Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#19 за 09.05.2014
СТАЛ╤НСЬК╤ СОКОЛИ
Юр╕й МУШКЕТИК

Спомин про в╕йну

Цього дня Петрик чекав з нетерп╕нням. Об╕цяв соб╕ встати ран╕ше вс╕х, ╕ просипав, його будила мати:
— Вставай, д╕д уже бри╓ться.
Ц╕ слова кидали Петрика з полу, наче кам╕нь з рогачки. Д╕д вже справд╕ добривався, сид╕в за столом перед поцяткованим дзеркалом на двох дротяних н╕жках, спроквола водив бритвою по п╕дбор╕ддю. Бритва та якась особлива, дуже дорога, в╕н прин╕с ╖╖ з в╕йни. Старанно витирав, обгортав газетним папером, ховав у футляр. Довго опол╕скував обличчя в м╕сц╕ на лав╕. А Петрик лет╕в до колодязя й хлюпав соб╕ в обличчя воду просто з цебра.
Потому сн╕дали. Як ╕ завжди, юшкою з велико╖ полив’яно╖ миски. Юшка квасоляна, або горохова, або чечевична, ця — найг╕рша, в цей день мати ╖╖ не варила. ╤ брала на суднику полустаканчик, виходила з ним до комори — ключ╕ в╕д комори т╕льки в не╖, як ╕ в╕жки в╕д усього господарства, — й верталася з наповненим б╕льш н╕ж до половини полустаканчиком. Д╕д випивав, крякав голосно, витирав рота тильною стороною долон╕, нюхав хл╕б.
Д╕д ╖в непосп╕шливо, п╕дставляв п╕д ложку скибку хл╕ба, хрумкот╕в квашеним ог╕рком. Вони туг╕, хрумк╕ — ╖х квасить мати. Петрику нетерпеливилося, в╕н бачив у в╕кно, що вулицею вже пройшли дядько Огир ╕ дядько К╕т, ╕ проб╕гли Чередниченков╕ хлопц╕. Д╕д суворо осмикував внука:
— Не сп╕ши, гаряче. Всп╕╓мо.
Потому д╕д одягався. Мати в╕дмикала ковану м╕дними штабами скриню, й д╕ставала посиланий тютюновою м’ялицею голубий к╕тель та штани з голубими лампасами. Штани п╕д ботинки. Вс╕ фронтовики в гал╕фе, а д╕д у штанях навипуск ╕ ботинках. Петрик вже йорзав на лав╕. Останн╕м актом священнод╕йства було: мати в╕дчиняла прискриньок ╕ д╕ставала зв╕дти картуза. Картуз з високим, вигнутим угору верхом («тул╕╓ю» — д╕д), з ср╕бними крильми попереду ╕ з голубим околишем. Д╕д перед дзеркалом одягав картуза на лисувату голову, поправляв його й коротко кидав:
— Вперьод!
Вони йшли вулицею, Петрикова маленька долонька була у велик╕й шорстк╕й д╕дов╕й руц╕ (д╕д — тесля), Петрик намагався ступати статечно, в ногу з д╕дом, йому здавалося, що все село, увесь св╕т нин╕ дивиться на них, а д╕д╕в картуз сяга╓ неба. Може, в╕н ╕ сягав туди.
Цього року Петрик п╕шов у другий клас, у перший клас його одводив д╕д, також крокував урочисто, поважно, як оце сьогодн╕, одн╕╓ю рукою тримав за руку Петрика, в друг╕й н╕с зошит ╕ ол╕вець. Д╕д для Петрика — найб╕льший авторитет, ╕ оборона, ╕ верховний суддя на земл╕. Ще Петрик зна╓, що його д╕д — парт╕йний, Петрик не зна╓, що це таке, одначе здогаду╓ться — щось високе, читав у читанц╕ про парт╕ю ╕ ╖╖ вожд╕в. Найб╕льш╕ люди кра╖ни були парт╕йн╕. Щоправда, Петрик╕в д╕д чомусь високих чин╕в не сягнув, а так ╕ залишився теслею у бригад╕. Батька Петрик не зна╓, ╕нод╕ в школ╕ хтось з хлопц╕в, коли дуже роз╕злиться на Петрика, обзива╓ його байстрюком. Щоправда, батьк╕в нема╓ в б╕льшост╕ хлопц╕в — вони погинули на в╕йн╕. Якось учителька, для чогось зачитуючи з╕ списку за алфав╕том пр╕звища, ╕мена й по батьков╕ вс╕х учн╕в, назвала Гуменюкового Миколу Одарковичем, хоч насправд╕ в╕н був Одар╕йовичем: батько — Одар╕й, потому хлопц╕ довго казилися й з реготом називали один одного Парасковичами, Улитовичами, Гапковичами — вс╕х, у кого не було батька. Це було дуже см╕шно. Петрик був Уляновичем. ╤ в нього був д╕д Род╕он, високий, з чорними, ледь п╕дбитими б╕лими вусами, дужий, казали — ще молодий — п’ятдесят два роки, хоч Петрику, на превеликий жаль, в╕н здавався старим. Але не в такий, як оце, день, коли вони виходять на запруджений людом шлях, пробираються наперед ╕ стають навпроти дощато╖, фарбовано╖ в червоне трибуни п╕д с╕льрадою. Б╕ля трибуни гра╓ духовий оркестр — п’ятеро хлопц╕в-призовник╕в — над нею на двох тичинах роз╕пнуте полотнище: «Да здравствует день победы 9 мая!».
За трибуною довгий, високий, глухий, св╕жоструганий паркан ╕ на ньому на всю довжину величезними л╕терами: «Слава генералиссимусу великому Сталину». Паркан — Кузьми Журби, важкобрового, похмурого дядька, в╕н щойно його поставив, ╕ того ж дня дво╓ десятикласник╕в з в╕дром ╕ пензликом весело пописали його. Петрик бачив, як вздовж паркану, за ╖хн╕ми спинами з сокирою в руц╕ (дот╕сував стовпчика) важко ступав Журба, стискаючи пошерхл╕ губи, й оч╕ його чорно гор╕ли — паркан, щойно поставлений, був попсований. Петрику нав╕ть здалося, що зараз в╕н рубоне сокирою; не рубонув, адже знав, що хлопц╕ послан╕ с╕льською парт╕йною владою.
На трибуну по сходах п╕дн╕маються голова с╕льради, секретар, обидва голови колгосп╕в, директор ╕ парторг МТС, парторги колгосп╕в, директор школи, директор пункту заготзерна, дв╕ ланков╕-орденоноски, полковник у в╕дставц╕ Жуйвода, кавалер к╕лькох орден╕в, бува╓ також ╕ хтось з району. Минулого року трапилася оказ╕я — трибуна провалилася, чи то дошки п╕дтрухли, чи дуже багато люду напелешкалось на трибуну, щоправда, об╕йшлося переляком, т╕льки ланкова Гапа обдерла ногу ╕ ╖╖ тихенько, задв╕рками одвели в амбулатор╕ю. А голова с╕льради розпочав м╕тинг з╕ сход╕в. Й ще була притичина, це вже позатор╕к: голова колгоспу «Запов╕т ╤лл╕ча», колишн╕й кавалерист Горпищенко, вир╕шив ур╕зноман╕тнити м╕тинг, п╕дняти його на високий р╕вень, на бригадах в╕д╕брали кращих коней, посадовили на них хлопц╕в-п╕дл╕тк╕в, колгоспних орач╕в, й кавалер╕я промчала шляхом повз трибуну, й куряву збили таку, що з п╕вгодини н╕чого не було видно й промовц╕ не могли говорити, а одна коняка, скинувши вершника, вилет╕ла в город ╕ ╖╖ довго виганяли зв╕дти.
...П╕сля голови с╕льради вже виступа╓ директор школи Крутько, найкращий промовець, його голос дзвенить понад шляхом, в╕длуню╓ в╕д ст╕ни пожежно╖ ╕ верта╓ться назад, сам Крутько пала╓ палом, оч╕ горять, правиця п╕днесена високо вгору, то стиска╓ться в кулак, то випростову╓ться над натовпом:
— …Великая победа... наши славные артиллеристы, — й правиця вказу╓ праворуч п╕д кв╕тучу вишню, де купкою стоять четверо чи п’ятеро колишн╕х гармаш╕в (колишн╕ вояки й тут кучкуються)... — ...Наши славные танкисты... Наши славные сталинские соколы, — й рука опуска╓ться вниз, де стоять д╕д Род╕он ╕ ще один чолов╕к у льотчицькому картуз╕ — дядько Дзявкун, — б╕ля д╕да Род╕она й в╕н, Петрик. Для ц╕╓╖ мит╕ треба жити! Це ж вс╕ дивляться на них, вс╕ хлопц╕ й д╕вчатка ╖хнього класу ╕ вс╕╓╖ школи, й маленьке Петрикове серденько облива╓ться медом, а д╕д йому зда╓ться високим-високим, справжн╕м соколом, що ширя╓ п╕д хмарами, й в╕н ширя╓ разом з ним. Яка це мить! Який день! Петрик вже ледве пам’ята╓, як все почалося, це було позапозатор╕к, дев’ятого травня, тепло╖ весняно╖ години, вони з мат╕р’ю садили на город╕ висадки, мати сапою набивала кубехи, а в╕н кидав з миски у ямки по соняшников╕й нас╕нин╕ та по дв╕-три квасолини, — виросте соняшник, виросте квасоля й пов’╓ться по соняшничин╕, й раптом на каланч╕ забемкав дзв╕н, раз по раз, без перерв, на пожежу в╕н б’╓ по трич╕ з перервами. Й мати роз╕гнулася, впустила сапу й сказала: — Кончилася в╕йна.
╤ враз з ус╕х стор╕н почулося голос╕ння, та таке розпачливе, таке терпке, що серце холонуло. То голосили на городах вдови, солдатки, для яких ск╕нчилося все, а ╖х було чи не в кожн╕й хат╕ — чолов╕к, син, батько. Мати також на той час н╕чого не знала про свого батька, Род╕она, Петрикового д╕да. П╕зн╕ше виявилося, що його в самому к╕нц╕ в╕йни перекинули дуже далеко, на Карельський фронт, й листи дуже довго чомусь не доходили до села. Дехто вслухався в подзв╕н з тривогою й страхом, це т╕, в кого чолов╕ки або сини воювали на фронт╕ й було нев╕домо, чи довоювали вони до цього дня. А Петрику той день запам’ятався т╕льки дзвоном ╕ моторошним голос╕нням. Той, але не цей. Грим╕ла не зовс╕м у лад м╕дь духового оркестру, линула вгору, п╕д п╕рист╕ хмари, й лет╕ла з нею вгору Петрикова душа... В╕н переживав тр╕умф, а ще ж завтра у школ╕ хтось та згада╓ «стал╕нських сокол╕в» — найвище, що пролунало на м╕тингу, бо й пов’язане з ╕м’ям того, чий портрет висить на ст╕н╕ у клас╕.
* * *
Д╕д ув╕йшов до хати, не зм╕вши з шитих валянок з чунями сн╕г, ╕ мати з лежанки загукала сердито:
— Куди ти... що, в╕ника нема╓?
Але д╕д (чи не вперше) не зважив, махнув рукою, наче лопатою гребонув.
— Та...
Й с╕в на лаву б╕ля столу, ще й важко похилився на ст╕л. Його сух╕, синюват╕ уста були м╕цно стулен╕, риски в╕д носа до рота залягли глибше, в очах стояла сира каламуть. Ще й здавалося, що оч╕ були волог╕. А ж мати злякалася:
— Що... що там, батьку? Щось ╕з Одаркою? — Одарка — друга Род╕онова дочка, материна сестра.
Д╕д покрутив головою.
— З Павлом? — Одарчин дорослий син, материн плем╕нник. — Ти був у них?
— Я був у город╕, — видихнув давкий клубок д╕д. — На собран╕╖ парт╕йного активу.
— Ну та... що? Якесь нове обложен╕╓? Та куди б╕льше. Вже н╕чого нема╓. Нехай в╕зьмуть душу.
— Обложен╕╓... обложен╕╓... Вс╕х нас обложили. Краще б обложили матом. Сказали, розказали... що вождь наш пок╕йний — подл╓ц. ╤ брехун найб╕льший у св╕т╕.
— Який? Лен╕н, Стал╕н? — мати.
— Другий... Культом собственним упивався ╕ вс╕х засл╕пив.
— Хто це сказав?
— Хрущов. Генеральний секретар парт╕╖... Ус╕х соратник╕в повбивав... К╕рова й ╕нших, щоб соб╕ панувать. Людей у Сиб╕р загнав... м╕л╕они. ╤ у в╕йн╕ погибло п’ятнадцять м╕льйон╕в нашого люду через нього. Бо Г╕тлеру в╕рив, а б╕льше н╕кому. А ми... ми... з ним... — у д╕да по щоках скотилося по сльоз╕. — Як же тепер...
╤ раптом мати: сухо, суворо:
— А ти що, не знав н╕чого? У сел╕ ск╕лькох забрали... А голод тод╕? Й... нин╕, т╕льки менший. Знайшов, за ким плакати. А ще ж... ще ж сокол стал╕нський, — з╕ зл╕стю чи з ╕рон╕╓ю.
Ц╕ слова вдарили Род╕она, як замашна палиця.
— Та... та.., — хапав ротом пов╕тря, неначе не м╕г продихнути. — Масштаби! Та й не сок╕л я, не сок╕л... П╕чкур я...
— Як? — здивовано ╕ якось аж боязко мати.
— Вс╕ брехали, ╕ я... Не льотчик... Пасажир безплатний на самольот╕. Фотографував я...
— Як це фотографував? — запитав Петрик.
— Що?
Йому вже тринадцять рок╕в, уже не було того п╕днесення, того в╕дчуття, з яким колись стояв з д╕дом п╕д трибуною в день дев’ятого травня, проте ходив туди й донин╕, п╕дтримуючи ритуал, традиц╕ю — д╕да.
— Ну... так... Сид╕в у л╕таку в сво╖й кл╕тц╕, як теля в закут╕, а коли п╕дл╕тали до потр╕бного м╕сця, льотчик подавав знак, ╕ я нажимав на кнопки. Прил╕тали, й спец╕ал╕сти виймали касети, проявлялись десь там...
— Д╕ду, все одно вас могли збити.
— Майже невероятно. Ми лет╕ли на велик╕й висот╕, вражеськ╕ ╕стреб╕т╓л╕ туди не дол╕тали.
— ╤ в тебе н╕чого?.. Кр╕м тих кнопок? — не м╕г змиритися Петрик.
— Був пул╓мьот, турельний. Т╕льки я з нього н╕ разу не стр╕ляв. Не було потребност╕... Ну та... не в тому д╕ло. Але ж... В╓рували. ╤ — брехня. Як тепер жити.. — ╤ витер долонею оч╕.
Мати встала з лежанки, п╕шла до печ╕ виймати борщ. В╕н нин╕ — ╓дина ╖жа в хат╕. Зелений борщ. Дв╕-три картоплини та яглиця. ╥╖ в садку хтозна ск╕льки.
— А так, як ╕ жили. А може, буде й краще, коли признали бувш╕ злод╕йства. Якщо нових не буде. А ти, — до д╕да, — ╕ ти особенно, — до Петрика, — н╕де н╕чого не ляпайте язиками. Мовч╕ть, н╕чого не чули й не зна╓те. Ще хтозна, як воно буде. Все ще може повернутися вспак, назад. Передумають або злякаються. У нас це просто. Бер╕ть ложки, а ти, Петрику, змотайся на город, вирви часнику до борщу. Та п╕дкопуй ютиком, недобривай.
Петрик б╕г на город. Йому було шкода д╕да, й шкода ще чогось, д╕ткливого, щ╕мкого, воно поставало як спалах, як вознес╕ння кудись у недосяжн╕ вис╕.
В╕н р╕с ╕ набирався розуму, й п╕знав багато чого з того, що д╕д тод╕ випов╕в лише краплину, й все ж оте в╕дчуття чогось високого, втраченого й дос╕ нав╕ду╓ його...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13261

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков