Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Все більше і більше часу відділяє нас від дати зародження Майдану-2013, поступово змінюється і ставлення українців до нього. Звичайно, оскільки не вдалося досягти швидких змін, то деяка частина мітингувальників відчуває певне розчарування. Мовляв, додому все одно не підемо, але ж хотілося більшого... Тим важливіше зафіксувати всі позитивні моменти Майдану, цього непересічного явища української історії. Тим паче, що на відміну від хронікерів Хмельниччини чи Гайдамаччини (дуже мало про них знаємо) та від літописця Холодноярської республіки Юрія Горліса-Горського, до послуг сучасних журналістів не лише комп’ютери, але й найновіша цифрова фото- і відеоапаратура. Усвідомлюючи цю перевагу, я намагався не пропускати жодного цікавого моменту. Коли побачив знайому «світличанку» з Коломиї Оксану Романюк, то не міг не зробити фото — надто вже гарним було її обличчя! До речі, тато Оксани — наполовину грек; предки по материнській лінії жили в Приазов’ї, а перед тим — хтозна скільки століть проживали в сонячному Криму... Тобто кримське коріння цієї прикарпатської родини не викликає сумніву. Може, тому Романюки вже не перший рік передплачують «Кримську світлицю»? Того дня в коломийському наметі розмістилася уся їхня родина, а там, де Романюки, — там завжди весело і радісно, там нові друзі. Мабуть, саме тому у них вже зранку чаювало двоє симпатичних харків’ян. Мужчина емоційно розповідав, що свідомо перейшов на українську у віці 47 років. А його супутниця підкреслила: попри те, що є чистокровною росіянкою, на Майдані почала спілкуватися українською. Просила вибачити за вимову, але виходило у неї якраз досить непогано. І настрій був відповідним, піднесеним. Та що там харків’яни — навіть москвичі були в захваті від київського Майдану! Зустрічався і розмовляв з такими, а потім ще багато цікавого знайшов у Інтернеті.

«КОГДА ГОВОРИЛА, ЧТО ПРИЕХАЛА ИЗ МОСКВЫ, МЕНЯ ПРИНИМАЛИ КАК ХОРОШЕГО ДРУГА...»

Ось що написала москвичка Анна Родіонова:
«Инфраструктура, созданная протестующими, потрясает воображение, и вопрос «на чьи деньги гуляем», честно говоря, не раз закрадывался в мою голову. Задавать его я никому не стала, поскольку ответ в скором времени узнала сама. Все так же, как у нас: есть интернет-кошелек, куда каждый может перевести свой грошик на нужды революции. Только сочувствующих больше, да и информация распространяется гораздо активнее. Майдан, на мой взгляд, только во вторую, а может, даже и в третью очередь — про политику. О политике говорят мало, наверное, потому, что в главных вопросах протестующие меж собой согласны, а детали обсуждать надо позже и не на площади. Люди пришли и приехали, чтобы поддержать друг друга, посмотреть друг на друга, познакомиться. В этом ответ всем, кто обвиняет майданцев в «проплаченности». Можно заплатить людям за выход на площадь или за выкрикивание лозунгов, но никакими деньгами не оплатишь готовность помочь в организации лагеря. Правительство, кстати, пыталось на соседней площади устроить провластный митинг. Часть митинговавших пошла на Майдан посмотреть, что там происходит, да так там и осталась. Проникнувшись этими настроениями, я пошла в один из пунктов питания, где нужен был волонтер, разливала чай, но по-настоящему нашла себя в изготовлении бутербродов. Когда я говорила, что приехала из Москвы, меня принимали как хорошего друга, а уж когда я обнаружила знакомство с «несе Галя воду», «ти ж мене пiдманула» и «Марусей раз-два-три калина», так и вообще. Спрашивали, знают ли в России про украинские события, и благодарили за поддержку...»

«СКАЗАТЬ, ЧТО НАМ БЫЛИ РАДЫ — НИЧЕГО НЕ СКАЗАТЬ...»

Інший москвич (на жаль, не вказав імені) також залишив цінні свідчення в Інтернеті про поїздку до Києва:
«Что такое Майдан, объяснить невозможно, зато любой, оказавшись там, в минимальный срок понимает, что причастился к Истории. Про духоподъёмность Майдана писали многие, но я с удовольствием повторю — «Это не факт. Это хуже факта. Просто всё именно так и есть». Уже у метро «Вокзальная» мы увидели группу киевлян, раздававших приезжим разного рода распечатанную информацию о Майдане, к которой прилагались самые точные и разумные комментарии от встречавших. Сразу поняли, что нам будут рады — ребята пожелали сняться с нами вместе. Люди с национальными флагами и жёлто-голубыми ленточками попадались повсюду, а на Крещатике они оказались в большинстве. Вторая на тот момент неделя противостояния подходила к концу, и люди успели привыкнуть к такого рода ситуации, когда с площади уходить нельзя, а можно только отлучиться. Так что настроение было привычно-деловое и спокойное — каждый знал, что, зачем и как надо делать. Вообще, два важнейших вывода приведу сразу: украинцев отличала решимость и самоорганизация. Причём, речь не о той спонтанной «удалой» решимости отчаяния, что столь свойственна русским и благодаря которой сгорел Никита Пряхин или в волнах Волги утонула персидская княжна.
Речь о спокойной уверенности в следовании самостоятельно принятому решению. В украинском языке эта особенность выражается столь любимым мной словосочетанием «дуже впертий». По сути, оба упомянутых качества — две стороны одной медали: первое — ответственность перед собой, второе — ответственность перед товарищами. Детали оставлю, ограничусь декларацией — организация чувствовалась во всём, в той мере, насколько это в принципе возможно для грандиозного скопления большей частью незнакомых друг с другом людей...»
Тут я лише трішки доповню. Точніше, проілюструю деталями висновок москвича: «организация чувствовалась во всем». Від учасників Майдану чув легенди про те, як стійко трималися воїни-афганці під час останнього штурму їхніх позицій «беркутівцями». Ветерани утримали свою барикаду, адже мали величезний досвід силового протистояння у значно гірших умовах. Вони добре пам’ятали, як вміло і жертовно воювали моджахеди за своє. І десь у глибині душі поважали свого колишнього супротивника. Чи думали колись, що доведеться захищати не «єдино правильну» лінію КПРС, а рідну українську землю? Та ще й найдорожчі її п’яді — в центрі столиці... То як же вони могли відступити? Наших «афганців» я фотографував багато — вони спокійні і мужні. На відміну, скажімо, від стареньких і немічних ветеранів Великої Вітчизняної, наші «афганці» перебувають у віці духовно-патріотичної зрілості. В цьому, звичайно ж, є своя краса.
Так само чесно і жертовно виконували свій обов’язок на Майдані медики. Вже першого дня був свідком того, як одній людині стало погано в натовпі. Люди з червоними хрестами на білих халатах рятували киянина-пенсіонера так енергійно, ніби йшлося про пораненого побратима на полі бою. Не стояли осторонь і звичайні люди, які опинилися поруч. Саме завдяки таким «дрібницям» починаєш відчувати невимовну гордість від того, що ти також українець. А чи могли відчувати щось подібне учасники Антимайдану? Сумніваюся. І ось що цікаво — здавалося б, саме там, у проросійській атмосфері, повинно було б сподобатися москвичам. Але парадокс у тому, що звідти вони швидко поверталися на Майдан «антиросійський». На останньому чомусь було значно комфортніше, ворожості зовсім не відчувалося:
«...Сказать, что нам были рады — ничего не сказать. Майдан разбит на сектора, каждый из которых — малая вотчина той или иной области Украины. Мы этого не знали, и встали с плакатами и значками, не оставлявшими сомнения в нашем гражданстве, среди украинцев Львовщины и Закарпатья — тех самых, кого в России принято считать бандеровцами, что вполне соответствовало действительности. Большие скопления людей подчиняются закону больших чисел — трудно ожидать, что среди 500 000 людей (а в воскресенье на Майдане было больше) все адекватные и разумные; но за два дня стояния с плакатами реакцию только трёх людей нельзя счесть однозначно положительной, причём первый из них был странным дедушкой, просившим меня рассказать Путину о том, что ему удалось расширить закон сохранения энергии, одна дама выразила вполне справедливое недовольство плакатом, на котором была изображена рука с неприличным в адрес Путина жестом — всё же днём на митинге было немало детей, и лишь третья пожилая тётенька пристыдила меня не за форму выражения протеста, а за сам протест; с её точки зрения, поддерживая Майдан, я позорил Россию. Сама она Майдан не поддерживала, была русской гражданкой Украины, а на площадь попала по своим делам — там ведь не только палатки митингующих. Найти ночлег нам было непросто — в воскресенье ожидался грандиозный митинг, часть народа прибыла заранее, и огромные здания мэрии и дома профсоюзов (бывшего когда-то НКВД) не могли вместить всех. Вы видели фото, где мы спим на полу. Оно, однако, нуждается в пояснении. Нам отвели место на втором этаже, подальше от входа, рядом с альковом, то есть там, где среди ночи ходило относительно мало людей, дали нам не только пенки — даже их не хватало на всех — но и тёплое одеяло, а Ире нашли ПОДУШКУ! Тогда как на первом этаже десятки людей спали, улегшись вдоль стен коридора, вблизи постоянно распахивавшихся входных дверей, дышавших декабрьским ночным морозцем, и дверей туалетов. Вообще, я впервые лицезрел ситуацию, когда в мужской туалет стояла очередь, а вход в женский был свободен. «Признак революции» — как справедливо заметила Ира. Немало людей также ночевали на мраморных ступенях широченной лестницы, притулившись у мраморных же перил, или положив голову на колени. Вновь отмечу, что эти «номера люкс» нам обеспечили самые натуральные бандеровцы, в характерных фуражках с козырьком и тризубом. А перед сном, несмотря на наши заверения в сытости, каждому налили по плошке вкуснейшего горячего украинского борща. Вообще, если бы мы там задержались, то уподобились бы волку из известного украинского мультфильма...»
До речі, свідчення цього ж автора про Антимайдан також є досить цінними:
«Одна из митингующих призналась, что их привезли на автобусах за 250 гривен (1000 р.), а другая сообщила, что мечтает отправить дочку на учёбу в Европу. Я тут же сказал, что она выступает за Евроинтеграцию Украины и предложил ей пойти к нам на Майдан, чем вверг её в ступор, ибо она изумлённо переспросила: «Так вы с Майдана???». И, получив утвердительный ответ, совсем растерялась. Но идти с нами отказалась — иначе, полагаю, её ожидало не только лишение грошей и транспорта домой, но и неприятности по службе. Там же встретили трёх алкашей, явно не желавших попасть в объектив. Ушли мы оттуда под звуки советских песен, перемежавшихся выступлениями заслуженных швей-мотористок и мастериц машинного доения… Ностальжи, можно так сказать, эпохи сисек-масисек и развитого социализма.
А дальше, почти до самого отъезда был тот самый грандиозный полумиллионный или миллионный митинг на Майдане, о котором рассказывать не стану — изойду от зависти. Участники обещают, что как только избавятся от Януковича, тут же поедут «підтримати Москву». Что ж, ловлю их на слове».

«Я ВИДЕЛ ГЛАЗА СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЕЙ КИЕВСКОГО ПАТРИАРХАТА...»

Я свідомо не роблю переклад українською, оскільки так читачі виразніше відчують реалії Майдану. Здається, вперше за багато десятиліть російська інтелігенція масово починає говорити про Україну і українців шанобливо. Ось що пише російський журналіст Олександр Барановський:
«Я видел людей, бегущих от российского ОМОНа в период массовых протестов в Москве, и как перед их носами захлопывались двери магазинов и кабаков. Некоторые менеджеры, правда, все же соглашались схоронить внутри себя беглецов, но их было явное меньшинство. Не знаю, что они чувствовали в тот момент и почему принимали мгновенное решение помочь, а не отвернуться, как все остальные, но я себе их явственно в тот момент представлял жителями оккупированных территорий, которые прятали от немцев евреев и партизан. Будни Москвы. Города, который с помпой каждый год празднует очередную годовщину победы над фашизмом...
И я видел спящих на полу в Михайловском соборе киевлян, которых жестоко избил «Беркут» в ночь на 30 ноября под стелой Независимости. Я видел глаза священнослужителей Киевского патриархата (язык не поворачивается назвать их привычным московским словом «попы»), которые неохотно отвечали на вопросы, почему они не затворили ворота и позволили людям остаться ночевать, несмотря на угрозу штурма монастыря «Беркутом»:
— На все воля Божья...
Я видел львовян, братающихся на Майдане с донбасскими. На моих глазах киевляне брали на постой харьковчан, которых они в первый раз в жизни видели и которым негде было ночевать в мятежном городе. Несколько кафе в центре Киева бесплатно кормят протестантов бутербродами и бульоном. Офисы, компании и частные лица, находящиеся в эпицентре событий, снимают пароли с вай-фая, чтобы им могли пользоваться все желающие. Это и есть национальная солидарность. То, чего так не хватает нам, русским...»

ПОЗНАЙОМСЯ НА МАЙДАНІ З ДЕСЯТЬМА ПАТРІОТИЧНИМИ РОДИНАМИ

Е-е, національної солідарності і нам не вистачало — принаймні до цього часу. Сталося, можна сказати, ДИВО. Але як тепер це українське диво можна використати з максимальною користю? Мене не покидало відчуття, що дуже багато можна зробити по гарячих слідах. Особливо, якщо всім налаштуватися на активну роботу. Для прикладу наведу ось таке фото: молода київська родина з «Кримською світлицею» в руках. Зверніть увагу на ці прекрасні, світлі обличчя! Знаєте, про що ми говорили тоді? Про долю кримського українства. І кияни були неабияк зворушені тим, що в Криму виходить така хороша газета. Не про євроінтеграцію вони тоді думали, не про покарання «беркутівців», а саме про кримських українців! Чи часто ми буваємо свідками такої національної солідарності? Зовсім ні... А ось на Майдані люди починають мислити по-іншому, вони відчувають себе частинкою єдиної спільноти. Хай не всі, але ось такі культурні, інтелігентні люди перероджуються буквально на очах. І якби лідери Євромайдану видали мільйонним тиражем інструкцію: «Познайомся на Майдані з десятьма патріотичними родинами. Склади графік спілкування своїх дітей з дітьми твоїх нових друзів. Твори навколо себе патріотичне середовище!» — то якийсь відсоток мітингувальників цими настановами неодмінно скористався б. І це вже була б нова якість Києва, нова якість українства. На жаль, у організаторів Євромайдану до всього руки не доходять, тому величезні можливості Майдану залишаються невикористаними або використаними лише частково.

МОВНЕ ПИТАННЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВАЖЛИВИМ. АЛЕ Ж ПАТРІОТИЗМ — ЦЕ НЕ ЛИШЕ МОВА

Українську мову на Майдані шанують. Проте вона хоч і домінує, але залишає чималеньку нішу для мови російської. Чимало агітаційних плакатів виконано саме російською: «За ГАИ без взяток», «Это не против России, а против ментовской крыши. Выходи на Майдан!». Або: «Прием продуктов, лекарств, вещей». Двомовність на Майдані формується цілком стихійно. Наприклад, великими літерами на довжелезному наметі написано: «Днепропетровск. Один за всех и все за одного!». І поряд значно меншими: «Кривий Ріг за ЄС. Київ, ми разом!». Гасло, написане від руки: «Требую борьбы! «Регионам» не верил, не верю и не поверю никогда». І тут же: «Слава Україні!». Ось великий плакат: «Не курить. Не палити. No smoke». А далі пояснення, чому не курити: «Здесь бензин / Тут бензин». Шкода, що не було часу вияснити — представники якого регіону були авторами. Думаю, що не кияни, бо мешканці столиці не перекладали б такі дрібнички з російської на українську і навпаки. Було б щось одне. А ось харків’яни, донеччани — ті могли. У себе спілкуються виключно російською, а для Києва роблять виняток — двомовність. По-іншому, мабуть, і не вийде, адже відсоток російськомовних серед політично активного населення України дуже високий. І все ж Майдан масово продукує українських націоналістів. Механізми різноманітні, але в загальних рисах усе добре прояснив киянин (одесит за народженням) Федір Сивцов:
«Когда «Беркут» прорвался за баррикады и начал оттеснять людей, женщин и детей собрали на сцене, а тех, кто не мог там уместиться, — вокруг. Люди молились и держались из последних сил — чтобы не заплакать от бессилия и страха. И вдруг вночи раздался колокольный звон. И этот звон означал надежду. В этот момент я поверил... в Бога. Когда со сцены раздался крик: «Нас почули! З усього Києва до нас їдуть люди!», я оглянулся и на месте пустыря увидел нескончаемый поток людей — украинцев, неравнодушных к судьбе наших сограждан. Простых соотечественников, вышедших на защиту мирного населения. В этот момент я стал националистом. Я далеко не самый смелый или безрассудный в этой стране. Но сегодня я снова выйду на Майдан. За эту ночь, за этих людей, за гордость быть единой сплоченной нацией — за ту гордость, которую мы отстояли сегодня ночью...»
Російськомовна киянка Галина Грачова передала до коломийського намету теплу шерстяну ковдру та багато пластмасових стаканчиків для чаю, аби прикарпатці не мерзли вночі та могли частіше зігріватися гарячим чаєм удень. І це при тому, що її дев’ятирічний внук потребує складної операції. Грошей для операції потрібно ой як багато... Але того дня пані Галина думала не про своїх найближчих родичів, а про долю України. Чи не таких людей мав на увазі київський художник Олександр Мельник, коли малював плакат: «Ви прекрасні! Я вас люблю!». І знаєте, що він найчастіше чув від мітингувальників? Люди кричали йому: «Ми вас також любимо!!!». Мабуть, це і є найвище досягнення Майдану — поєднання Добра, Любові, Краси. Прикро, якщо цього не розуміють політики. Але принаймні добре, що цю обставину усвідомлюють поети. Ось що писав донеччанин Микола Джміль під впливом Майдану-2004:
Страна небесной чистоты,
Страна любви, свободы,
 братства,
Страна духовной
 красоты,
Страна духовного
 богатства...
Отже, українці довели, що, мобілізуючи свої сили у момент небезпеки, вони воліють триматися лінії Добра. Політики повинні враховувати цю обставину. Саме концентровані зусилля в цьому напрямку можуть привести до великого успіху. Натомість радикальні дії екстремістів скоріше руйнуватимуть український моноліт, не приносячи очікуваної користі.

Сергій ЛАЩЕНКО
(Фото автора)

На фото: «Cвітличанкa» з Коломиї Оксанa Романюк

ОФОРМИТИ ПЕРЕДПЛАТУ на всеукраїнську загальнополітичну і літературно-художню газету «Кримська світлиця» та інші культурологічні видання ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» (газету «Культура і життя», журнали «Українська культура», «Український театр», «Театрально-концертний Київ», «Музика», «Пам’ятки України: історія та культура») можна в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на ці видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою - http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 24.01.2014 > Тема "Урок української"