Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Будь щасливою, сорочко моя вишивана,
Трохи міллю поточена, трошечки драна…
Олександр Шарварок

Вишивка – один з найяскравіших і найпоширеніших видів народного мистецтва України. Вона віддзеркалює матеріальне та духовне життя народу впродовж тисячоліть, засвідчує людську фантазію та великий творчий потенціал. Сьогодні, мабуть, немає жодного музею етнографічного спрямування, в якому б не експонувались українські вишивки. Безумовно, ніхто з науковців досі не зміг сказати, хто першим за допомогою голки й нитки переніс рослинний, тваринний чи геометричний орнамент на полотно.
Зразки найдавнішої вишивки, що збереглися в музеях Європи, належать до V століття нашої ери, натомість українська вишивка, яка прикрашає музеї нашої держави, починає свій родовід від XVI століття. Це так звана доба розквіту української вишивки. Однак справжньою сенсацією для вчених стали розкопки Соколової могили в селі Ковалівка Миколаївської області, де було знайдено залишки золотого шитва на шовковій тканині, яке датується І століттям до нашої ери. На цій вишивці вигаптувано горщики з паростками, гілочки оливкових дерев, акант поруч з орнаментальними мотивами. Звісно, жодних національних традицій у ній немає і вона не може претендувати на орнаментальний скарб української нації. Натомість вишивки українського села, зокрема минулого століття, засвідчують, що українська народна вишивка — феноменальне явище не лише в національній, а й світовій культурі.
В Україні зафіксовано найбільше технік гаптування, а серед них такі, як набирування, прямий хрест, хрестик, болгарський хрест, гладь, штапівка, низинка, лиштва, рушниковий шов, занизування, солов’їні вічка, виколювання, вирізування… В нашій державі сьогодні відомі такі центри народної вишивки: Космач, Ясіня, Клембівка, Полтава, Львів, Тернопіль, Виженка… На жаль, багато талановитих вишивальниць уже відійшло від нас, серед них Раїса Чехівська з Канева, Алла Вільхова з Павлограда, Олександра Великодна з Полтави, Ірина Завадович, Марія Калиняк, Віра Бандрівська, Стефанія Кульчицька зі Львова, Ксеня Дедерчук, Ксеня Варцаб’юк, Анна Арсенич, Полагна Клапцуняк, Олена Рибчук, Явдоха Рошканюк, Марія Попович з Космача, Михайлина Сабадаш з Коломиї, Явдоха Гарас з Вашківців… Естафету старшого покоління сьогодні активно підхопила молодь. Вишивка знову стає модною, популярною.
З’являються нові дослідження про вишивку, зокрема, праці Р. В. Захарчук-Чугай «Українська народна вишивка», Тетяни Кари-Васильєвої «Українська вишивка», Лідії Орел «Українські рушники», Євдокії Сороханюк «Гуцульщина в низинці», Ірини Свйонтек «Гуцульські вишивки Карпат», Мирослави Шандро «Гуцульські вишивки», Марії Калиняк «Українська вишивка. Сучасне трактування», Ірини Сеник «Метелики спогадів. Спогади і взори до вишивання»… І ми знову повертаємось до творчості заслуженого майстра народної творчості України Георгія Гараса, який на основі буковинських взорів створив понад три тисячі орнаментів. Георгій Гарас, син Олексія, народився 27 лютого 1901 року в місті Вашківці на Буковині. Хлопець виховувався в християнській працьовитій родині, мама і бабуся гарно вишивали, виготовляли народний одяг, а все починали із сіяння льону, а відтак виготовлення з нього полотна. Вишивка в родині Гарасів була досить популярною. Георгій був змалечку залюблений в буковинські народні орнаменти, умів читати їх. Як тільки став підростати, почав задумуватись над тим чи іншим символом. Юнак пробував творити свої орнаменти, які полюбляли вашківські жінки.
Сім’я Гарасів жила убого, боярська Румунія всіляко гнобила буковинських селян. Георгій прагнув осягнути науку, але через матеріальні нестатки зміг закінчити лише чотири класи школи. Батько хлопчика, Олексій, аби якось зарадити нестаткам, їде на заробітки до Канади. Звідти пересилає сім’ї тяжко зароблені гроші. У Вашківцях в 1912 році відкривають гімназію і Георгій вступає туди на навчання. Повернувшись з Канади, батько активно включається в політичне життя краю, підтримує немало патріотичних організацій, які сповідують українську національну ідею. Несподівано починається Перша світова війна. Олексія Гараса кидають в табір військовополонених і, як зауважує дослідник творчості Георгія Гараса Авксентій Яківчук, весь тягар утримання сім’ї лягає на плечі старшого сина Георгія.
З полону Олексій Гарас повертається у 1921 році знесиленим і без грошей. Він стає очільником сім’ї і син Георгій має змогу спробувати вступити на навчання в Чернівці. Однак дітям українців туди дорога була закритою. Розчарований парубок повертається до рідних Вашківців і поринає в малювання. Попервах пробує себе як художник, створюючи чудові пейзажі та сюжети сільського життя буковинців, однак перевагу віддає орнаменталістиці і залишається вірним улюбленій справі впродовж усього свого життя.
Звертаючись до української історичної тематики його запідозрює в націоналізмі румунська поліція і Сигуранца робить в його оселі обшук. Та мистець був готовим до цього і обшук не увінчався успіхом. І знову на його долю випадає вже Друга світова війна. Тяжкі випробування, воєнне лихоліття стають на перешкоді художнику. А після війни Георгія Гараса вже переслідує радянська влада за українські національні погляди, за протидію колективізації українського села.
Георгій Гарас самотужки здобував мистецьку освіту і вже в 1965 році став заслуженим майстром народної творчості України. Будучи вихованим на українських народних традиціях, на історії нашої нації, Георгій Гарас продовжує свої пошуки в малярстві і на кращих традиціях українського малярства, насамперед, на творчості художників Олекси Новаківського, Миколи Івасюка, Івана Труша, Северина Обста починає свої перші спроби у великому мистецтві. Георгій Гарас створює портрети Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Василя Стефаника, пише картини на історичну тематику «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ» (копія картини Михайла Івасюка), «Козаки нападають на турецьку галеру», «Виїхав козак на могилу», «Устим Кармелюк», «Максим Залізняк», «Богдан Хмельницький з Богуном», «Олекса Довбуш з опришками» та понад дві тисячі орнаментів для вишивання і ткацтва. Ці орнаменти залюбки вишивала на сорочках, скатертях, рушниках, серветках його дружина Явдоха, яка для Георгія Гараса була не просто щирим приятелем, а й мудрим порадником, першим поціновувачем його робіт. Проте найбільшого поширення Гарасові взори набули все-таки в Канаді, де залишилось немало батькових друзів, де проживало багато вихідців з Буковини і Галичини. Акурат ці орнаменти лучили їх з покинутою Батьківщиною, на яку ще мали надію колись повернутись.
Жінки в Канаді вишивали ці новотвори буковинського мистця французькими нитками фабрики «ДМС» і висилали деякі свої вишивки до Вашківців родині Гарасів, а для Явдохи – по кілька десятків мотків ниток. Тож не випадково, що усі орнаменти Георгій Гарас малював з розрахунку на вишивання їх нитками цієї французької фабрики, вказуючи безпосередньо номери кожного кольору.
На жаль, життя Георгія Гараса було коротким і вже 31 січня 1972 року він відійшов від нас у засвіти. Я не мав щастя запізнатися з великим МАЕСТРО, але через кілька років по його смерті відвідав садибу Гарасів у Вашківцях у товаристві письменників Михайла Івасюка, Марії Матіос, краєзнавця Мірчі Мінтенка та інших. Подиву моєму не було меж, живописні полотна мистця, його численні орнаменти чарували, не давали спокою, спонукали творити красу. Я мав шанс запізнатися з великою хранителькою Гарасового скарбу Явдохою Гарас, скуштувати меду з її пасіки, вловити її вислів: «Я мушу довго жити, аби зберегти оці вишивки і цей музей…». І вона жила довго, була Берегинею вишиваного скарбу, скарбу орнаментів. Згадує завідувачка науково-методичного відділу Чернівецького краєзнавчого музею пані Євдокія Антонюк-Гаврищук: «Вперше у день навідин до музею-садиби Юрія Федьковича, до Путили, 8 серпня 1974 року з нагоди відкриття відбудованої та впорядкованої родинної хати я познайомилась з багатьма шанувальниками творчості поета (і з п. Мінтенком), з доброокою, пишною та гарною, жвавою до розмови, щирої і тривкої, усміхненою особливою материнською доброзичливістю, наче ми давно знайомі, Євдокією. Так називали її працівники Чернівецького музею Юрія Федьковича. Сфотографувались біля поетової криниці, під новозбудованою хатою, на запашному серпневому подвір’ї, де пахли особливо урочисто напередодні скошені трави скорботні. У жовтні того ж року разом з науковими працівниками нашого музею — Олександрою Тимофєєвою (дружиною Г. Мізюна) та Іриною Олександрівною Паранюк я приїхала у містечко Вашківці для впорядкування творчої спадщини художника перед відкриттям музею на сповнення заповіту Георгія Олексійовича Гараса. Не буде перебільшенням сказати, що ми вперше підіймали дорогоцінні крупинки досвіду господарювання, гармонійного особистісного та з довкіллям життя родини, любові і творчості з Божої благодаті, радості і сліз, здобутків і втрат цієї християнської з гуцульськими звичаями української родини Гарасів з-над Черемоша на Вижниччині у Прикарпатті Буковинському, де мати-берегиня понад усі верховенства.
Все було вперше – запис музейних пам’яток до інвентарної книги, шифрування всіх меморіальних пам’яток художника-орнаменталіста (мольберт, пензлі, фарби тощо), власноруч розкреслених орнаментованих листків із завершеними кольоровими малюнками, або лише розпочатими, картин, виконаних олійними фарбами, олівцем, акварелей… Їх були тисячі. Наукові описи, вдивляння в кольори, їх поєднання в орнаментах надзвичайно втомлювали, так, що візерунки цілком оволоділи моїм світопростором, ввижались на небі, травах, на снігу. Розраджувала Євдокія Петрівна – то піснею (знала багато пісень, сама віршувала настрої на народні мелодії), то хвилюючими оповідями про дітей, яких подружжя втратило малими, то смачними стравами, якими, як і власного виготовлення вином та медами з вуликів, доглянутих господинею з християнською щирістю, як дбайлива матуся, пригощала нас (не тільки у свята чи до народин), всіх, хто переступав поріг музею, мудра її українська вдача. Приїжджали ми у відрядження, бувало, й на тиждень, працювали понад робочий час, тому вона запропонувала нам одну з кімнаток сараю, обладнаного нею під житло для себе. Тож я їхала у Вашківці завжди, як додому…».
Краєзнавець Мірча Мінтенко з Великого Кучурова, що на Буковині, підкреслює, що приходив до музею Григорія Гараса, як до храму, любувався кожним хрестиком орнаменту, був безмежно гордим за такого талановитого ТВОРЦЯ. За основу до того чи іншого взору Георгій Гарас брав символ з традиційного буковинського орнаменту і, ніби відштовхуючись від нього, творив цілком нову річ. Основними символами були зоря (ружа), ключ (ключкове), головач, хрест, баранячі роги, які подобали до латвійських, словацьких, французьких народних мотивів. Як підкреслює доктор мистецтвознавства Раїса Захарчук-Чугай, кожен з таких орнаментів виділяється детальною розробкою основних принципів – симетрії, ритмів, повторів, мотивів, стилізації. Усі взори багатоколірні, переважно розраховані на вишивання хрестиком. Георгій Гарас вдало вирішує складну колористичну мову орнаментальних композицій. У всіх орнаментах присутній білий колір, який дещо полегшує яскравий зелений, синій, червоний, жовтий, що виріжняє їх від жовтогарячих космацьких взорів. Зрештою, Георгій Гарас полюбляє у своїх взорах подавати два-чотири ріжні зелені відтінки, які вишивають нитками французької фірми «ДМС» номерами 904, 703, 954, 907… І ті орнаменти нагадують чарівних жар-птиць, які вилітають з казкового Гарасового саду і летять в далекі і близькі світи. А там залітають в кватирки осель, і жінки за допомогою голки й ниток починають їх переносити на полотно. Хибною є думка, що Гарасові взори найбільше вишивають на Буковині, бо вони досить поширені в Канаді, США, Австралії, Львові, Тернополі, Києві, на Гуцульщині, Бойківщині, Покутті…
 На той час на український народний одяг якомога активніше наступали промислові товари. Українську вишиванку замінювала біла фабрична сорочка. До неї чоловіки використовували ріжні фабричні краватки. Було модним одягати білу сорочку і краватку чиновниками усіх рангів. Навіть бажаним. Аби надати цьому українського забарвлення Георгій Гарас розробляє всілякі зразки вишиваних краваток, які входять швидко в моду. Особливо полюбляли одягати такі краватки українські патріоти, зокрема письменники, науковці, учителі. До слова: на сьогоднішній день є немало фотографій чоловіків у вишиваних краватках. Одна з них – генерал УПА Василь Кук із Зеновієм Матчаком (на фото унизу). Василь Кук одягнений в краватку, в якій одразу вбачаємо почерк Георгія Гараса.
 Згодом українські вишивальниці у Львові, Космачі, Стрию, Луцьку, Коломиї, Рахові почали вишивати краватки в Гарасовому стилі, але вже використовуючи орнаменти свого краю. Львів’яни внизу такої краватки вишивали лева, а народний майстер з Космача Микола Боб’як робив такі краватки з бісеру і називали їх у Космачі вісьорками. Сьогодні знову повернулася мода на вишивані краватки і їх уже вишивають не лише на Заході України, а й у Києві, Каневі, Сумах, Полтаві. Треба підкреслити, що журнал «Народна творчість та етнографія» в 1972 році надрукував зразки краваток, вишивку до яких розробив Георгій Гарас. Цей журнал на той час мав неабияку популярність і чималий тираж.
 Завдяки журналу, вишивані краватки набули швидкого поширення в усіх областях України, навіть на Донбасі, в місті Слов’янську. Хата-музей Георгія Гараса завжди була гостинно відчинена для шанувальників народного мистецтва. Сюди приїжджали з усіх усюд люди, милувалися чудовими орнаментами, виходили зі світлиці духовно багатшими. Але були відвідувачі, котрі мали не цілком добрі наміри, бо хотіли зажити собі слави на Гарасових орнаментах. Загостила сюди і вишивальниця з Австрії Ксенія Колотило, котра мала буковинське коріння, і нав’язала тісні контакти з Володимиром Бровченком, який був очільником товариства «Україна» в Києві. Користаючи з нагоди, що Явдоха Гарас була досить довірливою жінкою, пані Колотило пофотографувала Гарасові орнаменти, мовляв має намір їх вишивати, а насправді видала в Києві книжку взорів, у якій використала розроблені Гарасом орнаменти як свої власні. Книжку видала завдяки товариству «Україна» і безпосередній підтримці самого Володимира Бровченка. Громадськість Буковини глибоко обурилась такому вчинку. На захист авторського права Георгія Гараса виступила навіть Вижницька Спілка народних майстрів. І, звичайно, преса. Та – безрезультатно.
Популярність Гарасових вишивок в Україні і світі відбулася завдяки маленькій книжечці його орнаментів, яку в 1971 році видало київське видавництво «Мистецтво». А ще завдяки музею Георгія Гараса в містечку Вашківці на Буковині, який впродовж десятків років відвідують численні туристи, залишаючи в книзі відгуків щирі рядки вражень.
— Дякуємо за все те прекрасне, що побачили в Вашій буковинській хаті. Сподіваємось, що незадовго тут буде хата-музей Г. О. Гараса, — пишуть у книзі відгуків Зоряна та Богдан Сивуляки 17 липня 1972 року. — Тоді ще не один мистецький твір талановитого подружжя (поки що нема можливості виставити) побачать люди. Цілуємо Ваші руки, дорога Євдокіє Петрівно!
А ось який запис в книзі відгуків залишили 27 квітня 1982 року Павло та Елла Загребельні: «Зачаровані дивовижним світом Гараса. Неповторним і прекрасним, як наша земля Українська. Вклоняємося низько хранительці цих скарбів Євдокії Петрівні». Священик з Австралії Зенон Харкавий 15 серпня 1984 року підкреслює: «Дуже радо було побачити таку велику спадщину народної творчості одної талановитої людини, яка завжди буде передаватися через мистецьку вишивку в різних країнах світу. Побажання: щоб ця спадщина була видана у формі великого альбому у скорому часі».
Посол Японії в Україні Суедзава Сьодзі 16 серпня 1994 року записав: «Я глибоко вражений чудовими творіннями художника Гараса. Бажаю Вам здоров’я та довголіття!».
Минають роки. Творчість Георгія Гараса сьогодні по-новому осмислюють наші сучасники. Він зробив вагомий внесок у розвиток нашої національної вишивки.

Дмитро ПОЖОДЖУК,
заслужений майстер народної творчості України, лауреат премій імені Івана Огієнка та Мирослава Ірчана

ДОРОГА ДО ВАШКІВЦІВ

Дорога до Вашківців – дорога до дому
Через Прут, на вигоні Черемоша крутому!
Тут в сонце вбрані хата коло хати –
У вишивках – Гарасів
 не доведеться шукати:
На подвір’ї всіх чекає доброока мати!
Дорога до Вашківців – дорога додому –
Тут відчинені двері дорослому й малому:
Стрічає Гарасів осінній дивосад
З небачених у вишивках принад –
Казкові з ліній і хрестиків оселі,
В них веселкові каруселі
Нестримно нас в світ кольору несуть
І розвидняють дивосвіту суть!
Ромашкові біля доріг поля,
Піони й лілії кивають нам здаля,
Не відпускає чорнобривцями
 заквітчана земля!
Дорога до Вашківців – дорога до дому,
Кожному українцеві дорогому –
Тут в океані вишиваних мрій
Панує філософія надій,
Великих добротворчих дій
Життєвий човен з штормів виривати,
Гідне людей українцям
 життя будувати!
Дорога до Вашківців – дорога додому
Залізницею, коли й по льоду хрусткому –
В полоні орнаментів
 забуваєш про втому!
Смак праці для людей дано тут всім збагнути,
Щоб Вашківці уже ніколи не забути:
Наперекір горю особистому
Творець виткав надію у вінку барвистому!
Він свій скарб з розмаїття фарб розгортав –
Дивовижні узори на нев’янучу радість
людям віддав.
Євдокія АНТОНЮК-ГАВРИЩУК

БІБЛІОГРАФІЯ

Яківчук А. Ф. У музеї Георгія Гараса // Нар. творчість та етнографія. — 1985. — № 3. — С. 88-89.
Гуць Михайло. Книжка про митців буковинського Прикарпаття // Нар. творчість та етнографія. — 1993. №2. — С. 87-91.
Гарас Георгій. Зразки вишивок хрестиком // Нар. творчість та етнографія. — 1972. № 4. — С. 16-17.
Аронець М.М. У світі орнаментів // Нар. творчість та етнографія. — 1973. № 1. — С. 103-104.
Селівачов Михайло. Лексикон української орнаментики. — К.: Редакція вісника «Ант»; Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2005. — 400 с.
Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка. Західні області УРСР. – К.: Наукова думка, 1988. — С. 176.
Шандро Мирослава. Гуцульські вишивки. — Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2005. — 104 с.; іл.
Свйонтек Ірина. Гуцульські вишивки Карпат. Мистецтво орнаменту. – Івано-Франківськ: Народне мистецтво, 2005. — 284 с.
Українська вишивка: Альбом/ Авт. тексту та упоряд. Т. Кара-Васильєва. – К.: Мистецтво, 1993. — 264 с.: іл. — Рез. та перелік іл. – рос., англ., фр., нім.
Колотило К.І. Ксенія Колотило: Альбом / Авт.-упоряд. Степан М. Г. – К.: Мистецтво, 1990. – 112 с.: іл.. – Текст укр., нім., англ. та фр. мовами.
Serena Raffaella. L’art du petit point. – Paris: Armand colin, 1995. – 223 p.
Кожолянко Ярослава. Буковинський традиційний одяг. – Чернівці-Саскатун, 1994. — 262 с.
Митці України: Енцикл. довід. Упоряд.: М.Г. Лабінський, В.С. Мурза. За ред. А.В. Кудрицького. – К.: УЕ, 1992. – 848 с.
Сеньків Іван. Гуцульська спадщина: Праці з життя і творчості гуцулів. – К.: Українознавство, 1995. – 512 с.: іл.
Историко-этнографический атлас Прибалтики / Редкол.: Л.Н. Терентьева (гл. ред.) и др.; Ин-т этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая АН СССР и др. Одежда. – Рига: «Зинатне», 1986. – 173 с.
Український народний одяг. – Торонто-Філадельфія, 1992. — 311 с.
Chlupova Anna. L’udova vysivka. – Bratislava, 1985. – 544 s.
Sorochaniuk Eudokia. Nyzinka – embroidery of the Hutsuls. Pennsauken, 2002. — 284 p.
Калиняк Марія. Українська вишивка. Сучасне трактування. Львів: НВФ «Українські технології», 2004. – 116 с.: — Рез. англ. мовою.
Senyk Iryna. Butterfly Memories. Memoires and Embroidery Дesigns/ Preface by Horhula I.(in Ukrainian and English). – L’viv «Мс» Publishing House», 2003. — 288 p.п.
Пожоджук Дмитро. Вишивка Космача// Гуцульська школа. — 2000. № 1-2. — С. 72-77.
Україна й українці: історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара (Галичина, Буковина). — К.: УЦНК «Музей Івана Гончара», ПФ «Оранта», 2007. — 304 с.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2014 > Тема "Душі криниця"