Версiя для друку Обговорити в форумi

Від ідеї створення престижного навчального закладу для сімферопольських школярів до справжнього дитячого палацу знань, яким є Українська гімназія сьогодні, минули роки. Ініціаторкою відкриття такої гімназії стала директор сімферопольської школи № 21 Лариса Михайлівна Барзут, одна із перших і найяскравіших патріоток України в Криму, жінка, яка стояла біля витоків Кримської організації Конгресу українських націоналістів і першою її очолила, а також вдихнула українське життя в освіту своєї школи, та ще й поєднала її з інноваційними технологіями, про які тоді не йшлося взагалі.
Лариса Михайлівна провела всю організаційну роботу, але обставини склалися так, що директором новоствореної гімназії, яка була у другій половині дев’яностих темою номер один серед українців, стала не вона, а вчителька молодших класів цієї ж школи Наталя Іванівна Руденко.
«Вчитися на директора» їй довелося непросто. Спочатку гімназія співіснувала разом з вечірньою школою в колишньому приміщенні німецької кірхи, де були карликові, не пристосовані для шкільних потреб класні кімнати, зі «зручностями» на подвір’ї, а коли німецька громада забажала повернути собі кірху, була і зовсім розшматована на кілька «філій», що тулилися, де прийдеться, а виходом із ситуації могло стати лише спорудження для неї власного приміщення.
Продавши один із південнобережних палаців, «проросійський» Президент України Леонід Кучма адресував виручені кошти на спорудження престижної Української гімназії, оскільки саме з цією метою і вирішено було передати палац у приватні руки.
То була весна. Нестерпно пекло сонце. Вперше і єдиний раз мені довелося бачити президента так близько. Це він закладав капсулу з листом для майбутніх поколінь гімназистів на місці, де мало розпочатися будівництво українського навчального закладу, яке було освячено єпископом Сімферопольським і Кримським Лазарем. Тоді приголомшив мене виступ владики – він був таким патріотичним і так не в’язався з тим його образом, до якого звикли кримчани, хоча ми і знали, що родом св. отець із Західної України, і мав непростий шлях, пов’язаний зі своїм походженням.
Його прекрасна українська мова і не дуже прекрасна – Леоніда Даниловича, а також виступи інших поважних осіб, — все це склалося в незабутнє враження чогось дуже значного і важливого, навіть історичного, про що з гордістю можна буде згадувати і через тривалий час.
Леонід Кучма попросив керівництво фірми «Консоль» здійснити будівництво у фантастично короткий термін – до початку нового навчального року, в реальність чого повірити було просто неможливо, зважаючи на план споруди з басейном, зимовим садом та іншими казковими подробицями майбутнього комфортного життя українських гімназистів, з яким можна було ознайомитися присутнім у той урочистий момент.
Але фірма «Консоль» на чолі з нинішнім головою Верховної Ради Криму (чи то як воно тепер зветься на російський лад?) впоралася навіть достроково. І на цьому екскурс в минуле можна вважати завершеним.
Промайнуло десять років, але святкувати ювілей перебування Української гімназії в новій споруді навряд чи доведеться. Ще півтора місяця тому пан Константинов ледь не щодня присягався через ЗМІ українському уряду: «Сколько раз еще я должен клясться, что отрывать Крым от Украины никто не собирается!». Він щодо цього не шкодував найпереконливіших аргументів аж то того самого дня, коли Крим увійшов до складу Російської Федерації.
Разом з першими рублями та російськими паспортами в житті кримчан почали поширюватися і нові незвичні нам російські закони та підходи у розв’язанні питань, що поставали на порядку денному, і якщо порушнику клятви все було в радість, то звичайним громадянам – не завжди. Особливо це торкнулося людей, життя яких так чи інакше було пов’язане з Українською гімназією.
Така бажана українська освіта в комфортних умовах, яку здобувало близько дев’ятисот дітей, з попереднім конкурсом у п’ять претендентів на місце, за нових умов для третини втратила будь-яку привабливість. У всякому разі, про таку кількість звернень щодо змінення мови навчання заявила кримська освітянська влада, яку на батьківських зборах з приводу обрання мови навчання на новий навчальний рік представляли начальник міськвно Тетяна Сухіна та міністр освіти Наталя Гончарова.
Ці збори, де були присутніми 320 батьків і гості (у їхньому числі і один із заступників мера Ілля Глазков), впродовж останніх днів стали вже другими; перші, на яких зашкалювали емоції, дали лише розуміння того, що Українська гімназія може ось-ось перестати бути українською. А на нинішніх зборах вже з’явилися люди, уповноважені визначати майбутнє цього навчального закладу.
Про те, яким воно буде, можна було здогадатися і по присутності чималої кількості представників кримських ЗМІ, і по тому, носіям якої позиції вони надавали слово ще до початку зборів. Обурені батьки заявляли в мікрофон, що тут їх не чують і пропонують переводити дітей до іншої школи, якщо їх не влаштовує мова навчання. Але ж у росіян – своя правда: бажаючи жити в Росії, вони не переїхали туди на проживання, а відірвали і передали до складу РФ Крим, тож навіщо шукати інший навчальний заклад, якщо можна зробити єдину в Сімферополі Українську гімназію російськомовною?
Ну, звичайно ж, вони знали, куди віддають своїх дітей, але ж тепер ситуація змінилася!
— Сімдесят відсотків батьків бажають, щоб їхні діти навчалися російською мовою, вступали до російських вищих навчальних закладів, а українська нехай викладається згідно із законами Російської Федерації. Ми вже зверталися з цього приводу до пана Аксьонова та освітянського керівництва, — розповідає одна із матусь кореспондентам.
А інша скаржиться на русофобію, яка нібито панувала в гімназії, щоправда, це формулювання підбирає вже кореспондент, якому, звичайно, видніше, що насправді відбувалося в навчальному закладі.
Це ще більше заводить тих, хто намагався-таки триматися в межах пристойного. А коли під час батьківських зборів уже не лишається сумнівів, на чиєму боці освітянська влада, кожне слово, пов’язане з Росією, викликає у групи батьків оплески, і все, про що раніше навіть думати соромилися, виривається на волю. Тим більше, що вже не доведеться дивитися в очі директору гімназії Наталі Іванівні, яка написала заяву про звільнення за власним бажанням. Нібито у неї був вибір…
Тут згадали і бандуристів, які «кричали: «Рідна мати Україно!» і били себе в груди». А одна із матерів наполягала на тому, щоб українська мова не викладалася в допоки ще Українській гімназії взагалі, навіть одну годину на тиждень.
Щоправда, навіть міністр Наталя Гончарова назвала це «перегибом». Взагалі ж, пані Сухіна запевнила, що мова навчання буде обиратися виключно згідно із заявами батьків. А міністр Гончарова, яка з’явилася трохи пізніше, пояснила, що єдиною мовою навчання, обов’язковою для всіх, в Росії може бути тільки російська, і яку б із мов не вивчала дитина раніше, в 10-му та 11-му класах їй доведеться навчатися виключно російською.
Така постановка питання робить беззмістовним все попереднє обговорення. Навіщо тоді город городити, збирати батьківські заяви, якщо в кінцевому результаті дитина не матиме вибору? Та і хто ж ворог своїй дитині, хто побажає їй розпочинати безпосереднє знайомство з російською мовою лише з 10-го класу, якщо на цей момент перед нею стоятимуть вже зовсім інші завдання, у тому числі державні іспити?
Але ж не всі випускники гімназії, особливо ті, хто прийшов сюди не задля комфорту, а через своє українське коріння, забажають навчатися у ВНЗ Російської Федерації, якщо поряд – Україна, яка для багатьох назавжди залишиться рідною. Та, як бачимо, російська освіта варіантів не передбачає. І причина не тільки в тім, що у випускних класах доведеться навчатися російською мовою, але і в тім, що, скажімо, історію України в Криму більше не викладатимуть (та якби і викладали, вона була б зовсім не схожою на її український відповідник), суттєво відрізнятимуться навчальні програми і з тих предметів, які збережуться.
Хтось із присутніх нагадав пані міністру, що в Севастополі увесь цей час працювала школа, де діти навчалися за російськими програмами, натякаючи на те, що непогано було б зберегти первозданний статус Української гімназії.
— За українськими програмами і планами ми не будемо працювати однозначно, — пролунала відповідь.
Та не всі батьки і не одразу усвідомили, що відтепер вони і їхні діти живуть у зовсім іншій країні. А звідси і такі запитання: «Оскільки кримськотатарська та українська мови поряд з російською визнані державними, то чи будуть вони обов’язковими для вивчення в усіх школах Криму?».
А із почутого від Наталії Гончарової можна зробити такі висновки: реорганізація Української гімназії неминуча; українська мова буде рекомендована тут для вивчення одну-дві години на тиждень; кримськотатарська може вивчатися у формі факультативу; малокомплектні класи в РФ не передбачені, отже, їх і не буде; якщо, згідно із заявами батьків, буде утворено окремі класи з українською мовою навчання, то це триватиме до старших класів і за умови, що буде перекладено російські підручники відповідною мовою.
Сказати своє слово намагалася і голова батьківського комітету Валентина Самар. Вона заявила, що правових підстав для зміни статусу гімназії на сьогодні немає і, серед іншого, поставила риторичне запитання: чи можна реалізовувати права одних членів суспільства за рахунок звуження прав інших?
Ще й як можна! І справа сьогодні не лише в перерозподілі освітянського простору «за бажанням трудящих», а і в поверненні практики принципової неповаги до прав політичних меншин, аби ті знали своє місце і не забували: якщо ти не з нами, не один із нас, то ти — ніхто. Завдяки цьому суспільство, на перший погляд, стає сильним і монолітним, але варто лише послабити контроль, і воно повторить долю Радянського Союзу.
З гіркотою уявляю собі, як колись російські гімназисти відкриють капсулу і прочитають послання з минулого, адресоване, власне, не їм, хоча нібито і їм. Чи зрозуміють вони ту мову, яку, можливо, не чули жодного разу в житті, і чи збережуть живу душу, яка відгукнеться на це звернення і не потребуватиме дослівного перекладу?
Закликаючи маленьких кримчан опановувати українську (державну) мову, ми, і зокрема я, керувалися не своїми національними амбіціями. Це було потрібно як для добра і для успішної кар’єри дитини, так і для добра Української держави.
Звичайно, сьогодні можна було б процитувати відомий вислів: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Але скажу інше. Буває таке, що рідна мати змушена відмовитися від своєї дитини, і та виховується у дитячому будинку або ж у чужій родині, що стає для неї власною. Та не буває матері, у якої б ця рана все життя не кровила в серці, і не буває дитини, яка б не прагнула зустрічі зі своєю рідною матір’ю. Україна поступилася Кримом не від хорошого життя. А до обставин, які неможливо змінити, треба пристосовуватися. Але, навчаючись тією мовою, яка дасть в майбутньому більше перспектив, не цурайтесь, діти, і своєї рідної, бо життя велике, і все в ньому ще не раз може змінитися.
Колись я, україномовна дитина, змушена була піти в російську школу — інших в Криму просто не було. Пережила. А в другій чверті вже стала відмінницею. Рідній мові мене навчали абияк з п’ятого до восьмого класу. Та ось, маючи престижну московську освіту і дванадцятилітній досвід роботи російськомовним редактором видавництва, одержала можливість послужити своїй Батьківщині і не знехтувала нею, хоча головним інструментом цього служіння була мова, що тепер стала для мене великою проблемою. Та впоралася. Але ось тепер через двадцять років мене знову переломили через коліно. Знаю, що це стало трагедією не тільки для мене, і поки одні радіють та розмахують російськими прапорами, інші лікуються від стресу та депресії. І що до цього можна додати? Лише одне: «Любіть Україну, як сонце, любіть!». Бо ці рядки з доробку українського класика були і назавжди залишаться актуальними.

Тамара СОЛОВЕЙ

ТИМ ЧАСОМ...

В РОСІЇ НЕМАЄ УКРАЇНСЬКИХ ШКІЛ

Російський посол в ООН Віталій Чуркін на черговому засіданні Ради Безпеки щодо подій в Україні назвав доповідь заступника генерального секретаря ООН Івана Шимоновича однобокою й упередженою.
«Створюється враження, що доповідь складена для заздалегідь приготовлених висновків», — сказав він, зазначивши також, що в доповіді не помічаються тенденції «агресивного націоналізму і неонацизму» в Україні, що збройна зміна влади в Києві називається «мирним протестом», а дії протестувальників на сході — «протиправними діями».
В. Чуркін заявив про порушення прав людини у східних областях України, оскільки «самопроголошена влада в Києві погрожує силовим приборканням Сходу України, це може спричинити масові порушення прав людини, насамперед російського і російськомовного населення».
У відповідь представник України Юрій Сергєєв сказав, що не через утиски російськомовного населення, а «через військову агресію Росії має місце та ситуація в Україні, яка змушує Раду Безпеки розглядати це питання».
Він навів статистику, за якою у Росії немає жодної школи з українською мовою навчання, хоча в цій країні живе щонайменше два мільйони українців. Натомість в Україні – кілька тисяч класів з російською мовою навчання. Аналогічні цифри посол України в ООН навів щодо кількості газет, присутності російської і української мов у телерадіоефірі обох держав.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 30.04.2014 > Тема "Урок української"