не гроші. Ідея звеличувати свою Вітчизну та прославляти кращих її дітей, що залишили на цій землі відбиток своїх таланту і любові, ідея, що дозволяє піднятися на таку ж саму сходинку слави, навіть не помічаючи цього, бо це – не мета, а наслідок того, що працював лише на замовлення власного, відданого своїй землі серця.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема "Душі криниця"