Версiя для друку Обговорити в форумi

На схилі життя все частіше хвилюють серце й душу спомини про рідний край, де народився, виростав, набирався сили й розуму. Пригадуються стежки, якими бігав малим, пізнаючи світ, річки, в яких купався, поля, на яких уперше відчув себе хліборобським сином і, звичайно ж, люди, які наставляли на істинний шлях…
А ще ж бентежить серце героїчне і давноминуле рідної землі. А моя мала Батьківщина — це Черкащина. А Черкащина — це край, який уславили своїми іменами гетьман України Богдан Хмельницький, геніальний поет Тарас Шевченко, творець першої української опери «Запорожець за Дунаєм» С. С. Гулак-Артемовський, учений, помолог і плодовод Л. П. Симиренко, поет-«шістдесятник» Василь Симоненко… Край, де одні лиш назви збуджують уяву про славне минуле нашого народу — Чигирин, Корсунь, Канів, Суботів, Холодний Яр…
Отож літа спливають за водою, і згадується, пригадується, думається, пишеться, коли є здоров’я та хоч зрідка ще провідує муза…
Пропоную дещо з циклу, присвяченого рідному Шевченковому краю — Черкащині, колисці моїх віршів і пісень…

Автор

Данило КОНОНЕНКО
«ЧЕРКАЩИНО, ПІСЕНЬ МОЇХ КОЛИСКО…»

УКРАЇНІ
І
Україно моя нескорена,
Невпокорена і свята!
Лихом — бідами переорана
І характером, ой, крута!
Ти не тільки за плугом ходила, —
Коли треба — дзвеніли й шаблі!
Не зборола тебе вража сила —
Воріженьки підступні і злі.
Ти — і горда, і нездоланна,
Тебе вславили навіки
Козаки Богуна Івана
І Богдана Хмеля полки.
За твою за святу свободу,
Не шкодуючи свого життя,
Йшли сини твої на Голготу,
Йшли із вірою в майбуття!
Україно, світанна зоре,
Незалежна, як Божий світ,
Хай тебе обминає горе,
Хай росте наш козацький рід!

ІІ
Рідна, кохана, єдина, —
Сонце моїх надій,
Матір моя Україна,
Син я навіки твій.
Кращої не шукаю —
Кращої — не знайти!
Все, що найкраще маю,
Це, Батьківщино, — ти!
Буду тебе любити
До днів останніх своїх,
Буду тебе боронити
Від усіляких лих.
Маю дочку і сина,
Маю онуків я.
З тобою — одна-єдина
Ми навіки сім’я.
Ти — ніжний цвіт калини,
Ти — Чураївни пісня,
Вільна моя Україно,
Рідна моя Вітчизно.

ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКУ

Василь живий у пам’яті і в слові,
У пісні-думі виплеканій ним.
Він — брат мені по духу і по крові,
Він — мій земляк,
 і я пишаюсь цим.
Він — українець. Син землі своєї,
Що їй віддав всі сили молоді.
Горить його Поезія зорею
І нам прийдешні осяває дні.
Свою ходу творив він
 легко й пружно,
Любов’ю серце сповнював ущерть.
Він над усе цінив життя і дружбу
І ненавидів зраду, підлість, смерть.
Не міг терпіть німу захланну тишу
В житті у неспокійному своїм.
Любив, як вітер дерево колише,
Як навесні гуркоче перший грім.
Любив він сину розказати казку,
Як цар Плаксій і Лоскотон жили.
Всім серцем землю
 він любив Черкаську,
Де люди в праці славу здобули.
Любив Дніпро і Канів,
 де Шевченко
Стоїть в задумі, хмурячи чоло.
На гору до Тараса Симоненко
Ходив не раз, коли усе цвіло.
Василь, як батька, шанував Тараса,
Від нього набирався він снаги.
Поезія — життя його окраса,
Духовності квітучі береги.
Василь живий.
Він у піснях і в слові,
У віршах, котрі встиг нам написать.
І вірші ті, як лебеді любові,
Над рідною Вкраїною летять.
Василь — живий.
Його слова чудові
Бринять у кожнім серці молодім.
Він — брат мені по духу і по крові,
Він — мій земляк.
І я пишаюсь цим.
* * *
Везу онука й сина в Чигирин,
Везу у гості до Богдана Хмеля,
Де над Горою неба синя стеля,
І Тясмина внизу спокійний плин.
Хвилюючих зазнали ми годин,
Отут, в столиці давній України.
Відвідали музей. Й фортечні стіни
Бійницями дивилися з картин.
Побачили, неначе наяву,
Як боронили козаки Вітчизну,
Рішучість їхню й витримку залізну.
І гетьманську всевладну булаву.
Тож збережіть,
 сказав я внуку й сину,
В душі своїй цю славу Чигирина.
* * *
Черкащино, моїх пісень колиско,
Земля свята, де народивсь Тарас,
Де б я не був, —
 далеко а чи близько, —
До тебе серцем лину повсякчас.
Тут Тясмин мій із Кам’янки
 повз Смілу
Петля лугами до Чигирина.
Козацьку славу, в битвах посивілу,
Дніпро, немов вітрило, напина.
Тут — Суботів, і Канів, і Черкаси,
І Мліїв мріє в мареві садів.
Тут — Корсунь, Умань —
 гордість і окраса
Твоїх минулих і сучасних днів.
Черкащино! Імен славетних краю,
Що вписані в історію навік.
До тебе завжди серцем припадаю,
Тебе давно я матір’ю нарік!
Люблю твої лани широкополі,
Холодний Яр — прихисток бунтарів.
І верби рідні, і стрункі тополі,
Оспівані у думах кобзарів.
Де Кам’янки обвітрене каміння
Над Тясмином у затінку звелось, —
Моє глибоке родове коріння
У цій землі здавен переплелось.
Черкащино! Дідизно, материзно!
Земля-легенда і пісень, і див.
Для мене завжди будеш ти Вітчизна,
Хоч скільки б я отут, в Криму, не жив!

РІЧКА МОГО ДИТИНСТВА

Мій Тясмине,
Річко мого дитинства,
Ну, як тобі там течеться
У батьківському краю?
Я згадую часто про тебе,
Коли розхвилюється серце,
Й думки, ніби хвилі під вітром,
Пливуть через душу мою.
Пригадую, як уперше
Я мчав до гранітної скелі,
Що Пушкінською назвали,
Бо Пушкін колись тут ходив…
Тоді ми ще зовсім хлоп’ята —
І я, й мої друзі веселі
Купалися в хвилях ласкавих,
Пірнали в обійми води.
А накупавшись уволю, —
На голім камінні лежали,
На сонечку вигрівали
Худенькі свої тіла.
А наші батьки десь жито
На полі колгоспнім жали, —
Пора повоєнна тоді ще
Голодна й убога була.
Та днів тих моїх дитячих
Затьмарить ніщо не в змозі —
Ні бідність, а ні убогість,
Життя ж бо, як плин ріки…
Ми землю свою любили,
І річку, і верби, й лози, —
Маленьку Вітчизну нашу,
Де наші жили батьки.
Усе вже давно в минулім,
Усе нині так далеко,
І в річці води немало
З роками спливло до Дніпра.
В левадах притясминських бродить
З дитинства мого лелека,
І райдуга в Тясмині нашім
На щастя води набира.
* * *
Урочище Тростянка — давній ліс,
Тут схил барвінком і плющем поріс.
Струмок в яру по камінцях біжить
І дух конвалій голову п’янить.
А поміж кленів, грабів і дубів —
Мов хтось насіяв ягід і грибів.
Сюди, в Тростянку, під розлогі шати,
Любив колись Чайковський мандрувати.
Стежиною над Тясмином щоранку
Із Кам’янки виходив по сніданку.
Пташиний спів у тиші наслухав
Серед дерев і запахущих трав.
І звуки тої дивної природи
Переливав у музики акорди.
Альбом створив, що зветься «Пори року»,
Ті п’єси нас хвилюють ще нівроку!
В Тростянці я і сам не раз бував,
Слідами композитора блукав.
Зізнаюся, чарівнішого місця
Ніде ніколи я не зустрічав!
О, Кам’янко кохана, серцю мила,
Щасливий я, що ти мене зростила!

ЛАВРУСИХА
Село Ребедайлівка розташоване на відстані 4-х кілометрів від райцентру м. Кам’янки на річці Лаврусиха.
(З історичної довідки)

Долиною зеленою і тихою,
Не знаючи спочинку ні на мить,
Ця річечка, що зветься Лаврусихою,
До Тясмина біжить собі, біжить…
Вона тече і в просторі, і в часі,
Петляє поміж верб і лозняків.
І голубою стрічкою вплелася
В зелені гриви запашних лугів.
В її воді і теплій, і прозорій
Я плюскався в дитинстві залюбки.
У неї з неба видивлялись зорі,
В ній піскарів ловили кулики.
Її нема на жодній карті світу,
Її лиш знають жителі села,
Але без неї я не зміг би жити, —
Вона моя вітчизнонька мала.
З її джерел моя зростала доля
Й добром заколосилися літа.
Її люблю й не розлюблю ніколи, —
Вона мені, як матінка, свята.
Її й на море я не проміняю,
Хоч у Криму живу немало літ.
В її водицю подумки пірнаю
І знов дитинства відкриваю світ.
Моя ти, річко, річко невеличка,
У тебе вчусь не зупиняти біг.
Відкрий мені своє пречисте личко,
Аби тебе забути я не зміг.
Хлюпни у душу хвилечкою тихо
І розжени мої сумні жалі.
Маленька річко, рідна Лаврусихо,
Синенька жилка на чолі землі.
* * *
Так безрозсудно ще й втратимо
Рідний куточок землі.
Сміттям-відходами гатимо
Ріки й струмочки малі.
Скоро й дихнути не зможемо —
Гори довкола сміття.
Нашим дикунством знеможене
Занапаститься життя.
Що ж, земляки, нам на звалище
Разом зі сміттям іти?!
Диму ядучого хмарища
Нам застилають світи.
Нащо, скажіть, захаращувать
Ріки, поля і ліси?
Вчитися б треба у пращурів
Не оскверняти краси.
Кожну травинку і гілочку
Вміли вони берегти.
І у хлібах перепілочку,
І на могилах хрести.
В смітті, в бензинових викидах
Дихати важко землі.
Жити нам треба, не нидіти,
Люди великі й малі.
Будьмо ж природі ми друзями,
А не її вороги.
І від бездушшя-корозії
Нам її слід берегти.
В лузі джерельце почистимо
І нап’ємося води…
Душі і помисли чистими
Будем тримати завжди!

КОЛИ СПІВАЄ ЧЕРКАСЬКИЙ НАРОДНИЙ ХОР

Радість в серці закипає
бузковим квітом,
Як зачую по радіо
пісню Черкаського хору.
Бо вона мені
щирим дзвенить привітом
Від розложистих верб
і шумких осокорів.
Бо вона мені пахне м’ятою
Духмяною і не прим’ятою,
Хмелем в’юнким рукатим,
Що обнімається з маминою хатою.
Бо вона мені шелест ниви
Приносить із рідного краю,
І тихий шепіт чубатих трав,
Бо вона мені юність мою нагадує
У тім «вишневому садочку,
Де соловейко щебетав…»
Бо у ній задушевній, ніжній
Мені чується голос неньки,
І ще голос тієї,
 котру кохаю-люблю…
Шле мені з батьківщини,
З краю Тараса Шевченка
Хор Черкаський до Криму
Пісню-радість свою.

1963 р.

МОЯ ПЕРША БІБЛІОТЕКАРКА
Світлій пам’яті Ганни Дмитрівни Гайдай — моєї першої бібліотекарки Кам’янської районної бібліотеки для дітей

Скільки літ минуло вже — гай-гай…
Та у пам’ятку з тих днів далеких,
Коли Ганна Дмитрівна Гайдай
Привела мене в бібліотеку.
У районну нашу, для дітей,
Де вона звіддавна працювала.
І хоч був я ще малим, проте
Світ мені книжковий відкривала.
Скільки книг тоді я прочитав,
Скільки слів поради чув від неї!
Ви — була наставниця свята
З царства книг моя ви добра фея!
Пастушка малого із села
Привітали ви тоді не марно:
Мчав до вас по книги
 й до книгарні,
Що якраз навпроти ще була!
Я кохався в книгах, я купався,
Поринав у їхню глибину…
З книгою ніде не розлучався —
Полюбляв про мандри, про війну,
Що недавно тільки відгриміла, —
Ще й не скрізь окопи заросли…
Скільки нас тоді осиротілих
З вірою про кращі дні жили.
Примостившись в полі на обніжку,
Де корівка паслась поміж трав,
Жив одним життям
 з героєм книжки —
Співчував і співпереживав.
Скільки вже води тії спливло
В Тясмині у нашім… Я ж і досі
Пам’ятаю ваш приїзд в село
В нашу школу в п’ятдесятім році…
Ви мене помітили тоді,
Що до книг тягнувся я душею,
Говорили з мамою моєю
(Ще ж такі обидві молоді!),
Попросили, щоб мене вона
Записала до бібліотеки…
Хоч вона й була від нас далеко —
Зате книг цікавих там сповна!
Ганно моя Дмитрівно, я вас
Не забуду — доки буду жити,
Як мене малого в скрутний час
Ви навчили з книгою дружити!
* * *
Квітує сад вишнево-яблуневий
Над Тясмином у рідному краю.
О, як він душу схвилював мою
Той сад над Тясмином
вишнево-яблуневий!
Погожий ранок.
 Далечінь травнева…
Про юнь далеку згадую свою…
Квітує сад вишнево-яблуневий,
Над Тясмином у рідному краю.

ЧУМАЦЬКА ДОЛЯ

…Ой ішов чумак молоденький
та із Криму додому…
(З народної пісні)

Чумацьким шляхом чумаки
Додому з Криму повертають,
На мажах проти сонця сяють
Дрібочки солі, мов зірки.
Воли ревуть — додому йдуть,
Стомила дальня їх дорога.
І чумаченько молить Бога
Живим додомоньку вернуть.
«Бодай же ви, сірі воли,
Та в Крим по сіль не ходили,
Ой як ви мені та й молодому
Ой та й жалю наробили:
Ой умер один чумаченько
Та в неділеньку вранці,
Ой поховали та й чумаченька
Та в зеленім байраці…»
Чумацька доленько, сліди
Твої в Криму живі й понині —
В журливій пісні з України,
В сльозі з дніпровської води.

ДО КАМ’ЯНКИ

Знову в Кам’янку подумки лину
До тієї святої землі,
Де колись посадив я калину
Біля хати у ріднім селі.
Де ходив навпрошки через поле
В першу школу у восьмий «в» клас…
Я ті дні не забуду ніколи,
Не забуду я, друзі, й про вас!
Дорогі вчителі мої, де ви?
Як живеться вам в ріднім краю?
Білий цвіт осипають дерева
І на голови ваші… й мою.
І розцвічену рідну калину
Знов цілують вітри на льоту.
Я до Кам’янки подумки лину —
На вітчизну мою золоту!
Рідна Кам’янко! Тут на роботу
До редакції я поспішав,
Тут дівчатам із машбудзаводу
Свої вірші ліричні читав.
Тясмин-річка і парк Декабристів,
І музей, весь у зелені віт…
Свої думи і помисли чисті
Я про вас бережу стільки літ!
Вам я шлю і любов, і неспокій,
Дружній потиск своєї руки
Кам’янчанки мої кароокі,
Дорогі ви мої земляки!
Хай осяє вас днина погідна,
Хай вам Бог всім здоров’я дає!
Я люблю тебе, Кам’янко рідна,
Найніжніше кохання моє!
* * *
Будь славен, мій Черкаський рідний краю —
І Кам’янка, і Сміла, й Чигирин…
І наш Дніпро, що в далеч неокраю
Несе до моря вод могутній плин.
Благословенні будьте, хлібні ниви,
У сяєві ранкової зорі.
Й Холодноярський ліс — легенда сива,
І наш Тарас на Канівській горі.
* * *
Засумую зненацька,
На душі — полини.
Україна козацька
Наплива з давнини.
Славні лицарі наші
Гонти і Богуни.
Незборимі звитяжці —
України сини.
Як нам вас не стачає
В цей розбурханий час…
Все іде, все минає,
Пам’ять зцілює нас.

НЕ ВМРЕ КОЗАЦЬКИЙ ДУХ НАШ У ВІКАХ
Світлої пам’яті ватажків селянського повстання під назвою Коліївщина (1768-1769) Івана Гонти та Максима Залізняка

Дорогою поміж село Флярківку*
Якось ішов собі я в Жаботин,
Минаючи поля, яри, узгірки,
Пригадував: тут Залізняк Максим,
Ватаг повстанців — коліївців смілих
Супроти зла й жорстокості панів
Вів через Пруси лісом аж на Смілу
Загін із козаків та злидарів.
В Яру Холоднім освятивши зброю —
Гострезні коси, вила і ножі,
Укинувши в торби сухі коржі,
Уперше в Жаботині стали к бою.
Сполохавши на смерть конфедератів,
Узявши штурмом замок на горі,
Рушниці захопивши і гармати,
Пішли за волю битись бунтарі.
…Горіли Корсунь і Черкаси, й Сміла,
І Гонта кликав Умань визволять.
І вже шаблі кресали, а не вила, —
Вкраїна піднялась кайдани рвать.
Котилась Коліївщина степами, —
Загони гайдамацькі йшли у бій.
О, ще колись були ми козаками! —
Поет в поемі вигукне своїй!
…Втікає шляхта. Гнеться стигле жито.
Двигтить земля, йдуть Гонтині полки.
О, скільки крові у полях пролито,
Що простяглися вздовж Дніпра-ріки.
Повстанці йдуть на Умань, на Поділля,
Йдуть на Волинь і на Галичину…
І гине під шаблями враже зілля,
І визволено волость не одну.
Ідуть яреми в помсті своїй гнівні,
Наруги ярма скинути ідуть…
Та проти військ в них сили ж бо не рівні
Й від куль солдатських тисячі впадуть.
Програють, звісно, битву цю запеклу,
Бо що бунтарські проти куль ножі?!
Залізняка зашлють в Сибір далеку,
А Гонту четвертують палачі…
Всіх бунтарів половлять, закатують —
Зженуть на гайдамаках зайди лють:
Кого на палю, а кого під кулю…
Та вільний дух козацький не уб’ють.
Він — незнищенний. Він — у генах.
 Вічний.
Бунтує кров супроти всіх заброд.
Ще буде тих повстань, тих коліївщин,
Поки народ не взна, що він — народ!
І взна-таки. Є, — скаже, — правда в світі,
Почує Бог волаючого глас…
Стать вільними захочуть посполиті
І воля їм всміхнеться ще не раз.
І прийде Незалежність. Й козаками
Пишатиметься в Україні всяк.
І на устах бринітимуть віками
Слова священні: Гонта й Залізняк.
…Я йшов у Жаботин вечірньою порою,
І в голові роїлися думки…
Спасибі вам за пам’ять, земляки,
Що вшанували ви в селі героїв.
Вита Залізняка тут гордий дух,
І Гонті є погруддя в Жаботині,
Встановлене без зайвих показух
Бійцю. Герою. Бунтарю. Людині.
Не вмре козацька слава, не загине,
Козацькій славі в нас немає меж.
Пишається козацтвом Україна —
Своїм минулим і майбутнім теж.
Не вмре козацький дух наш у віках,
І подвиг козаків не умирає, —
Про козаків в нас кожен пам’ятає,
І кожен у душі в нас є козак!

ВІТАЄМО!
1 січня Данило Андрійович Кононенко відсвяткував свій день народження. «Світлиця» й усі «світличани» сердечно вітають Вас зі святом, шановний Даниле Андрійовичу! Бажаємо Вам козацького здоров’я і творчої наснаги на довгі-довгі роки, на багато-багато «Світлиць»!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2014 > Тема "Душі криниця"