Версiя для друку Обговорити в форумi

Пережите

Кожній людині, мабуть, визначено пережити важкі, а то й трагічні дні, тільки у різний час — одному в дитинстві, іншому в молодості, ще іншому у зрілому віці... Я зазнав такого випробування у дитячі роки на Львівщині, де тодішня влада вела геноцид проти місцевого населення. Тільки із нашого села Нова Кам’янка Жовківського району було вивезено до Сибіру двадцять сім родин, серед них і нашу сім’ю.
Про ті трагічні події і мої спогади. Тут нічого не вигадано, лише змінено прізвища кількох людей з етичних міркувань: не хочу ранити душі нащадків тих, хто заповзято впроваджував радянський спосіб життя у нашому краї. Пропоную увазі читачів один із розділів автобіографічного твору.
 Автор

Олесь ЛУПІЙ
ДО БІЛИХ ВЕДМЕДІВ

Десь невдовзі по війні у нашому селі з’явилася молода худорлява жінка з ластовинням на блідому подовгастому обличчі. Була вона із віддалених країв, бо зовсім не знала нашої мови, розмовляла тільки по-російському і дуже сердилася, якщо її не розуміли. Чомусь призначили її бібліотекаркою у хаті-читальні, так ніби ніхто із місцевих мешканців не міг виконувати цієї роботи, а були в нас випускники і Рава-Руської, і Сокальської гімназій. До неї, як розповідали люди, часто заходили представники з району, міліціонери, а потім хтось її убив серед ночі. Одні казали, що це зробили повстанці*, інші — що самі ж енкаведисти. Наступного дня на майдан перед церквою зігнали мало не всіх селян, учнів та вчителів. «Виступав якийсь керівник із району, а бровастий смаглявий офіцер усе тикав пальцем у нас і кілька разів, аж бризкаючи слиною, повторив: «Всєх вас надо на Куріли сослать. На Куріли вас, на Куріли!». Ми, малі, запитували одне в одного, що таке «Куріли», аж поки не почули від старшокласників: «Острови біля Японії...». І погляд кожного ніби промовляв: «А за яку провину так далеко нас?».
І ось у селі все частіше заговорили про виселення. Раніше і слово це рідко вживали. А то і вдень, і ввечері було тільки й чути «виселення» та «виселення», правда, ще додавали «до Сибіру», «на Воркуту», «на Колиму», «до білих ведмедів». Люди переповідали листи від тих, кого вивезли раніше, одразу по війні, яких страждань вони зазнали у дорозі й на спецпоселенні, де без їжі і теплого одягу немало загинуло. Із острахом заговорили про виселення й діти — одного ранку не прийшли до школи двоє хлопчиків від Шкоропадів і дівчинка від Кулиничів, виявилося, що напередодні їхні родини посадили на військові машини і повезли невідомо куди.
У передчутті страшної біди знемагала і наша сім’я. Невдовзі перед тим загинув татів брат Михайло Лупій, який був одним із районних провідників ОУН і політвиховником сотні Ема.
Батьки з ранку до ночі працювали на полях, а перед сном ділилися почутим од сусідів і родичів. Інколи із Рави-Руської приїжджав наш найстарший брат Гринь, який там знайшов собі роботу, а невдовзі ще зовсім юний, вісімнадцятилітній, одружився. Він і порадив батькам продати все господарство і майно та переїхати до міста. Тато відразу погодився, а мама вперлася: «Що я там робитиму? Тут господарство, поле, а там — панам підлоги мити? Ніколи!». Нам, малим, звичайно, хотілося жити ближче до Гриня, а з другого боку, ми трохи побоювалися: там був зовсім інший світ — багатолюддя, скупчення високих будинків, машин. Та, власне, нашою думкою ніхто й не цікавився.
Так дожили ми до наступного літа. Батьки готувалися до жнив, у школі нас відпустили на канікули. А тут селом прокотилася недобра вість про те, що збирати врожай на своїх нивах вже не можна — буде колгосп. Обурені люди гуртувалися по хуторах, протестували, а то хтось порадив, щоб жінки (мовляв, їх ніхто не рушить) пішли до сільради. Довго не думаючи, так і зробили. А там їх чекали енкаведисти. Хто втікав, того здоганяли на мотоциклах. Усіх заарештували «за організацію бунту» і зачинили у школі. Серед них була і наша мама.
З того часу й почалися наші ще більші страждання. Тато перед тим на сіножаті поранив собі руку, і весь тягар домашніх робіт ліг на нас із сестрою Марійкою. Ми і варили, і в хаті прибирали, і худобу доглядали. Немає бажання описувати, яка то була їжа, яке прибирання, яке доглядання. І все ж ми якось управлялися, крім того, я майже щодня носив передачу мамі до школи, що на той час стала тюрмою. Одного разу, увійшовши на подвір’я, я був приголомшений побаченим: із навстіж відчинених шкільних дверей два енкаведисти вивели під руки закривавленого чоловіка, встромили його голову у відро з водою, у те відро, з якого ми під час перерв пили воду. Звідти вихлюпувала яскраво-червона густа маса. Я стояв, заціпенілий, боячись зрушити з місця.
— Вот тєбє, бандіт, вот! — сердито говорив дебелий енкаведист із гачкуватим носом. — Будєш вступать в колхоз?
— Та я не проти, — по хриплуватому голосу я нарешті впізнав нашого сусіда Федора Мацька.
— Ти нє протів ілі будєш?
— Побійтеся Бога, он дитина дивиться...
— І пускай смотріт, пускай знаєт, кто протів колхоза, — сказав із зловтіхою дебелий енкаведист, а другий, рудий, приземкуватий, ураз нахмурив брови і гаркнув на мене:
— А ти что здєсь дєлаєш? Пошол вон!
Я поспішив відійти, але ще довго мою душу ранили важкі стогони побитого Мацька. Потім довелося нипати поза городами, щоб наблизитися до школи з іншого боку і через знайомих передати мамі клуночок із скромною поживою.
Дорогу біля школи люди намагалися обминати, ніхто довго не затримувався й біля сільради чи продуктового магазину, всі знали, що у такий час краще не потрапляти на очі енкаведистам, уповноваженим із району чи навіть місцевим керівникам, бо саме вони й складали нові списки господарів для виселення.
У той час, коли я наблизився до магазину, із бокових дверей висунули на ґанок голова сільради Бучок, секретар Станишин і ще кілька їхніх помічників із розчервонілими обличчями, мабуть, тільки-но добре підобідали. Вони жваво про щось розмовляли, сміялися, жартували, так ніби й не здогадувалися, що зовсім поряд катують невинних людей. Уперше тоді я їх по-справжньому зненавидів. Мабуть, мою зневагу в погляді вловив Бучок, бо чомусь запитав у своїх колег:
— Чий то бахур пішов?
— Здається, Лупія Василя синок...
— А-а-а! — закопилив губу голова сільради і відвернувся.
Я намагався чимскоріше проминути цих людей, аби, не доведи Боже, ще не причепилися із якимись запитаннями.
Тим часом через майдан пробігло дві вчительки і теж жваво про щось розмовляли. І знову защеміло в грудях від їхньої байдужості до того, що нашу школу перетворили на тюрму, адже вони мешкали поблизу і, без сумніву, чули викрики катованих батьків їхніх школярів. Невже вони мали певність, що саме так треба поводитися із людьми, які не хочуть вступати до колгоспу?
Вставати вдосвіта було для нас нестерпною мукою, принаймні татові доводилося кілька разів будити нас із Марійкою і Славиком, і тільки нагадування про страшний холодний Сибір миттю піднімало із ліжок. Далі ми слухняно ще із заплющеними очима одягалися і навпомацки у потемках виходили на подвір’я. На той час тато встигав вигнати корів, коней і овець із стаєнь на передхаття, потім хапав торбу з якоюсь їжею і випроводжав нас із подвір’я. Сестра і братик тулилися до мене, як трохи старшого, і так ми згуртованою трійцею плелися за худобою, якою кермував тато, знаючи, що поки що від нас ніякої користі не буде.
За Оліярниками у Вільоцьких лісах поволі тонув блідий окраєць місяця, а за Пирятином ніжним рум’янцем вкривалося крайнебо — світало. Усе наше обійстя, город і сад, як і трава на пастівнику, на сіножатях, високі жита на нивах, — все аж вгиналося від рясної сріблистої і до безтями пахучої роси. Вона, холодна, аж пекуча, швидко відганяла сонливість, змушувала бути пильнішим й уважнішим до всього, що відбувалося навколо. І тоді в обшири нашого зору потрапляли й віддалені краєвиди інших хуторів, Милявський ліс і горбкувате поле за Струнами, звідки простували люди, які теж рятувалися від виселення. Усвідомлення того, що не тільки нам так важко доводиться, трохи підбадьорювало нас. Принаймні, коли вже сходилися до гурту, ми швидко знаходили мову зі своїми однолітками, а коли над обрієм піднімалося сонце і трохи спадала роса, ми одразу ділилися на тих, хто доглядатиме худобу, і на тих, хто піде до лісу по ягоди і гриби. У цьому теж була невеличка радість. Хочеш не хочеш, а за таким нехитрим заняттям поволі забувалися наші негаразди і можна було хоч трохи вгамувати голод, бо того хліба, цибулі і печеної звечора холодної картоплі вистачало тільки на сніданок та підобід, а біля лісу треба було протриматися хоча б до заходу сонця, коли енкаведисти вже побоювалися з’являтися у селі — могли напасти повстанці. Виручали нас різні забави і читання книжок, які я приносив із дому (у нас була невелика бібліотека, зібрана старшими братами Гринем і Федем, які навчалися у Рава-Руській гімназії).
Таке життя дарувало нам дуже мало мирних спокійних днів, тим більше, що енкаведисти часто нападали на села навіть у свята, сподіваючись застати повстанців. І все ж кожного свята ми чекали як Всевишнього благословення, до нього готувалися всі, пекли пироги із чимось солодким, прикрашали хати, чекали гостей, а це все було якоюсь переміною, що урізноманітнювало наш нудний, хуторянський побут. Ми ж чекали брата Гриня, він завжди привозив нам якісь дарунки — чи то солодощі, чи щось із одягу. Наближалися свята Петра і Павла, Івана Купайла.
Ми дуже сумували без мами і вірили, що її нарешті відпустять. Одначе сталося інакше. Енкаведисти нас обхитрили. Вони через своїх агентів знали про наші щоденні втечі до лісу і на світанні перед Іваном Купайлом тихо під’їхали до хутора. Поки тато підвівся з ліжка, у двері вже загримали. Я з братиком і сестричкою ще спав у другій кімнаті й навіть голосна розмова та гупання солдатських чобіт по підлозі сприймалися як докучливе сонне марення. Та раптом хтось твердою рукою шарпнув мене за плече — і я прокинувся. Досить було мені побачити над собою стривожені татові очі, щоб здогадатися про найстрашніше...
— Діти, вставайте, — здригнувся татів голос. — Приїхали по нас.
Біля дверей я угледів енкаведиста у пілотці набакир із автоматом за плечима. Він наблизився до печі, потім заглянув під ліжко, під лаву, мабуть, перевіряв, чи тут десь немає входу до криївки.
— Діти, скорше збирайтеся, — підганяв нас тато. — Олесю, допоможи Славику, а я Марійцю зберу. — Ой, Параню, що-с наробила, — звертався тато до мами, хоча тут її не було, і ходив по хаті. — Казави-м, що найліпше то все продати і втекти до міста, а ти не схотіла, — і тяжко зітхнув, аж голова йому шарпнулася. — Так тобі хотілося тут поґаздувати, то тепер поґаздуємо з торбами за плечима... Боже, за що нас караєш так тяжко, пускаєш у світ бідаками, а все добро, яке ми збирали, дістанеться лайдакам, пиякам.
І ще по хвилі, вже плачучи: — Ой жоно моя, чом тебе послухав? Жили б собі у місті, найбідно, але на своїй землі, серед своїх людей, при своїй церкві, а тепер залудять нас на край світа, де й згинемо серед звіроти якоїсь...
Боже мій, вжахнувся я тоді, це ж насправді нас вивозять звідси назавжди і невідомо куди. І не зможемо сюди повернутися до рідної домівки, до свого поля, до своїх друзів, до нашої єдиної втіхи — свят чарівних — Різдва, Паски, Івана Купайла.
— А що буде з мамою? — запитав я.
— Вашу матєрь забєрьом по дорогє, — сказав хрипливим голосом солдат.
Марійця, почувши про маму, тут же голосно заплакала, зридався Славик, і мені заволокло сльозами очі.
Із комори прибіг заклопотаний тато.
— Що сталося? — запитав він.
— Мама! А мама поїдуть з нами? — захлинаючись, запитала сестричка.
— Скажітє ім, что вашу жену забєрьом по дорогє, — роздратовано заговорив енкаведист.
Татові нелегко було нас заспокоїти, тим більше, сам він не знав, за що хапатися, треба ж було визначити, який одяг брати для дітей, для дружини, для себе.
Я найперше відклав кілька улюблених книжок, сестра і братик зібрали свої забавки, ляльки.
— Діти, залиште усе це, головне одяг, побільше одягу, бо в Сибірі зимно.
Нас знову давив плач, але треба було слухати тата, він ледве встигав обтирати заплакані обличчя і знову біг до комори. Раптом зупинився посеред подвір’я і сказав, ніби вибачаючись:
— Боже, а хто ж ниньки попасе нашу худібку?
— Нє бєспокойся, ето сдєлают бєз тєбя, — сказав інший, широкий у плечах енкаведист, що стояв біля комори. — Собірай дєтєй, і побистрєє!
Невдовзі виявилося, що тато не може згадати, куди мама заховала гроші, які необхідно було взяти із собою в дорогу. Він розповів про це офіцерові й попросив дозволу, щоб я з’їздив на коні до школи і запитав про ті гроші. Спочатку той і слухати не хотів, але коли сестра із братиком знову заплакали, згодився, тільки з умовою, щоб мене супроводжував солдат. Тато швидко запряг нашу гніду кобилу і, вручивши мені віжки, сказав, аби я не гаявся у дорозі та ще запитав маму, що брати з її речей. Солдат всівся позаду і, поклавши автомат на солому, взявся припалювати цигарку. Мав він трохи дивне обличчя, яке викликало відразу, — смаглява шкіра була ніби натягнута на гострі вилиці, на щелепи, а вуста тонкі й недобрі.
Виїхавши з подвір’я, я помітив, що біля Пилипівських теж повно енкаведистів. Із навстіж відчинених дверей долинало розпачливе ридання тітки, плач малого Гриня.
Якийсь час я не оглядався на солдата, ненависть сповнювала усе єство — поруч сидів ворог, який приніс нам нещастя, і при першій нагоді міг мене вбити.
Гніда була ще молодою кобилою і її не треба було підганяти. Після нічного відпочинку вона бадьоро зрушила з місця і швидко пішла спочатку греблею понад ставком, а потім добре виїждженою дорогою до Горбовівського хутора. Там і зустрілася Нуркова Ганна. Побачивши солдата на возі, стривожено запитала мене:
— Що сталося, Олесю? Ти куди?
— Та вивозять нас. Іду до мами...
— Ой Боже ж ти мій, — перебила мене Ганна.
— Нє останавлівай! — різко вимовив енкаведист, і я тут же змахнув батогом.
— Вйо, Гніда, вйо! — для годиться сказав я і, оглянувшись, затримав свій погляд на автоматі, що лежав на соломі. Пошкодував тоді, що маю так мало років, інакше негайно скористався б такою зброєю, і тоді поїхали б ми зовсім в іншому напрямку — у ліс до сотника Ема, він би захистив нас. Так подумалося.
Час від часу мої роздуми переривав солдат своїми недолугими запитаннями.
— Папа заставляєт тєбя работать?
— Ні, чого мене змушувати?
— Кто тєбя научіл так хорошо управлять лошадью?
— Тато, хто ж іще.
— А почему ти нє говоріш папа?
— А тому, що в нас кажуть тато.
— Ти, віжу, парєнь с характєром, — тут він примовк, і я тільки зрадів із цього.
У кожному хуторі зустрічалися знайомі й усі жахалися звістки про вивезення. До болю вразило побачене біля Струків.
Там теж стояла зелена військова автомашина. Струки були нашими родичами, і вони потрапили до чорного списку.
Біля греблі за Летіями нам зустрілася ще одна автомашина — до чийого подвір’я вона мала пристати, чию долю понівечити?
Сонце швидко піднімалося половіючими житами, над хребтами Розтоцьких гір.
— Давай бистрєє! — знову обізвався солдат, і я для годиться змахнув батогом, але й не торкнув Гнідої. Подумалося, що на прощання не вдарю її жодного разу, адже від нових господарів у колгоспі їй і так дістанеться немало.
Доїхавши до майдану перед церквою, я прив’язав віжки до огорожі й поспішив до школи. Солдат — услід за мною. Виявилося, що всіх заарештованих ще звечора перевели до просторої стодоли одного заможного господаря, який мешкав неподалік.
Побачивши мене у супроводі солдата, мама вжахнулася, поблідла.
— Лесику, що сталося?
— Хіба ви не знаєте, нас вивозять.
— Господи, порятуй! — мама опустила голову і тут же присіла, так їй стало погано.
Виявилося, що я перший приніс цю страшну звістку. Всі кинулися до мене, стали розпитувати. У стодолі і на подвір’ї здійнявся крик, гам і плач, і тут я відчув, як солдат різко шарпнув мене за рукав.
— Бистрєє спрашівай мать.
Я тут же припав на коліна перед нею. Відчувши мою руку на своїй, вона нарешті підвела очі: у них було стільки горя і розпуки, що мені стало страшно за неї — жодного разу не бачив її такою.
— Мамо, а де ви гроші заховали?
— Які гроші, дитино? — вона продовжувала дивитися відсторонено.
— Тато запитують, де гроші.
— Нащо нам тепер ті гроші?
— Тато кажуть, що без них у Сибіру буде погано.
— В Сибіру... А, гроші! — ніби згадала. — Скажи, що в коморі, у вивернутому рукаві кожуха.
— Всьо понятно, — солдат знову шарпнув мене за сорочку. — Поєхалі.
— Скажи татові, щоб узяв сувій полотна, — ще попросила мама. Вона знову випросталася і пішла за нами, але її зупинив інший солдат з охорони.
— Пустіть мене додому. Там малі діти, я хоч зберу їх.
— Нєльзя.
— Пустіть, там чоловік не дасть собі ради.
— Нєльзя!
І те грубе самовдоволене «нєльзя» я чув ще багато разів, аж поки під примусом свого охоронця не відв’язав віжок і не спровадив Гніду на зворотний шлях до нашого хутора. І не здогадувався, що так попрощався із мамою на багато років.
Сонце знялося ще вище і стало припікати. Обабіч дороги високими стінами стояли достиглі жита — через кілька днів люди мали жнивувати. Роси висохли, але легкий вітерець, прокочуючись над золотистим морем, що аж вгиналося від важкого колосся, доносив духмяну вогкість і заманював в обійми своєю безмежністю. Скільки разів я проходив через це поле, скільки разів своїм наївним дитячим серцем радів цій красі й ніколи не міг подумати, що колись тут пройду востаннє.
— Давай бистрєй! — солдат різко обірвав мої роздуми.
— Не можна швидше, — відповів я. Але цього було не досить для нього і він, відштовхнувши мене, вихопив віжки, а тоді батогом кілька разів уперіщив Гніду.
— Не бийте, вона все одно не послухає, — я намагався переконати солдата, але це ще дужче розгнівило його.
— Послушаєт как міленькая, — і ще двічі із притиском поклав батога на Гніду. Це вивело її із рівноваги і вона на кожен удар відповіла ударом задніх ніг.
Енкаведист вчасно спохопився, відлетівши на середину воза.
Із добру сотню метрів Гніда пронесла нас із шаленою швидкістю. Я спочатку подумав, що солдатові дісталося по обличчю — він лежав непорушно, лише згодом сів на своє місце, передавши мені віжки.
— Шальная какая-то, — буркнув сердито.
— Я ж казав, вона чужого не визнає.
— Нічего, скоро прізнаєт, — ці слова вкололи мене у саме серце — я нічим не міг заперечити, на жаль, воно мало так статися і не тільки з Гнідою, а й з усіма нами. Надалі наша доля вже залежала від отаких грубих жорстоких чужинців, які скрізь усім казали, що вони нас визволили від німецько-фашистських загарбників, але потім чомусь забули повернутися на свою батьківщину, а тут господарювали, як у себе вдома.
Під’їжджаючи до хутора, я помітив, що Пилипівські вже склали на машину всі свої речі. А праворуч на пагорбку під крислатим каштаном гурмилися (я їх одразу впізнав) ті, що дуже домагалися колгоспу в нашому селі. Вони і раніше приходили до нас із енкаведистами і залізними дротами обмацували все обійстя, шукаючи криївку чи заховане зерно. На обличчях їхніх була неприхована зловтіха, мовляв, настала і ваша година... І всі вони зараз нагадували зголоднілих воронів, які не могли дочекатися, коли вже можна буде грабувати полишені гнізда, до ниточки все рознести. (Забігаючи наперед, скажу, що Всевишній усіх їх покарав: одні ще у перші роки колгоспу так боролися за комунізм, що скоро спилися, інші стали каліками, а один, розбираючи нашу хату, упав з горища й убився).
Тато вже чекав мене біля відчинених воріт. За ним невідступно ходив Славик і плакав. Подумалося, що він, крім усього, був голодний, як і я, від самого ранку і росинки не мав у роті. Якби тут була мама, вона найперше нагодувала б нас, а татові було просто не до того. І тут, ніби вгадуючи мої думки, підбігла сусідка Панчиха із заплаканими очима.
— Куме Василю, — звернулася вона до тата, — дайте я хоч нагодую дітей.
— Дякую, але трохи почекайте, — сказав він і, взявши Гніду за вузду, попровадив її на подвір’я. Енкаведист тим часом зіскочив з воза і пішов поза хатою до інших солдатів.
Я розповів татові, де заховані гроші, а також переказав мамине прохання взяти, крім одягу, сувій полотна, з якого вона збиралася пошити нам сорочки.
— Маму не відпустили?
— Ні, і плакала, і просила...
— Звірі, звірі!
Тато ще наблизився до мене і сказав тихо, але з притиском:
— Олесю, тепер роби тільки те, що я скажу. Мусиш втікати.
— Куди? — я злякався. — Я не хочу, тату.
— Треба, дитино, бо там, у Сибіру, загинете.
— Я хочу з вами усіма.
— Не можна, я тобі наказую! — ще суворіше прозвучав татів голос. — Марійцю я вже спровадив. Вона побігла ровами через сіножать до тітки Марії, а ти біжи через наш город, а тоді полем через Шинське. У тітки зустрінетесь.
— А якщо солдати побачать?
— Я з тобою зараз пройду до комори, понесу шлею, а ти — за мною, тільки не оглядайся. Потім швидко побіжиш поза кукурудзою, а там — стежка у житі... Якби хтось і крикнув, не зупиняйся.
Я все зрозумів, але ніяк не міг погодитися з тим, що вже зараз назавжди маю попрощатися із батьком і братом, із рідною домівкою, не взявши нічого свого, хоча б кількох улюблених книжок.
— Тату, я тільки забіжу до хати й одягну нову сорочку.
— Не можна, синку, — вже лагідніше сказав тато і заступив мені дорогу. — Зараз нас посадять на машину.
— То я хоч нап’юся води.
— Потерпи, у тітки нап’єшся, — він міцно притис мою голову до себе і поцілував. Такої ласки від нього я давно не мав. Очі мені закропили сльози, і я ступив услід за татом, ніби допомагаючи нести йому шлею до комори. Потім я мовчки поцілував Славика, але він ураз відчув, що тут щось негаразд, і почав ще дужче тулитися до мене, захникав, коли я підбіг до перелазу, кинувся мене наздоганяти, просячи:
— Куди ти, Олесю? Я хочу з тобою.
Я зупинився на мить, сказав заспокійливо братикові, що скоро повернуся.
— Біжи, не зупиняйся! — вимагав тато, взявши Славика на руки, хоча той пручався, пориваючись до мене.
Далі мене ніби підхопила якась сила, принаймні я не відчув, як пробіг поза грядкою кукурудзи, потім — поза кущами малини і, нагнувшись під вориною, вскочив у борозну. Там стало трохи легше, там була моя стихія — ту борозну ми протоптували сотні разів. Жито сягало мого зросту, і я міг непомітно пробігти через усе поле. Я вже набрав розгону і віддалився, може, на сотню метрів, як мене ніби підкосив окрик солдата:
— Стой, пацан! Ти куда?
Страх намагався схопити мене у свої пазурі. Виявилося, що ще один енкаведист саме в той час ласував вишнями, сидячи просто на дереві. Побачивши, що він намагається злізти на землю, я побіг далі.
— Стой, стрєлять буду! — почув я позад себе, але таки не зупинявся. Інколи вибігав із борозни на густо зарошену ниву, і тоді колосся гладило мені обличчя, наче заспокоюючи.
— Стой! — голосно крикнув солдат, і в той же час пролунав постріл. Від переляку я упав просто обличчям на землю і збагнув, що знову опинився у борозні. Провів рукою по обличчю й переконався, що куля мене не зачепила. Тут же підвівся і побіг далі. Тепер здавалося, якби той енкаведист ще сто разів стріляв, мене б уже ніщо не зупинило. Ноги, ніби заведені якимось механізмом, самі несли мене через цей пахучий простір достиглого жита, якому не було краю. Щомиті чекав я нового пострілу, але, на щастя, ніхто вже не стріляв, не горланив, не наздоганяв. Вибігши із жита на пастівник поблизу Паників, я ще дужче злякався, як той заєць, що раптом опинився на відкритому просторі, й навіть присів. Позаду тільки хвилювалося житнє поле, не лишивши й сліду, де я тілько-но пробігав. Аж за пагорбком на обрії рясно зеленів наш хутір, чітко виділялись поміж золотистими житами і блакитним небом височенний кучерявий каштан, трохи нижчі дуби і липи, садові дерева.
Я перехрестився, подякувавши Богові, що врятував мені життя і допоміг здолати це поле, прикривши золотистим колоссям. Думаючи про батьків і заплаканого братика, я раптом перейнявся дивним бажанням повернутися. Що робитиму у світі без рідних: ну, прийме нас тітка Марія чи ще хтось із родичів, хіба біля них буде легше?
Від нашого хутора донеслося гудіння машини. Невже так швидко відвозять наших? А може, енкаведисти надумали здогнати мене? Відкинувши усякі сумніви, я побіг далі. Зовсім знемігши, нарешті дістався до обійстя нашої тітки. Вона, оточена своїми дітьми, уважно вислуховувала розповідь моєї сестри Марійки, яка прибігла раніше. Побачивши мене у прочиненій хвіртці, тітка ще дужче затурбувалася. І хоча вона говорила заспокійливі слова і жаліла нас, але із виразу її обличчя було видно — не прийме, спровадить далі. І справді, по хвилі вона сказала:
— Бідні сироти при живих батьках... Як же я вас утримаю, та у мене своїх четверо?
— Тато сказали, щоб ми втікали до вас, — відповів я, бо не хотілося ще кудись бігти. Я закашлявся, в горлі аж пересохло від жаги.
— А якщо сюди прийдуть енкаведисти і нас теж вивезуть до Сибіру? Діти, вам найліпше поїхати до Рави-Руської, там маєте старшого брата, або йдіть до тітки Ганни на Березину. У неї один син, вона прийме.
— То ми підемо, — скрушно вимовив я.
— Почекайте, нагодую вас, а ти, Олесю, вмийся, бо все обличчя брудне.
Поки я вмивався біля студні, наші братаничі й сестрінки впрошували свою матір, аби вона залишила нас у себе, але переконати її було немож-ливо.
Після легкого сніданку тітка дала нам кілька карбованців і випровадила на дорогу. Трохи далі нас супроводжували її діти, але біля рівчака за крайньою хатою зупинилися. Я взяв Марійцю за руку — і ми пішли вузенькою стежкою через широке поле, за яким виднівся хутір Кулиничі, а ще далі — ліс. Нам треба було вибирати, куди далі йти. Вороття додому не було. І ми ще не знали, що це тільки початок наших страждань і поневірянь на цьому світі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"