Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Віктор Стус. Зловити характерника. Сімферополь. «Доля». 2014 р.
* * *
Прочитано і в задумі відкладено ще один роман Віктора Стуса… Знову в полоні радісного зачудування мистецькою силою того, що волею автора діялось перед твоїми очима. Знову, бо мені вже доводилося рецензувати давніші його історичні романи – «Помста атлантів. Стріла для мудреця» (2012 р.) та «Арійський Спас» (2013 р.). Схоже на те, що цей жанр стає для нього улюбленим.
Донедавна ми знали його як творця «малоформатної» прози – оповідання, новели, байки. Хоча написав він за обсягом не так уже й мало – за три роки шість книг! У 2011-му опублікував першу збірку прозових та поетичних творів під загальною назвою «Пісня амазонки», куди увійшла й історична повість «Цариця Амага – донька мага». А ще була збірка повістей, оповідань та новел «Повернення з іносвіту» (2013 р.), у тім числі й історичних, що охоплюють період від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи включно.
Не так легко ризикувати, змінюючи жанр: а раптом ті зміни обернуться творчою поразкою? В. Стус ризикнув, успішно випробувавши себе іншим жанром, іншими принципами організації матеріалу і повістування. І, схоже, цей перехід у новий для нього різновид прози – роман – минув безболісно. Збереглася вироблена ним в отих малих формах стильова манера (лукава простота оповіді, соковито виписані життєві подробиці, живий народний гумор тощо), оптимістична віра в добро і в те, що люди врешті-решт схаменуться, згадають заповіді Божі і почнуть жити справді по-людському.
В чому сила, в чому, сказати б, вдалість тепер уже пригодницького роману В. Стуса «Зловити характерника»? По-перше, цей твір захоплює своєю незвичайністю, новизною і теми, і художніх прийомів, оскільки побудований не за стандартним зразком класичного роману. По-друге, потрібна була і сміливість, і певність у собі, і, зрештою, творча зухвалість прозаїка, щоб показати знайому усім нам дійсність з усією правдивістю, показати не надумані чи вимучені уявою гіркі реалії нашого сьогодення, а таки справжні, життєві та хвилюючі.
Кожен літературний жанр, як відомо, має свої «паспортні дані», суто умовні риси й ознаки. Має їх і пригодницький твір – повість чи роман: чіткий поділ персонажів на негативних і позитивних, щаслива розв’язка – кінцева перемога доброго начала над злом. Одначе роман В. Стуса тільки якоюсь мірою вкладається в цю шаблонну схему. Автор спробував її оновити, роблячи наголос не на надзвичайних ситуаціях і конфліктах, як це властиво пригодницькому творові, а на соціальних і морально-етичних проблемах. Він зумів написати роман, який не тільки розважає, але й дає дуже багато для пізнання соціуму, в якому живуть і діють герої. І головне – для пізнання душі української людини, що потрапила в надзвичайні умови.
У житті центральної фігури роману Остапа Метелиці, запорозького козака-характерника з унікальними здібностями, які отримав від давньослов’янських волхвів-укрів на острові Хортиця, чимало незвичайних пригод, які він дивом і надлюдськими зусиллями долає в обороні справедливості та гідності супроти сил зла. Персонажі твору діють у двох часових вимірах – у другій половині XVII століття (під час походу на Кафу Війська Запорозького Низового на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком) і в наші непевні часи, коли бал правлять продажність, корупція, брехня, зрада й найогидніше – зрощення влади і силових структур з криміналітетом. Чи ж варто дивуватися, що мужні, чесні, віддані своїй Батьківщині Остап і Оксана, зазнавши усіх цих принад на теренах Криму, Запоріжжя та Полтавщини, де відбуваються події в романі, опиняються на гарячому київському Євромайдані? Там, укупі з іншими протестувальниками, вони відстоюють свободу від різної масті політичних маніпуляторів та махінаторів і виходять переможцями з численних небезпек, які за велінням долі та автора підстерігають їх на кожному кроці – як це й має відбуватися за законами пригодницького жанру.
Сюжет роману, нескладний і переважно психологічний, розгортається так, що його залюбки читатимуть і дорослі, і допитлива молодь. Інтригу «підігрівають» виняткові, часом трагічні ситуації, динаміка розповіді, глибокий ліризм місцями із сентиментальним присмаком (історія кохання Оксани й Остапа), короткі й відточені фрази в п’яти розділах, двох епілогах і стислій авторській післямові. Ключові думки кожної частини підсилюють епіграфи від сучасних українських поетів. Та основна інтрига в тому, як персонажі з однаковими іменами перекочовують із давнини в сучасність і навпаки. Для цього прозаїк художньо використовує суперечливе і в наші дні явище реінкарнації (перевтілення душ). І дивина – за триста років психологія цих перевтілених душ ні на йоту не змінилася. Андрій Приймак як був запроданцем, підісланим Москвою до Війська Запорозького, так ним і залишився, перевтілившись в офіцера Військово-Морських Сил України. Власне, конфлікт між ним, зрадником, і характерником Остапом не лише через кохання до юної Оксани, цієї відважної чарівної красуні, вірної народним звичаям і традиціям, а й передовсім через світогляд та морально-етичні принципи – словом, через різне розуміння свого призначення на землі.
Ключовою є ще одна думка, заакцентована автором. Він переконує, що, відцуравшись від рідної мови, історії та культури, людина збивається на манівці, перестає бути вільною. Чого вартий такий епізод. Закохавшись в Андрія, інша героїня роману Катерина всупереч народній моралі віддалася йому до весілля. Та коли згодом пізнала справжнє нутро цього московського агента, «затулила обличчя руками й розридалася. Трохи заспокоївшись, схлипуючи, мовила: «Я й себе побачила. І Андрія. Тільки тоді я була мудрішою. Тоді слово матері було для мене законом. Я не могла ослухатися неньки. Тепер же ми – самі собі закони. Без віри, без звичаїв, без сумління… Забули, занедбали, зрадили, забрехалися, як наші політики… Від того й страждаємо. Як хочеться повернутися на триста років назад і почати все спочатку». На противагу їй Оксану й Остапа на шлюб благословила мати. Скажете, дрібниця? Такі деталі в художньому творі на вагу золота.
На рівних правах співіснують в романі вільна письменницька фантазія і чітка документальність (оповідь про похід Івана Сірка на Кафу та розправу за його наказом над визволеними із ординської неволі українцями, які прагли повернутися до Криму) чи епілог про події на Євромайдані в Києві, де зустрічаємося з головними дійовими особами – Остапом і Андрієм. Майстерно відтворені події на Євромайдані органічно вписуються в художню тканину твору і запам’ятовуються як бурхливий і хвилюючий протест людей, знедолених і обдурених, проти існуючого ладу. Саме на Євромайдані мов би зав’язалися в тугий драматичний вузол сюжетні перипетії, дійшовши свого логічного завершення: носії зла – корумпована влада та її прихвостень Андрій Приймак покарані. А одружені Оксана й Остап виховують двійко синів-орлів. У підтексті, як, власне, і в усій тканині роману, – це борня між людяністю й бездушшям, любов’ю й ненавистю, правдою і кривдою, волею і рабством. І все це на історичному тлі – минувшини й сьогодення України. Саме тому, на мій погляд, епіграфом до всього роману могли б стати невмирущі слова нашого Пророка Тараса Шевченка: «І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі».
До речі, поєднання минулого і сучасного – не дивина у творах В. Стуса, а одна із стабільних їхніх ознак. Навіщо автору такий симбіоз? Думається, для того, щоб сказати про речі серйозні й важливі, вкласти в них філософський заряд. Зрештою, це діалектика життя і діалектика художнього мислення самого автора. Тому-то він тематично перекидає місток від сучасної України у її давнину, ніби кажучи: дивіться, як ми живемо та грішимо. Тим самим нагадує істину: сьогодення витікає з минулого, а завтрашнє – з нинішнього. Хіба не впливають колись допущені помилки і зараз на долю України і кожного з нас? А помилки, які робимо ми, звичайно ж, відіб’ються на наших дітях, онуках і правнуках.
Приклади? Будь ласка. Із моторошної руїни, що накрила Україну в XVII столітті, герої роману переміщаються в таке ж страшне нинішнє руйновище. І тоді, й нині владоможці билися та б’ються за гетьманську булаву, забувши, що без народу немає перемог. До речі, саме ця думка особливо чітко окреслюється в повісті «Запізніле прозріння», вміщеній у книзі «Повернення з іносвіту». Справді, накоївши помилок, пізно прозріваємо. А страждає народ. Принагідно хочеться навести з цього приводу досить промовисту цитату (хоч і трохи задовгу) із попереднього роману В. Стуса «Арійський Спас»: «Та головна причина в тім, що арії-слов’яни-руси-анти трималися прабатьківської православної віри, а арії-готи на той час уже прийняли іудейське християнство. А воно не засуджувало рабство та самоуправство володарів. Саме це ще багато років спонукало до братовбивчих війн між арійськими народами протягом Лютих часів, що тягнуться й донині. Вигідні вони хіба що Чорнобогу, в яку б благопристойну одіж він не вбирався».
Повчальні слова! Погодьтеся, людина, тим паче письменник, якому байдужа доля рідного народу, такого не відчує, не зрозуміє. А В. Стус зафіксував усе це на папері, на сторінках своїх книг, зокрема і в романі «Зловити характерника».
У літературній біографії В. Стуса новий роман – це твір, яким він відкрився читачеві в новій художній іпостасі. І віриться, що автор продовжить захоплюючу оповідь про характерника. Бо його не зловили й ніколи не зловлять. Цікаво все-таки, як почуваються він і решта героїв роману сьогодні, після Євромайдану? Чи багато чого змінилося навколо них і в них самих? Адже життя постійно обертається несподіваними гранями, історія не є чимось закінченим і таїть у собі нові теми, незвідані образи не для одного роману.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України
с. Пруди Совєтського району в Криму

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 30.04.2014 > Тема "Душі криниця"