Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

Лідія Огурцова — одна з найцікавіших і найпрацьовитіших сучасних дитячих письменників Криму. Вона — автор понад двадцяти книг, редактор журналу «Літературний дитячий світ», лауреат багатьох літературних премій. Нещодавно у видавництві «Доля» побачила світ книга її вибраних творів, до якої увійшли вірші та казки для дітей, оповідання і драматичні твори. З дитячими віршами поетеси «Кримська світлиця» вже знайомила читачів. А сьогодні ми пропонуємо оповідання для дорослих, в якому письменниця порушує теми моралі, етики і взагалі людських стосунків у наш непростий час, коли ці цінності нівелюються, знецінюються і зневажаються самими ж людьми.

Лідія ОГУРЦОВА
«ЙОГО ЛЕВИЧНІСТЬ»
ІСТОРІЯ ЛЮДИНИ З ХАРИЗМОЮ

Є люди, наближаючись до яких, ти раптом відчуваєш, як потрапляєш в поле їхнього тваринного магнетизму, незрозумілої сексуальної променистості. Тебе невтримно тягне до цієї людини. Тобі здається, що поруч з нею ти стаєш кращим, яскравішим, привабливішим. Іскришся, заряджаєшся її ідеями, настроєм. Чи це харизма чи ще якась загадка природи, але залишати цю людину тобі не хочеться. А відійшовши від неї, ти ще довго ностальгуєш за втраченим відчуттям наповненості і життєвості, яке поступово затухає у твоїх почуттях.
Таким був Лев Харкін. Його селянське, ніби побите віспою обличчя, невиразні очі, широкий м’ясистий ніс — не вражали… Та варто було йому заговорити — і він «вмикався». Загорявся, як лампочка в коридорі комунальної квартири, яка щоночі збирає почет з метеликів і комарів, що б’ються об скло її харизматичної сяйливості. З роками лампочка обростає пилом, але як і раніше благально підморгує своєму захопленому оточенню.
У студентські роки, будучи комсоргом університету, Лев Харкін дуже любив командувати і розподіляти. Він завмирав, вслухаючись в слова подяки, ловив підлесливі погляди товаришів, не терпів скигліїв і легко забував про свої урочисті обіцянки. З жінками Льовочка був підкреслено люб’язний, не пропускав нагоди покрасуватися і, щоб завоювати їхню симпатію, до непристойності завалював компліментами.
На п’ятому курсі він закохався в Нельку. Неля Гальперіна була красунею: мініатюрна струнка шатенка, груди високі, повні. Як кажуть євреї: «Є чим дихати». Коса товста, до пояса. Залицяльників було не міряно. Вона всім відмовляла.
— Ціни собі не складе, — шушукались сусідки по гуртожитку.
Харкін три дні з кімнати не виходив після того, як вона йому відмовила. Лежав на дивані, відвернувшися до стіни. Палив цигарки. На тумбочці гора недопалків.
Через півроку Нелька вийшла заміж за вірменина, поїхала з ним до Вірменії. Там чоловік її лупцювати почав. Через три роки вона вернулась. Харкін на той час кинув палити і одружився.
Як уже там в небесній канцелярії складали його гороскоп — не відомо, тільки його дружину теж звали Неля. За характером вона була тихою, покладистою, зовні трохи розповнілою, з великими очима і вологим поглядом. На противагу Гальпериній, на пропозицію вийти заміж, зголосилася відразу.
Батько новоспеченої дружини був партійним керівником, дочку свою любив, і після весілля забезпечив зятя квартирою і посадою декана факультету філіалу успішного столичного вузу.
До сімейного життя Льовочка був вимогливим. Царським жестом дарував Нелі свою присутність, інколи брав з собою на якісь заходи, при цьому вважав її невеликого розуму квочкою з розряду ідеальних дружин.
«Недалека» Неля терпіла його окрики і численні подружні зради, але, як вихована дівчинка, розголошувати хатні справи не хотіла, дуже любила випікати смачне печиво і зустрічати гостей. По суті, вона була мрійницею. Вважала, що чоловік — це «надійне плече», що в кожної людини повинні бути вірні друзі, а батьки для того й існують, щоб приходити на допомогу дітям у потрібний час.
— Чим більше я зроблю добра, тим більше мені повернеться, а зло, яке поруч, — вчить жити, — казала вона подружкам.
Ті пирхали, посміювались, але Нельку любили і не заперечували їй.
На третьому році заміжжя Неля народила хлопчика і ще більше розповніла. Та, як не дивно, повнота її не псувала, і Неля гарно виглядала.
«Надійне плече» гостей додому не запрошував, а якщо приходили Нелині друзі-однокурсники, влаштовував дружині сцени ревнощів.
— Усім чоловікам тільки одного й треба, — заспокоювала Нелю сусідка Оля, яка встигла двічі побути заміжньою і обзавестися дітьми. — А ревнують вони від своєї невпевненості.
Мужчина — створіння ніжне. Біль він не переносить, від крові непритомніє, температура за 37 градусів підніметься — йому вже кепсько. У дитинстві від болю в животику знемагає, у старості — померти раніше намагається. Словом, річ тендітна, ненадійна. Яка з нього «стіна»? Так, штахетничок. І той од вітру хитається.
Після таких розмов Нелі ставало ще сумніше. Скінчилося тим, що вона записалася на прийом до психолога.
Психолог слухав усе те, що давно вже готове було вихлюпнутися з Нелиної підсвідомості, а Неля шморгала носом, витирала сльози і не могла зупинитись:
— Батьки повчали: жити треба за правилами, за інструкцією, — тоді не будуть падати літаки і всі будуть щасливими. Льовочка жде тепла, сімейного затишку, харчування з пиріжками, холодцем і салатом «Олів’є» у свята. Він хоче, щоб усе крутилося довкруж нього: довкола його здоров’я, роботи, почуттів… Але ж і в мене також є почуття! А йому наплювати. Він приходить і йде, коли захоче. Я просто випала із життя. Подруги шушукаються про Льовочкині зради, батьки мене жаліють.
Психолог казав про те, що найважче полюбити себе, що коли ти себе не любиш, то й інші будуть ставитись до тебе з презирством.
Неля слухала його і міркувала: а чи варто стукатись до закритих дверей?
Лікування в психолога допомогло. Непомітно для себе вона переключилася на серіали, поринула в чужі пристрасті, уявляючи себе то однією, то другою героїнею. Гості вже не приходили, а подруги відійшли у своє, насичене яскравими емоціями життя.
Син підріс, у нього були такі ж вологі очі і тиха вдача, як у Нелі. Відсутність Льовочки не хвилювала. Життя здавалося правильним і розміреним.
Якось в якомусь серіалі Неля почула фразу, яку зробила своїм девізом. Тепер, прокидаючись, вона запитувала себе: «Чи збираюсь я повірити всьому тому, що скажуть про мене дурні сьогодні?». Гордо відповідала собі: «Ні» — і йшла на кухню готувати для Льовочки сніданок.
Льовочка, який на той час уже трохи посивів і роздався в плечах, самовіддано керував філіалом, залишаючи незабутній слід у студентських серцях.
Робота Харкіну подобалась. Панночки бігли на лекції з соціології з сяйливими очима і завмираючим серцем. Говорив Льовочка гарно, розповідаючи про незабутнє і загальнолюдське. Його ідеї проникали в неокріплі уми, заряджали недосвідчених слухачів його настроєм і кликали за собою на барикади.
Галантний. Рвучкий. З обволікаючим голосом і незмінною харизмою, він був найкращим начальником для закоханих в нього аспіранток. Юні дівиці трепетали, а їхні сердечні імпульси пливли назустріч палко любимому кумиру.
По ночах захоплені панночки писали на форумах в Інтернеті про божественну манеру говорити і про чарівливість справжнього мужчини. Писали про обличчя генія, розумні очі і випуклість в потрібному місці. А потім довго поринали в еротичні фантазії на тему: «Волю першу я твою виконаю, як свою».
Харкін удавав, що не знає про існування своїх прихильниць. Та його зморшкувате чоло тут же розгладжувалося, коли він вчитувався в їхні Інтернет-послання або ловив підслухане ненароком освідчення в коханні. У такі хвилини обличчя його світилося ласкою, і він милостиво дозволяв говорити відверто про власну незвичайність.
Діана закохалася в нього відразу і безповоротно. Вона приходила на лекції з соціології, щоб побачити своє божество. Вона дихала одним повітрям з «найліпшим мужчиною на землі», потирала запотілі долоні і дивилася на нього запаморочливим поглядом.
— У кожного в голові своя марихуана, — філософствувала її подружка Настя, яка писала разом з Діаною дисертацію в Харкіна. — Ну, що ти в ньому знайшла? Усі дівчата як шалені стали: «Ах, Харкін! Ах, Лев Львович!».
— Ти дурненька, Настусю! Ніщо так не збуджує жінку в чоловікові, як розум. А Льовочка розумний! — відповідала закохана Діана, гарячково збираючись на лекцію.
Ночами, перевертаючись з боку на бік, юна аспірантка уявляла Льовочку то пророком в мантії з посохом, то монархом, котрий вершить людськими долями. Вона готова була бігти за першим його покликом, дуже ревнувала до кожної студентки, сумувала — і тоді думала про самогубство через нещасливе кохання.
— Як можна думати про таке? — обурювалась Настя, коли Діана, очманівши від власних фантазій, говорила відверто з подругою.
— Ти не розумієш, який він розумний і чудовий! Коли він говорить, у мене мурашки по тілу бігають і долоні стають вологими. А очі — ти бачила його очі?
— Очі як очі: сірі і прижмурені, — відповідала Настя. — Розумний, але не красень і до того ж жонатий! Я, наприклад, заміж хочу! Тому з жонатими ні-ні!
— Він розлучиться. І потім, я не можу без нього!
Настя прониклася співчуттям до Діаниного нещасливого кохання. Зітхала і згадувала про свої невдачі на любовному поприщі.
— Джозеф в коханні півроку мені зізнавався — і зник. А гебешник, з яким на сайті познайомилась, відразу в ліжко потягнув, — гірко перераховувала Настя свої біди. — Ні, я не проти. Він хоч і слабуватий по чоловічій частині, але мені сподобався. Тільки от язичок мій дурний… Коли він фотки колишніх коханок в ноутбуку показував, я візьми та й скажи: «За що вони тебе люблять? Певно, за гроші». А що? Я правду сказала! Маленький, лисий, в окулярах. Він у перший же день мене по магазинах своїх повіз. Так і возив з одного до другого. Вихвалявся. А потім, коли в ресторані вечеряли, пачку грошей дістав з кишені. Ну, я і бовкнула про кохання за гроші. Образився, мабуть. Другий день не телефонує… Пропонував з ним на Кіпр поїхати. Я відмовилась. Свєтка каже: дурепа. Може, й дурепа, але я так не можу. Спочатку я повинна взнати мужчину. Хай позалицяється: квіти, цукерки тощо. А він відразу на Кіпр! І чому мені так не таланить?
Діана слухала упіввуха, кивала і думала про своє. Щодня, йдучи до університету, вона жила передчуттям зустрічі. Вона кохала піднесено і проникливо. Льовочка Діану не помічав. Так їй здавалось. Та якось на черговому семінарі, який проходив у місцевому санаторії, коли всі доповіді було вже прочитано, а промовців було гідно поціновано, коли вже було з’їдено і випито усе належне і неналежне з такого приводу, — Харкін зателефонував Діані.
Усе відбулося в її кімнаті за відсутності її сусідки, котра загулялася. Харкін був швидкий і ніжний. Але Діана, яка так довго була в очікуванні любовної феєрії, нічого не відчула. Ні обличчя генія, ні розумні очі, ні випуклість в потрібному місці — не помогли. Дива не сталося. Очікування кохання виявилось приємнішим від самого акта. За півгодини він пішов, а Діана ще довго ховала в подушку розпашіле чи то від сорому, чи то від образи обличчя.
Наступної неділі Харкін запросив Діану на дачу. Вона завелася від першого поцілунку, намагаючись справити на Льовочку гарне враження, була ніжною і розкутою.
Тепер Льовочка брав Діану на всі виїзні конференції. Доручаючи їй багато різних справ, покрикував, якщо вона щось не встигала, нав’язував свій порядок, був вимогливий, а часом — жорстокий.
— Що в тебе з обличчям? — гнівався Харкін, помітивши в дівчини сльози. — Давай, давай, воруши мізками…
Діана бачила, що основне життя Льовочки зосереджене під прицілами сотень очей. Лишаючись наодинці з нею, він здувався, втрачав життєву силу, що била через край ще годину тому. Їхні зустрічі ставали коротшими. Діана відчувала себе нещасною і самотньою.
— Він каже, що любить, але я йому не вірю, — довірливо ділилася Діана з подругою. — Я могла б розчинитися в ньому, дихати ним. Бути для нього прислугою, матір’ю, коханкою. Я так люблю його тіло, люблю його запах. Я люблю гладити його волосся, цілувати його в самих несподіваних місцях. — А він… Ми зустрічаємось, якщо в нього з’явиться вільний час. Хіба це любов? Люблять завжди: уранці, вдень, увечері. Люблять в горі й в радості, красиву і не дуже. Після наших зустрічей його любовний пульс завмирає, він поринає в роботу. Він дарує свій час, усмішки, слова — усім, окрім мене. Зі мною він похмурий, стриманий, дратівливий. Він поруч — і його нема. Його думки, бажання так далеко від мене. Поруч тільки тіло. Таке знайоме і таке чуже…
Починаючи говорити, Діана хвилювалась, розмахувала руками і починала їсти все підряд. Потім несподівано зупинялась, дивилася на порожню тарілку і засмучувалась:
— Навіщо я усе це з’їла?
За хвилину усе повторялося, і в раковині з’являлася чергова порція тарілок.
— Кажуть, люди вигадують для себе казки, а потім не знають, як від них позбутися, — заспокоювала Діану Настя. — Ти вигадала свого Харкіна і закохалася в те, що вигадала. Ти готова йому служити, і йому це подобається. Він закоханий у себе до непристойності, до щенячого скавуління. Усе, що він робить, — він робить в ім’я любові до себе.
— Ні, Настю, ні! Льовочка не такий!.. У нього багато ворогів, йому всі заздрять.
Йому справді заздрили. Особливо колеги.
Останнім часом Харкін став жорсткішим. Більше критикував, встрявав в авантюри. Його лев’ячий рик ображав ворогів, а ще більше — друзів, які після чергового Льовочкиного випаду переходили до розряду «колишніх». Саме вони й вигадали для нього прізвисько — «Його Левичність».
Льовочка так і не навчився дружити і прощати. Підлеглі його побоювались, опоненти ненавиділи, були й такі, хто загадково відмовчувався, приберігаючи роздратування і образу для більш віддаленого випадку, але ніхто з «колишніх» не залишався байдужим до його харизматичної персони.
У сорок років Лев Харкін подався в депутати і завдяки тестю пройшов до міськради. Робота чиновником мала свої достоїнства і вади, та, незважаючи на недоліки, достоїнств виявилось більше. Льова купив заміський будинок, японську машину «Хонда», завів персонального водія Володю, лагідного і усмішливого, отримав ділянку землі біля моря і відчув себе, ну, якщо не царем життя, то персоною, що відбулася.
— Хто я і хто вони? — патетично вигукував він, обернувшись до водія, який байдуже крутив баранку хазяйського автомобіля. — Вони — гвинтики. Сіра маса, тісто в діжі історії.
Володя більше слухав, піддакував, розповідав масні анекдоти і не мучився питаннями моралі. Лиш зрідка говорив відверто, скаржачись хазяїну на сімейне життя:
— Я як віслючок, який ходить по колу. Завжди мріяв, щоб дружина мене любила. Щоб не сиділа вдома сиднем. Кажу їй: «Йди працювати!». А їй жодна робота не подобається, до всього прискіпується. Десять років як одружені. Вдома сидить. Мене нікуди не відпускає і зі мною не йде. Кажу: «Поїдемо до брата!». А вона: «Тобі що, вдома роботи мало? Нічим зайнятися?». Я хочу відпочити, з друзями поспілкуватися! А вона на мої бажання не зважає. Ледь що — здіймає істерику…
— Кожен баран повинен носити свої роги, — промовляв Лев Львович і заплющував очі, занурюючись у свої роздуми.
Країна жила в постійному очікуванні перемін, розквітла передвиборними агітплакатами. Політики перебіжками змінювали кольорову орієнтацію, викидали в пресу чергову порцію компромату, зосереджуючись тільки на «ціні питання».
Харкін утягнувся в політичні біги. За рік поміняв дві партії, розгубив частину електорату, в останню мить застрибнув до потрібного йому списку кандидатів і одержав місце в парламенті.
Він не вважав політику брудною справою. І більше любив формулювання: «Мета виправдовує кошти».
— Важливий не процес, а результат, — вселяв він підрослому сину. — Дурень не той, хто на даху сіє, а той, хто йому помагає.
Політика для Льовочки була дворовою дівкою, якій можна, не соромлячись, задерти спідницю. Складнощі не лякали, а служили трампліном для стрибка. Тільки підстрибнути треба було якнайвище — і не гепнутися на власну сідницю. Харкіну здавалось: так буде завжди, і дворова дівка покірно схилятиметься перед ним у реверансі.
Іноді він втрачав орієнтир в часі і не знав, що ще захопити своєю невтримною цілеспрямованістю. Працював без відпочинку, вишукував кошти, нав’язував свій порядок. І старів, втрачав зуби і друзів, бадьорився, даючи інтерв’ю жадібним до пліток журналістам, брав участь в інтригах, вигравав і брав щедрі підношення у конвертах і подарунках.
Вибори президента обіцяли бути гарячими. Льовочка, сподіваючись одержати пристойний пост в уряді, загорівся. Довелося вихлюпувати до останку красномовність і харизму на втомлених життям членів спільноти. На збори приходили в основному літні люди, серед яких було немало заслужених.
Льову дратував запах старіючого тіла, постійні скарги і прохання, але, будучи людиною загалом незлою, він уже через місяць натхненно погрожував кулаком у бік будинку міської адміністрації і вигукував щось на кшталт: «До яких пір пани від влади будуть так ставитися до трудівників нації? Адже сказано: …».
Далі Лев Львович пригадував цитату з Біблії або в найгіршому разі з класичної літератури Срібного віку. Затим йшов перелік напастей, які звалилися на голови шановних членів спільноти, і пафосний вигук у бік залу: «Ми повинні згадати, що у нас є громадянська совість!».
Громадянська совість залу трепетала, з любов’ю поглядаючи на свого кумира, який ще якийсь час захоплено говорив, запалюючи очі і серця слухачів.
Після промов традиційно відбувався концерт. Запрошувати знаменитостей Льовочка скупився, і помічники Харкіна обмежувались виступом талантів місцевої філармонії.
…Тріо «Дівчата» співало, як іноземки, роблячи неправильні наголоси в словах, вигукуючи закінчення фраз і при цьому страшенно кривляючись. Незважаючи на те, що крайня праворуч була явно на п’ятому місяці вагітності, глядачі дивилися на неї з замилуванням. Приємна округлість живота надавала її фігурі якоїсь оригінальності. Та, котра стояла з протилежного кінця, висока худа брюнетка, співала гучно, але забувала слова і постукувала ногою в такт музиці. Блондинка посередині, в короткій спідничці, що відкривала її кривуваті ноги, співала низьким прокуреним голосом і все намагалася підморгнути слухачам першого ряду. Через що ті старанно відводили погляди: розглядаючи дівчину-концертмейстера, коліщатка старого рояля, вазони на підвіконні і, нарешті, зупиняли погляд на приємних округлостях живота крайньої праворуч…
На той час, як філармонічні діви переходили до фольклорних композицій, Лев Львович, вислизнувши через бокові двері, розслаблено відкидався на заднє сидіння свого автомобіля, вирушаючи на чергову передвиборну зустріч.
Напередодні дня виборів Харкін запанікував. Увечері зателефонував усім помічникам, відкриваючи райдужні горизонти майбутньої співпраці і обіцяючи немислимі блага. Помічники запевняли про вічну відданість і дивувалися його, як їм здавалося, безпідставним тривогам.
Вибори відбулися у неділю. «Трудівники нації» несподівано віддали голоси молодому і не такому пишномовному кандидату. Льовочка засмутився, вихлюпнув накопичену злість на своїх візаві і поїхав заліковувати поранене самолюбство на дачу.
Через місяць «нові керманичі» урочисто провели Харкіна на пенсію і завели на нього справу в прокуратурі. Тесть піднапряг рештки зв’язків, намагаючись виправити ситуацію. Справу зам’яли, і з політикою було покінчено.
Відчуття суму і безвиході від самотності, що несподівано на нього звалилися, не залишали Харкіна. Сім’я і робота здавались дрібницями, не вартими уваги. Він раптом відчув себе страшенно втомленим. Вільний час, що з’явився, потрібно було чимось заповнювати. Почуття власної непотрібності, неможливість протистояти амбіційному натиску молодих і нахабних новоспечених політиків — викликало припливи суму. Картинки незавершених справ обплітали свідомість, заважали спати, читати, розмірковувати.
Прокинувшись уночі, Харкін годинами дивився в стелю, борючись з власним страхом. Страх заповзав непомітно, сковував хребет, змійкою жалив у серце, постукував пульсом у скронях. То зненацька стискував судомою м’язи, давив на груди, змушуючи вставати, відчиняти вікно і одчайдушно вдихати ротом холодні пориви вітру.
Як швидко пролетіло життя… Навіщо воно було дано йому? Схоже на смугу з перешкодами, воно так і намагалося скинути його в болото лінощів, пошкрябати зрадою друзів, викупати в калюжі пліток.
Хіба міг він жити, не відбиваючись в інших людях, в їхніх почуттях, думках, прагненнях? Являючи себе світу, він відчував явлення світу в собі. Його органи чуття сповнювались енергією, він не задихався від образи і невдоволення, — це було його щастя.
Він прийшов у політику не задля спілкування, не задля ідей і, звичайно ж, не з любові до партійних лідерів. Він прийшов заради кар’єри.
Заради неї він жертвував собою і людьми. Йому ні в чому було каятись, і якщо б можна було прожити життя заново, — він нічого б не змінив.
Як там у Ремарка: «Щастя — це найневиразніша річ на світі, яка йде за найдорожчою ціною…».
Він був щасливий і дорого заплатив за це. Найболючішими були спогади про Діану. Вона казала, що від любові народжується любов. Від їхньої любові народився тільки біль. Він завдав їй стільки болю… Цей біль палив йому груди, стукав у потилицю, наповнював її листи: «Якби ти знав, як боляче тебе кохати! З надривом, завмиранням втікати від думок про тебе… утікати зі світу фантазій… Потім раптом торкнутися спогадом твоїх рук, волосся, вдихнути їхній колючий аромат, насолодитися дарованими долею хвилинами блаженного безмовного і неймовірного щастя. Відчути гіркоту від думки «бути забутою», шукати нової зустрічі тільки для того, щоб побачити, почути, вдихнути… І, не зустрівшись, поринати в безодню розчарування, розганяючи рій немислимих фантазій…».
І останнє:
«…Люди недосконалі — такими їх створив Бог. Світ постійно змінюється, щодня. Життя — ріка. Інколи бурхлива, що несе каламутні води, каміння, бруд. Якщо будеш борсатися — можеш поранитись об скалки чиїхось розбитих бажань. Залишається тільки жити й любити це недосконале життя…»
Прийшов до пам’яті Харкін у лікарні. На тумбочці лежали пиріжки і апельсини, поруч сиділа Неля, змарніла, постаріла.
— Я ледь не вмер…
— Що ти, Льовчику! — Неля погладила його по зарослому щетиною обличчю. — Лікар сказав: трохи підвело серце. Ти скоро одужаєш. Скоро, скоро…
Після лікарні Харкін став тихішим, розміреним, організував Товариство друзів тварин, куди тут же потяглися заможні дамочки. Посада, звичайно, дрібнувата для Льва Львовича, та що вдієш? Вік ще ніхто не відміняв.
Подейкують, нещодавно Його Левичність бачили на одному заході в оточенні власниць болонок, коллі і бультер’єрів, яких Льовочка уводив в ступор своєю сяйливою харизмою.

Переклад з російської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2013 > Тема "Душі криниця"