Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Час летить дуже швидко, і Майданні події не дозволили мені своєчасно завершити цикл статей на основі осінньої поїздки до Криму. Мало того, що Ялта дуже гарна (і морем, і навислими над нею мальовничими скелястими горами, і охайною європейською набережною), останнім часом вона ще й приємно вражає мовною толерантністю. Якщо порівняти з Севастополем, Судаком, Бахчисараєм чи Феодосією, то Ялта набагато швидше українізується візуально. Тут не треба довго блукати містом, щоб натрапити на українську вивіску. Ось чималенькими літерами виведено: «Склад-маркет взуття», поряд бачу «Світ яскравих мрій» і навіть просунутий «Магазин сучасних технологій «Кібернетика», ось погляд вихоплює кіоск із звичною вивіскою «Крымсоюзпечать», зате поруч заклик українською: «Купуй щотижня!». Ось магазини: «Золотий вік», «Товари для спорту і відпочинку «Стайер», ось «Віденські булочки», ось «Кав’ярня «Золотий дукат», ось «Банк Південний», а ось «Єкатеринославський комерційний банк». Ось дорожний покажчик «Курортно-оздоровчий комлекс «Росія». Патріотична реклама пива: «Світ починається з України». Престижний ресторан «Єреван» — тут поєднуються українська, російська і вірменська мови. В іншому місці наткнувся на таку ось тримовність: «Блинчики. Млинці. Раncakes». Є двомовний напис: «Канатна дорога / Канатная дорога». Щоправда, російський напис має неонову підсвітку, а український видно лише вдень. Можна б сказати, що це відверта дискримінація державної мови, якби ж не усвідомлення, що в інших містах Криму і такого не знайдеш. Отже, Ялта є такою собі маленькою «кримською Галичиною», якщо брати до уваги мову вивісок. Бо якщо 15-20 відсотків українського у Ялті — це не так вже й багато, то чому в інших містах Криму ця цифра не сягає навіть 1%-ої позначки? Щодо інших показників українськості міста, то так відразу й не скажеш. Може, завтрашній день додасть інформації?

ЧОМУ КРИМСЬКА ТАТАРКА МОЛИЛАСЯ ЗА ЗДОРОВ’Я УКРАЇНЦЯ

Друзі розповіли про молодого українця, який торгує на набережній і з усіма покупцями розмовляє лише українською. Звичайно, не міг не познайомитися з таким «унікумом». Наступного дня розшукав його і розмовляв ледь не годину. Виявилося, що Володимир Гаврилюк родом з Вінниці, але в Криму живе багато років, одружений, має сина. Уміє ладити з кримчанами, товаришує з представниками багатьох національностей. Ялтинці відповідають корінному подолянину взаємністю. Якось, працюючи на будівництві з «болгаркою», Володимир серйозно травмував три пальці, причому один з них був відрізаний повністю. Виникла доконечна потреба в складній операції. Лікарі вважали, що є невеличкий шанс, крихітна надія на те, що відрізаний палець приросте. Друзям, родичам навіть радили молитися в церкві, аби операція пройшла успішно. Тоді ж знайома кримська татарка казала, що також буде молитися в мечеті за вдалу операцію і за повне одужання. Коли Володимир запитав: «Чому ви, кримська татарка, так переживаєте за мене, українця? Адже я поки не зробив вам нічого доброго?». На це представниця корінного народу відповіла так: «Просто ти — хороша людина. Тому переживаю за тебе, молюся і хочу, щоб все було добре...». Коли ялтинець розповідав мені цю історію, я подумав: очевидно, в цьому й секрет гармонійного вростання вінничанина в кримські реалії. Все дуже просто: будь доброю людиною і ніколи не відмовляйся від своєї позиції. Поганих людей на світі не так вже й багато. Скрізь переважають нормальні люди. А в такому дивовижно красивому місті, як Ялта, й поготів. Володимир Гаврилюк любить Ялту за філософський спокій і мудрість. Тут справді ніхто нікуди не поспішає. А якщо хтось із місцевих і поспішає, то він губиться у велелюдному морі відпочиваючих. Надихавшись свіжим морським повітрям, намилувавшись красою гір і Чорного моря, останні нерідко починають мислити, як філософи. На підтвердження своїх слів Володимир навів приклад:
— Якось до мене підійшли білоруси і довго слухали, як я розмовляю з сином. Потім, трішки відійшовши убік, почали про щось сперечатися. Я зрозумів, що говорять про рідну мову. Мовляв, цей українець у зросійщеній Ялті не боїться розмовляти українською, а ми, живучи у білоруській столиці Мінську, чомусь спілкуємося виключно на «общепонятном». Ні, треба й нам, білорусам, повертатися до рідної мови... Мені було приємно, що моя принципова мовна позиція вплинула на сябрів. А ще був молодий луганчанин, який ледь не плакав від розчулення, почувши мою українську. Він говорив про те, що й сам дуже хотів би розмовляти мовою дідів-прадідів у рідному Луганську. Але як до цього поставиться російськомовна більшість? Я порадив йому бути собою і нічого не боятися. Втім, не знаю, як сприймалася б моя українська в депресивному шахтарському регіоні, десь у Донецькій чи в Луганській області. Може, там, де бідність і безробіття, інший дух? Добре, що в Ялті я не відчуваю якоїсь агресії.
Слухаючи кримчанина, я думав: звісно, Ялта Ялтою, але вирішальну роль тут відіграє принципова позиція українця. А також його позитивні людські риси. Такого шануватимуть і кримські татари, і білоруси, і свої ж родаки.

«ЕСЛИ БЫ ВСЕ УКРАИНЦЫ БЫЛИ ТАКИМИ КАК ТЫ, МЫ БЫ ЖИЛИ НОРМАЛЬНО...»

Володимир вважає, що відносна проукраїнськість Ялти пояснюється тим, що в місті багато освічених українців. Може, вони і відрізняються від львів’ян за рівнем патріотизму, але принаймні не відчувають антипатії до української мови. І їх українською вивіскою ніяк не образиш. До того ж Ялта, на відміну від Севастополя, є суто курортним містом. Місцеві мешканці не «обробляються» ідеологічно так, як севастопольці. Але й Севастополь не є безнадійним — вважає Володимир. З часом і «город русских моряков» стане толерантнішим. Наводить приклад:
— Якось у День незалежності я повіз у Севастополь виставку майстрів ручної роботи. Одягнув вишиванку і постановив для себе, що хоч це й Севастополь, буду розмовляти лише українською. І люди сприймали мою україномовність нормально. Десь під вечір підходить до мене мужчина років 40-50 і починає спілкуватися російською. Ну, а я до нього — українською. Тоді чоловік почав мене розпитувати — звідки я і чому розмовляю українською. «Ты в Крыму давно живешь?» — питає. Відповідаю, що 14 років. «А откуда сам?». З Вінниці — кажу. Потім цей чолов’яга кудись відлучився, а через деякий час підійшов знову. «У тебя есть дети?». Так, маю сина... Тоді севастополець каже: «Хочу сделать твоему сыну подарок...». Я висловив своє здивування, мовляв, не встиг же тобі, чоловіче, зробити нічого доброго. А він: «Просто мне понравилось, что ты по-украински спокойно, без надрыва говоришь с людьми. Если бы все украинцы были такими, как ты, мы бы жили с ними нормально». Потім рішуче простягнув мені цифровий годинник: «Это для твоего сына...».

«Я САМА ХОХЛУШКА, НО МНЕ ТАК НРАВИТСЯ РУССКИЙ...»

Втім, кримчанин з 14-літнім стажем вважає, що в Ялті, попри її відносну (на загальнокримському тлі) толерантність, українці гуртуються не так вже й активно. В усякому випадку канадська модель (коли саме етнічні українці зберігають українську мову) тут не спрацьовує. Можна навіть говорити про якусь кримську модель утвердження українськості. Це коли юна вірменка чи кримськотатарський підліток впевнено перемагають у мовному конкурсі Петра Яцика, зате від українців нерідко можна почути щось на кшталт: «Я сама хохлушка, но мне так нравится русский язык!». Володимира це засмучує. А я думаю, що трагедії з цього робити не треба. У будь-якій справі треба чіплятися за позитив. Зрозуміло, що у багатьох кримських українців зашкалює любов до російської мови й культури, тоді як свою можуть забути. За звичкою ми зневажаємо відступників, але тут подібні приклади можуть слугувати «тараном» у розмовах з непробивними шовіністами. Мовляв, шануйте наше так, як ми шануємо ваше. І тоді з’являться кримські росіяни, які приб’ються до українського берега. Поки що таких не багато, але ж є. І, повірте, є навіть в Севастополі! Спілкувався з такими, тому запевняю, що це не фантастика. Звичайно, такі «проліски толерантності» в Криму ще не буяють пишним цвітом, але вже пробиваються де-не-де. З часом їх буде набагато більше. Головне, не сподіватися, що в Криму працюватимуть виключно галицькі чи якісь там полтавські схеми.
А я пригадав, що років 10-15 тому ми зі Світланою Кочергою мріяли про те, щоб люди на ялтинській набережній ходили у вишиванках і розмовляли українською. Такі собі галицько-волинські «десанти» на короткий час... А тут вже й місцеві українці ризикують пропагувати рідну мову своїм особистим прикладом. Ні, таки час не стоїть на місці. Звичайно, не можна сказати, що приносить лише позитив, та все ж хорошого приносить більше, ніж поганого.

ПРОУКРАЇНСЬКИЙ ХАРКІВ’ЯНИН ПРОПАГУЄ В ЯЛТІ ПОЛІКУЛЬТУРНІСТЬ І ТОЛЕРАНТНІСТЬ

Того ж дня я був свідком масових танців на набережній. У них брали участь здебільшого люди середнього і старшого віку. Мабуть, вік визначався запропонованими мелодіями — переважно останніх радянських десятиліть. Спочатку почув добре всім відому білоруську «Вы шуміце, шуміце нада мною, бярозы» у виконанні ансамблю «Верасы», потім підряд декілька українських, російських. Подумав, що хтось пропагує виключно три східнослов’янські культури. Потім зрозумів, що палітра значно ширша, бо були й молдавські, кавказькі мелодії. Одним словом, вечірня набережна Ялти приємно радувала толерантністю і зовсім не нагадувала однобоко проросійський Севастополь. Серед танцюючих був і молодий вірменин. Він залюбки танцював під українські мелодії, але був не проти чогось темпераментнішого, кавказького. І тут виявилося, що харків’янин Олександр Сорока, який і був головним організатором танців на набережній, має в своїй фонотеці практично все. І лезгинку, і хайтарму, і латиноамериканські мелодії, і все, що тільки душа відпочиваючого забажає. Цей організатор відпочинку приїжджих був справжнім унікумом. Хоч головною метою Сашка, певно ж, був заробіток, але, видно, великий досвід роботи в Ялті наштовхнув на думку, що толерантність є загалом виграшною. Для курортного міста значно прийнятніше пісенне і танцювальне розмаїття. І якби автор ідеї народних гулянь на набережній вирішив обмежитись однією лише «баринею», то не мав би такого успіху.

В УКРАЇНСЬКИЙ САДОЧОК — ЗА 15 КІЛОМЕТРІВ

Родина Гаврилюків вирішила віддати свого сина в український садочок. Дехто з приятелів переконував, що цього не варто робити. Адже все одно українська там звучить лише під час занять, у коридорах же всі розмовляють російською. І все ж кримчанин з вінницьким корінням вирішив зробити вибір на користь бодай такого, «формально українського», садочка:
— У російському не вчать ні колядок, ні щедрівок, — каже Володимир. — Там можна почути хіба що: «У солдата выходной, пуговицы в ряд». І якщо в такому садочку дитина привітається: «Доброго ранку», то на неї всі дивитимуться, як на інопланетянина. В усякому випадку навряд чи обійдеться без глузування, без отого «хі-хі» і «ха-ха», на що дошкільнята реагують болісно. А хто ж захоче такого для своєї дитини? І вийде так, що родина і дитячий навчальний заклад тягнуть дитину в різні боки. Це добре, що в Ялті є український дитячий садок, але возити туди дитину доводиться з Гаспри за 15 кілометрів. Поки триває пляжний сезон, це не дуже відчувається, бо я й так щодня їжджу в Ялту. Але коли він завершується, возити сина досить накладно у фінансовому плані. Тому хотілося б, щоб українських садочків у Криму було значно більше. А поки що доводиться виховувати сина... власним прикладом. Він бачить, що я розмовляю державною мовою скрізь і завжди. Із своїм хрещеником я також розмовляю лише українською. Адже він також українець, і у нього не повинно бути жодних мовних комплексів...
Того дня мені не вдалося побачити сина Володимира Гаврилюка. Зате побачив його хрещеника — мама прогулювалася з малим Ярославчиком по набережній. Вирішив зробити фото. І погодьтеся — воно дуже виразне. Видно, що між цими двома ялтинськими українцями існує довіра і взаємна симпатія.

Сергій ЛАЩЕНКО

І що ж - тепер всі ці ялтинські вивіски будуть лише російською?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 07.03.2014 > Тема "Урок української"