Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті
ДО 180-РІЧЧЯ МАРКА ВОВЧКА

У 60-70 роках ХІХ ст. увесь літературний світ Росії, України (тоді Малоросії), Європи був захоплений розповідями із народного побуту Марка Вовчка. Спочатку й не здогадувалися, що під чоловічим ім’ям ховається псевдонім молодої письменниці Марії Вілінської, в заміжжі Маркович. Її твори друкувалися в журналі «Основа» (В. Білозерський), альманасі «Хата» (П. Куліш), у журналах «Современник» (М. Добролюбов), «Отечественные записки» (М. Салтиков-Щедрін) та багатьох інших, а також в європейських журналах, на європейські мови перекладені.
Збереглося чимало свідчень про сильний чудодійний вплив літературних сюжетів Марка Вовчка, її виразових мовних засобів на прогресивну молодь, на усі верстви суспільства, на видатних європейських письменників того часу.
М. Драгоманов, І. Тургенєв, М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен, Д. Писарєв, І. Аксаков, Н. Лєсков, Пр. Меріме, П. Куліш, В. Доманицький та інші пишуть захоплені рецензії в різній пресі про особисте враження від прочитаних творів.
Сам Т. Шевченко в захопленні стверджував, що українська мова Марковички є для нього істинною красою і написав їй дві поетичні посвяти зі зверненням до неї:
«Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!»
А сама вона пише до чоловіка О. Марковича в Чернігів із Парижа:
«…Богдась (син 10 р.) узявсь читати «Кармелюка», «Галю», аж не дихав. До пізна читав… Поклала спати… Другого дня скочив і зараз знову до «Галі» та й не одірвався, навіть кофе не пив, аж скінчив читати, похвалив мене, а самий задумавсь-замисливсь…»
Звідки походить така чудодійна сила народних оповідань Марковички? Чим пояснюється всезагальне захоплення її творами? Чому вони так чарують?
Дворянка російського походження, вихована у дворянському середовищі, начитана дворянської літератури упереміж із високими ідеями, відкрито заявила протест своєму дворянському оточенню, яке готувало їй пишне заміжжя із багатим поміщиком, власником розкішного маєтку та чудового англійського парку, тисячі душ кріпаків.
І кого покохала молоденька великоросійська красуня із пишною русою косою? Засланого в Орел політичного українця Опанаса Марковича, у якого в кишенях від безгрошів’я вітер гуляв!
Зате він знав і співав українські пісні, збирав українські думи, прислів’я, різний фольклор, історичну бувальщину. Будучи самозречено закоханим в історичну старовину, Опанас і свою дружину прилучив і закохав в Україну.
Молода пара переїхала із російського Орла на Україну спочатку в село Сорокошичі на Остерщині (побережжя Десни) до брата Марковича – лісничого.
Отут почалося перевтілення душі молодої великоросіянки, її друге народження. За висловом П. Куліша, «…московка преобразилася в українку…». Ходили разом в села помежи люди. Прислухалася, придивлялася, вникала, запам’ятовувала, збирала, записувала, вивчала українську мову, вдосконалювалася, уклала для себе словник української мови, який мріяла колись видати.
Під впливом почутих переказів, легенд, пісень, історії української, Хмельниччини, Гайдамаччини, Запорожжя, Гетьманщини і т. д. Марковичка захопилася краєм, «де одна пісня тече широким Дніпром, а друга — Десною злотоберегою…».
Оце захоплення переплавилося у її душі, спричинилося до літературної творчості. Та пісенна потуга десь із глибини просилася назовні.
Співала сама собі і малому Богдасеві колискові, декламувала присутнім уголос, як тоді було прийнято. Сама співала і персонажі її співають: «Грицько — парубок, як орел! Як заспіває, було, Нечая, то, здається, от-от козаки вийдуть!» («Чумак»).
«Козацький січовик-бандурист як заспівав: «Та немає в світі гірш нікому, як бурлаці молодо-о-му. Гей-гей!», то аж чайка у комишах кигикнула з подиву». («Маруся»).
В Немирові, де Опанас Васильович працював учителем географії в гімназії, учителі поставили музичну п’єсу «Наталка-Полтавка». Марія Олександрівна (так її звали) допомагала чоловікові скомпонувати музику за мотивами народних пісень, добирала відповідні народні костюми, допомагала виконавцям у дикції, в інтонаціях. За свідченням очевидців і рецензії в журналі «Основа», постановка п’єси була напрочуд вдалою завдяки режисурі Марії Олександрівни.
В січні 1859 року вона познайомилася у Петербурзі з Шевченком: декламувала уголос свої твори, співала сама народних пісень, а разом із названим батьком співала «Зіроньку». У себе в помешканні влаштовувала літературні вечори, сама співала і читала уголос свою прозу прекрасну.
Пізніше в листі з-за кордону питала Тараса Григоровича: «Що малюєте? Чи співаєте свою улюблену «Зіроньку»?».
У Гейдельберзі читала уголос свої оповідання по черзі із Опанасом Васильовичем, який затівав суперечки, що Марко Вовчок повинна писати тільки українською мовою, а Марія Олександрівна, не погоджуючись із такою обмеженістю, тут-таки писала «Червонного короля» російською.
Згадує сучасниця, подруга Ю. Єшевська: «В Ахені ми з чоловіком слухали в її виконанні українські народні пісні. Вона знала їх багато і прекрасно співала своїм приємним контральто у нас в будинку без будь-якого акомпанемента, як-от «Ой, мій таточку, випий чарочку!», «Ой ти, коте, не гуди!», «Ой не ходи, Грицю» та ін. Ці пісні згодом увійшли до її збірника «Двісті українських пісень».
1864 р. Марія Олександівна пише до Єшевських:
«…Я встретила одного композитора, который с моего голоса положил на ноты двести украинских песен. Нашёлся один издатель, который хочет издать их на свой счёт, если найдутся подписчики. Когда я пою «Чом, чом чорнобров» или «Ніхто не винен – сама я», то вспоминаю о вас, об Ахене. Я рада изданию — живит оно меня. Все двести даже слишком уже положены на музыку. Я пела ему целые утра две недели от 11 до 4 часов. Двадцать песен иногда удавалось положить. Он – это г. Мертке, композитор, приехал нарочно из Швейцарии за песнями, пробыл здесь две недели…».
1866 року в Парижі Марія Олександрівна заходилася видавати збірник «Двісті українських пісень». Вісім зошитів по 25 пісень. «Пісні зібрані на Україні поміж людьми. У ноти завів Едуард Мертке. Власність і видання Ріхтер Бідерман. Лейпціґ…».
В ті часи за кордоном легше було працювати на українську культуру, ніж в самій Україні. Із представлених письменницею до друку восьми випусків збірника вийшов тільки перший. Він містив 25 пісень. Видання припинилося через матеріальні нестатки, через брак підписантів.
Авторська передмова свідчить, як ретельно ставилася письменниця до своєї пісенної роботи, до текстів.
«…Якщо щиро та не боячись казати, то краще над українських пісень нема у всьому світі великому!.. Одна тече Дніпром синім, друга — Десною Злотоберегою, а третя – якоюсь невідомою річенькою леліє тихенько або озером прозорим плеще в бережжя травистії…»
З 1867 р. після смерті чоловіка Марія Олександрівна жила в Петербурзі і на Україні. Якось у Києві зайшла вона до редакції журналу «Київська старовина» і захопила усіх вишуканою усною українською мовою та дикційною вимовою.
Про сумну долю автографа писав 1926 р. М. Д. Лобач-Жученко — другий її чоловік: «…У 900-х роках сім зошитів, в яких було 175 неопублікованих пісень, Марія Олександрівна взяла в одну оправу для кращого збереження. Після її смерті (1907) пісні в оправі забрав Б. О. Маркович (син), який жив у Петербурзі. Маючи намір видати «Збірник», повністю викінчений авторкою, Б. О. Маркович хотів заручитися думкою компетентного знавця, тому попросив композитора Вл. Зарембу переглянути пісні. На численні прохання Б. О. Марковича повернути автограф, навіть погрози судом, Вл. Заремба не відповідав. Останнього листа з приводу цієї сумної історії Б. О. Маркович надіслав М. Д. Лобач-Жученку 1910 р.».
Автограф до цього часу не знайдений.
Багато-багато писала Марковичка про людські заздрощі, наприклад, «Тюлева баба», «Тёплое гнёздышко», «Лихой человек», «Чари», «Свекруха», «Сестра» та ін.
Не всі твори Марковички соціально загострені, цей аспект дуже добре дослідили радянські літературознавці. А заздрощі бувають не тільки серед поміщиків-кріпосників. Про цю сторону людського характеру критики замовчують.
Багато творів Марковички надаються для усного мистецького виконання. Їх треба читати уголос! Отоді проявляється пісенність Золотослівниці.

Мирослава ЗАЙКО
(Використано передмови і примітки до видань Марка Вовчка А. Погрібного, Н. Крутікової)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 06.12.2013 > Тема "Душі криниця"