Версiя для друку Обговорити в форумi

Тільки-но ситуація в Криму почала наближатися до точки кипіння, як львів’яни стали запрошувати кримських татар до свого міста, аби пережили тут небезпечні часи. Йшлося, зокрема, про пошуки просторих котеджів, де могли б розміститися великі кримськотатарські сім’ї і почуватися комфортно, як і вдома. Адже керівництво Меджлісу кримськотатарського народу постійно заявляло про те, що цей народ є фактором стабільності і недоторканності кордонів України з боку кримського півострова. Думка про кримців (таку, ймовірно, цей народ невдовзі матиме офіційну назву) як про найщиріших патріотів України в Криму існувала і раніше, а у буремні дні лідер кримськотатарського народу голова Меджлісу Рефат Чубаров був постійно на зв’язку з українським «П’ятим каналом» і запевняв Україну в прямому ефірі у тому, що його народ готовий на все для збереження півострова у складі України, і вдячність за це не мала меж в українському середовищі.
Слова підкріплювалися і діями. На заклик Меджлісу багатотисячний натовп намагався зірвати сесію Верховної Ради Криму, що мала посприяти узурпації влади «Русским единством». Пізніше кримськотатарські жінки стояли вздовж доріг в пікетах, а чоловіки носили харчі заблокованим у військових частинах військовослужбовцям.
 Не встиг і проспівати півень (див. «Новий завіт», св. «Благовістя від Матфея», 75), як все змінилося. Доки почесний голова Меджлісу, народний депутат, якого парламент України мав навіть намір висунути на посаду спікера, Мустафа Джемілєв перебував у Нью-Йорку, готуючись до виступу на засіданні Ради Безпеки ООН з кримського питання, підтверджуючи при цьому свою проукраїнську позицію, в Сімферополі зібрався Курултай і ухвалив доленосне рішення, яким фактично визнав те, що за два дні до цього заперечила Генеральна Асамблея ООН, а саме: законність референдуму в Криму про його статус і входження півострова до складу Російської Федерації. Більш за те, вже за два тижні після сумнозвісного референдуму, який кримські татари на заклик Меджлісу демонстративно ігнорували, а Мустафа Джемілєв повідомив світовій спільноті, що в ньому взяло участь лише 32% кримчан, Курултай благословив Меджліс на входження до кримської влади і затвердив кандидатури на низку ключових посад у ній. І йдеться про ту саму владу, яку ще кілька днів тому кримські татари вважали злочинною і нелегітимною.
Не зупинило представників Курултаю і рішення Верховної Ради України, згідно з яким ті, хто увійде до кримської влади, будуть вважатися колабораціоністами і, в свою чергу, не завадило обговорити рішення щодо звернення до тієї ж Верховної Ради, аби вона дала доручення Міністерству закордонних справ ініціювати підтвердження визнання кримських татар корінним народом Криму. Це було не зайвим для втілення в життя інших кримськотатарських ініціатив, які полягали в апелюванні до ООН, Ради Європи, ЄС, ОБСЄ та організації Ісламського співробітництва із закликом підтримати право на самовизначення кримців на своїй історичній батьківщині з подальшим створенням національно-територіальної автономії.
Не можна сказати, щоб усі члени Меджлісу повністю підтримали ці рішення. Чи не найкатегоричнішим був голова Міжнародного фонду досліджень і підтримки корінних народів Криму Надир Бекіров, який дав газеті «Голос Криму» відповідний коментар. «Думаю, що питання інтегрування Меджлісу в уряд Криму, яке не було включене до порядку денного, і є основною причиною, ради чого, власне, і зібрався цей Курултай. Нинішнє керівництво Меджлісу мало одержати індульгенцію на те, аби співпрацювати з тією владою, що є сьогодні в Криму, попри те, що тільки-но воно активно виступило проти неї.» «…Виходить, що коли гроші одержували з українського бюджету, Меджліс був готовий кинути народ на барикади, а коли ситуація змінилася і така перспектива обмалювалася з російської сторони, то з’ясувалося, що треба якомога швидше взяти в цьому участь».
А Весві Абрураїмов висловився ще конкретніше: «…Смисл рішення Курултаю полягає у спробі Меджлісу якомога дорожче продати Росії свою лояльність. Тобто, незважаючи на свою деструктивну позицію під час проведення референдуму, сьогодні Меджліс готовий вірою і правдою служити Росії».
Ось так розцінив ситуацію вищий представницький орган мудрого кримськотатарського народу, не залишивши місця для жодних емоцій, що пов’язували з кримськими татарами українців. А ми ж сподівалися мати їх у союзниках ще довгі часи, хоча інші, теж мудрі люди, завжди говорили про ситуативність цього союзу. І це не ми, а російська громада Криму ні-ні, та і закидала кримським татарам щось про їхнє колективне зрадництво за воєнних часів, в такий спосіб виправдовуючи депортацію. А українці сприймали цю образу як свою власну і вимагали сатисфакції, бо сповідували гуманістичні демократичні цінності, що заперечували будь-яке навішування ярликів.
Та все забулося менше, ніж за два тижні, і, схоже, з минулого не було зроблено жодних висновків. А росіяни і раді, що «развели» своїх суперників «как котят», бо не для того кримська влада вимагала для автономії якомога ширших прав, щоб опинитися на других ролях в кримськотатарському національному утворенні. А щодо схилення татар на свій бік, то використання цієї ситуації в антиукраїнській пропаганді не забарилося. Виявляється, Росія вже зробила для татар більше, ніж всі чотири українські президенти, а заперечувати нікому: нагадувати про квоти у владних органах, про Раду при президентові України, про постійну бюджетну підтримку програм для депортованих громадян, хоча і в межах реальних можливостей.
Сьогодні в Криму, як і в Росії, на порядку денному – єдина думка, єдина позиція, єдина безальтернативна правда, яку назвати правдою повернеться язик далеко не у кожного. Визнавати її такою можуть лише люди, які грають у тій же самій команді, або ж безнадійно зазомбована маса споживачів продукції російських ЗМІ. Ми вже були колись однодумцями, аж доки не лопнула імперія, але ж бути однодумцями всупереч здоровому глузду ще важче і небезпечніше.
На одному з російських телевізійних ток-шоу прозвучав месидж, який дав мені відповідь на усі запитання, що турбували останнім часом і були пов’язані з викривленою реальністю щодо подій в Україні в російських ЗМІ. «Маніпулювання свідомістю людей є основним інструментом політики», — без тіні осуду констатувала одна пані, і не випадкова, а, ймовірно, авторитетна в Росії.
Це ж наскільки треба не поважати власний народ, щоб відкрито визнавати своє право пошивати його в дурні та використовувати для досягнення цілей, про які не можна говорити відкритим текстом! А чому б і не сказати все, як є, а насамперед про те, що Росією планується поневолення якомога більшої частини України? І йдеться саме про це, а не про міфічний порятунок її громадян від «бандитів» з «Правого сектора». Так само, як і «врятували» щойно Крим, куди насправді не ступала нога ні «фашиста», ні «нациста». Проте рішуче увійшло російське військо та люди в цивільному, які діяли під маркою місцевої самооборони.
Про це розповів один із керівників її підрозділу, мій сусід, який днями повернувся з «війни». Охороняв сімферопольський аеропорт. Від кого саме, окрім представників ООН та ОБСЄ, так і не уточнив. Але така «служба» чоловікові сподобалася. Ще б пак, усі 5-7 років, як ми знайомі, він не працював і щодня був напідпитку, тож і з грошима — сутужно. Та й біографія у самооборонівця далеко не прозора, як і у іншого сусіда, що показував заяву про створення ним такого ж загону, написану на ім’я «головнокомандувача» пана Аксьонова.
Але знаю людей і з іншого прошарку населення, які переконані, що, аби не російська допомога, сюди б прийшли війська НАТО, «Правий сектор», а місцеві татари всіх би «вирізали». То як же вдалося так задурити людям голови? А, перш за все, спотворивши події, що насправді відбувалися в Україні.
Здавалося б, чи може гарант недоторканності українських кордонів Росія віроломно їх порушити? Відповідь парадоксальна. І її майже дослівно використовує в своїй редакторській колонці в «Крымских известиях» Ірина Іванченко: «Впрочем, прежней Украины больше нет. Власть в ней вершит бритоголовый качок с автоматом наперевес». А якщо вже немає колишньої України (корумпованої і доведеної до дефолту владою Януковича), то немає і зобов’язань перед нею щодо міжнародних гарантій. Немає зобов’язань та мук совісті і у кримчан стосовно свого підступного вибору. Не кажу вже про пані Ірину, котра колись час від часу без будь-якого примусу писала статті ненависною для кримчан українською мовою, хоча не думаю, що у нинішній ситуації вона почувається цілком комфортно.
Мені б теж не дуже хотілося жити в зубожілій, безперспективній на даний момент країні, бо вже немає ні здоров’я, ні сил, а життя неможливо призупинити і відкласти до кращих часів. Але це не є для мене підставою для зради, подібна думка не могла б навіть промайнути в моїй голові. Проте я б не картала тих, хто вмотивував би свою поведінку ось такими по-житейськи переконливими причинами. Але коли в російських ЗМІ говорять про «тоталітарну» Україну, де немає свободи слова і преси, а вулиці переповнені «бандитами» або ж послідовниками тих, хто «нанизував дитячі голови на списи», і це повторюють кримчани, яким «заборонялося говорити російською мовою», тут вже додати нічого.
 Принижені узаконеною брехнею, ці люди принижують нею й інших, втрачаючи при цьому власні гідність і честь, зазіхання на які колись у російських дворян змивалося тільки кров’ю. Сьогодні знов народні багатства акумульовані в окремих руках, а ось черга до того, аби подивитись собі в душу, ніяк не дійде. Але не завадило б замислитися: хто ти? Чи вартий свого багатотисячного годинника, мільйонів і мільярдів, политих народними сльозами?
Це запитання — в простір, інтернаціонального змісту. Стосується воно і лідерів президентських перегонів в Україні. Але коли чую ось таку характеристику з вуст російських журналістів щодо одного з лідерів: «Шоколадный заяц, агент американской разведки, который отравил всю страну», а далі — прогнози щодо Михайла Добкіна, який за рейтингом посідає останнє 23-є місце, але «может вырваться в число лидеров», відчуваю таку тугу за всім українським, не спотвореним до невпізнанності! І мені так хочеться проголосувати за «шоколадного зайця», якого ще не бачила в соромі, не ловила на брехні та маніпуляціях і який нікого публічно не поливав брудом.
Лише раз, на одному теле-шоу я чула виступ якогось впливового росіянина, котрий повідомив про величезні анонімні рахунки українців у банках Євросоюзу і зауважив, що Майдан мав на меті припинити пограбування країни, а не щось інше. В залі, де, виявляється, теж були живі душі, одразу ж зааплодували. «Та ні ж, то був фашистський переворот!» — взяли гору інші учасники передачі.
І влада в Україні тепер буде довічно нелегітимною, бо «обиралася під дулами автоматів». Заздалегідь нелегітимними вже визнано і майбутні президентські вибори. А ось вибори в Криму, де Верховна Рада дійсно була очеплена російськими автоматниками і в неї не допущено навіть журналістів, – цілком законні і є підставою для передачі Криму до складу Росії. Ну, не подобалися вони кримськотатарському Меджлісу, але ж вже сподобалися!
Цікавою є і позиція щодо подій на південно-східній Україні, де жодні вчинки проросійської громади не піддаються критиці. Активісти не стають ні екстремістами, ні бойовиками, ні бандитами подібно до протестувальників на Майдані. І як же після цього звинувачувати когось іншого в політиці подвійних стандартів?!
Ні, я не засуджую нинішню офіційну позицію кримських татар, які були непоганими для нас попутниками, але йшли до своєї, а не до спільної мети. Вони навчали нас власним прикладом любові до Батьківщини, повазі до рідного слова, згуртованості. Кримські татари шанували наші святині, а муфтій мусульман Криму Еміралі Аблаєв готовий за необхідності і зараз відчинити мечеті для богослужінь православних християн Київського патріархату. А в тому, що тепер сталося, є доля вини кожного народу. І доля біди — теж. А пропорція тут зворотна: чим більше вини, тим менше біди...

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2014 > Тема "Крим - наш дім"