"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
#5 за 31.01.2014
КЛЕЙНОДИ У СПАДОК
Уроки ╕стор╕╖
8 С╤ЧНЯ 1654 РОКУ В╤ДБУЛАСЯ ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА. БЛИЗЬКО 300 ОС╤Б Б╤ЛЬШ Н╤Ж НА 300 Л╤Т НАПЕРЕД ВИЗНАЧИЛИ ╥╥ ДОЛЮ – ЗАЛЕЖНОСТ╤ ТА РАБСТВА. НИН╤ СИТУАЦ╤Я ПОВТОРЮ╢ТЬСЯ: НАМ ЗНОВУ ОБИРАТИ ШЛЯХ – ДО ╢ВРОПЕЙСЬКОГО ЧИ ДО МИТНОГО СОЮЗУ...
ОПОВ╤ДКИ ПРО МИНУВШИНУ УКРА╥НИ-РУС╤ П╤СЛЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
(Продовження. Поч. у № 3-4)
П╕дбурен╕ та п╕дкуплен╕ полковники посунули ст╕ною на Виговського, на ходу виплескуючи сво╓ невдоволення. Двох посл╕в, котрих гетьман в╕дправляв до Варшави, козаки забили. ╤ якби не польськ╕ жовн╕ри, запрошен╕ гетьманом, нев╕домо, чи вц╕л╕в би й Виговський. Вони силом╕ць п╕дхопили його, посадили на коня. ╤ за мить заг╕н польських вершник╕в щез за га╓м. Полковники не встигли й отямитися – так усе швидко в╕дбулося. – От кому служив Виговський! – пролунало над га╓м ╕ стоголосо прокотилося над козацьким в╕йськом. – Ганьба зрадников╕ Виговському! – в╕д╕звалося луною. Невдовз╕ на р╕чц╕ Узень, неподал╕к в╕д Б╕ло╖ Церкви, з╕бралася ╕нша рада. Вона закликала Виговського скласти сво╖ повноваження ╕ в╕ддати булаву. Гетьман був у розпач╕ – старшина та полковники так ╕ не зрозум╕ли переваг Гадяцько╖ угоди ╕, по сут╕, заганяли себе у ст╕йло московського самодержця. А це означало повну втрату незалежност╕ ╕ вольностей. Так в╕н розм╕рковував. На жаль, так ╕ сталося. Виговський зрозум╕в, що його битва за в╕льну Укра╖ну програна. Цьому м╕г би якоюсь м╕рою посприяти Гадяцький догов╕р. Та того не сталося. Укра╖ну по живому розр╕зали на дв╕ частини – Л╕вобережну та Правобережну. Одна гиб╕ла п╕д чоботом рос╕йського царя, ╕нша – польсько╖ шляхти. Сам в╕н ос╕в на землях, що перебували п╕д владою Реч╕ Посполито╖. Король передав йому в управл╕ння Барське староство та Ки╖вське во╓водство, так би мовити, в подяку за Гадяцьк╕ статт╕. ╤ тепер в╕н мав чин сенатора. Та це його не дуже т╕шило. В╕н на той момент клопотався ╕ншим – якимось чином вивезти з Чигирина дружину Олену та сина Остапа. В╕н зв’язався з ╤ваном Мазепою, який на той час був «покойовим» у польського короля Яна ╤╤ Казимира, з проханням посприяти. А московськ╕ во╓води знайшли в Ки╓в╕ юного Юрася Хмельниченка, якому виповнилося в╕с╕мнадцять рок╕в, ╕ привезли на козацьку раду, що з╕бралася в т╕й же Герман╕вц╕ на Ки╖вщин╕. – Бути тоб╕ гетьманом Укра╖ни, – надоумлювали Богданового спадко╓мця в пут╕. – Тв╕й оп╕кун ╤ван Виговський зрадив запов╕ти твого батька, в╕дцурався в╕д Переяславсько╖ угоди м╕ж Укра╖ною та Москов╕╓ю. Ти ма╓ш в╕дновити справедлив╕сть заради дружби м╕ж нашими народами та заради пам’ят╕ про твого батька. Ми ж ус╕ православн╕ ╕ ма╓мо триматися купи. Т╕льки-но Юрась вийшов з карети, знатн╕ козаки та полковники дружно заволали: – Хмельниченка – в гетьмани! Щоб була тая слава, що за гетьмана Богдана! – й зд╕ймали вгору шапки. Юрась злякано, по-дитячому водив карими очицями то на одних, то на ╕нших учасник╕в ради. Чорнявий, опецькуватий як на св╕й в╕к, здавалося, не в╕дав, чого в╕д нього хот╕ли. Розгублено дякував навс╕б╕ч старшин╕ за дов╕ру та й присягнув в╕йську ╕ московському царев╕. – Слава нащадков╕ великого Богдана! – рев╕ла рада, спод╕ваючись, що в╕н примножить звитяги славного гетьмана. Отак ╕ «з╕сватали» малол╕тнього, недосв╕дченого Юрася на гетьмана. Дорадниками йому призначили генерального осавула ╤вана Ковалевського, прилуцького полковника Петра Дорошенка та запорозького кошового ╤вана С╕рка. Тут же вир╕шено в╕дправити посл╕в до Виговського за бунчуком та булавою. – Ясновельможний гетьман Укра╖ни Юр╕й Хмельницький наказу╓ в╕ддати йому клейноди, – вимогливо сказав старший посольства. Схоже, Виговський чекав на посланц╕в. Спок╕йно всм╕хнувся: – Мен╕ нин╕ з ними т╕льки морока. Я ╖х не для себе тримав. Одначе наполягаю на тому, щоб супроводжував ╖х до гетьмана м╕й брат Данило. Бо хтозна, кому ще заманеться ними оволод╕ти. Посли погодилися. Данило пов╕з клейноди у супровод╕ загону вершник╕в. ╤ван доручив йому переговорити з Юрасем, аби той в╕дпустив дружину й сина. Данило зустр╕вся з Хмельниченком. – Прошу безперешкодно в╕дпустити з Чигирина на волю Олену Стеткевич, дружину мого брата ╤вана Виговського, та мою дружину Катерину, твою сестру, гетьмане. – Я з ж╕нками не воюю, – гоноровито в╕дказав Юрась. – Нехай забираються геть з мо╖х очей. Що ще? – Хочу донести до твого в╕дома, гетьмане, що м╕й брат ╤ван – не зрадник Укра╖ни. В╕н лише виконував запов╕т твого батька – дбати про укра╖нськ╕ вольниц╕, як про з╕ницю ока, – Данило пильно подивився в оч╕ Юрася. А той в╕дв╕в погляд ╕ раптом розкип’ятився: – Не л╕зь, куди тебе не просять! – гримнув Юрась. – Я пам’ятаю настанови батька! Перемовини зак╕нчено! Обнад╕яний запевненнями, Данило Виговський повертався додому. Та б╕ля Лисянки на його заг╕н напали москал╕. Сутичка була короткою, але жорстокою. Нападники частину козак╕в пос╕кли, декому вдалося вирватися. Вони й розпов╕ли, що сталося… Данила зв’язали ╕, нав╕ть не пов╕домивши Юрасю, повезли до Москви. Та в дороз╕ б╕ля Калуги розтерзали бранця, пор╕зали на шматки. А пот╕м залили оч╕ ср╕блом й в╕дправили назад до Чигирина. Дружина Катерина м╕сця соб╕ не знаходила та все побивалася б╕ля труни неб╕жчика. Кажуть, ╕ Юрась ранком приб╕г попрощатися з т╕лом родака. Глянув – ╕ заплакав. Не для його вразливо╖ юно╖ душ╕ так╕ страх╕ття. Хоч, можливо, це зроблено зумисно, аби ще дужче залякати молодого гетьмана. Розправа з Данилом Виговським не на жарт розгн╕вила козак╕в. Вони не спод╕валися на таку жорсток╕сть московських зайд. – Не чувано, щоб отак православн╕ позбиткувалися над православним чолов╕ком! – обурювалися козаки, хрестячись. А царськ╕ во╓води продовжували напос╕дати на Хмельниченка. Князь Трубецькой, мов лукавий лис, п╕д час зустр╕ч╕ з Юрасем умовляв та наполягав: – Ясновельможний гетьмане, як людина досв╕дчена, вважаю за потр╕бне довести до в╕дома, що обрання гетьманом на рад╕ в як╕йсь Герман╕вц╕ – то лише половина справи. Повноправним гетьманом ти станеш лише тод╕, коли тебе затвердять на рад╕ у славному м╕ст╕ Переяслав╕. Треба поновити статт╕, як╕ ми уклали п’ять рок╕в тому на рад╕ за участ╕ твого батька Богдана. ╤ зробити це сл╕д саме в Переяслав╕. Юрась погодився. В╕н ╕ гадки не мав, яку свиню п╕дкладуть царськ╕ во╓води йому ╕ вс╕й Рус╕-Укра╖н╕. Переяславська рада в╕дбулася 27 жовтня 1659 року. ╥╖ можна назвати не радою, а зрадою. Бо вона остаточно зруйнувала домовленост╕, як╕ п╕дписував ще Богдан. П╕д виглядом поновлення так званих «Статей Богдана Хмельницького» було зав╕рено 14 статей, як╕ московськ╕ дипломати самов╕льно внесли в текст. За ними московський во╓вода мав бути не лише в Ки╓в╕, а й у Переяслав╕, Н╕жин╕, Черн╕гов╕, Брацлав╕, Уман╕. Гетьманов╕ заборонялося вести дипломатичн╕ перемовини з ╕ншими кра╖нами, а т╕льки через московський уряд. Ки╖вський митрополит зобов’язувався визнати зверхн╕сть московського патр╕арха. Козацька рада не мала права усувати гетьмана без згоди царя, а гетьманов╕ призначати або зв╕льняти полковник╕в без згоди ради. Гетьман може в╕дправлятися в пох╕д лише з дозволу московського самодержця, проте зобов’язаний надавати в╕йсько на вимогу царя. Козацьк╕ залоги мають залишити терени Б╕ло╖ Рус╕. Юрась хот╕в було в╕дмовитися, та його залякали присутн╕стю величезного московського в╕йська навколо Переяслава. ╤ Трубецькой ще й натякнув, що не п╕дписання цих статей попаху╓ зрадою. А за нею можна й головою поплатитися. Принижений, психолог╕чно розчавлений Хмельниченко п╕дписав нав╕ть пункт, за яким увесь р╕д Виговських п╕длягав депортац╕╖. Спочатку родак╕в ненависного ╤вана Виговського вивезли до Москви, а зв╕дти до Тобольська. Шлях до Сиб╕ру для невгодних укра╖нських гетьман╕в та полковник╕в був прокладений… Тим договором Юрася об╕клали, як вовка, червоними прапорцями на полюванн╕. Тепер гетьманов╕ не можна ступити крок ул╕во чи вправо без згоди Москви. Фактично саме зв╕дси почалася трагед╕я вс╕╓╖ подальшо╖ ╕стор╕╖ Рус╕-Укра╖ни. Бо та переяславська п╕дробка 1659 року, зд╕йснена московськими дипломатами, стала ╓диним оф╕ц╕йним документом, п╕д яким у подальшому п╕сля обрання ставили п╕дписи укра╖нськ╕ гетьмани, тим самим лег╕тим╕зуючи ╖╖. Ех, Юрасю, славного батька син н╕кчемний, що ти наробив?! О, старшино та полковники, як могли ви в╕ддати Укра╖ну, за незалежн╕сть яко╖ так палко змагалися, на поталу московитам? О, легендарний запорозький отамане ╤ване С╕рко, чом допустив отаке поневолення? Заплакала Укра╖на, вмиваючись кривавими сл╕зьми…
В╕ктор СТУС, письменник, заслужений журнал╕ст Укра╖ни (Продовження буде)
На фото: Юр╕й Хмельницький
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12855
|