Версiя для друку Обговорити в форумi

Нотатки з Майдану

Бійня, вчинена злочинним режимом 18-20 лютого, не могла залишити байдужим жодного, хто вважає цю землю своєю. Так і не долікувавшись після попереднього Майдану, гайнув знову до Києва. На відміну від західних напрямків, південний і східний — відкриті. Саме ними влада за наші гроші везе до Києва найманців, які за ті срібляники, не роздумуючи, рубають гілку, на якій, власне, сидять. Точніше, – нищать демократичну перспективу України, підігрують кримінальним кланам, які в свою чергу вже відверто здають інтереси нашої Вітчизни сусідній державі.
Приїхав до столиці 20 лютого близько полудня. До Майдану добирався пішки, оскільки метро не функціонує. Підходи до Хрещатика вільні зусібіч. Перед входом на сам Майдан більше десятка забитих в оточенні гурту людей. Застиглі тіла, жовті безкровні обличчя. Цих вбито, певно, ще вчора. Ті ж, кого вбили сьогодні, – мов живі, наче прилягли спочити, от лиш невдало вибрали місце…
Ще на під’їзді до Києва сестра сусідки по купе повідомила телефоном з Києва, що з Будинку профспілок винесено багато обгорілих трупів, які перенесено до Михайлівського собору. Бачивши ту пожежу, сюжет Мустафи Найєма про порятунок дівчини, не міг відкидати, що могло трапитись і таке. Перед монастирем — чимало людей, автомобілів. Всередині люду ще більше, несуть медикаменти, харчі, одяг. Підтримка киян – просто неймовірна. Зіпершись на ріг дзвіниці, стояв чоловік в касці. Стомлене обличчя, сумний погляд темних очей. Розговорились. Житомирянин. У ранковому наступі, під час повернення Жовтневого палацу, втратив кількох товаришів. Упевнений, що то робота снайперів.
Заглянув до медичної частини. Один з хірургів саме відповідав на запитання тележурналістів. Пояснював, що це пункт надання першої допомоги, що про жодну нейрохірургію, про операції тут не йдеться. Стріляні, рвані рани, забиття, гематоми, переломи – ось те, з чим мають справу вони тут. На моє запитання щодо великого числа трупів з Будинку профспілок сказав, що, наскільки йому відомо, до Михайлівського собору з Профспілок привезли лише одного загиблого. Схоже, на цей раз чутки перебільшили реальні втрати.
...Від Михайлівського собору рушив до Українського дому. Всередині ще не прибрано, перед будівлею гора викинутих матраців, якогось одягу – все мокре, брудне. Але хлопці щасливі поверненням на попередні позиції. На Грушевського активісти заволоділи складеною з бетонних блоків «урядовою» барикадою за півста метрів уперед від того місця, де стояла передня «революційна» барикада. Мов мурахи, люди продовжували укріплювати, вивищувати її. Прикриті мішками з піском, біля підніжжя поблискували в ящиках пляшки з коктейлем Молотова, росла гора битого каменю, підносилися догори, росли ряди автомобільних покришок.
Київ сьогодні — це місце, де зустрічаєш непересічних людей, особистостей. Хірурги Даринка Рудик з Одеси – тоненька, тендітна дівчина, яка продовжувала виконувати добровільно взяті на себе обов’язки, навіть коли сама отримала запалення легень; пані Людмила Бобровська з Вінниці, жінка, яка першою підняла жовто-блакитний прапор у своєму рідному місті, жінка, за плечима якої сто один стрибок з парашутом, – вони разом з колегами рятують життя молодих хлопців, працюючи дуже часто в екстремальних умовах.
...Попри серйозний ультиматум лідера «Правого сектора» пана Яроша, попри певну внутрішню напругу ніч на 22 лютого в Київраді минула досить спокійно, незважаючи навіть на тривогу, підняту охороною Майдану о третій ночі, коли на Хрещатику, з боку Бессарабської площі були помічені, як повідомлялось, «тітушки з двома ящиками коктейлю Молотова». За півгодини залога Київради повернулася в будинок, за годину більшість вже додивлялась перервані сни.
Зранку — традиційні Гімн та молитва. Користуючись затишшям, прямую до Європейської площі і далі, вгору, до першої барикади на Грушевського. Біля будівлі Уряду стояла невеличка група громадського патруля, більшість з яких, як я зрозумів, були киянами. За сталевою огорожею – кілька службовців київської муніципальної міліції. За їхнім повідомленням, будівля Кабміну безлюдна. Ні охорони, ні службовців, ні виконуючих обов’язки міністрів.
Далі вулицею, біля Верховної Ради, кілька груп, схоже, «Правого сектора». Дуже серйозні молоді люди. Неговіркі. Не схильні до коментарів. За ґратами – Маріїнський парк. Поміж дерев — гори сміття. Де-не-де працюють комунальники, прибираючи той безлад.
Під Верховною Радою стрівся чоловік, що дуже злословив на ходу. На моє запитання, чи не мене це стосується, бо ж поряд не було більше нікого, він підбіг і, розмахуючи руками, став розказувати, що «мерзотник» вислизнув, втік. На запитання, про кого, власне, йдеться, він закліпав очима:
– Та про Захарченка, про кого ж ще! Он там спустився до причалу з президентським катером та й гайнув Дніпром на Білорусь!
Казав, що колишній міністр МВС був не сам, називав ще одне ім’я, але я не запам’ятав.
Я не міг не завернути на Банкову, де на початку грудня стояв наш блокпост, де я сам відчергував більше двох діб невідлучно. Безлюдність на вулицях вражає. Поодинокі автомобілі, перехожі. Повертаюсь по Інститутській. На перетині Шовковичної, Садової спалені КамАЗи, що блокували проїзд з Інститутської в бік Верховної Ради.
Перед Банковою нечисленний пост Самооборони. Молоді двадцятилітні хлопці. Відкриті обличчя, спокійна доброзичливість, усмішки. Посередині Банкової жовто-синя загорожа, за якою нещодавно вилискували шоломи підрозділів внутрішніх військ. Нині тут лише семеро бійців Самооборони.
Що вразило на шляху вниз по вулиці Інститутській, то це пробиті кулями сталеві колони вуличних ліхтарів. Десятиміліметровий метал опор пробито в кількох місцях. Мимоволі згадались «бронежилети» бійців Самооборони, завтовшки менше одного міліметра. Тут і там на парапетах, а то й прямо на землі — квіти, запалені свічки.
Не буду описувати події у Верховній Раді – їх бачили всі. На диво одностайне голосування за нового спікера, за виконувача обов’язків міністра внутрішніх справ, голови СБУ, генпрокурора та ін. когось порадувало, в когось викликало нерозуміння, комусь відверто не сподобалося.
Тим часом, глибоке занепокоєння викликають харківські події цього дня. Але велика кількість народу, харків’ян, які прийшли пікетувати те ганебне збіговисько сепаратистськи налаштованих політиканів, дає надію сподіватися, що і з цього «сєвєродонєцка» вийде пшик.
Дуже хочеться сподіватися також, що політики на сході України, на півдні та особливо в Криму все ж виявлять державницьку позицію і не поведуться на спроби та настирні намагання певних сил, як всередині України, так і їхніх патронів у сусідній державі, не випустити бодай частину України зі сфери свого впливу.
23, 24 лютого. Події в Криму, зокрема в Керчі, свідчать про гарячкові намагання режиму януковичів зачепитися хоча б за Крим. Але ж і в цьому випадку вони лише карта в руках більш серйозного гравця – того самого, якому сняться лаври «собирателя земель». Це його технології майорять триколорами над розшалілим зманкуртілим натовпом, це його голосом скандують: «Россия, Россия!». Якої Росії бажають ці «радетели Отечества чужого», ця п’ята колона? Росії ВВП? Росії, від якої стогнуть самі росіяни?
Я люблю росіян. Це великий народ з теплою і щирою душею. Я зустрічав не одного росіянина на Майдані. Це були журналісти і письменники, студенти і науковці. Ми з вами були свідками, як учора в Північній столиці справжні росіяни влаштували копію київського Майдану. Я люблю цих росіян, бо ми з ними брати по духу. Саме за ними майбутнє і великі перспективи Росії.
Але не в цю Росію намагаються тягнути нині Крим, Луганщину, Донеччину, а саме у відроджуваний ГУЛАГ з Великим Кормчим на чолі. В ГУЛАГ, де вас звільняють від необхідності задумуватись над чимось, формувати власний погляд на життя, на політику, марудитись над прийняттям власних рішень, в ГУЛАГ, де все вирішують без вас, в ГУЛАГ, де лише покірні та слухняні, лише ті, в кого від народження атрофовано честь і гідність, кастровано думку, мають перспективу бути успішними підніжками тієї системи.
Я розумію, наскільки важливо це тим, хто продукує та задіює ці технології. Власне, для них це питання навіть не можливості розкішного життя в бідній на загал країні – це питання життя чи смерті.
Межа протистояння двох систем – посттоталітарної і тієї, що прагне демократії, проходить нині через нас. І саме від КОЖНОГО з нас залежить, в якій країні ми будемо жити – в тій, де кримінал і влада – «близнецы-братья», де все вирішується «по понятіям», які встановлює пахан, чи в успішній державі – рівній серед рівних у цьому справді непростому, розмаїтому, але вільному світі.

З Майдану — Валентин БУТ,
мешканець с. Міжводне
Чорноморського району АР Крим
25.02.2014 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 28.02.2014 > Тема "З потоку життя"