Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2798)
З потоку життя (5924)
Душі криниця (3319)
Українці мої... (1432)
Резонанс (1445)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1631)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«ЯКЩО У ВАС ╢ ХОЧ КРАПЛЯ ПАТР╤ОТИЗМУ ╤ КУЛЬТУРИ…»
кримчанин, укра╖нець ╤ван Лук'янович Лавтар не зда╓ться ╕ турбу╓ чиновницьку ки╖вську...


Остап К╤НДРАЧУК, ялтинський кобзар – на Майдан╕ Незалежност╕ у Ки╓в╕: КОЛИ СУСП╤ЛЬСТВО МОВЧИТЬ, ГОВОРЯТЬ КОБЗАР╤... ╤ Д╤ТИ
Сьогодн╕ призовий фонд Всеукра╖нського л╕тературного конкурсу «Ми - д╕ти тво╖,...


ЯК ЗРОС╤ЙЩУВАЛИ УКРА╥НСЬКИЙ НАРОД
Чи про це не знали в Ки╓в╕? А якщо знали, то чому не реагували?


ЗА «КРИМСЬКУ СВ╤ТЛИЦЮ» В КРИМУ!
Щиро дяку╓мо колегам-письменникам, журнал╕стам, ус╕м нашим читачам, хто вже в╕дгукнувся на наш...


К╤БОРГИ: НАШЕ К╤НО ПРО НАШУ ╤СТОР╤Ю
В к╕нотеатр╕ «Гул╕вер» в╕дбувся прес-показ найоч╕куван╕шо╖ укра╖нсько╖ прем'╓ри,...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2014 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#5 за 31.01.2014
ШЕВЧЕНКОВУ «В╤ДЬМУ» НА СЦЕН╤ В КРИМУ ПОСТАВИЛИ Д╤ТИ...

До 200-р╕ччя Кобзаря

Р╕дко таке бува╓ не т╕льки в Криму, а й у вс╕й Укра╖н╕ – постановка поеми на сцен╕. Хоча б тому, що поема ╕ п’╓са – надто в╕ддален╕ л╕тературн╕ жанри. А от у Кримському республ╕канському центр╕ дитячо╖ та юнацько╖ творчост╕ ╖х зблизили, по╓днали, вза╓мно збагатили. Саме тут, п╕дбиваючи п╕дсумки навчання протягом першого п╕вр╕ччя, старша група зразково╖ театрально╖ студ╕╖ «Св╕танок» п╕д кер╕вництвом заслуженого прац╕вника культури Укра╖ни Алли Петрово╖ зд╕йснила постановку поеми «В╕дьма» Тараса Шевченка. Це ╖╖, так би мовити, творчий дарунок до 200-р╕ччя з дня народження нашого ген╕ального Кобзаря. Роль в╕дьми грала учениця 11-го класу с╕мферопольсько╖ ЗОШ № 12 Зоя Мансурова, а цигана – вихованець школи-г╕мназ╕╖ села Танкове Тимур Сукач.
Переповнена глядацька зала – а це д╕ти р╕зного в╕ку та ╖хн╕ батьки – неодноразово заслужено аплодувала юним артистам. Бо ж виконували вони сво╖ рол╕ щиро, натхненно, в╕д душ╕. Зв╕сно, вони — не артисти академ╕чних театр╕в, ╖м ще вчитися й вчитися, але велике бажання продемонструвати сво╖ зд╕бност╕ в╕дчувалося у всьому. В будь-якому випадку участь п╕дл╕тк╕в у спектакл╕ – це перш╕ кроки до оволод╕ння акторською майстерн╕стю, як╕ обов’язково знадобляться у майбутньому п╕д час подальшого навчання, прац╕ чи в побут╕. Як в╕домо, чимало випускник╕в студ╕╖ стали студентами театральних ВНЗ, тележурнал╕стами, усп╕шними педагогами. ╤ це, за словами Алли Петрово╖, одне ╕з найважлив╕ших завдань «Св╕танку».
Сюжет поеми «В╕дьма» нескладний. Втративши в╕ру, над╕ю ╕ любов, до циганського табору прибилася ж╕нка. У не╖ був такий страшний вигляд, що цигани прийняли ╖╖ за мару. «В свитин╕ латан╕й дрожала\\ Якась людина. На ногах\\ ╤ на руках повиступала\\ Од стуж╕ кров; аж струпом стала.\\ ╤ довг╕ коси в реп’яхах\\ О поли бились в ковтунах» – такою вона постала на початку п’╓си. При цьому ж╕нка говорила й сп╕вала все, що приходило в голову. Коли вс╕ в табор╕ поснули, старшому цигану вдалося ╖╖ розговорити. П╕д час бес╕ди та несамовита ж╕нка, зриваючись то на плач, то на стог╕н, то на прокляття, розпов╕ла про нещасну свою долю. Виявля╓ться, пан ╖╖, кр╕пачку, у приданках тримав, возив ╕з собою, аж поки в не╖ не народилися близнята – хлопчик ╕ д╕вчинка. Пан залишив ╖╖ напризволяще: «А в╕н мене ╕ покинув,\\ Не вступив ╕ в хату,\\ На д╕тей сво╖х не глянув,\\ Луципер проклятий». ╤ почалося ╖╖ нужденне життя – як у т╕й п╕сн╕, що в╕дьма сп╕вала: «Сто╖ть кутя на покут╕,\\ А в зап╕чку д╕ти.\\ Наплодила, наводила\\ Та нема де д╕ти».
Розпов╕дь нещасно╖, представлено╖ на сцен╕ студ╕╖, не може не вразити. Вона «близнят в Бендерах привела.\\ У б╕лих Яссах колихала. В Туреччин╕ сповила\\ Та додому однесла \\ Аж в Ки╖в. Та вже дома\\ Без кадила, без кропила\\ За три шаги охрестила.\\ А три шаги пропила». Та виросли д╕ти. Одначе радост╕ в╕д них вона не зазнала. Бо знову стр╕вся на ╖╖ шляху той пан. «Сина Йвана\\ Оддав як╕йсь пан╕\\ У лаке╖. А Наталю…\\ Наталоньку, дитя сво╓!\\ ╤род нечестивий!..\\ Занапастив»… Ж╕нка ходила в Ки╖в у церкви, просити у Всевишнього кращого життя. Та й у цьому знев╕рилась: «А я марне молилась.\\ Чи в вас ╓сть Бог який-небудь?\\ В нас його нема╓…\\ Пани вкрали та в шкатул╕\\ У себе ховають».
Отак╕ понев╕ряння випали на ж╕ночу долю. За ус╕ т╕ нещастя вона спочатку мр╕яла помститися. «Я сама його загризу», – погрожувала панов╕. Цигани взяли ╖╖ з собою в мандри. А стара циганка Мар╕ула зглянулася над нею, напувала якимсь з╕ллям та привела до тями, навчила багатьом сво╖м премудростям, як в╕д недуг╕в нем╕чних рятувати. Попрощалась ╕з циганами та й повернулася в Укра╖ну з над╕╓ю побачити сина та доньку. Та не довелося, бо «пан вернувся\\ Покинув Наталю\\ В Московщин╕», а «сина Йвана молодого\\ Оддали в солдати\\ За те, що ти не навчила\\ Пан╕в шанувати». ╤ тут, д╕знавшись, що той пан сильно занедужав, вона взялась його л╕кувати. Забула про вс╕ б╕ди, яких в╕н завдав...
Здавалося б, переживши ус╕ приниження, вона мала б пана проклинати, та зам╕сть того прагнула допомогти. Певно, цими штрихами Тарас Шевченко хот╕в показати людян╕сть, милосердя укра╖нського народу – бо це в його душ╕ з прав╕ку. В╕дьма ж (в╕д слова в╕дати, тобто багато знати й ум╕ти) п╕сля всього «жила соб╕ святою,\\ Д╕вчат научала,\\ Щоб з панами не кохались,\\ Людей не цурались». «Отак вона научала,\\ Болящих л╕чила.\\ А з убогим останньою\\ Крихтою д╕лилась». За це ╖╖ люди всюди поважали, «а все-таки покриткою ╕ в╕дьмою звали».
Дещо сюжет «В╕дьми» перегуку╓ться з ╕ншою поемою Тараса Шевченка – «Катерина». Однак ╓ м╕ж ними й велика р╕зниця. Якщо Катерина к╕нча╓ життя самогубством, то в╕дьма прагне допомогти людям. ╤ це ще одна гуман╕стична ╕дея поеми «В╕дьма», яку так ум╕ло передали учн╕ студ╕╖ «Св╕танок». На цьому й акцентували свою увагу запрошен╕ на виставу члени КРО НСПУ Михайло Вишняк, Петро Вольвач, В╕ктор Стус, котр╕ також подарували студ╕йцям сво╖ твори. А ще зазначили, що творч╕сть Тараса Григоровича Шевченка невмируща тому, що уже протягом майже двох стол╕ть несе людям добро, любов до ближнього та кличе в╕дстоювати правду ╕ справедлив╕сть на Земл╕.

В╕ктор ВЕЛЕСИЧ

Фото В. Качули

Тарас ШЕВЧЕНКО
В╤ДЬМА
ПОЕМА

Молюся, знову уповаю,
╤ знову сльози виливаю,
╤ думу тяжкую мою
Н╕мим ст╕нам передаю.
Озов╕теся ж, заплачте,
Н╕м╕╖, зо мною
Над неправдою людською,
Над долею злою.
Озов╕тесь? А за вами,
Може, озоветься
Безталання невсипуще
╤ нам усм╕хнеться.
По╓дна╓ з недолею
╤ з людьми, ╕ скаже
Спасиб╕ нам. Помолиться
Й тихо спати ляже.
╤ примиренному присняться
╤ люди добр╕, ╕ любов,
╤ все добро. ╤ встане вранц╕
Веселий, ╕ забуде знов
Свою недолю. ╤ в невол╕
Позна╓ рай, позна╓ волю
╤ всетворящую любов.
Коло осеннього Миколи,
Об╕дран╕, трохи не гол╕,
Бендерським шляхом уноч╕
╤шли цигане. А йдучи,
Звичайне, вольни╓,
сп╕вали.
╤шли, ╕шли, а пот╕м стали.
Шатро край шляху
 розп’яли,
Огонь чималий розвели
╤ кругом його пос╕дали.
Хто з шашликом,
 а хто ╕ так.
Зате в╕н вольний, як козак
Колись-то був.
 Сидять, куняють,
А за шатром в степу сп╕ва╓,
Неначе п’яна, з приданок:
Додому йдучи, молодиця:
«Ой у нов╕й хат╕
Полягали спати,
Молод╕й приснилось,
Що мати сказилась,
Свекор оженився,
Батько утопився.
╤... гу...»
Цигани слухають, см╕ються:
— ╤ де т╕ люде тут возьмуться?
Оце, мабуть, ╕з-за Дн╕стра,
Бо тут все степ...
 Мара! Мара!»
Цигане крикнули,
 схопились.
А перед ними опинилось
Те, що сп╕вало. Жаль ╕ страх!
В свитин╕ латан╕й дрожала
Якась людина. На ногах
╤ на руках повиступала
Од стуж╕ кров;
 аж струпом стала.
╤ довг╕ коси в реп’яхах
О поли бились в ковтунах.
Постояла, а пот╕м с╕ла
Коло огню, ╕ руки гр╕ла
На сам╕м полум’╖. «Ну, так!
Оженився неборак!» —
Сама соб╕ вона шептала
╤ тяжко, страшно усм╕халась.
Що ж се таке? Се не мара.
Моя се мати ╕ сестра,
Моя се в╕дьма, щоб ви знали.
Цигане
А в╕дк╕ля ти, молодице?
В╕дьма
Хто, я?
(сп╕ва╓)
«Як була я молодиця,
Ц╕лували мене в лице,
А як стала стара баба,
Ц╕лували б, була б рада»
Циган
Сп╕вуча, н╕чого сказать.
Якби соб╕ таку достать,
Та ще й з медведем...
В╕дьма
Я сп╕ваю.
Чи то сижу, чи то гуляю,
Все сп╕ваю, все сп╕ваю,
Уже забула говорить...
А перше добре говорила.
Циган
Де ж ти була, що заблудила?
В╕дьма
Хто, я? чи ти?
(Шепче)
Цить лишень, цить.
Он, бач, зо мною
 пан лежить.
Огонь погас,
 а м╕сяць сходить,
В яру пасеться вовкулак...
(Усм╕хнувшись)
Я в приданках була,
 впилася,
╤ молода не придалася...
А все то проклят╕ пани
З д╕вчатами таке╓ д╕ють...
Ще треба другу одружить.
П╕ду, без мене не зум╕ють
╤ в домовину положить...
Цигане
Не йди, небого,
 будь ти з нами!
У нас, ╓й-Богу, добре жить.
В╕дьма
А д╕ти ╓сть у вас?
Цигане
Нема╓.
В╕дьма
Кого ж году╓те ╓сте?
Кого ви спати кладете?
Кого колишете вноч╕?
Лягаючи ╕ встаючи,
За кого молитесь? Ох, д╕ти!
╤ все д╕ти! ╕ все д╕ти!
Не знаю, де од ╖х под╕тись.
Де не п╕ду, й вони за мною,
Вони з’╖дять мене колись...
Цигане
Не плач, небого, не журись.
У нас д╕тей нема й заводу.
В╕дьма
Хоч з гори та в воду.
╤ в╕дьма тяжко заридала.
Цигане мовчки дивувались,
Поки поснули, де хто впав.
Вона ж не спала,
 не журилась,
Сид╕ла, ноги устромила
В гарячий поп╕л. Виступав
Щербатий м╕сяць
 з-за могили,
╤ на шатро мов позирав,
Аж поки хмари заступили.
Чом не спиться багатому
Сивому, гладкому?
Чом не спиться убогому
Сирот╕ старому?
Один дума, як би його
Достро╖ть палати.
Другий дума, як би його
На подзв╕н придбати.
Один старий одпочине
В пишн╕й домовин╕.
Другий старий ╕ так соб╕
Де-небудь п╕д тином.
╤ обидва спочивають,
╤ гадки не мають.
Убогого не згадують,
А того ще й лають.
Коло огню старий циган
З люлькою куня╓.
Позира╓ на приблуду
Й на подзв╕н не дба╓.
Циган
Чому не ляжеш,
 не спочинеш?
З╕рниця сходить, подивись.
В╕дьма
Дивилась я, вже ти дивись.
Циган
Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся.
В╕дьма
Не просплюсь.
Я вже н╕коли не просплюсь.
Отак де-небудь ╕ загину
У бур’ян╕...
(Сп╕ва╓ тихо)
Гаю, гаю, темний гаю,
Тихенький Дунаю!
Ой у га╖ погуляю,
В Дуна╖ скупаюсь.
В зеленому баговинн╕
Трохи одпочину...
Та, може, ще хоч кал╕ку
Приведу дитину...
Дарма, аби соб╕ ходило
Та вм╕ло мат╕р проклинать.
А он, чи бачиш, на могил╕
Очима лупа кошеня?
╤ди до мене. Кицю, кицю...
Не йде прокляте б╕сеня!
А то дала б тоб╕ напиться
З мо╓╖ чисто╖ криниц╕...
(Присп╕ву╓)
Сто╖ть кутя на покут╕,
А в зап╕чку д╕ти.
Наплодила, наводила,
Та нема де д╕ти:
Чи то потопити?
Чи то подушити?
Чи жидов╕ на кров продать,
А грош╕ пропити?
Що, добре наш╕ завдають?
С╕дай лиш ближченько, отут.
Ото-то й то! А ти не зна╓ш...
Що я в Волощин╕ була.
Я розкажу, як нагадаю.
Близнят в Бендерах
 привела,
У б╕лих Яссах колихала,
У Дуна╓в╕ купала,
В Туреччин╕ сповила
Та додому однесла —
Аж у Ки╖в. Та вже дома,
Без кадила, без кропила
За три шаги охрестила,
А три шаги пропила.
Упилася, упилась!
╤ дос╕ п’яна!..
╤ вже н╕коли не просплюся,
Бо я вже й Бога не боюся
╤ не соромлюся людей.
Коли б мен╕ отих д╕тей
Найти де-небудь!
 Ти не зна╓ш,
Чи ╓ в Туреччин╕ война?
Циган
Була колись, — тепер нема.
Умер найстарший старшина.
В╕дьма
А я думала, що й дос╕...
Аж уже нема╓.
Слухай лишень, скажу тоб╕,
Кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку
Та сина ╤вана.
Дочку свою Наталоньку...
Та шукаю пана,
Того ╕рода, що, зна╓ш?..
Стривай, нагадала.
Як була я молодою —
╤ гадки не мала,
По садочку похожала,
Кв╕тчалась, пишалась.
А в╕н мене ╕ набачив,
╤род!.. ╤ не снилось,
Що я була крепачкою,
А то б утопилась,
Було б легше. От, набачив,
Та й бере в поко╖,
╤ стриже, неначе хлопця,
╤ в поход з собою
Бере мене. У Бендери
Прийшли ми. Стояли
З москалями на кватирях,
А москал╕ за Дуна╓м
Турка воювали.
Тут дав Бог мен╕ близнята,
Якраз против Спаса.
А в╕н мене ╕ покинув,
Не вступив ╕ в хату,
На д╕тей сво╖х не глянув,
Луципер проклятий!
П╕шов соб╕ з москалями,
А я з байстрюками
Повертала в Укра╖ну
Степами, тернами,
Острижена. Та й байдуже.
У селах питала
Шлях у Ки╖в. ╤ що з мене
Люди насм╕ялись...
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою кра╖ну
Придибала. Одпочила,
Вечора д╕ждалась,
Та й у село. Хот╕лось, бач,
Щоб люде не знали.
От я крадусь поп╕дтинню
До сво╓╖ хати.
В хат╕ темно, нема дома
Або вже л╕г спати
М╕й батечко одинокий.
Я ледве ступаю,
Вхожу в хату.
 Аж щось стогне,
Н╕би умира╓, —
То м╕й батько. ╤ н╕кому
Н╕ перехрестити,
Н╕ рук скласти. О проклят╕,
Лукав╕╖ д╕ти,
Що ви д╕╓те на св╕т╕!..
Я перелякалась,
Хата пусткою смерд╕ла...
От я заховала
Близнят сво╖х у комор╕,
Вб╕гаю у хату,
А в╕н уже ледве дише.
Я до його: «Тату!
М╕й таточку! це я прийшла».
За руки хватаю.
«Це я», — кажу. А в╕н мен╕
Шепче: «Я прощаю.
Я прощаю». Т╕лько й чула.
Зда╓ться, я впала.
╤ заснула. Якби була
Дов╕ку проспала!
Оп╕вноч╕ прокинулась:
Як у ям╕, в хат╕.
А за руку батько давить.
«Тату! — кричу. — Тату!»
А в╕н уже так як крига...
Насилу я руку
Випручала. Що, цигане,
Якби таку суку
Тоб╕ дочку. Що б зробив?
Циган
╢й-Богу, не знаю.
В╕дьма
Та мовчи вже, бо забуду.
Пот╕м не згадаю.
Д╕тей, бачся, годувала
Та в зас╕к ховала.
Та оч╕пок, се вже вранц╕,
Клоччям вимощала,
Щоб не знать було,
 що стрига.
Прибралась, ходила,
Поки люде домовину
Надвор╕ робили.
Доробили, положили,
Понесли, сховали...
╤ одна я, як билина
На пол╕, осталась
На с╕м св╕т╕... Були д╕ти —
╤ тих не осталось.
Через яр ходила
Та воду носила,
Коровай сама бгала,
Дочку оддавала,
Сина оженила...
╤... гу...
Циган
Не скигли, бо ти вс╕х
 побудиш.
В╕дьма
Х╕ба я скиглю, нав╕сний?
Циган
Та добре, добре.
 Що дальш буде?
Розказуй дальше.
В╕дьма
Що даси?
Навариш завтра мамали╜и?
Я кукурузи принесу.
Нагадала! Нагадала.
З дочкою л╕г спати...
Завдав сина у лаке╖...
Громадою з хати
Виганяли... Нагадала.
Я собак дражнила
Поп╕д в╕кнами з старцями.
╤ байстрят носила
За плечима.
Щоб привчались.
Аж ╕ сам при╖хав.
Я до його кинулася,
Забудучи лихо.
Прив╕тав мене, луципер,
Благословив д╕ток,
Та й забрав ╖х у поко╖...
Ростуть мо╖ кв╕ти!
Та й виросли. Сина Йвана
Оддав як╕йсь пан╕
У лаке╖. А Наталю...
Чи тво╖ цигани
Вс╕ поснули?
Циган
Вс╕ поснули.
В╕дьма
Бо щоб не почули
Мого слова. Страшно буде.
╤ ти, старий друже,
Зляка╓шся, як вимовлю...
Чи тоб╕ байдуже?
Наталоньку! Дитя сво╓!
╤род нечестивий!..
Занапастив... А до того
Посила╓ в Ки╖в
Мене, бачиш, молитися.
Я, дурна, й ходила,
╤ молилась... Н╕, цигане,
Я марне молилась.
Чи в вас ╓сть Бог
 який-небудь?
В нас його нема╓...
Пани вкрали та в шкатул╕
У себе й ховають.
Вертаюся ╕з Ки╓ва —
Замкнут╕ поко╖.
В╕н узяв ╖╖ з собою
Та й по╖хав з нею,
З Наталею... Чи чу╓ш ти?
╤ остриг, проклятий,
Дитя сво╓. Полет╕ла
Я його шукати.
В Волощину. Та й шукаю,
Совою л╕таю
Над байраками. Та д╕ток,
Д╕точок шукаю,
Наталоньку!.. Н╕, н╕, н╕, н╕!
Я шукаю пана.
Роз╕рву!.. Возьм╕ть до себе
╤ мене, цигани,
Я медведя водитиму,
А як найду ката,
То й спущу його на його.
Отод╕, проклятий!..
Н╕, не спущу. Сама його
Загризу... Чи чу╓ш?
Одружимось, мо╓ серце,
Я й дос╕ д╕вую.
А сина вже оженила,
А дочка й так буде.
Лазитиме поп╕дтинню,
Поки найдуть люде
Неживою. Чи ти бачив?
Там такий хороший
М╕й син ╤ван... Ух, холодно!
Позич мен╕ грошей,
Намиста доброго куплю.
Та й тебе пов╕шу,
А сама п╕ду додому...
Дивись, миша, миша
Несе у Ки╖в мишенят.
Не донесеш, утопиш десь,
Або пан одн╕ме,
Чи я найду мо╖х д╕ток,
Чи так ╕ загину?
Та й замовкла, мов заснула.
Цигане вставали,
Розбирали шатро сво╓,
В дорогу рушали.
Та й рушили. П╕шли степом.
╤ вона, небога
Безталанна, встала мовчки,
╤ н╕бито Богу
Нишком соб╕ помолилась,
Та й пошкандибала
За циганами. ╤ тихо,
Тихенько сп╕вала:
«Кажуть люде, що суд буде,
А суду не буде.
Бо вже мене осудили
На с╕м св╕т╕ люде».
╤з-за Дн╕стра п╕шли цигане
╤ на Волинь ╕ на Украйну.
За селом село минали,
В городи ходили,
╤ марою за собою
Приблуду водили.
╤ сп╕вала, й танцювала,
Не пила й не ╖ла...
Неначе смерть, з циганами
По селах ходила.
Пот╕м разом схаменулась,
Стала ╖сти й пити,
╤ ховатись за шатрами,
╤ Богу молитись.
Щось таке ╖й поробила
Стара Мар╕ула.
Якимсь з╕ллям напувала,
То воно й минулось.
Пот╕м ╖╖ стала вчити
╤ л╕карувати,
Як╕ трави, що од чого,
╤ де ╖х шукати.
Як сушити, як варити...
Всьому, всьому вчила
Мар╕ула, а та вчилась
Та Богу молилась.
Минуло л╕то, уже й друге,
╤ трет╓ настало;
Уже прийшли в Укра╖ну...
Жаль ╖й чогось стало.
Поклонилась Мар╕ул╕
За науку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась Богу;
Та й п╕шла соб╕, небога,
На свою кра╖ну.
«Вернусь, — каже, —
 хоч погляну
На дочку, на сина».
Не довелось. Пан вернувся,
Покинув Наталю
В Московщин╕. А ти ╖╖
За Дн╕стром шукала.
Сина Йвана молодого
Оддали в солдати,
За те, що ти не навчила
Пан╕в шановати.
До кого ж ти прихилишся?
Н╕кого нема╓!..
До людей хились, небого,
Люде прив╕тають.
Пан, вернувшись,
 занедужав,
Стогне, пропада╓.
А вона набрала з╕лля
Та й п╕шла в палати
Л╕чить його, помагати,
А не проклинати.
Не помогла болящому,
Бо не допустили...
А як умер, то за його
Богу помолилась.
╤ жила соб╕ святою,
Д╕вчат научала,
Щоб з панами не кохались,
Людей не цурались.
«А то Бог вас покара╓,
А ще г╕рше люде;
Люде горд╕, неправедн╕,
Сво╖м судом судять».
Отак вона научала.
Болящих л╕чила.
А з убогим остатньою
Крихтою д╕лилась.
Люди добр╕ ╕ розумн╕
Добре ╖╖ знали,
А все-таки покриткою
╤ в╕дьмою звали.

***

АНОНС! У нед╕лю, 2 лютого, див╕ться в авторськ╕й програм╕ Олександра Польченка «Р╕дна хата» (ДТРК «Крим») телерозпов╕дь про презентац╕ю Шевченк╕вського номера л╕тературного журналу «Крим», яка пройшла в редакц╕╖ «Кримсько╖ св╕тлиц╕». Поч. о 17.45.

* * *

Наступний номер «Кримсько╖ св╕тлиц╕» вийде 14 лютого.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2014 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12842

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков