Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

22 червня 1941 року світ був приголомшений повідомленням про зненацький напад фашистської Німеччини на Радянський Союз, до складу якого входила і Україна. Над нашим народом нависла смертельна загроза бути не лише закабаленим, а й знищеним. Свою трагічну долю добре усвідомлювали не лише дорослі, а й діти. Саме тому народи всіх республік, різних національностей стали на захист своєї Батьківщини, своєї землі, волі і незалежності. У найскладніші періоди свого життя кожен народ використовує для свого захисту найцінніші духовні скарби не лише сучасного, а й минулого. Український народ в отаких складних і відповідальних періодах завжди звертався до спадщини свого великого сина Тараса Григоровича Шевченка, який є найглибшим виразником його духовності та волелюбних устремлінь. Слово Т. Г. Шевченка український народ завжди використовував у боротьбі за свою свободу і незалежність. Воно було також активною агітаційною і мобілізуючою силою з перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни. У дні жорстоких битв з фашизмом і сам поет ніби ожив і своїм полум’яним словом звертався до своїх внуків і правнуків:

...вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!

Полум’яні вірші Т. Г. Шевченка, в яких уславлювалися мужні захисники Батьківщини, були близькими і зрозумілими солдатам і офіцерам, особливо тим, що безпосередньо вели бої з загарбниками. Кожне слово поета, кожен його рядок закликав воїнів до боротьби, до подвигу, сприяючи цим самим утвердженню патріотичного духу серед народу. Особливо рідним і дорогим для воїнів фронту і працівників тилу був образ Матері в «Кобзарі» Т. Г. Шевченка, яка є символом правди, вірності і нескореності Батьківщини, а отже, і її народу. Чимало фронтовиків знали вірші поета напам’ять і в тяжкі хвилини декламували їх. Особливо популярною серед воїнів була поезія «Думи мої, думи мої», в якій змальовується образ Матері-України як вільної Вітчизни, яка завжди турбується про своїх дітей:

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас —
Де ж мені вас діти?..
В Україну ідіть діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

Як же оці рядки великого поета-пророка співзвучні нашому неспокійному і тривожному часові! Т. Г. Шевченко уже тоді передбачав, що тільки справжній, а не паперовий суверенітет України надасть можливість для вільного розвитку демократії, гуманізму, християнського милосердя, що тільки вільна людина зможе творчо працювати, удосконалювати себе і суспільство.
Рядки поезій «Кобзаря» зігрівали солдатів у траншеях, примножували їхні сили під час запеклого бою і шалених атак. Фронтовики любили «Кобзаря» Т. Г. Шевченка і надсилали листи до видавництв, редакцій журналів, газет з проханням прислати їм на фронт оцю дорогу, всім людством уславлену книжку, а коли цього не можна зробити, то хоча б надіслали будь-які твори поета. В одному із таких листів читаємо: «Здрастуйте, товариші! Ми просимо вислати нам «Кобзаря» Тараса Григоровича Шевченка... Нас, українців, знаходиться... в підрозділі 37 чоловік. Три роки як з дому... Просимо Вас не відмовити в нашому проханні». Серед фронтовиків «Кобзар» Т. Г. Шевченка користувався такою повагою, що через право читати цю книгу сперечалися бійці між боями. Короткочасними володарями цієї книги були ті бійці, яких нагороджували за мужність і хоробрість, виявлені у боях з фашистами.
Ілюстрацією того, що вірші Т. Г. Шевченка виконували важливу функцію політичного, патріотичного і естетичного впливу на бійців фронту і населення тилу та окупованих ворогом районів, є лист фронтовика Коваленка до свого товариша: «Ти мені пишеш про Шевченка. Я його скрізь зустрічав: в Сибіру, в Заполяр’ї, в Ленінграді. Я з ним пройшов усю війну (в мене не було «Кобзаря», так я переписав дещо в зошит і читав при першій можливості). Читав казахам, киргизам, росіянам, мордвинам... В мене було гасло, «вічний закон», слова, які були завжди зі мною:

Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля…».

Український поет Микола Нагнибіда у вірші «В землянці» просто, образно, хвилююче і правдиво відтворив те значення, яке мав для фронтовиків «Кобзар» Т. Г. Шевченка, зосередивши увагу на народності славного «Заповіту»:

Полк мав іти на штурм уранці,
От і зорі неясний світ...
Гуртом зібравшись у землянці,
Бійці співають «Заповіт».
Блищать штики в тісному колі,
В куточку блима каганець:
Примружив карі, і поволі,
Про ті лани широкополі
Виводить тенором боєць.
І в серці воїна-онука
Гримлять Тарасові слова.
Гармати б’ють. Горить віконце.
І завмира в землянці спів…
Благослови ж, Тарасе-сонце,
Священним гнівом земляків.

В походах і боях «Кобзар» Т. Г. Шевченка передавався із рук в руки. Його читали мільйони людей у сірих військових шинелях. Багато віршів із «Кобзаря» бійці заучували напам’ять і виголошували їх як молитву перед боєм. Часто на сторінках самого «Кобзаря» біля поезій Т. Г. Шевченка бійці писали свої власні вірші, в яких висловлювали особисті враження від прочитаних творів поета. Одну із отаких солдатських поезій письменник Дмитро Косарик наводить у статті — «Знову Тарас німцям лиха натряс»:

В таку годину, брате мій,
Молись по книжечці оцій,
То їй-же Богу, легше стане,
Надія в душу тобі гляне,
Посилить віру в праве діло,
І в бій тоді іди вже сміло
За щастя й волю України.
І вір, що правда на загине,
Зерно, яке посієш ти, —
Зійде, зросте і дасть цвіти!

Про могутній духовний вплив віршів «Кобзаря» Т. Г. Шевченка на народ, зокрема на бійців фронту, майстерно розповідає Марія Грудницька в поезії під назвою «Лист», стверджуючи її змістом, що без творів геніального поета та його світлого образу не змогли б бійці так героїчно воювати, так відчайдушно битися з ворогом, не змогли б, мабуть, і вижити в отих нестерпних умовах жахливої війни:

І от я прошу вас,
 пришліть мені «Кобзар»,
Пришліть живе,
 могутнє слово бою.
Нехай сильніший буде мій удар,
Нехай міцніше
 я стискаю зброю.
Пришліть мені,
 пришліть мені «Кобзар»,
Я з ним могутній
 непоборний воїн,
Маленьку книжечку —
 дорогоцінний дар,
Пришліть на номер
 пошти польової.

Отаке щире вшанування творів Т. Г. Шевченка фронтовиками змушувало видавництва публікувати їх численними тиражами, щоб якоюсь мірою задовольнити духовний голод бійців і народу в їхніх кровопролитних боях за свою свободу і незалежність. Варто нагадати, що лише 13 видань творів Т. Г. Шевченка українською і російською мовами в роки війни нараховує більше 365 тисяч примірників.
У роки Великої Вітчизняної війни твори Т. Г. Шевченка видруковували навіть фронтові та армійські видавництва. У 1944 році «Воениздат» випустив збірник «Сини мої» на допомогу агітаторам у серії «Библиотечка красноармейца». Назва збірника «Сини мої» і заклик «Смерть німецьким окупантам» красномовно засвідчує мету видання і його спрямування.
В роки Великої Вітчизняної війни видавалися лозунги і плакати на слова Т. Г. Шевченка. Особливої уваги в цьому жанрі заслуговує мистецтво народного художника СРСР В. Касіяна, яке було підпорядковане єдиній меті — перемозі над фашизмом. У 1942-1943 роках В. Касіян створив серію плакатів на слова Т. Г. Шевченка, якій дав назву — «Гнів Тараса — зброя перемоги».
Закликом до воїнів, до свого народу і народів світу звучить плакат, на якому змальовано жахливу картину, властиву для «нового порядку», заведеного гітлерівцями на тимчасово окупованих наших землях. Фашисти женуть, мов худобу, наших людей на каторгу до гітлерівської Німеччини. З гнівом дивиться на це глумління над своїм народом великий поет України і немов промовляє до своїх внуків і правнуків:

Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать!

У тяжкі воєнні роки вогненне і гнівне слово поета було гострою зброєю в боротьбі з різного роду зрадниками свого народу, які плазували перед окупантами або ж свідомо ухилялися від фронту, відсиджувалися в тилу. Отаких покидьків поет таврує гнівними словами:

За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси —
то віддасте.

На одному з плакатів воєнного часу зображено постать отакого відступника, який з переляку плазує перед гітлерівцями лише тому, щоб зберегти своє негідне життя, а під ним цитовані вище рядки великого Кобзаря.
Окремі видавництва випускали листівки на слова Т. Г. Шевченка, які розповсюджувалися серед бійців Червоної Армії, партизанів та населення, особливо в окупованих гітлерівцями районах. На одній з таких листівок зображено портрет Т. Г. Шевченка на фоні Дніпрельстану, а під ним підпис:

Здається, кращого нема
Нічого в світі, як Дніпро,
Та наша славна Україна.

Знаним і дорогим було слово Т. Г. Шевченка і серед партизанів та підпільників, які діяли у ворожому тилу. Поезією і образом Кобзаря захоплювалися народні месники, імена яких стали відомими світові.
Уяву учениці середньої школи м. Москви Зої Космодем’янської «полонить трагічний і жертвенний образ Чернишевського і Шевченка, вона мріє подібно до них послужити народній справі».
Мати керівника підпільної комсомольської організації «Молода гвардія» Олега Кошового у своїх спогадах зазначає, що Олег любив багато читати. Серед улюблених його письменників був і Тарас Григорович Шевченко.
Партизанські загони часто називалися іменем українського поета, а його «Кобзар» оберігався як дорога реліквія, за якою полювали фашисти, і коли віднаходили цю книгу або портрет Т. Г. Шевченка, то такій людині загрожувала смерть без будь-якого допиту і суду. Гітлерівці настільки боялися слова Т. Г. Шевченка, що намагалися знищити його могилу разом з прахом. Але цьому завадили наступаючі війська Червоної Армії.
Постійно перебуваючи з народом, живучи в його серцях, Великий Кобзар України в роки війни своїм словом відстоював рідну землю від фашистської навали, перебував, отже, на сторожі своєї Вітчизни — України, свого народу.
Поезія Т. Г. Шевченка актуальна і дійова і в наші дні. Поет і сьогодні перебуває разом з народом, утверджуючи своїм словом незалежність і суверенітет України на засадах справжньої демократії, гуманізму і християнської моралі. Про величну вагу слова поета для українського народу, який закликав завжди любити Україну, любити її «во время люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа молить», доречно писав поет-академік М. Т. Рильський:

Так, ти живеш у наші дні,
Ти з нами в праці і в борні,
Ти з нами йдеш до сонця сходу,
Ти правди й вольності пророк…

П. М. КИРИЧОК,
доктор філологічних наук, професор Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського
(З архіву «КС»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2013 > Тема "Душі криниця"