Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2638)
З потоку життя (5717)
Душі криниця (3224)
Українці мої... (1419)
Резонанс (1424)
Урок української (983)
"Білі плями" історії (1616)
Крим - наш дім (530)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГАЗЕТА «КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» ОГОЛОШУ╢ ВСЕУКРА╥НСЬКИЙ Л╤ТЕРАТУРНИЙ КОНКУРС «МИ — Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ КРИМСЬКОГО УКРА╥НСЬКОГО ПОЕТА ДАНИЛА КОНОНЕНКА
УМОВИ КОНКУРСУ


╤НШ╤
В’╓ться прапор Укра╖ни: Жовте поле, небо син╓. Гордо ма╓ ╕ тр╕поче, Може що пов╕дать хоче?


ДМИТРУ ШУПТ╤ – 80!
«КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» СЕРДЕЧНО ЗДОРОВИТЬ ШАНОВНОГО ДМИТРА РОМАНОВИЧА З ЮВ╤ЛЕ╢М!


«ХРИСТОС ХРЕСТИВСЯ Й ВОДУ ОСВЯТИВ...»
Може виникнути слушне запитання: “Чому Богоявленням називають не день народження ╤суса...


«…Я СИЛИ П’Ю В ТАРАСОВОМУ СЛОВ╤»
У т╕ хвилини важко було говорити, сльози заважали, адже почуття щему ╕ радост╕, хвилювання ╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 03.01.2014
ВКЛОНЯЮСЬ ТОБ╤, СЕВАСТОПОЛЬ ВКРА╥НСЬКИЙ…

╤м’я ╤вана Левченка — поета, члена Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, заслуженого журнал╕ста Укра╖ни, кандидата ╕сторичних наук добре в╕доме в Севастопол╕, зокрема серед укра╖нсько╖ громади. Тут, в м╕ст╕-геро╖, в 1997-2004 роках в╕н працював генеральним директором Севастопольсько╖ рег╕онально╖ державно╖ телерад╕окомпан╕╖. А в 2000-2004 роках започаткував щотижневу культуролог╕чну рад╕опрограму «Струни серця», в як╕й звучали твори класик╕в та сучасних автор╕в укра╖нсько╖ л╕тератури. Його зворушливий, артистичний голос доносив ╕ до укра╖нц╕в, ╕ до рос╕ян, ╕ до кримських татар безсмертн╕ твори Лес╕ Укра╖нки, Тараса Шевченка, ╤вана Франка, в╕рш╕ сучасних укра╖нських поет╕в Криму та Укра╖ни в ц╕лому.
Тут, у Севастопол╕, 2003 року побачила св╕т перша поетична зб╕рка ╤вана Левченка «Мигдаль на ру╖н╕», яку склали в╕рш╕ поета, написан╕ ним переважно в Севастопол╕. Захисники ╕ буд╕вники м╕ста-героя, серед яких було чимало укра╖нц╕в, укра╖нський флот, який за роки Незалежност╕ Укра╖ни пл╕ч-о-пл╕ч з рос╕йським флотом став повноправним господарем на Чорному мор╕ ╕ над╕йним захисником морських рубеж╕в нашо╖ кра╖ни, неповторн╕ севастопольськ╕ пейзаж╕ надихнули поета ╤вана Левченка на створення високопатр╕отичних в╕рш╕в про Крим, Севастополь, Укра╖ну. А в подальш╕ роки одна за одною з’явилися друком нов╕ поетичн╕ книги ╤вана Левченка: «Недруги не зраджують н╕коли», «Стр╕чаю п╕снею св╕й день новий», «Стою на Майдан╕», «Порятунок у шторм», «Все поверта╓ться в житт╕», «╢днаймося, браття!», «Я в╕рю: Вкра╖ною Крим проросте!», «Н╕, не все ще втрачено!», «Не губ╕мо в соб╕ Укра╖ну», а також публ╕цистична документальна трилог╕я — «╤стор╕я протистояння», «Ми з л╕ценз╕╓ю» та «Отак ╕ живемо».
А нещодавно в одному ╕з севастопольських видавництв побачила св╕т нова об’╓мна майже на 500 стор╕нок книга в╕рш╕в ╤вана Левченка «Заберу тебе в сон». До не╖ ув╕йшли твори останнього часу, зокрема й цикл в╕рш╕в про зустр╕ч ╕з Парижем, який уперше був надрукований у журнал╕ «Дн╕про» № 10 за 2011 р╕к, присвячен╕ р╕дн╕й мов╕, культур╕, людям, як╕ звеличують р╕дну кра╖ну, багато твор╕в пейзажно╖ та ╕нтимно╖ л╕рики.
Душа автора налаштована на добро ╕ гарних людей. Автор не обмина╓ й гострих кут╕в життя, бо переконаний: без них не можна в╕добразити неповторний час, у якому живеш. ╤ван Левченко — поет обдарований талантом, поет надзвичайно сучасний ╕ вельми пл╕дний. Про це й засв╕дчу╓ його книга поез╕й «Заберу тебе в сон», в╕рш╕ з яко╖ й пропону╓мо до уваги читач╕в.

Данило КОНОНЕНКО

╤ван ЛЕВЧЕНКО
ВКЛОНЯЮСЬ ТОБ╤, СЕВАСТОПОЛЬ ВКРА╥НСЬКИЙ…

НАПИТАЮ ЩАСТЯ

Що цв╕ло — з╕в’яло.
Дн╕ б╕жать за днями.
Те, що проминуло, не наздоженеш.
Напитаю щастя — под╕люся з вами,
Щоб ╕ ви з кимсь ╕ншим
под╕лились теж.
Знаю: важко жити. ╤ д╕йма знев╕ра.
Але серце каже: не втрачай над╕й.
Незабаром ос╕нь,
 ╕ птахам — у вир╕й.
Та нема╓ щастя на земл╕ чуж╕й.
Знов про це розкажуть
у весняну пору,
Повернувши в р╕дн╕ гн╕зда,
журавл╕.
Бо якщо ╓ щастя,
то воно десь поруч:
Зовс╕м недалечко ходить по земл╕.
Може, усм╕х любий,
може, слово щире,
Що немов на крилах
п╕дн╕ма╓ в вись.
Попри негаразди,
 попри вс╕ знев╕ри,
Щастя — пригодитись там,
де народивсь.
Хай з╕в’яне листя ╕ п╕д сн╕гом стл╕╓,
Та проб’ються трави знову навесн╕.
Напитаю щастя — ╓ така над╕я.
Под╕люся з вами: нащо все мен╕?
Я його прим╕тив в солов’╖н╕м сп╕в╕,
У д╕воч╕й мр╕╖, що в очах цв╕ла.
Проростаю словом,
╕ такий щасливий,
Як комусь тепл╕ше в╕д мого тепла.

ЗУСТР╤Ч

Не знаю: наснилось чи,
може, здалося:
Стр╕льц╕ с╕чов╕╖ вернули назад...
Немовби хот╕ли д╕знатися хлопц╕,
Чи варт було гинути ╖м, чи не варт?
«А де ж Укра╖на? — питали геро╖.
— Чом духом чужинським повсюдно в н╕й тхне?
Невже повторилась ╕стор╕я Тро╖
Й нема Укра╖ни? — питали мене. —
Н╕ р╕дного сп╕ву, н╕ мови не чути.
При влад╕ юрба ╕з духовних кал╕к.
Невже р╕дним словом
зневажили люди?
╤ хто ж п╕сля цього вони на Земл╕?
Та що ж ви, вкра╖нц╕, за люди так╕╖,
Що р╕дну ви мат╕р без бою здали?»
Заплакали з горя стр╕льц╕ с╕чов╕╖:
«Виходить: дарма ми
в боях полягли?»
Та н╕ ж бо, кажу ╖м,
 та, хлопц╕, зажд╕те!
Ми вс╕ пам’ята╓м, чи╖ ми сини.
╤ ╓ ще над╕я, що виростуть д╕ти,
╤ батьк╕вську землю повернуть вони.
«Чому ж вор╕женьк╕в
 сам╕ не здолали?
Невже налякались
чужинських гармат?»
Так скрушно стр╕льц╕
головою хитали.
╤, втерши сльозу, повернули назад.
Он там десь ╕ щезли —
за видноколом.
Рвонули на конях —
здригнулась земля...
«Якщо не сьогодн╕,
то б╕льше н╕коли!» —
Мен╕ дол╕тало ще довго здаля.

ЛИСТ ЗЕМЛЯЧЦ╤ У НЬЮ-ЙОРК
Чар╕вн╕й Верон╕ц╕ Пл╕сак ╕з Жовкви на Льв╕вщин╕

Дивина: у Вас день, у нас — н╕ч:
Де Вкра╖на ╕ де та Америка...
Полет╕ти б, як чайка, мен╕
На гостини до Вашого берега...
Верон╕ко, в нас безлад такий:
За судами — суди, що аж соромно.
От у чому ми вс╕ мастаки:
Бозна-що й неск╕нченно
 говоримо...
Пол╕тичний маневр — ясна р╕ч.
╤ не треба провидцем буть Глобою,
Щоб збагнути проводир╕в
Й на якого ми дядечка робимо.
А народ... Ну, ще ╓ наш народ.
Та б╕да: як народ — вимира╓мо.
Ясна р╕ч: в╕д надм╕рних турбот
З боку тих, кого ми обира╓мо.
Докохались... Що р╕д вже зм╕л╕в.
Ще й св╕тами м╕ж ╕ншими
 губимось
Та Вкра╖ну свою в╕ддал╕к
Так сердечно ╕ в╕ддано любимо.
Вам, соб╕ дор╕каю — ус╕м:
Це не важко любити — на в╕дстан╕.
А кому облаштовувать д╕м?
От у чому питання во╕стину.
Тут би треба ус╕м нам гуртом
Чи сказав би — вс╕╓ю родиною
Показати: насправд╕ ми хто
╤ якою сл╕д бути Вкра╖ною.
Ваша Жовква з ╤ваном святим
Ще ╕ дос╕ на Вас спод╕ва╓ться...
Св╕т широкий. ╤ в н╕м р╕дний д╕м –
Укра╖ною в╕н назива╓ться.
Як же хочеться, люб╕, мен╕
Вс╕х вернути до р╕дного берега.
Верон╕ко, у нас уже н╕ч.
Де Вкра╖на ╕ де та Америка!..

НЕ ВПАДАЙМО В АПАТ╤Ю

Так вже ╓: шлях наш м╕чений втратами.
Додалося ╕ болю, ╕ мук.
Не п╕ддаймося, браття, апат╕╖!
Не зрон╕мо наш прапор ╕з рук!
Хто сказав: легко бути
безстрашними,
Коли в страху тримають людей?
Розчарован╕ днями вчорашн╕ми,
Не змарнуймо
наш завтрашн╕й день!
Я кажу: дай нам, Господи,
мужност╕,
Збав нас, Боже, порожн╕х розмов.
Що завгодно, лише не байдужост╕,
Бо над пр╕рвою вже сто╖мо.
Ск╕льки ж можна без м╕ри
все ганити
╤ за носа водити народ?
Ма╓м правд╕ у в╕ч╕ поглянути
Та вжахнутись, що буде за крок.
Лиш байдужа душа
не збентежиться,
Що Вкра╖ну втрача╓мо ми.
Гендлювання святим —
Незалежн╕стю —
Все одно, що торг╕вля людьми.
Як рад╕ли: д╕сталась безкровною
Ти — неначе дарунок небес.
Чужомовно, як дос╕, говоримо,
Мов нема, Укра╖но, тебе!
А було ж по-вкра╖нськи вже модою.
По-вкра╖нськи весь св╕т тебе чув.
Що ╓ б╕льшо╖ зради народов╕ –
Загасити духовну св╕чу?!
А потому й угоди з орендами,
Що загнали кра╖ну у кут.
З непом╕рними влада потребами.
╤ народ на голодн╕м пайку.
Доборолись... ╤ Господу молимось.
А по-божому жити — н╕як!
Ти прислухайсь
 до власного голосу,
Укра╖но стражденна моя!
Будеш в╕льною, мамо, й багатою,
Коли ницих позбавишся ти.
Я кажу: не впадаймо в апат╕ю,
Йд╕мо твердо, брати, до мети.
Р╕дне слово не б╕ймося мовити –
Наших душ ╕ сердець знамено.
Укра╖на — над все в св╕т╕ золото.
╤ народу належить воно.
А тому шануватися ма╓мо,
Щоб вкра╖нська Вкра╖на була.
«Ще не вмерла...» —
вс╕ дружно сп╕ва╓мо.
От ще б дружно зробить, щоб жила.

Р╤ДНА П╤СНЯ

Пересп╕вана, чута не раз,
Р╕дна п╕сне, ти люба ╕ мила.
Це як усм╕х ранковий Дн╕пра,
Коли мчу на метро я щосили.
Глянь з в╕кна:
в╕н, потужний, пливе:
В сонц╕ хвил╕ хлюпочуться радо.
Так у любляч╕м серц╕ живе
П╕сня — наш найкоштовн╕ший
 спадок.
Хто ╖╖ нам у душу зронив?
╤ чому в найскрутн╕шу хвилину
Чи у радост╕ мит╕ той сп╕в
Як на крилах п╕дносить людину?
Бо то роду безсмертного дух.
Т╕льки серцем його ╕ в╕дчути.
Бо вв╕брав в╕н ╕ рад╕сть-б╕ду,
╤ потугу, як води Славути.

ПРИВИД╤ЛОСЯ...

Мен╕ привид╕лося: ми –
Народ заможний ╕ веселий –
Живем щасливими людьми
В кв╕тучих ╕ м╕стах, ╕ селах.
Ан╕ князьк╕в, ан╕ цар╕в,
Яким би лиш нахапать здобич...
Схолов ╕ сл╕д проводир╕в –
Отих, що нас вели вр╕зноб╕ч...
╢ т╕льки ми — один народ.
╤ наша рад╕сть — св╕тл╕ д╕ти.
Ус╕м усм╕хнений Дн╕про
╤ щедро з неба сонце св╕тить.
Шумлять довкола пшениц╕.
Ми вс╕ при д╕л╕. ╤ здоров╕.
Поети — сонячн╕ сп╕вц╕ —
Натхненно мовлять р╕дне слово.
Прекрасн╕ мати ╕ дитя.
Прекрасна в╕льна Укра╖на.
Таке привид╕лось життя.
╤ я, усм╕хнений, прокинувсь.
З╕тхнув ╕ — на метро мерщ╕й.
Дивлюсь: школяр. На ньому бирка:
«Французька школа. Олекс╕й
Б╕дненко». Й миттю стало г╕рко.
╢вросоюз в литаври б’╓...
Працюймо, внученьки, на ╕нших!
Життя, що хочеться й що ╓...
Так╕ от видалися в╕рш╕.

В ╤М’Я УКРА╥НИ!

Темн╕ хмари над нами зависли...
Знати б: що пров╕щають нам зор╕?
Але в╕рю: мине все злов╕сне,
╤ невдач╕ сво╖ переборем!
Не в’язниц╕ страшн╕, а знев╕ра.
Ворог наш — безд╕яльн╕сть,
байдуж╕сть.
Коли щастя бажа╓мо щиро,
Нас н╕хто ╕ н╕чим не подужа.
Що ще треба, як ╓ Укра╖на?
Що ще треба, щоб бути Украйн╕?
Аби в рус╕ були ми ╓дин╕,
У стремл╕нн╕ були одностайн╕!
Раз в н╕коли бува така ос╕нь.
╤ ╖╖ нам про╜авить — злочинно.
Бо вже владц╕, як т╕ло короста,
Нищать дух ╕ ╓ство Укра╖ни:
Загнуздати б, над╕ти нам пута,
Непок╕рних замкнути б у кл╕тях...
Хто ми ╓ — гр╕х великий забути:
Ми — народ, що ╓ сущий на св╕т╕.
Переповнен╕ гн╕вом по в╕нця
╤ зневажен╕ владц╕в ордою,
Не ганьб╕мо себе, укра╖нц╕,
Перед св╕том, людьми ╕ собою!
Час прозр╕ти нам, скиглити досить!
Бо ще крок, ╕ не бачити вол╕.
Раз в н╕коли бува така ос╕нь.
А про╜авим — не вернем н╕коли!
Тож не сп╕мо, а думаймо, д╕ймо!
Темн╕ хмари нехай не зупинять.
Розганяймо ╖х, браття! Над╕я
Лиш на себе. В ╕м’я Укра╖ни!

ВСЕ В╤Д НАС

╤ нав╕що б мен╕ про сумне,
Як у сонц╕ ╕ золот╕ ранок?
Хто життя у це м╕сто вдихне?
Хто розправить нам плеч╕, кияни?
Невесел╕ т╕ в╕ст╕ з усюд –
Ними сповнене серце по в╕нця...
Хто розбудить знев╕рений люд?
Хто розправить нам плеч╕,
вкра╖нц╕?
Кружеляють листочки сумн╕.
╤ цей в╕тер такий недоречний!
Хто всм╕хнеться прив╕тно мен╕?
Хто розправить пригн╕чен╕ плеч╕?
Запитання, як той листопад,
Шерхотять без ут╕хи м╕ж нами...
╤ даремно чекати порад,
Спод╕ватись на когось — так само.
Падолист, як мо╖ словеса...
╤ дв╕рник налаштову╓ м╕тли.
Просто кожен вир╕шу╓ сам:
У багн╕ чи по-людському жити.
Як влаштову╓ вс╕х те, що ╓,
То й питання мо╖ недоречн╕.
Ми життя прожива╓м сво╓,
╤ самим розправляти нам плеч╕!

ТЕЖ ПРО ТЕ

Дощить на дорогу — якби ж на удачу.
Я ст╕льки не встиг, а вертатися час.
Нехай в╕н за мене — той дощ — переплаче,
А я наридався в╕д стр╕ч ╕ прощань.
З╕йшлись ╕ розб╕глись: у кожного справи.
Ми щось розгубили в сво╖й су╓т╕.
Розчулений дощ — в╕н не вм╕╓ лукавить,
Я теж не навчився. Я плачу.
Прост╕ть.
Прост╕ть, мо╖ р╕дн╕ заплакан╕ дал╕ –
Забуте вс╕ма мо╓ р╕дне село.
Я ст╕льки набрав у дорогу печал╕,
Бо зле на душ╕ мен╕ вчора було.
Побачив розвалену батьк╕вську хату,
╤ стислося серце — не зм╕г вберегти.
Прост╕ть мене, мамо,
╕ вибачте, тату,
Прости мене, роде м╕й красний, прости!
Чуж╕ жили люди — тепер ╖х нема╓.
Сус╕ди померли. ╤ пустка довк╕л.
Якби ж т╕льки хата, село вимира╓.
А д╕ти у м╕сто сп╕шать п╕сля шк╕л.
Отак розминувся
╕ я з р╕дним полем.
Хоч в т╕м ╕ нема╓ мо╓╖ вини.
Тепер уже гостем стою сивочолим
На р╕дних ру╖нах. ╤ сл╕з не спинить.
╤ дощ цей з╕ мною розчулено плаче.
Пора у дорогу — прощатися час.
Невже я сьогодн╕ майбутн╓ побачив,
Котре неминуче чига╓ на нас?
Хоронимо села — себе в них хороним.
Втрача╓мо з ними — одв╕чне й святе.
Усл╕д мен╕ каркали чорн╕ ворони.
Невже ╕ вони, Боже збав, теж про те?

МИ — УКРА╥НЦ╤ ЧИ ХОХЛИ?

Приходьте до тями,
якщо вам болить,
Що ми упосл╕джен╕ в ц╕лому св╕т╕.
Н╕коли не думав до того дожити,
Щоб ми з укра╖нц╕в
знов стали хохли.
А як нас назвати, коли ми так╕,
Що ладн╕ св╕й безлад
пок╕рно терп╕ти?
Це ж треба: в╕д нас, як чумних,
 зачинитись
╢вропа готова зусюд на замки.
Оце уявити: ми — пляма брудна,
Не десь, а у центр╕ ╢вропи.
Пок╕рн╕ Рос╕╖ холопи...
Чи як там назвуть ╕ще нас?
Оаза розгулу злод╕йства й брехн╕,
Де краденим повнять кишен╕
Шакали при влад╕ скажен╕.
А люд вже до краю зб╕дн╕в.
Уже начепляли нам
привид теракт╕в.
Уже нас до кров╕ готов╕ привчить.
За ╜ратами можуть
до смерт╕ забить,
Хоч злочину ще й
не доведен╕ факти...
╤ це, укра╖нц╕, у нас, а не десь!
Невже нам ╕ справд╕
терпець не урветься?
Оце, щоб ви знали,
хохляцтвом ╕ зветься,
Бо, в’ярмлен╕, манни небесно╖ ждем.
╤ хата в нас скраю. ╤ ми не при ч╕м.
Ми доброго дядечка будемо ждати.
А те, що вс╕ма упосл╕джена мати,
Так зараз же важко живеться ус╕м.
Брехня! Хто шану╓ св╕й край
╕ р╕дню,
Той злидн╕ не стане терп╕ти.
Невже не ганебно залишити д╕тям
╤ внукам цей безлад
╕ владну брехню?
Як н╕, отод╕ ми вже виродки геть,
Ми — славних ╕ в╕льних геро╖в
 нащадки.
Отож — або владу кладем
 на лопатки,
Або власну п╕дпису╓м смерть.
Я не хочу, щоб св╕т
одвернувся в╕д нас,
╤ в нас пальцем зневажливо тикав.
Укра╖на — ╕ в╕льна, й велика,
Коли дбати про не╖ ус╕м ╕ сповна.
Приходьмо до тями,
якщо нам болить.
Не даймо ганьбою себе плямувати.
На нас ╕з над╕╓ю дивиться мати,
Що ми — укра╖нц╕ таки — не хохли!


ДЕНЬ Р╤ДНО╥ МОВИ

Я соб╕ подарую цей день:
Хай ╕з сонця в╕н буде й любов╕.
Та наслухаюсь р╕дних п╕сень,
Материнським надихаюсь словом.
Т╕льки й треба мен╕ усього,
Щоб була Укра╖на на св╕т╕.
Та щоб р╕дного слова вогонь
Ан╕хто не посм╕в загасити.
Все мина╓ — невтримн╕ л╕та
╤ сн╕ги, що лискуч╕ до болю.
Лиш калина хай вглиб пророста,
╤ наш р╕д не мина╓ н╕коли.
Вже весна, ой вже красна ╕де.
От ╕ рад╕сний настр╕й у мене.
Я соб╕ подарую цей день
╤ помр╕ю: отак би щоденно,
Зустр╕чаючи ран╕шню мить,
Чути мову як музику дивну,
Де у кожному слов╕ бринить
Житт╓дайна душа Укра╖ни.
Хай в Рос╕ях, в Америках теж
Зрозум╕ти зум╕ють нарешт╕:
В р╕дн╕й мов╕ ти, роде, живеш,
А без р╕дно╖ мови помреш ти.
Будеш в приймах горбатитись десь,
╤ усохне тв╕й кор╕нь глибинний.
Боже збав! Розвидня╓ться день:
М╕й добридень тоб╕, Укра╖но!

СВ╤ЧКА ПАМ’ЯТ╤

Я св╕чку запалю
У мить г╕рку, печальну,
В мить пам’ят╕ й жалю
П╕д дзвони поминальн╕.
Коли о ц╕й пор╕ –
Скорботно╖ хвилини –
Замре в жалоб╕ р╕д
Мо╓╖ Укра╖ни.
У полум’╖ от╕м,
Як ╕скорки — м╕льйони
Понищених житт╕в
У мороц╕ голодн╕м.
╤ стог╕н — на весь св╕т
Невинно уб╕╓нних.
Потому л╕т ╕ л╕т,
А рана — в серц╕ щемна:
Горить вона вогнем —
╤ пам’ят╕, ╕ болю.
Хай св╕чка спалахне –
Тяжку ося╓ долю!
Постане т╕нь Кремля
╤ людожер злов╕сний.
Нехай горить земля
П╕д катом нин╕ й пр╕сно.
Щоб вс╕м катам пов╕к
Зотл╕ть в огн╕ гаряч╕м.
...З╕ св╕чки капле в╕ск,
Сльозою серце плаче:
О, душеньки свят╕
З бажанням крихти хл╕ба,
З╕ спалахом св╕ч╕
Ви з нами поруч н╕би.
За вас в цю мить молюсь.
╤ дня цього святого
Я св╕чку запалю
В ╕м’я життя. За нього.
А ще застерегти
Тебе, м╕й роде, хочу:
Будь серцем пильний ти:
То — непростимий злочин!
Не дай себе приспать!
Не дай знедолить знову.
Сьогодн╕ ц╕лить тать
У серце роду — мову,
А завтра в╕н, лихий,
╤ землю, й небо вкраде.
Будь пильним, роде м╕й,
Свого життя заради.
В ╕м’я могил святих
╤ пам’ят╕ сво╓╖
Я св╕чку засв╕тив,
Щоб освятитись нею.

ЧАС ╤ СЛОВО

Звертаюсь простими словами
 до вас,
Щоб бути ясним, зрозум╕лим.
В╕н прийде ще бажаний час
Метафор ╕ образ╕в см╕лих.
Коли замак╕тряться голови вс╕:
Ти ба, як воно — кучеряво!
Для кожно╖ п╕сн╕ сво╖ ╓ часи.
А нин╕ — лих╕ та безславн╕:
Коли все на продаж —
╕ г╕дн╕сть, ╕ честь
Не т╕льки людей, а й кра╖ни.
Одним безперервно набуток тече,
А б╕льшост╕ — злидн╕ незм╕нно.
╤ тут кучеряв╕ — фальшив╕ слова,
Як см╕х недоречний на тризн╕.
Простими словами
звертаюсь до вас
╤ кличу на пом╕ч В╕тчизн╕.
Аби зрозум╕ло було, що сказав,
╤ поклик почутий був вами.
Не всяк в шароварах
 насправд╕ козак.
Не всяк ╕ поет, що риму╓ словами.
Поет в╕дчува╓, який в╕н — св╕й час,
Яке буде слово до д╕ла.
Звертаюсь простими словами
 до вас,
╤ впевнений: в ясност╕ — сила.
От т╕льки б не згаяти бажану мить.
Та пильн╕сть щоб нам не приспали.
Стою на посту.
Р╕дне слово струмить,
Допоки сурма не заграла.

ТАК ЖИТИ НЕ МОЖНА!

Динам╕ту в рядок би!
Та що динам╕т,
Коли жити все г╕рше ╕ г╕рше?
Ск╕льки в╕рш╕в не плодить п╕╖т,
А чого вони варт╕ — т╕ в╕рш╕?
Якби так, щоб це я
по-д╕д╕вськи бурчав,
Тут проблеми б н╕яко╖, власне.
Але ж, Господи, випав нам час –
Час безчестя, безслав’я й безщастя.
Чим пояснимо, браття,
онукам сво╖м,
Що зганьбили ми волю ╕ правду?
Де Майдан? Та... ялинка ж на н╕м –
Влада й тут нас ус╕х об╕крала.
А ми й ладн╕ пок╕рно
змиритися вмить:
Х╕ба ж можна на прю з╕ спецназом?!
Буде так, як диктатор звелить
Передбачно в сво╓му указ╕.
Демократ╕╖ розкв╕т: м╕л╕ц╕я скр╕зь
╤ при збро╖ — в ╕м’я все людини!
Я питаю вас, браття, св╕й р╕д:
Ми тако╖ хот╕ли Вкра╖ни?
Якщо н╕, то як можна
миритися з цим?
╤ ганьба не пече перед св╕том?
Чи хороброст╕ в нас деф╕цит,
Чи у рабств╕ при╓мн╕ше скн╕ти?
Влад╕, бачу, плювати на ╕м╕дж ╕ св╕т:
╥й би дзеньк╕т збагачення слухать.
Динам╕ту в рядок би!
Та що динам╕т,
Коли люди в╕д страху оглухли?!
╤ якщо невтямки дос╕ владцям отим,
Що чинить так з народом
 безбожно,
Хоч рядок би мен╕ донести:
Люди добр╕! Так жити не можна!
10 грудня 2011 року,
День прав людини

ДОРОГА ЖИТТЯ
Друзям-сподвижникам

Одне випада╓, ╕ т╕льки, життя.
М╕ж тисяч — одна лиш дорога.
Достойн╕ша — правди,
╕ чест╕, й звитяг,
В ╕м’я Батьк╕вщин╕ ╕ роду.
Я знаю: спок╕йн╕ш в дв╕ д╕рки
 соп╕ть
╤ мовчки плестись за юрбою.
А хай-но хто спробу╓ в╕тер спинить
╤ сонце згасить над собою.
А те, що гряде к╕нець св╕ту, —
 бридня:
Диявольськ╕ брехн╕ по сут╕.
Гнуздайте удач╕ баского коня,
П╕дковами щастя п╕дкуйте!
Нехай нам позаздрять,
хто йде п╕сля нас,
Що ми не лякались н╕кого:
Себе не зганьбили,
св╕й зоряний час,
Вкра╖ну й обрану дорогу.
Бо твердо ми знали:
життя лиш одне.
Й на бридн╕ не ма╓мо часу.
Бо ╓ Укра╖на — ╕ це головне.
А решта — алюри до щастя.
Що вд╕╓ш — були ╕ непевн╕ з мес╕й,
╤ ╜улей д╕сталось сповна нам.
Та стяг жовто-син╕й
не зрадили св╕й,
╤ мову свою ос╕янну.
Ми йшли й не чекали за це
нагород,
Бо знали: над вс╕ нагороди
╢ р╕д наш, ╓ наш невмирущий
 народ –
Владар Укра╖ни й господар.
А решта все буде.
Ми марим тим днем:
Життя кладемо задля нього.
Оте найдорожче, що справд╕ одне.
Хай нав╕ть жертовна дорога.
Та ма╓м пройти ╖╖ — наша вона.
Планида. ╤ хрест наш. ╤ доля.
╤з тисяч дор╕г ╓ дорога одна,
Яку не повториш н╕коли.

СУРМИ ВЕСНИ

Чого, Укра╖но, бентежно тоб╕?
Тривожн╕ ╕ дн╕, ╕ недоспан╕ ноч╕.
Ус╕ ми пост╕йно в як╕йсь боротьб╕.
╤ долю невт╕шну ус╕ нам пророчать.
Десь там, у Рос╕ях, ламають м╕зки,
В ╢вропах-Америках —
 що з нами буде?
Немовби як╕сь ми дурн╕ вахлаки,
Непевн╕, затуркан╕, к╕нчен╕ люди.
Та, Господи-Боже,
ти праведний наш,
Скажи, де ╕накше,
як вбог╕ при влад╕,
Не статками т╕льки —
 того в них сповна,
А розумом вбог╕,
тому й безпорадн╕?!
На що спромоглись —
роз╕красти усе,
На злиднях ╕ страху
вс╕х прагнуть тримати.
Мундир в╕рноп╕дданий ╖х не спасе,
Бо вс╕х не вм╕стити вкра╖нц╕в
за ╜рати.
Та я в╕дчуваю, як добре вино,
Нуртують небачен╕ сили в народ╕,
Що вс╕х на майдани
збиратимуть знов,
Бо т╕льки народ —
Укра╖ни господар.
Йому дов╕ряю ╕ вол╕ його,
Все решта — таке тимчасове по сут╕,
Питання лиш часу: хто буде кого
До справд╕ народного кликати суду.
Ми — пращур╕в славних
 ╕ доньки, й сини,
Не покидьки роду ╕ сила пропаща.
Ти думай, народе, ╕ мудро вчини:
За тебе н╕хто це життя
не покращить.
Яви свою волю — я стану у стр╕й:
Знов сурми, ти чу╓ш,
як голосно кличуть:
Це справд╕ останн╕й наш
праведний б╕й,
╤накше Вкра╖ну ми втратим
нав╕чно.
Вона зачекалась р╕шучих гол╕в,
Як╕ не дадуть ╖й сконати в невол╕.
Довол╕ нам нид╕ть на р╕дн╕й земл╕,
╤ манну небесну чекати довол╕!
Трусн╕мо нег╕дник╕в,
мовивши «Зась!»,
Плече до плеча при╓днавши
 без страху.
В╕дчуймо весну,
що в серцях почалась,
Як заклик оновлення
й г╕дного шляху.

НЕ СПИ, УКРА╥НО!

Я й дос╕ не в╕рю,
 що час наш минув,
Хоча й багатьох
 не вернути з походу...
На тих╕м причал╕
дивлюсь в далину:
В╕трильник п╕д сонцем
 ясн╕╓ на сход╕.
Куди в╕н пряму╓?
Забув, де причал?
З╕тхаю: не верне —
не прийде за мною...
Накотить на душу, як хвиля, печаль
╤ п╕ниться, з хвилею стр╕вшись морською.
Не встиг озирнутись —
в╕трильник пропав:
Не видно н╕де н╕ найменшого сл╕ду.
Кигиче баклан, що в╕трами пропах,
╤ т╕ло у хвил╕ розгонисто кида.
П╕йма╓ рибину, умить проковтне.
╤ знову кигиче. А я на причал╕
Н╕як не збагну, що бентежить мене?
╤ зв╕дки ц╕ хвил╕, ╕ зв╕дки печал╕?
Отам десь — за морем — виру╓ життя.
А тут т╕льки плачуть в╕д горя й досади.
Протягу╓ ручку в лахм╕тт╕ дитя,
А кину монетку — не знати як раде!
У мене душа розрива╓ться вмить:
До чого д╕йшла ти, моя Укра╖но:
Нещасна жебрачка
з малими д╕тьми,
Що молить подати
якусь коп╕йчину.
У кого ти просиш? Хто чу╓ тебе?
Кому тво╖ д╕ти потр╕бн╕ голодн╕?
Так пада╓ хижо баклан ╕з небес
╤ жертву полю╓ в прозор╕й безодн╕.
Н╕чим не зараджу я —
час м╕й минув,
Але я не можу пройти
повз тривогу.
Стою на причал╕ —
дивлюсь в далину:
Кого мен╕ й зв╕дки чекать
 на п╕дмогу?
Я знаю: в╕трильник не вернеш —
в╕н щез.
Я знаю: нема багатьох ╕з походу.
Але залиша╓ться слово ╕ще
╤ в╕ра у мудр╕сть ╕ волю народу.
Хтось викреше ╕скру —
вона спалахне.
╤ скорчиться ниц╕сть у тому багатт╕.
Тому, м╕й народе, не списуй мене.
Я слово гартую, що р╕вня гармат╕.
Не схиблю н╕ в чому —
 ти т╕льки поклич!
Досв╕дчений к╕нь борозни
 не порушить.
Не спи, Укра╖но! Проспишся, коли
Здола╓ш нарешт╕ ти
гидь осоружну.
Стою на причал╕,
дивлюсь в далину,
╤ слово нурту╓ в мен╕ безупинно.
Тому я не в╕рю, що час м╕й минув.
Ти чу╓ш, в╕н кличе:
не спи, Укра╖но!

НЕПЕВН╤ ЧАСИ

Це час лицем╕рства ╕ телезвитяг,
Брехн╕ на догоду, пок╕рливих час.
Гада╓ш, що ми прожива╓м життя?
Та н╕ ж бо: воно — випробову╓ нас.
Немов паралельн╕ ╕снують св╕ти:
Жирують одн╕.
 ╤нш╕ тягнуть св╕й в╕з:
╤ де т╕льки сили беруться тягти
Грузькою дорогою болю ╕ сл╕з?
За що завтра жити? Голодне дитя...
╤ зашморг тариф╕в,
а сплачувать зволь!
Стоять над душею обранц╕ життя:
Отих, що внизу десь,
вершител╕ доль.
Який же контрастний,
невт╕шний пейзаж:
Розпещен╕ пики, що л╕зуть в екран,
Малюють щасливе грядуще, що аж
Самим же в╕д гордост╕ дух розпира.
╤ те, що за кадром: живцем шахтар╕
Похован╕ в шахтах в╕д вибуху знов.
А там он будинок ╕з д╕тьми згор╕в.
А там... Невеселе щоденне к╕но.
Це справжн╓ жах╕ття —
не менш ╕ не б╕льш.
А там — на екран╕ —
та жодних проблем:
Бо б╕ль постраждалих —
чужий для них б╕ль.
Бо в р╕зних ми вим╕рах з ними живем.
Два св╕ти. ╤ справд╕:
не зчулись, коли
Новий рабовласник до рук прибрав нас.
Бо мовчки в дв╕ д╕рки пок╕рно сопли:
Мовляв, перебудемо якось цей час.
Аж н╕ — не судилось.
Кричу до нестям:
Це буде нав╕ки, як змиримось ми:
╤ нас випробову╓ нин╕ життя.
Якщо ╕ над╕я — то лиш на самих.
Бридню можновладц╕в
не слухай дарма:
То ╓ колискова п╕д наш вих╕дний.
Допоки ще небо на св╕т╕ трима,
В╕д тебе залежить,
як безлад спинить.
Не будь лиш сторонн╕м, байдужим до зла.
Себе ошукать яничарам не дай!
Непевн╕ часи. Серце прагне тепла.
На те ╕ оновлення час випада.

КОБЗАРЕВ╤

Отак, Тарасе, й живемо:
Навз╕р ще начебто не гол╕...
╤ на словах — на вол╕ мов,
А все одно, як у невол╕.
От не пов╕риш — хоч би крок,
Щоб оновилась Укра╖на.
См╕╓ться з нас старий Дн╕про
╤ добра св╕ту половина.
Де тая мати ╕ дитя,
Що ти омр╕яв свого часу?
В нас лютий безлад — не життя,
Ру╖на суща в нас, Тарасе!
Здавалось: вирвали з багна –
Свою буду╓мо державу,
Аж н╕ — в руках злюдюг вона,
Бо знову зрадили лукав╕.
От╕, що, як писав, ╖╖
Присплять й обкрадену розбудять.
Збулись г╕рк╕ слова тво╖:
Вкра╖ну нищать зл╕╖ люди.
Нараз╕ ми — один народ,
Та д╕лять нас вже враж╕ д╕ти.
А як под╕лиш ти Дн╕про,
Як мат╕р можна розд╕лити?
Байдуж╕ до щедрот земл╕,
До слави нашо╖ ╕ слова,
Вкра╖ну г╕рше москал╕в
Плюндрують владц╕ тимчасов╕.
Вони не гребують н╕чим,
Бо загребущ╕, яко урки:
Натрамбувать кишен╕ б ╖м,
╤ б╕дних об╕брать до цурки.
А хто народов╕ добра
Бажа╓ щиро, ╖х, безвинних,
Уже не шлють за Кос-Арал,
Цькують у р╕дн╕й Укра╖н╕.
Куди не глянь — мундир, мундир.
╤ скр╕зь гримлять дверми в’язниц╕:
П╕в-Укра╖ни вже сидить,
╤ с╕ла б решта — не вм╕ститься...
Оце, Тарасе, так живем
В демократичн╕й Укра╖н╕.
М╕льйонами у себе мрем.
╤ на чужин╕ ст╕льки ж гине.
Ти вже пробач, що не почув
Чогось — на йоту хоч — нового.
Хто винен? Теж не промовчу:
Ми завинили перед Богом.
В╕н одвернусь в╕д гр╕шних нас,
Бо залягли в╕д страху в нори.
Десь в╕н зроста — новий Тарас,
Що словом божим заговорить.
Розбудить в╕н в╕д сну народ,
Що впокоривсь перед б╕дою.
╤ поведе новий пророк
Народ великий за собою.
Те, що омр╕яв ти ╓си,
Зд╕йсниться, лиш народ захоче.
А поки що ганьби часи,
Неправедн╕ часи, Пророче!

Г╤ДНЕ ЗАНЯТТЯ

Судити минуле — невдячне заняття:
Воно в╕дбулося — не зм╕ниш його.
Достойн╕ш сучасним зайнятися, браття,
Коли сущий безлад люту╓ кругом.
А в кого ненавистю шк╕риться око
╤ хто нас р╕днить ╕з моголами знов,
Читайте, панове, про ск╕ф╕в у Блока,
Аби не вести безпредметних розмов.
Для чого заводить людей ув оману:
Отих запозичень у вс╕х вистача.
Б╕да, що були триста рок╕в п╕д ханом,
Але вже настав незалежност╕ час.
Що б там не було, ма╓м власну державу,
╤ ма╓мо мову, невмерлу — живу.
А вам би хот╕лося, служки лукав╕,
Як дос╕, молитись на любу Москву?
Ви б Ки╖в наш славний
так ревно любили
Та, р╕дного слова в╕дчувши красу,
На ╓дн╕сть народу направили сили,
На виклики гр╕зн╕ нового часу!
Тод╕, може б, ╕нш╕ знайшлись аргументи,
В╕дкрилися дал╕ нових перспектив.
╤ зл╕ ярлики шлюх, продажних агент╕в
Назавжди б поглинув все╖дний арх╕в.
Життя б розпрозорилось — св╕тле й багате:
╤ дум про Вкра╖ну з╕гр╕в би вогонь.
╤ розбрат забувсь би, бо ми з вами, браття,
Вкра╖нського кореня й т╕льки його!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12766

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков